Богдана Тиндик: Москальки ридали, бо Сталін помер. А ми раділи, підскакували

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Богдана Тиндик

«… Термін добула на Воркуті. На роботу на цегельний комбінат водили під конвоєм. Сушили глину, випалювали цеглу і вантажили у вагони. Троє-четверо механіків та слюсарів командували нами. Я працювала в механічному цеху. Найважче було молотом бити: важив 20 кілограмів, а я – 41”. Богдана Тиндик вісім із половиною років відбула в засланні ...

Батько працював директором школи, викладав українську мову. У польські часи українці, особливо у селах, дуже гуртувалися. Тато тісно товаришував з іншими вчителями: до нашої хати сходилися всі порядні мужчини з села. Батько мав велике радіо-голосник. Щовечора його слухали, а потім політикували. У нас завжди були україномовні журнали. На столі лежали газети "Новий час" і "Діло", спеціалізований "Пасічник". Їх не забороняли, але польська влада слідкувала за написаним і тими, хто це читав.

У 1932–1933 роках батьки багато говорили про Голодомор. Намагалися перевезти щось через границю, аби поділитися з нужденними. Та нічого не приймали, а таких добровольців проганяли й били.

Під час австрійської війни батько був січовим стрільцем. Часто згадував про той період. Розказував про це і своїм дітям, й учням у школі. Дотримувався всіх релігійних і націо­нальних свят. Мама була так само налаштована.

На цю тему: Ірина Тимочко, «Христя»: «Сатана» у спідниці — підпільниця, яку оминали кулі

Богдана ТИНДИК, 93 роки, радянський політв’язень. Дівоче прізвище – Наконечна. Народилася 30 липня 1925-го в селі Метенів Зборівського району на Тернопільщині. Батько працював директором школи, мати виховувала дітей. Мала молодших сестер Любов, Ларису, Роману, Неонілу, Аврелію і брата Володимира.  Після школи навчалася в гімназії Сестер Василіанок у Львові. Почала допомагати повстанцям під час навчання у 2-річній хімічній школі. 1943-го стала студенткою хімічного факультету Львівського політехнічного інституту. За чотири роки, під час практики в Москві, арештували за зв’язок з ОУН-УПА. Засудили до 10 років концтаборів. Покарання відбувала у Республіці Комі, у штрафному поселенні Боже-єль Усть-Вимського району. 1956-го у Воркуті познайомилася із майбутнім чоловіком, старшим на 10 років Іваном Тиндиком. Він – упівець, був військовим референтом Яворівщини. Відбував 20-річне ув’язнення. На волю вийшла 1957-го. Після одруження 1958-го переїхали у місто Цюрупинськ, зараз – Олешки на Херсонщині. Працювали на целюлозно-паперовому заводі. Чоловіка поховала 1984-го. Учасник педагогічного товариства ”Рідна школа”, громадської організації ”Просвіта”, Спілки політв’язнів. Співає в жіночому вокальному ансамблі політв’язнів ”Відгомін”. Живе з племінницею у Львові. Дітей не має

Богдана ТИНДИК, 93 роки, радянський політв’язень. Дівоче прізвище – Наконечна. Народилася 30 липня 1925-го в селі Метенів Зборівського району на Тернопільщині. Батько працював директором школи, мати виховувала дітей. Мала молодших сестер Любов, Ларису, Роману, Неонілу, Аврелію і брата Володимира. Після школи навчалася в гімназії Сестер Василіанок у Львові. Почала допомагати повстанцям під час навчання у 2-річній хімічній школі. 1943-го стала студенткою хімічного факультету Львівського політехнічного інституту. За чотири роки, під час практики в Москві, арештували за зв’язок з ОУН-УПА. Засудили до 10 років концтаборів. Покарання відбувала у Республіці Комі, у штрафному поселенні Боже-єль Усть-Вимського району. 1956-го у Воркуті познайомилася із майбутнім чоловіком, старшим на 10 років Іваном Тиндиком. Він – упівець, був військовим референтом Яворівщини. Відбував 20-річне ув’язнення. На волю вийшла 1957-го. Після одруження 1958-го переїхали у місто Цюрупинськ, зараз – Олешки на Херсонщині. Працювали на целюлозно-паперовому заводі. Чоловіка поховала 1984-го. Учасник педагогічного товариства ”Рідна школа”, громадської організації ”Просвіта”, Спілки політв’язнів. Співає в жіночому вокальному ансамблі політв’язнів ”Відгомін”. Живе з племінницею у Львові. Дітей не має

Більшість у селі була за Україну, однак траплялися й польські запроданці. Називали їх "перекінчиками". Через їхні доноси до тата не раз інспектори приїжджали. Лякали, що втратить роботу. Він не зважав. Тоді його вирішили відіслати на Західну Польщу – щоб ополячити. Тато був у списку. Але Польща розлетілася.

Після школи батьки відправили мене до Львова у гімназію сестер Василіанок. Жила в гуртожитку при монастирі. В кімнатці мешкали по четверо-шестеро учениць. Діяли суворі правила. Через дорогу стояв чоловічий гуртожиток. Сестри-монахині навіть у вікна заглядати не дозволяли. Як ми йшли до міста, аби щось собі купити, то з нами відправляли котрусь із них. Щоранку й щовечора молилися у капличці. Черниці були поза політикою. Але тихенько підтримували свідомих дівчат.

Як почалася Друга світова війна, по нашому селу пролягала лінія фронту. Місцеві почали виїжджати. Коли прийшли совєти, людей стали вивозити в Сибір. 1941 року моїх бабу й діда по маминій лінії відправили туди тільки за те, що мали велику господарку. Додому вони так і не повернулися, у Сибіру померли. Мамині сестри втекли до Польщі, а звідти – далі. Опинилися в США. Тепер там живуть дві мої двоюрідні сестри. Ми не тікали, бо батько не хотів лишати Україну. Опинилися в Дублянах під Львовом, де тато отримав роботу. Він недовго там пожив. За кілька років застудився й помер. Наймолодшій сестричці було 4 роки. Опіка за родиною лягла на братові плечі. Він тоді вчився в політехнічному інституті, на механічному факультеті.

Почала допомагати Українській повстанській армії, коли навчалася у дворічній хімічній школі у Львові. Члени ОУН придивлялися до свідомої молоді. У нас були гуртки, збиралися по двоє-троє. Зустрічі влаштовували в якійсь хаті, на вулиці чи в парку. Приходили інструктори, які нас усього вчили.

У Львові винаймала квартиру. Туди приносили речі для повстанців – рукавиці, шкарпетки, ліки. Передавала їх дів­чатам-посильним. Ліків потрібно було чимало, та в аптеках не можна було багато купувати, бо вони були під на­глядом. Отримувала записку: є ранений. Бігала по кількох аптеках – так назбирувала потрібне. Гроші на це виділяли провідники. Вже як училася в політехнічному інституті, купувала за власні – отримувала стипендію.

1947 року була на переддипломній практиці в Москві. 20 червня КГБісти прийшли по мене на орендовану квартиру. Коли показали господині свої документи, вона зомліла. Їй дали ліки, а мене забрали. Повезли на вокзал, звідти – поїздом до Львова. В обласному управлінні міліції привели в кімнату. Люди за столом сиділи півколом. Посередині – не впевнена, але мені здавалося – єхидно посміхався Микита Хрущов. Він був головою Ради міністрів УРСР. Спитали моє прізвище, а тоді: "Де вам більше подобалося – у Москві чи у Львові?" Відповіла, що в Москві. Відказали: "Ну, канєшно".

Сиділа в тюрмі на Лонцького понад три місяці – доки тривало слідство. Не отримала жодної передачі. Рідні приносили, але їх не приймали. Коли затримали, була в літній сукенці. Мала одні трусики. Полоскала і клала собі під голову. Висохнути не встигали, як знову доводилося вдягати.

У камері на 12 квадратних метрів нас було 42. Лягали головами до стіни, ногами до середини – як оселедці в банці. Годували "пєрвим і вторим" – юшечкою із сочевицею й ложкою каші. Серед арештованих були жінки з малими дітьми й вагітні. Всі – політичні в'язні.

Допитували вночі, щонайменше по 2 години. Бувало, тримали до ранку. Табуретки з-під ніг вибивали або ж наказували стояти з піднятими догори руками. Били – по спині, руках, ногах. Одній жінці дісталося так, що не могла самостійно перевернутися на бік. Слідчі часто були п'яні. Запитували: хто закликав в УПА, як там усе організовано, кого з учасників пригадаю? Казала, що нічого не пам'ятаю. Наступна ніч починалася з питання: "Ну что, вспомнили?"

Мене судило "особоє совєщаніє" (адміністративний орган при НКВС СРСР із 1934-го по 1953 рік. Його члени мали позасудове право відправляти арештованих у заслання та у виправно-трудові табори. – Країна) – дали 10 років концтаборів. Після слідства перевели до Золочева. Туди сестра Неоніла привезла першу передачу. Ображалася: "Я стільки разів носила, а ти весь час відмовлялася". Я розсміялася: як могла відмовлятися, коли весь час голодна сиділа?

У Золочеві пробула два чи три місяці. Було легше: у камері менше людей, можна було поспати. Нам приносили воду. Двічі водили в баню.

Як везли в Сибір, дали в дорогу кусочок хліба. Коли дісталися в Республіку Комі, там уже була зима. Жили у штрафному поселенні Боже-єль Усть-Вимського району. Два роки працювала на лісоповалі – чистила дорогу від снігу, доріжки для машин і саней робила, аби могли виїхати з лісу. Навесні групу дівчат відправили на сільськогосподарські роботи: працювали в парниках і на полі. Там могли собі взяти пару картопельок, бо з лісоповалу нічого не принесеш. Жили в огороджених електричним дротом бараках. Солдати сторожували на вишках. Ми з дівчатами розмовляли українською, всі рідні свята намагалися відзначати. Дехто отримував посилки. Мені заборонили.

Термін добула на Воркуті. На роботу на цегельний комбінат водили під конвоєм. Сушили глину, випалювали цеглу і вантажили у вагони. Троє-четверо механіків та слюсарів командували нами. Я працювала в механічному цеху. Найважче було молотом бити: важив 20 кілограмів, а я – 41. Коваль цокав молоточком там, де я мала вдарити. Це вважалося неважкою роботою, бо мала перерви. Дівчата, які цеглу вантажили на сушку, безперервно стояли по 8 годин на день. Траплялося, не витримували – тяжко хворіли, помирали. Але за весь час не було жодного самогубства.

У березні 1953-го прийшли з нічної зміни. Посередині барака, біля печі, плачуть жінки. Виявилося, то москальки ридають, бо Сталін помер. Як ми почули про це, почали радіти, підскакувати. Вони назвали нас "сумашедшими".

На цю тему: Женщины с Западной Украины в сталинском ГУЛАГе

Після смерті Сталіна стало легше. За роботу почали нараховувати гроші – сім рублів на місяць. Можна було купити 300 грамів масла і кусок хліба. У Воркуті зробили вільне поселення. Люди почали знайомитися, одружуватись.

Із майбутнім чоловіком познайомилася на Великдень. Після зміни вирішила пройтися. Назустріч – гурт мужчин. Іван вийшов із компанії і сказав: "Я вас проведу". Дійшли до хати і трохи посиділи в моїй кімнатці. Жила у маленькій, у більшій мешкала родина: жінка з чоловіком і брат когось із них. Почула, що сусіди розмовляють, і сказала Іванові: "Ну, все, щасливо". Він на прощання спитав: "Як я буду мати вільне, можна прийти?" Дозволила. Іван у засланні розвантажував вугілля на шахті. Був родом з Яворівщини. Його сестри рано повмирали – хворіли на тиф, туберкульоз. Він лишився одинаком у батьків. За участь в УПА засудили до 20 років каторги.

Коли хто відбув половину реченця (тюремного строку. – Країна), то справи переглядали. Мій термін скоротили на пів­тора року – за зразкову роботу. Як повернулася до Львова, переписувалася з нареченим. Він відсидів 10 років замість 20. Як тільки звільнився, приїхав до мене. Ми побралися.

Я ще якось могла прописатися у Львові. А для чоловіка з його біографією це було нереально. Мама сказала: "Кудись збирайтеся. Де голка, там і нитка". Так опинилися в Цюрупинську на Херсонщині. Там будували целюлозно-паперовий комбінат. Влаштувалися на роботу.

Автор: Юлія Ліпіч, фото: Ярослав Тимчишин; опубліковано у виданні  Газета по-українськи


На цю тему:

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com