Імперіалізму не можна поступатися. Привид Мюнхенської угоди знову ходить по Європі

1.00

Нет

Дональд Трамп і його адміністрація готують план припинення війни в Україні, хоч і не буде то мир за «24 години» – це би мусило означати викручування рук українцям і примушення їх до капітуляції перед Росією. А до такого, здається, не готовий навіть Трамп, хоч він і далі хоче зустрітися з російським диктатором, який розгортає перед ним візії «нової Ялти».

Путін і Трамп (якщо американець вибере цей варіант) можуть розраховувати на підтримку групи європейських політиків на чолі з Віктором Орбаном, який бурхливо ввійшов у польську політику. Впевнений, що захищаючи політиків PiS від «режиму Туска», він діє на користь не тільки російського сатрапа, а й лідера вільних націй світу. Бо це все ще термін, який має характеризувати господаря Білого дому.

Президент Анджей Дуда запросив Трампа взяти участь у запланованому на 28–29 квітня саміті Тримор'я – політичній та економічній ініціативі, яка об’єднує 13 держав – членів ЄС від Естонії до Греції. У 2017 році Трамп уже був на цьому форумі, виголосивши під Пам’ятником варшавським повстанцям принагідну промову, яку з ентузіазмом сприйняли мільйони поляків.

Дуда і PiS розраховують на повторення цього ефекту, щоб надати додаткового «прискорення» Каролю Навроцькому в надії забезпечити йому перемогу. Також і завдяки тому, що частина учасників заходу будуть снувати візію встановлення нового порядку в Європі, зокрема в нашому регіоні.

Не має бути проблемою ставлення до російсько-української війни – бо Навроцький заявив, що для України немає місця в ЄС і НАТО.

Тримор'я є внутрішньоєвроунійною ініціативою, тому здається політично безпечною, оскільки не виглядає спрямованою на підрив існування ЄС. Однак у європейській правиці домінують голоси про необхідність пошуку альтернативи «диктату Брюсселя» відповідно до ідей, які просуває угорський прем’єр.

Для нього Путін є «чесним партнером», а Трамп та Ілон Маск – союзниками у «перебудові» ЄС.

Читайте також: Багатовікова безкарність — зброя Росії. Чому без справедливості не буде миру? [2]

Як Ридз-Сміґли зміцнював польськість у Східній Галичині

Частину польських прихильників переорганізації Європи інспірує політика Юзефа Бека – міністра закордонних справ ІІ Речі Посполитої у 1932–1939 роках. Останніми роками польська історіографія його повністю реабілітувала, хоча після вересневої поразки і протягом довгих десятиліть по війні він не мав доброї опінії. У 2020 році Бек дочекався розлогої біографії (1152 сторінки) авторства Марека Корната та Маріуша Волоса. Апологетичної біографії, з виправданням не лише далекосяжного зближення Польщі з Третім Райхом у 1934–1938 роках, а й участі у поділі Чехо-Словаччини. І вихвалянням «великої та самобутньої» концепції «Третьої Європи», тобто пропагованої Беком системи Міжмор’я.

Корнат став членом комітету підтримки Навроцького, а тому його думки матимуть вплив на програму кандидата від PiS у питаннях зовнішньої політики.

Тим паче, що оцінки Корната пустили корені в історіографії та політології. Є він співавтором колективної праці «Польська зовнішня політика 1918–2023» під редакцією Єжи Стемпловського – першої синтетичної праці, що пов’язує період Другої РП через період німецької окупації та уряду в еміграції, комуністичної держави з Третьою РП. Автори спробували реконструювати тяглість вітчизняної історії, пов'язані з нею дилеми та способи реакції наступних після них поколінь поляків на виклики у зовнішній політиці.

Корнат визнав поставу польської дипломатії стосовно чехословацької кризи в 1938 році «надзвичайно контроверсійною» і виокремив чотири варіанти, які мав Бек:

1. зберегти суворий нейтралітет,

2. стати на боці Німеччини,

3. виступити на захист південного сусіда,

4. діяти на власну руку і забрати собі Заолжя.

Історик дійшов конклюзії, що останній варіант було обрано також через «настрої в країні, сформовані під гаслом одностайної підтримки претензій до Чехо-Словаччини щодо згаданої частини Тешинської Сілезії».

Неправда, бо Друга РП реалізовувала другий варіант, щоправда у «м’якому» варіанті – без укладення письмових угод із Третім Райхом. На підтвердження цієї тези існують численні документи у польських та закордонних фондах.

Метою Польщі було не лише окупувати Заолжя, а й встановити спільний кордон з Угорщиною. І це питання стало засадничим викликом для політики Бека, що в підсумку призвело до формування умов, за яких Гітлер вирішив напасти на Польщу, укласти пакт зі Сталіним і розв’язати Другу світову війну.

За першим та другим Віденськими арбітражами (2 та 21 листопада) Угорщина отримала значні території у Словаччині та Закарпатській Русі, де постала українська автономія – Карпатська Україна. Проти автономії Варшава розгорнула рішучу боротьбу, включно з широкомасштабною диверсійною акцією «Лом». У Польщі видано кілька монографій на цю тему, опубліковано збірники документів, зокрема і про акцію «Лом».

Натомість бракує аналізу місця українського питання в політиці Третього Райху щодо Польщі, ролі того питання на міжнародній арені, впливу цих факторів та подій у Закарпатській Україні на політику влади щодо української меншини.

Читайте також: Тінь мюнхенської змови знову нависла над нами. Як це відбувалось 86 років тому: Мюнхенська угода і доля України [3]

А вплив був засадничим, оскільки наприкінці січня 1939 р. уряд за участю маршалка Едварда Ридза-Сміґлого двічі обговорював програму «зміцнення польськості» на теренах, населених українцями. У середині лютого канцелярія Ради міністрів підготувала «Проєкт ухвали Ради міністрів про операцію, спрямовану на посилення польського елементу в Східній Малопольщі», яку прийняли в середині березня. Програма була настільки компрометуючою (йшлося про застосування принципу колективної відповідальності до українців з метою створення польської більшості), що санаційна влада знищила більшу частину документації, включно з промовою Ридза-Сміґлого. Не збереглися також протоколи засідань Ради міністрів за перші місяці 1939 року.

Збірники документів про Карпатську Україну

Немає документа – немає проблем. Відповідно до цього принципу, біографи Бека не згадують про його позитивну опінію від 14 лютого (вона опублікована в кінці цього тексту) щодо урядового проєкту ухвали, засадничого тлумачення польської політики в українських справах на міжнародній арені, впливу постання автономної Закарпатської України на вирішення долі українців у Другій РП та позиції щодо української політики Третього Райху. Документ також не ввійшов до канонічної для історіографії польської зовнішньої політики серії «Польських дипломатичних документів».

Недавно в Україні вийшла двотомна праця д-ра Олександра Пагірї «Карпатська Україна в документах ІІ Речі Посполитої», яка доповнює працю польських істориків і дає важливу ґлосу до дискусії про зовнішню політику ІІ РП.

Перший том – це монографія, присвячена ставленню влади та суспільства ІІ РП до української автономії в Чехо-Словацькій республіці, української меншини в Польщі та військових операцій. Другий том – це збірка 534 документів з польських архівів, перекладених українською мовою, переважна більшість яких раніше не публікувалися.

У 2020 році Пагіря видав двотомну працю «Карпатська Україна в документах Другої Чехо-Словацької Республіки». Перший том – це монографія, присвячена політиці постмюнхенського уряду в Празі щодо української автономії, другий том – збірка з 469 документів, перекладених українською мовою. В планах історика є видати збірники документів з німецьких, британських, угорських, румунських, італійських та радянських архівів, які висвітлюють ставлення різних держав до Карпатської України. Всі вони будуть перекладені українською мовою, щоби створити корпус документів, який дасть змогу скласти достатньо повне уявлення про значення цієї форми української державності та українського питання загалом у 1938–1939 роках для перебігу подій напередодні початку Другої світової війни.

Праці Пагірї виходять у серії «Україна–Європа: 1921–1939», яку в Українському католицькому університеті у Львові редагує професор Оля Гнатюк з Варшави. Вона була започаткована 2018 року для публікації джерел з історії України в міжвоєнний період, історії українських Церков того часу, місця українського питання в політиці та суспільному житті тогочасної Європи, а також праць українських інтелектуалів міжвоєнного періоду.

Олександр Пагіря – найвидатніший український історик молодшого покоління (1987 р. н.), який спеціалізується на новітній історії. Має високу фахову та мовну кваліфікацію, обізнаний з архівами та джерельними виданнями, історіографіями окремих країн та світовою літературою. Він вміло орієнтується в історії дипломатії та війська, історії політичних партій, суспільних і національних рухів, а також підпілля того часу. 24 лютого 2022 року був мобілізований і донині продовжує брати участь у захисті України.

Читайте також: Як в 1938 році Європа, щоб не воювати, обирала ганьбу [4]

Етнічна скринька Пандори

Автор «Карпатської України в документах Другої Речі Посполитої» ретельно відтворює діяльність польської дипломатії під час чехословацької кризи, обережно формулюючи оцінку політики Бека. Він цитує опінії польських істориків, обмежуючи власні оцінки необхідним мінімумом і є впевненим у висунутих на основі аналізу вихідних документів тезах. У нього немає сумнівів, що Варшава співпрацювала з Берліном у підготовці поділу Чехословаччини («тактичний союз»), при цьому він вказує на пастку, яку Німеччина поставила Польщі в справі встановлення спільного кордону з Угорщиною. Під час Віденського арбітражу вона ж бо не погодилися повністю окупувати Підкарпатську Русь, чого рішуче прагнула польська дипломатія.

«Допомагаючи Німеччині, – зазначив Олександр Пагіря, – "реорганізувати" ЧСР за етнічно-національним принципом, Польща в такий спосіб відкрила "скриньку Пандори" внутрішніх національних проблем, головною з яких була українська – "ахіллесова п’ята" Польщі. Це чітко розуміли польські керівники. Так, у розмові з державним секретарем МЗС Яном Шембеком 22 вересня 1938 р. міністр у справах релігійних конфесій і народної освіти Войцех Свєнтославський висловив занепокоєння щодо відгомону "чехословацької кризи" на українське питання у внутрішній політиці Другої РП.

Міністр хибно побоювався, що СРСР використає це питання з пропагандистською метою для послаблення Польщі. Свєнтославський помилився, адже гравцем, який виявився найбільш зацікавленим використати українське питання для натиску на Польщу, була Німеччина». Третій Райх трактував питання Карпатської України яко розмінну монету в розмовах про «загальне вирішення» у відносинах з Польщею. І «якби поляки висунули територіальні претензії до цієї країни, нацисти були готові їх задовольнити в обмін на згоду польського уряду розв’язати проблему Гданська та екстериторіальної автостради відповідно до побажань Німеччини», – підсумував він.

У МЗС і розвідці існувала група, яка була схильна прийняти пропозицію Гітлера укласти союз з Польщею та спільно виступити проти СРСР, щоби Польща здобула свою зону «особливих інтересів» в радянській Україні. З цією метою на зламі 1938–1939 років були проведені переговори з німецькими установами й українськими політиками, а також реорганізовано прометеївський рух. Групу очолив Тадеуш Кобилянський, заступник директора політико-економічного департаменту МЗС і керівник Східного відділу, один з найближчих соратників Бека. І водночас агент радянської розвідки – що у світлі доступних радянських джерел (також з українських ресурсів) є недискусійним, попри скептицизм щодо цього питання польських істориків.

Пагіря детально описав вплив української автономії в Чехо-Словаччині на радикальне загострення політики щодо українців у II РП, зі здійсненням пацифікаційної операції у прикордонних регіонах, прийняттям програми «зміцнення польськості у Східній Малопольщі» і, відповідно, резигнації УНДО (найважливішої української політичної партії Другої РП) з політики «нормалізації», ініційованої 1935 року фракцією на чолі з Василем Мудрим (віцемаршалок Сейму в 1935–1939 рр.), що була останньою спробою реалізації «польської опції» в українській політиці першої половини ХХ ст.

Український історик прецизійно реконструював диверсійну діяльність і підготовку до війни польської розвідки, Корпусу охорони прикордоння і Генштабу. На початку 1939 року була запланована друга операція «Лом», створені нові підрозділи Корпусу для охорони кордону та ведення військових дій у Закарпатській Україні. 15 березня Третій Райх окупував Чехію, Словаччина проголосила незалежність (день перед тим), а Угорщина рушила проти Закарпатської України, яка також проголосила незалежність. За цих обставин Бек зробив відчайдушну спробу реалізувати ідею Міжмор'я/Третьої Європи за участю румунів та угорців – що внаслідок «запаморочення від успіху» останніх (бажання окупувати Трансільванію в Румунії) мало не закінчилося війною між цими країнами.

Читайте також: На поклін до диявола. Як Генсек ООН Антоніу Гутерріш легітимізує фашистський режим Путіна [5]

Кілька десятків куль для вбивства 43 «січовиків»

У середині жовтня 2017 року питання Закарпатської України викликало кризу в польсько-українських відносинах. На Тухольському (Верецькому) перевалі на довоєнному польсько-угорському кордоні українська влада встановила пам’ятник членам «Карпатської Січі» (воєнізованому формуванню, де було багато українців з Польщі, зокрема й членів Організації українських націоналістів), яких розстріляли у березні 1939 року «угорські та польські окупанти», як йдеться у написі на пам’ятнику. Українського посла викликали на килим до МЗС, заявивши йому, що «поки що не знайдено жодних доказів» масових розстрілів членів Карпатської Січі, не згадуючи при цьому про «польську участь у цьому злочині».

Вшанування пам’яті членів Карпатської Січі призвело до того, що польська сторона припинила участь у конференціях істориків, які з 2014 року організовують український та польський Інститути національної пам’яті. Було визнано, що не можна дискутувати з українцями, які так відверто фальсифікують історію. Але в даному випадку минуле нагинають під поточні політичні потреби не українці.

Пагіря опублікував документи, які підтверджують масові розстріли «січовиків» і те, що наказ про це надійшов від маршалка Ридза-Сміґлого. 15 березня 1939 року відбулася зустріч за участю генералів: Вацлава Стахевича (начальник генерального штабу), Казімєжа Фабриція (інспектор Армії, з 15 березня командувач південної ділянки кордону) і Мечислава Борути-Спеховіча (у березні командувач оперативної групи «Бєльсько»).

Стахевич інформував, що «групи січовиків і українські підрозділи, можливо, навіть досить сильні, захочуть дістатися на наш бік, звісно, цього проникнення допустити не можна (…) за наказом пана маршалка, у тих січовиків треба стріляти, і якщо вони не здаватимуться негайно, їх роззброювати й інтернувати. Інша річ, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі дісталися на нашу територію, навіть якщо будуть інтерновані.(…) Але принципове бажання пана маршалка полягає в тому, щоб не брати такого баласту, як усілякі покидьки, що захочуть дістатися до нас».

У тижневому звіті МВС за 21–27 березня знайшлась інформація про сутички на новому кордоні з Угорщиною. 22 березня група «січовиків» в кількості 60 осіб намагалася потрапити до Польщі, але, побачивши бійців КОПу, спробували втікати. Солдати зробили «кілька десятків пострілів», вбивши 43 українців і не зазнавши власних втрат. Пагіря детально проаналізував документ і обставини самого інциденту, дійшовши висновку, що в ньому повідомляється про страту, а не про збройну сутичку. Подібні висновки він зробив і щодо кількох інших розстрілів – адже Польща інтенсивно домагалася передачі «січовиків» з Угорщини, Румунії та Словаччини.

Угорці тримали учасників Карпатської Січі, інших збройних формувань, а також членів українських державних адміністрацій у концтаборах. У травні їхньою долею зацікавилися німці, які готувалися до нападу на Польщу. У звіті, поданому до центру (23 травня), консул РП в Ужгороді повідомляв, що німці докладають усіх зусиль, щоб заблокувати передачу українців до Польщі, аргументуючи, що там їх розстріляють без суду. Консул конфіденційно дізнався, що уряд у Будапешті хоче передати їх німцям нібито з «гуманітарних міркувань».

Читайте також: Сергій Жадан: "Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності" [6]

Слон прикріплений до кози

Найвідомішим політичним виступом, що стосувався Закарпатської України, була т. зв. каштанова промова Сталіна на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року, яка відкрила шлях до пакту Ріббентропа-Молотова та вибуху Другої світової війни. Совєтський диктатор засудив західні держави за підбурювання Третього Райху до агресії проти СРСР, спокушаючи Гітлера перспективою окупації «Великої України» і приєднання її до Карпатської України. Він використав порівняння – це те саме, що прив'язати слона до комашки. Точніше, до засохлої шмарклі, бо вжите ним слово «козявка» власне це означає в російській розмовній мові.

Книжка Пагірї дозволяє реконструювати польський контекст пропозиції Сталіна Німеччині, ролі II РП в поділі Чехословаччини, а також місця Карпатської України у відносинах Польщі з Третім Райхом. Маючи високопоставлену агентуру в Польщі та західних країнах, Сталін міг певною мірою контролювати перебіг тогочасних подій і звернутися до Гітлера з пропозицією тоді, коли той дуже потребував такої ініціативи. Тобто після провалу планів втягнути Польщу до союзу з Німеччиною з використанням Закарпатської України та українського питання загалом.

Справа має не лише історичне значення. Путін у своєму супровідному до його участі у відзначенні 70-ої річниці початку Другої світової війни на Вестерплатте «Листі до поляків» (Gazeta Wyborcza, 31 серпня 2009) запротестував проти визнання пакту Ріббентропа-Молотова «єдиним рушієм» Другої світової війни. На його думку, винуватих було більше. Це передусім Версальський договір, який лишив за собою «не лише факт поразки Німеччини, але і її приниження». А також згода на зміну кордонів з аншлюсом Австрії та «розшматуванням Чехо-Словаччини, коли не лише Німеччина, але й Угорщина та Польща фактично брали участь у новому територіальному поділі Європи», – аргументував він.

Наприкінці 2019 року (напередодні відзначення визволення концтабору Аушвіц у Єрусалимі) Путін пішов ще далі, звинувативши II РП у співпраці з Третім Райхом у «вирішенні єврейського питання». В червні 2020 року він опублікував статтю «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією та майбутнім», в якій стверджував, що саме «Мюнхенська угода стала імпульсом, після якого велика війна в Європі стала неминучою». І, щоби релятивізувати пакт Молотова-Ріббентропа, звинуватив II РП в тому, що вона уклала таємну угоду з Третім Райхом.

Читайте також: “Карпатські Крути”. Як закарпатці боронилися від угорської агресії в 1939 році [7]

Участь у поділі Чехо-Словаччини є помилкою і гріхом

Першого вересня 2009 року на Вестерплятте Путіну відповів президент Лєх Качинський: «Прилучення Польщі до поділу чи принаймні територіального обмеження тодішньої Чехо-Словаччини було не тільки помилкою, це було гріхом. (...) Не можна піддаватися імперіалізмові, ані навіть неоімперським тенденціям».

Сьогодні ні Навроцький, ні жоден інший політик PiS не зробив би подібної заяви. І не тільки вони – судячи з одноголосного голосування в парламенті за ухвали, що стосуються минулого. У цьому винуваті не тільки політики, а й передусім історики. У багатьох випадках вони дотримуються принципу, що біле є чорним, а чорне є білим. Чому? «Бо наше», – чуємо відповідь. І попри документи та факти, які там містяться.

Путінівські постійні посилання на історію є вигідними через імперські «фантомні болі» найбільших європейських країн, з якими в минулому Росія мала періоди тісної та плідної співпраці. Стосовно країн нашої частини Європи ідея полягає в тому, щоб заперечити спільність досвіду боротьби з комунізмом (тобто СРСР/Росією), його краху та вдалої системної трансформації, увінчаної членством в НАТО і ЄС. В європейській політиці мають повернутися 1930-ті роки минулого століття із концерном наддержав, вивищенням національних інтересів над міжнародним правом та переглядом кордонів.

Концепція скроєна акурат для політиків покрою Віктора Орбана, що служить інтересам Росії, розриваючи єдність ЄС і відкрито проголошуючи територіальний ревізіонізм. Історія – як нагадує книга Олександра Пагірї – вчить, що подібний шлях для Польщі був і залишається кроком самовбивчим.

Читайте також: Як 85 років тому Угорщина захопила Карпатську Україну [8]

Додаток

14.02.1939 ‒ Лист міністра закордонних справ Польщі Ю. Бека Раді міністрів Польщі у справі зміцнення польського елемента у Східній Галичині

Цілком таємно¹

СИТУАЦІЯ В СХІДНІЙ МАЛОПОЛЬЩІ

I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Розглядаючи проблему Східної Малопольщі крізь призму державних інтересів, передусім зазначу таке:

1. Належність цієї провінції до Речі Посполитої вважаю за достатню й необхідну умову того, щоб Польща могла провадити власну, незалежну міжнародну політику. В разі втрати цієї провінції наша Держава неминуче зійде на другорядні ролі і, з огляду на дві небезпечні сусідні країни, у підсумку стане залежною країною з обмеженим суверенітетом.

2. Забезпечення наших територіальних претензій у цьому регіоні передусім залежатиме від загальної політики Польської Держави в стосунку до всіх країн, які відіграють важливу роль у європейській політиці, насамперед ‒ до Німеччини та Росії. Також це пов’язане з проблемою України, яка, попри ще не вироблену форму державного життя, усе ж виринає в контексті міжнародної політики як об’єкт конкурентної боротьби.

На міжнародному рівні питання Східної Малопольщі завжди розглядали як частину т. зв. великої української проблеми, притому тут головним гравцем була або Росія, або Німеччина.

Намагаючись під час мирної конференції відокремити цю провінцію [від Польщі], політики, хоча таку ідею й пропагували прибічники «етнічного» окреслення карти Європи, усе-таки практично грали на користь Росії, проти Німеччини. Польська політика успішно протидіяла таким намаганням. У теперішній момент пропаганда повсюдно виставляє українську проблему як антиросійський чинник, і походить вона з двох джерел: a) певних німецьких кіл, що силкуються відновити колишню політику «Drang nach Osten»², прикриваючись, як ширмою, антикомінтернівською кампанією; б) політичних кіл Західної Європи, частково й Сполучених Штатів, які, побоюючись німецького тиску в питанні колоній, для [відволікання уваги від цього питання] вказують Німеччині дорогу на схід.

Попри своє особисте переконання, що галицькі русини мають дуже мало спільного зі справжніми українцями, тобто мешканцями провінцій по обидва береги Дніпра, одначе мушу зазначити, що активно поширювана в усьому світі пропаганда майстерно затушовує цей факт, тому майже повсюди сформувалося уявлення про начебто провідну роль русинського елементу в справі побудови України.

II. ТЕПЕРІШНЯ СИТУАЦІЯ

Через політичні відносини, що сформувалися у Східній Європі внаслідок чеської [державної] кризи, українське питання набуло більшої актуальності. Воно не втрачає актуальності передусім через існування химерного й нежиттєздатного утворення, т. зв. Підкарпатської Русі, щоправда докладний аналіз подій за попередні чотири місяці чітко вказує на те, що цей факт ‒ випадковість, хоч і великою мірою зумовлений інертністю тодішнього угорського уряду.

Завдяки важливим контактам із впливовими офіційними колами Німецького Рейху вдалося з’ясувати, що в теперішній момент цей уряд серйозно не втягується у східну політику, зокрема в українську, і це видається вірогідним, а також чітко усвідомлює, що будь-яка серйозна діяльність, пов’язана з українськими справами, без участі Польщі, а надто всупереч її позиції не має шансів на успіх. З огляду на це з того боку можна було б чекати раптового посилення активності лише в обмежених масштабах, що виявилося б у використанні [українського питання] як предмета торгів з Польщею або, що найгірше, як засобу для послаблення нашої держави в разі польсько-німецького конфлікту. На цій підставі можна припускати, що залучення німецького чинника в таку захопливу для наших русинів діяльність залежатиме від сукупності політичних відносин між Польщею і Німецьким Рейхом.

Що ж до російського партнера, то, попри успіхи в боротьбі з українським націоналізмом, радянський уряд до всіх українських починань завжди ставився обережно й підозріливо. Ми не можемо вважати Совєтів небезпечним для нас чинником rebussic stantibus, якщо через розвиток подій ми будемо змушені обрати жорсткий політичний курс або й вдатися до енергійних контрзаходів щодо українського руху на території Речі Посполитої чи навіть на території Прикарпатської³ Русі.

Особливу роль відведено Апостольській Столиці, яка, віддавна прагнучи повернути собі владу над православною церквою, провадить власну політику в українському питанні. До цієї політики я ще повернуся в прикінцевих тезах.

III. ПЛАНИ МІНІСТЕРСТВА ЗАКОРДОННИХ СПРАВ НА НАЙБЛИЖЧЕ МАЙБУТНЄ

Зважаючи на головні чинники в цій справі та оцінку нинішньої ситуації, маю намір паралізувати спроби німців поширювати українську агітацію, зосереджену на Прикарпатській Русі, ще й на територію Східної Малопольщі. Провадження польської політики в цьому питанні полегшили б формальні заяви канцлера Рейху про непорушність кордонів Польщі.

Крім того, підтримуючи, попри все, контакти з угорським урядом, намагаюся створити постійний тиск на уряд і політичні організації Прикарпатської Русі, щоб зберегти тимчасовий характер розмежування Угорщини і Русі. Польська дипломатія великою мірою призвела до того, що Чехо-Словаччина досі не одержала міжнародних гарантій її нових кордонів. Маю всі підстави вважати, що в цій справі Італія буде нашим вірним союзником.

Відповідна діяльність у Румунії вже спричинила перегляд румунської політики в питанні Прикарпатської Русі.

Пропаганда, призначена для країн Західної Європи, передбачає: a) поширення тези про нереалістичність українських концепцій, що ґрунтуються на малопольському елементі; б) застереження, що інкримінування Німеччині [загарбницьких] планів лише на сході відвертає увагу громадськості від інших проблем (насамперед колоній), перед якими, безперечно, постануть західні країни.

З-поміж різних форм пропаганди я обрав відповідну діяльність серед впливових політичних кіл, бо вважаю, що поверхова полеміка в щоденній пресі дорого коштує і не дає позитивних результатів.

І, врешті, остання дуже важлива, але складна ділянка роботи ‒ це вплив на політику Апостольської Столиці на наших східних землях, а особливо коли йдеться про патронат над греко-католицькою церквою як церквою східного обряду. Поки не обрано нового Папу і не визначено його політики, важко сподіватися на досягнення серйозних результатів у віковічній полеміці між Римом, з його баченням експансії католицизму на сході, і Польською Державою, з її інтересами та історичним досвідом. А проте я доручив п[анові] віцеміністру Шембекові провести попередні розмови у зв’язку з його поїздкою до Рима на урочисто-траурні заходи. У цій сфері вважаю за доконче, що потрібно налагодити скоординовану роботу Міністерства закордонних справ i Міністерства віровизнань та публічної освіти на тривалу перспективу.

ПРИКІНЦЕВІ ТЕЗИ

Оцінюючи з історичної перспективи розвиток Польської Держави та її впливи на сході Європи, належить констатувати, що наші впливи завжди сягали далеко за етнографічні межі суто польських провінцій, і з цього ми черпали сили, що забезпечували зміцнення нашої державності. Протягом століть наші впливи на сході посилювалися завдяки військово-шляхетській колонізації та невідривній від неї асиміляції суспільної суперструктури народів, які заселяли землі на схід від нас. Ця система, хоча її тепер дуже легко критикувати, усе ж була запорукою поширення наших впливів протягом століть. З часом ця особлива система занепала внаслідок еволюції соціальних відносин, передусім унаслідок руйнування основи цієї політики, тобто Польської Держави. Сучасна Польща лише частково і, на мою думку, недостатньою мірою зверталася до цієї традиції військового осадництва.

Я певен, що сама ця ідея, яка полягає у створенні достатніх підстав для існування Польської Держави на сході, анітрохи не втратила актуальності. Йдеться тільки про модернізацію форми її втілення.

Аналізуючи події останніх 50 років, я певен, що розвиток промислових осередків і міст у наших східних провінціях може виконувати таку ж роль, яку колись виконувала колонізація. За переконливий приклад може бути нафтовий регіон у Східній Малопольщі.

Оскільки технічне втілення цієї ідеї виходить за межі компетенції мого сектору роботи, обмежуся лише цією загальною тезою.

14.II 1939 [р.]

AAN. Prezydium Rady Ministrów. Akta grupowa. Sygn. 148‒264. S. 94‒99. Оригінал. Машинопис. Опубліковано: Сивіцький М. Історія польськоукраїнських конфліктів. Т.1. / Пер. з пол. Є. Петренка. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. С. 314–317.

[цит. за Олександр Пагіря, "Карпатська Україна в документах Другої Речі Посполитої", кн. 1-2. Видавництво УКУ, Львів 2024 (видання надруковано за сприяння Східноєвропейського дослідного інституту ім. В'ячеслава Липинського (Філадельфія, США), с. 511–514]

__________________

¹ Цей документ під грифом «цілком таємно», з приміткою «тільки у власні руки», міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек надіслав 15 лютого 1939 прем’єр-міністру Феліяну Славой Складковському з приписом: «З огляду на постанову Ради Міністрів [від 1 лютого 1939 р.] подаю Панові Прем’єру інформацію про плани Міністерства закордонних справ щодо південно-східних земель Республіки Польща та результати його спостережень за тамтешньою ситуацією».

² З нім. «натиск на схід».

³ Тут і далі в оригіналі ‒ «Przykarpacka» замість «Podkarpacka». ‒ Прим. перекл.

Mirosław Czech

Imperializmowi nie wolno ustępować. Widmo Układu Monachijskiego znów krąży po Europie [9]

Gazeta Wyborcza, 15.02.2025

17.02.2025

Джерело: ZBRUC.eu [10]

В тему: