Олексій Степовий: "Люди відкопали труп. Хапали хто, що встиг. Мама відрубала голову"

1.00

Нет

… На батька донесли 1932-го. Казали – підбурює людей створювати кооперативи замість колгоспів. Тато передбачав голод. Пояснював, що в кооперативі всі працюватимуть, а не пиячитимуть у конторі. До нього записалися 20 чоловіків. Батька арештували в полі. Сусідка – жінка водія, який возив сержанта – прибігла до матері: "Катерино, твого Пилипа взяли. Спалюй усе, що у нього є” ...

Олексій СТЕПОВИЙ, 92 роки, художник Народився 19 березня 1927 року в селі Джулинка Бершадського району Вінницької області. Батьки працювали в колгоспі. Після третього класу працював погоничем коней. Брав участь у Другій світовій війні. 1950-го засудили на 10 років таборів. Покарання відбував у Горьковській області Росії, з 1990 року – Нижньоновгородська. Вів щоденник, малював портрети ув’язнених, натюрморти, пейзажі. Після звільнення забрав близько сотні малюнків. Працював трактористом і комбайнером. Завідував клубом у Джулинці. Мав майстерню і школу образотворчого мистецтва. Працював художником-оформлювачем у колгоспі. Щоранку робить зарядку і проходить по шість кілометрів. Купається в холодній воді. Влітку 2007-го передав у Вінницький обласний художній музей 80 своїх робіт. Живе в селі Джулинка з дружиною 84-річною Лідією Степанівною. Мають сина 65-річного Івана, доньку Інну, 50 років, четверо онуків і сімох правнуків. Читає і малює без окулярів

Синам "ворогів народу" не довіряли службу на війні

На батька донесли 1932-го. Казали – підбурює людей створювати кооперативи замість колгоспів. Тато передбачав голод [2]. Пояснював, що в кооперативі всі працюватимуть, а не пиячитимуть у конторі. До нього записалися 20 чоловіків. Батька арештували в полі. Сусідка – жінка водія, який возив сержанта – прибігла до матері: "Катерино, твого Пилипа взяли. Спалюй усе, що у нього є". Мама закинула в піч олівець і зошит, в який батько записував імена тих, хто захотів увійти в кооператив. У ту мить четверо людей прийшли на обшук. Нічого не знайшли.

У тюрмі з батька вибивали зізнання валянками. Клали в них гирі й лупили по печінці, нирках. Напівживого відпустили – прокурор побачив, що вже нікого судити. Батько помер удома. Мати принесла йому три колоски жита: "Пилипе, дивися. Будемо мати хліб, будемо жити".

На цю тему: Доносы, самогон и равнодушие к имуществу. Как Голодомор изменил жизненный уклад села [3]

Мама була неграмотна, але вміла визначати час по зорях. Знала, що сторож на полі чатує до першої ночі, а потім заривається у солому і засинає. Коли дишло Великої Ведмедиці було повернуте на північ, брала решето, ряднину і йшла. Біля скирт пересівала зерно від землі. За кілька годин збирала три склянки. Вистачало на три дні.

Прожила мама 102 роки. Кріпка була в руках. У Голодомор мертвого коня вивезли з колгоспу за село. Біля Південного Бугу стояла "салотопка" – витоплювали жир, з якого робили мило. З коня здерли шкуру із салом, а тушу облили смердючою карбонкою і присипали землею. Люди відкопали труп. Хапали, хто що встиг. Мама відрубала голову.

З мертвої конини приготувала холодець. Голову розрубала на шматки і 12 разів варила, змінюючи воду – щоб карбонку виварити. Млоїла добу в казані. Я тоді немічний лежав. Ту страву з'їв – одразу відчув силу.

На цю тему: Петро Мартынюк: Радянські партизани були ізвєргами. Часто грабували й ґвалтували жінок [4]

Після Голоду діти йшли до школи у вісім років. Мати пошила мені штани й сорочку. Черевики трудно було купити. Кожен колгоспник був обкладений податками: треба було здавати бавовну, шкури коней, телят, корів. Свиню не смалили. Шкуру стісували ножем. Інакше – осудять і відправлять у Сибір [5].

До школи ходив босий. Коли випадав сніг, сидів удома. Вчителька Марія Іванівна прийшла до нас: "Дитині треба вчитися. Ваш син гарно все схоплює, має добру пам'ять". Побачила, як бідно ми живемо. За тиждень принесла черевики – на два розміри більші. Дістала їх через районного чиновника. Носив їх кілька років.

Кролів тримали в хаті. У хліві вкрали б. Від мене тхнуло їхнім запахом, погано вдягався, ніхто з однокласників зі мною не говорив. Я сидів на останній парті.

У 9 років мене вигнали зі школи. Подобалася вчителька Ніна Пилипівна. Їй було 20. Худенька, висока, кучеряве волосся. Намалював її портрет. Діти вирвали його з рук і пустили по класу. Вчителька перехопила й пішла до директора жалітися. Він узяв мене за комір і спустив по сходах: "Більше сюди не приходь".

Заплаканим прийшов додому. Мама заспокоїла: "Читати і писати вмієш – от і добре". Випросив, щоб мені купили палітру акварельних фарб і пензлика. Щіточка з конячого хвоста була на краю пухнаста. Малюнок не вдавався, і я закинув малювання. Пішов у колгосп погоничем коней. Доводилося багато ходити. Щоб виорати 70 соток, треба було здолати 40 кілометрів. Мої заробітки дописували матері.

Коли німці ввійшли в наше село, оголосили комендантську годину – вечорами не можна було виходити на вулицю. Ми ж із хлопцями зібрались і почали співати. За це отримали 25 нагайок. Били привселюдно по сідницях і спині. І змусили заплатити по 40 марок. Мама позичила гроші. Потім довго віддавала з проданої городини.

1941 року вродили цукрові буряки, та їх не було кому збирати. Цукровий завод у селі Краснопілка – за 9 кілометрів від нашого – зупинився. Жінки гнали горілку-бурячиху. Наробили запасів на кілька років. Зберігали в керамічних банках.

У радянську армію йти не збирався. Думав, заберуть у трудову – рити окопи, зводити будинки й дороги, бо синам "ворогів народу" не довіряли службу на війні. У вересні 1944-го товаришу прийшла повістка. Провів його у військкомат. Покликали і мене на медогляд. Лікар сказав, на збори маю годину.

Додому було півтора кілометра. Влетів у хату, кинув на плечі полотняний мішок, який уже стояв напоготові. Хотів тікати, але мати з городу побачила. Сказав, що в армію забирають. Вона – в сльози. Взяла образи: "Стань на коліна, благословлю тебе". Я не послухав, і цим дуже її образив.

Вчитися воювати нас повезли в Овруч на Житомирщині. Обмундирували. Годували супом із висушеною перемеленою рибою. Пізніше давали смачну американську тушонку. Але, бувало, по три дні нічого в роті не мали.

За місяць вистроїли на плацу. По нас приїхали представники військових частин. Із сотні солдатів вибрали 40 високих. Куди повезуть, ніхто не знав – щоб не проговорилися, якщо попадуть у полон.

Їхали у вантажному вагоні. По обидва боки – нари у два поверхи. На станції Острог у Рівненській області стояло щось страхітливе. Виявилося – бронепоїзд. Нам випало служити на ньому в десантно-маневровій групі. Охороняли мости, проводили бойові операції.

Через півроку бронепоїзд розформували. Мене послали служити в Литву. Вона хотіла відділитися від Радянського Союзу. Наша задача була втримати її. Переписуватися з рідними заборонили, бо радянська влада приховувала, що там воюють її солдати.

На 10-й день служби натрапили на розтяжку. Уламок пробив чобіт і застряв у кістці. Коли хлопці його витягли, їм залило очі моєю кров'ю. До рани приклали ватний пакет і повезли у санбат. Травма була серйозною. Мене відправили у госпіталь до Вільнюса. Литовки помстилися. Роздягнули догола. Взяли за руки й ноги й кинули в бочку з холодною водою. Мовляв, треба помитися перед госпіталізацією. Я отримав запалення нирок.

Після госпіталю поїхав у військову частину до Москви. Дорогою не їв три доби. Лише у Дзержинську (з 2016-го – Торецьк Донецької області. – Країна) видали три буханки хліба і дві сушені горбуші. На вулиці обступили люди. Просили продати хліб. Давали по 300 карбованців за буханку. Вторгував майже тисячу. Гроші запхав до кишені. Не знав, що вони знецінилися. Міг за них купити хіба коробку сірників.

Хлібину, яка лишилася, поклав на стіл у військовій частині. Солдати попросили по шматочку. В армії їх годували силосом – смердючою, чорною, як болото, капустою. Не бачили ні бараболі, ні буряка.

Солдати стояли на посту по 12 годин. Голодні, стомлені, деградовані. 1949-го з Москви з перевіркою приїхав генерал з двома офіцерами. Вони назвали солдатів "тюфяками", які навіть на турніку підтягнутися не могли.

Окремо перевіряли політичну підготовку. Головна тема – 10 "сталінських ударів" – найбільші битви з німцями. Хлопці мовчали, бо не тямили, що від них хочуть. На кінець перевіряльники спитали: "Вы хоть знаете в каком веке мы живем?" У відповідь почули: "В 14-м".

Наступного дня відбулися комсомольські збори [6]. Я не стримався: "Нас змушували вивчати напам'ять біографію Лаврентія Берії (голова НКВС [7] з 1938-го по 1945 рік. – Країна). Через це солдати стають такими бовдурами, що не пам'ятають, у якому столітті живуть". Побратими перестали по-людськи зі мною спілкуватися. За потреби зверталися тільки офіційно.

Узяв у бібліотеці "Кобзаря". Читати російською не зміг. Але там були малюнки. Почав перемальовувати у зошит пером. На одному із політзанять скопіював портрет Сталіна, що висів на стіні. Товариш підказав додати поряд свиню. Керівництво побачило цей малюнок. Поклало до моєї справи.

Увечері 11 серпня повідомили, щоб я на службу не йшов. Коли вранці прокинувся, нікого вже не було. У столовій кухар дав мені подвійну порцію. Днювальний сказав: "Товариш Степовий, вас викликає командир батальйону". В кабінеті повідомили, що мене арештовують. Я засміявся.

Портрет в’язня Олексій Степовий намалював на початку 1950-х, коли відбував покарання у радянських таборах. Тюремний картуз на цивільний манір чоловікові перешив кравець-каторжанин

На цю тему: Спогади однієї з півмільйона репресованих комуністичним режимом на Заході України [8]

Принесли мої речі. Рукописи і малюнки поклали до справи. Наказали роздягнутися. Пальцем оглянули рот і вуха. Потім наказали стати навкарачки. Я жартував: "Атомну бомбу шукаєте?" Командир відірвав погони, ґудзики, гаплики, зірку з пілотки, забрав пасок. Посадили в машину й вивезли у табори Горьковської області.

В'язні любили, коли я їх малював. Черга була.

У таборі писав скарги. За це додали ще 15 років. Та після смерті Сталіна на волю вийшов достроково, 1954-го. Виставили на вулицю вночі у 20-градусний мороз. Обійшов усі бараки, та місця для ночівлі не знайшов. Пішов у клуб. Там якісь жінки виділили кімнатку. Застудився. Додому приїхав із двостороннім запаленням легенів.

Стара хата завалилася. Вночі почалася злива. Спав і чув, як на мене зі стелі капало. Наступного дня взявся зводити новий будинок. Мурував, виносив балки. Колгосп дав воза і коней. Сам возив глину і робив саман (будівельний матеріал, невипалена цегла із суміші глини, соломи та піску. – Країна).

У колгоспі до приїзду комісій з району та області оформлював залу – зробив 40 транспарантів. Малювати доводилося і вночі. Працюю, а дружина попід вікнами ходить і дивиться, чи немає біля мене якої жінки. Я це помітив, промовчав. А наступного разу – крикнув. Сердився за її ревнощі.

На цю тему: Богдана Тиндик: Москальки ридали, бо Сталін помер. А ми раділи, підскакували [9]

Дочка живе у Смоленську. Дружина їй жалілася, що я поганий, називаю її "ні півень, ні курка". Інна знайшла матері іншого чоловіка. Приїхала по неї машиною. Взяли мого меду, вина. Побажав щасливої дороги – думав, жінка до дочки в гості їде. А Ліда сказала: "Тримай свідоцтво про шлюб. Можеш брати розлучення". Через два роки дочка назад її привезла. Мовляв, там не дали прописки. Ліда жила в якогось росіянина, а він її не схотів. Я прийняв назад. Дав окрему кімнату.

Шукав в архіві свою справу і натрапив на документи Каленика Корника – голови колгоспу. Він був хорошим менеджером. 1935-го зробив у селі електростанцію, купив звукову апаратуру, показував у клубі кіно. За трудодень давав селянам по 6 кілограмів зерна, а раніше вони отримували по 30–60 грамів. Коли матері привезли фуру зерна, вона руками сплеснула: "Нам на три роки вистачить". Та знайшлися заздрісники, які донесли, що Корник – нібито польський шпигун. 1938-го його арештували і через три дні розстріляли.

На початку 1960-х прочитав повість Олександра Солженіцина "Один день Івана Денисовича". Написав автору і запросив у гості. Він приїхав 1966-го на кілька годин. Показав йому свої щоденники й малюнки. Запропонував коньяку до обіду. Він попросив домашнього вина: "Коньяк можна випити в будь-якому ресторані, а домашнє вино Степового – лише у вас". У дорогу насипав йому яблук у багажник "Москвича". Через кілька років у книжці "Архіпелаг ГУЛАГ" [10] Солженіцина прочитав короткий розділ про мене і портрет Сталіна зі свинею.

—

Тетяна Сарахан, опубліковано у виданні КРАЇНА [11]

На цю тему: