Хроніки злочинів радянської влади проти українців: Соловецька екстермінація 1937

1.00

Нет

Як це часто буває в історії, правда про злочини відкривається майже випадково. Із Сандармохом – те саме. Все почалося 1996 року, коли вийшла друком невелика книжечка працівника ФСБ, що розповідала про чекістів з Управління НКВС у Ленінградській області.

Ниточка розслідувань привела до безпосередніх виконавців злочинів, які восени 1937 року у Сандармосі розстріляли 1111 соловецьких в’язнів, із них – понад дві сотні українців. Однак на цьому ліквідація не закінчилася – масові страти проводили ще тричі упродовж наступних місяців, зазначає видання "Локальна історія" [2].

Автор цього тексту, доктор історичих наук Юрій Шаповал кілька разів відвідав місця розстрілів і був одним із перших українських дослідників, які вивчали трагедію політв'язнів Соловецької тюрми.

Читайте також: Великий терор як апогей радянського сталінського насильства над українцями [3]

Біля болота Сандармох

Була у тій книжечці і згадка про такого собі Михайла Родіоновича Матвєєва, якого, за завданням начальства, 1937 року занесло до Медвежогорська, вельми специфічного містечка в Карелії. Там був розташований БілБалтЛаг (російською − Беломорско-Балтийский лагерь: БелБалтЛаг) – табір ОДПУ для будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. Також там діяв слідчий ізолятор. Саме туди доправили групу соловецьких вʼязнів.

Завдання Матвєєва якраз і полягало у нищенні цієї групи бранців. Писав автор згаданого нарису і про те, що сам Матвєєв нещадно бив приречених березовими палицями, як констатували потім у документах, «без всякой к тому надобности». Бив, а потім особисто перестріляв.

Михайло Матвєєв.. ‍Джерело фото: wikipedia.org

Але кого саме і де саме знищив Матвєєв? Таке запитання поставили перед собою співробітники Науково-дослідницького центру Санкт-Петербурзького товариства «Меморіал» на чолі з покійним уже Веніаміном Йоффе (1938–2002). Саме він потім написав листа архіву Служби безпеки України, повідомляючи, що серед жертв Сандармоху − чимало було з України. «Меморіальці» змогли переглянути (хоч і частково) архівно-слідчу справу Матвєєва і збагнули, що сліди злочину треба шукати саме під Медвежогорськом.

Цей пошук збігся із зусиллями історика та краєзнавця з Карелії Юрія Дмитрієва, теперішнього політвʼязня, жертви путінського режиму. Він також шукав сліди таємної екстермінації спецпоселенців і в’язнів з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецької в’язниці особливого призначення (російською – Соловецкий лагерь особого назначения: СЛОН).

І ось у липні 1997 року сталося: було віднайдено 236 ям із захороненими жертвами. Віднайшлися вони на теперішньому 19-му кілометрі шляху з Медвежогорська до міста Повенець. Там розташований піщано-гравійний кар'єр. Проте сліди розстрілів згаданий уже Юрій Дмитрієв помітив не тут, а в лісі приблизно за 500 метрів від кар'єра.

Це були ями, що зберегли правильну чотирикутну форму. При перших розкопках на глибині двох метрів віднайшли людські останки, що були укладені у два ряди в ямах розміром 4 на 4 метри. Урочищу, в якому це все віднайшли, дали ім’я найближчого на місцевості топоніма – болота Сандармох. Всього, за нині відомими даними, у серпні 1937 – грудні 1938 року тут було розстріляно і поховано понад 9500 осіб 58 національностей. Імена 1116 в’язнів встановлені точно. 1111 із них знищив саме Матвєєв.

У серпні 2009 року мені довелось бути у складі української делегації, що поїхала на день вшанування пам’яті соловецьких в’язнів. Заходи відбувалися у Медвежогорську, Сандармосі, Кемі і на Соловках. Ми познайомились з Юрієм Дмитрієвим, і він багато розповідав тоді, як у липні 1997 року спочатку відчув місце розстрілу, а вже потім зрозумів, що не помилився

Читайте також: "Стреляли в упор в голову". Начало расстрела первого соловецкого этапа [4]

Згадка про злочин і його походження

Згадуючи про поета Миколу Зерова, Семен Підгайний (колишній соловецький в’язень, якому пощастило вижити) у книзі спогадів «Українська інтелігенція на Соловках» [5] (1947) писав: «1937 року, глухого соловецького вечора, по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: “Такой-то! С вещами!”... Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в'язнів (у порту був іще передостанній обшук, а останній аж на материку на “Морсплаві”).

На “Морсплаві” групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові, речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм кудись повезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому “Морсплаві”, відібрані у в'язнів цього етапу речі розкрадали “урки” та вільнонаймані енкаведисти».

Соловецький монастир, який був частиною Соловецької в’язниці особливого призначення. Фото 1980-х років

Через 60 років, у 1997-му, стало відомо, куди повезли цю групу в'язнів, де вони були знищені і хто саме це зробив. Це було здійснено за злочинними законами та директивами системи, що постала в Росії після жовтня 1917 року.

Про систему, Володимира Леніна і Йосипа Сталіна говорити не буду. Насамперед згадаю наркома внутрішніх справ СРСР Миколу Єжова, «маленького Марата», як його одного разу назвав Сталін.

Микола Єжов і Йосип Сталін, 1937 рік 16 серпня 1937 року з’явилась спеціальна єжовська директива №59190, в якій було записано:‍

1. Із 25 серпня розпочати і у двомісячний термін закінчити операцію з репресування найактивніших контрреволюційних елементів з числа утримуваних у тюрмах ГУДБ, засуджених за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську і бандитську діяльність, а також членів антирадянських партій (троцькістів, есерів, грузмеків, дашнаків, ітихатистів, мусаватистів тощо) та інших контрреволюціонерів, які проводять у тюрмах ГУДБ активну антирадянську роботу.

Головне управління державної безпеки, структурний підрозділ НКВС

У Соловецькій тюрмі ГУДБ репресуванню піддати також бандитів і карні елементи, які ведуть в тюрмі злочинну роботу.

2. Всі перераховані контингенти після розгляду їхніх справ на Трійках при УНКВС підлягають розстрілу.3. Вам для Соловецької тюрми затверджено для репресування 1200 осіб.

‍19 серпня 1937 року ця директива надійшла у Ленінград, і начальник обласного управління НКВС Леонід Заковський (справжнє ім’я – Генріх Штубіс) передав її для виконання своєму заступникові Володимиру Гаріну (справжнє ім’я – Іван Жебеньов). Він був, до речі, давнім товаришем Заковського по роботі у Вінниці, Одесі, Новосибірську.

Усю другу половину 1937 року Заковський керував каральними акціями у Ленінградській області. Саме для цього, власне, і створили особливу трійку під його очільництвом. До неї увійшли другий секретар Ленінградського обкому ВКП(б) Петро Смородін, обласний прокурор Борис Позерн. Діяла і особлива трійка при обласному Управлінні НКВС. У жовтні 1937 року Заковський разом із Гаріним та прокурором Позерном і провів «чистку» Соловецької в’язниці особливого призначення.

Раніше, у серпні і вересні, керівництво та оперчекістська частина Соловецької тюрми підготували й передали в Ленінград 1116 довідок і тюремних справ на в’язнів, які підлягали розстрілу. Тюремні справи, зазвичай, починаються довідкою за підписом начальника Соловецької в’язниці Івана Апетера і його заступника Петра Раєвського. Отже, крім тих, за якими їх засудили до тюремних термінів, було сформовано додаткові справи на вже ув'язнених осіб.

тЧитайте також: Як Москва вбивала українських митців 90 років тому. Розстріляне Відродження [6]

Українці перебували на особливому обліку у таборі і були об’єктом окремої уваги спеціальних підрозділів ГУЛАГу, як, скажімо, Секретно-політичний відділ 3-ї частини 8-го Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського комбінату НКВС. УНКР – цю абревіатуру, що означала «Украинская националистическая контрреволюция», можна побачити на більшості службових секретних документів, пов’язаних із долями в’язнів-українців. З початком Великого терору очевидним було прагнення табірного керівництва структурувати оцінки, думки, судження, що їх висловлювали в’язні у своєму середовищі. І все це чекісти загорнули у виразно антирадянську упаковку.

В одному з агентурних повідомлень від 23 лютого 1937 року є такий висновок: «Стає очевидним, що у Кремлі існує українська фашистська організація». В іншому агентурному повідомленні у березні 1937-го наголошували: «Очевидно, що існує якась група – частину її членів ми знаємо, – що згуртувалась як внутрішня еміграція і живе яскраво визначеним та глибоко вкоріненим фашистським духом». Зауважте: «внутрішня еміграція» в одному з найсуворіших комуністичних таборів.

16 жовтня 1937 року Леонід Заковський надіслав заступникові начальника Адміністративно-господарського управління УНКВС Ленінградської області капітану держбезпеки Михайлові Матвєєву припис:

«Пропонується засуджених Особливою Трійкою УНКВС ЛО згідно з доданими до цього копіями протоколів Трійки за №81, 82, 83, 84 та 85 від 9, 10 та 14 жовтня цього року – ЗАГАЛОМ у кількості 1116 осіб – РОЗСТРІЛЯТИ. З цією метою Вам слід негайно виїхати до міста Кем і, зв'язавшись із Начальником Соловецької в'язниці ГУДБ Ст. Майором Держбезпеки т. Апетером, якому одночасно з цим даються вказівки про видачу засуджених, привести вирок у виконання згідно з даними Вам особисто вказівками. Виконання донесіть, надавши після повернення акти».

Розпорядження Леоніда Заковського, за яким відбулися масові розстріли восени 1937 року

Кому ж доручили виконання розстрільної місії? Матвєєв народився 1892 року, а з лютого 1917-го вже був активним червоногвардійцем у Петрограді. Тоді ж, у 1917-му, його жорстоко побили. Можливо, цей епізод вплинув на його психіку, оскільки чекістські органи, до яких він вступив, почали використовувати його як надійного і професійного ката. Використовувати для, як це називали, операцій «з виконання вироків засуджених», тобто для розстрілів.

Матвєєв брав участь у таких операціях із 1919 року (з перервою у 1923–1927 роках). Дослужився до коменданта Управління ОДПУ у Ленінградській області. У 1933 році передав розстрільні папери своєму приятелю Олександрові Полікарпову, а сам став заступником начальника Ленінградського управління ОДПУ з адміністративно-господарської частини. Тепер Леонід Заковський своїм розпорядженням наче повертав Матвєєва у чекістську молодість: він знову мав особисто вбивати людей.

Екстермінація

Соловецьких в'язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею перевезли до Медвежогорська, де розмістили у слідчому ізоляторі НКВС. Місця тут було замало, тому вʼязнів доправляли поетапно. З ізолятора вони мали потрапити в урочище Сандармох, де і запланували страту.

У серпні 2009 року українська делегація, у складі якої був і я, побувала у Медвежогорську. Ми побачили моторошний сірий будинок Управління ББК, в якому тоді був (тепер – не знаю) музей, присвячений історії будівництва Біломорсько-Балтійського каналу та долям в’язнів. Стояв пам’ятник Сергію Кірову, жахливий і безглуздий зразок соцреалізму, точна копія кіровських пам’ятників-клонів, поставлених по всьому СРСР.

Ми побачили здалека ізолятор, де колись перебували згодом розстріляні у Сандармосі. Підійти близько і сфотографувати не дозволили, оскільки ізолятор був діючим. Мені вдалося лише з вікна автобуса зробити фото, найвиразніші деталі якого – колючий дріт і паркан. Автобусом ми проїхали тим самим шляхом, яким Михайло Матвєєв віз своїх жертв 1937-го. Я дивися у вікно і прагнув уявити, як усе було тоді.

За цим парканом і колючим дротом – штрафний ізолятор, в якому у 1937-му відбували свої останні земні години жертви Сандармоху, 2009 рік. Фото Юрія Шаповала

Почали 27 жовтня. Тоді було знищено 208 осіб, і раптом – перерва. Матвєєв змушений був її зробити. Насамперед з огляду на те, що в’язні, яких відправили на розстріл, зрозуміли, куди їх везуть. Вони зробили відчайдушну спробу втекти. Їм вдалося розв’язати руки, вони кричали, намагаючись привернути увагу до того, що коїться. Кати ледве впоралися з тим, щоб повернути контроль над ситуацією. Ще дорогою вбили найбільш «буйних», а решту відвезли в урочище і планомірно постріляли, напрацювавши певний розстрільний алгоритм.

‍Читайте також: Легендарний Василь Овсієнко: життя як покута [7]

Про Матвєєва я вже згадав. Назву імена інших учасників акції, про яких у сучасних публікаціях майже не згадують. Це були члени, як її називали, «ленінградської бригади»: Тимофій Чигінцев, Карп Ларіошин, Степан Васильєв, Сергій Дерев’янко, Микола Кузнецов і Андрій Твердохлєб. Вони виконували обов’язки конвоїрів. Водієм вантажівки, якою доправляли людей до місця розстрілу, був Микола Воскресенський. Було ще дві особи – водій легкового авто Іван Федотов і господарник Микола Єршов, який, за словами Матвєєва, допомагав йому «приймати за списком заарештованих».

Зі згаданого неприємного і несподіваного для катів епізоду Матвєєв зробив висновки: тепер перед виїздом до Медвежогорська в’язнів роздягали до спідньої білизни, зв’язували їм руки, затикали роти кляпами, вантажили у кузов автомобіля, що відвозив їх до місця страти. Ставили на край ями, постріли здійснювали в лоба.

1 листопада було розстріляно 210 осіб,
2 листопада – 180,
3 листопада – 265,
4 листопада – 248.

Стріляв Матвєєв особисто, а допомагав йому помічник коменданта УНКВС Ленінградської області Алафер. Матвєєв розстрілював, як сказано в одному з документів, «быстро, точно и толково». Із 1111 в’язнів, розстріляних у Сандармосі, з України походила 201 людина.

У кожній тюремній справі є акти про виконання вироків в’язням за підписом Михайла Матвєєва. Це надруковане на машинці кліше з пропусками у певних рядках, куди додруковували прізвище конкретного в’язня, номер відповідного протоколу і дату розстрілу. Кілька років тому ми підготували науково-документальне видання «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937–1938 роках». [8]

У ньому вміщено чимало таких актів.10 листопада 1937 року Матвєєв підготував рапорт на ім’я заступника начальника Управління НКВС у Ленінградській області Володимира Гаріна (Жебеньова). Він доповів, що із 1116 засуджених на смерть фактично було знищено 1111 осіб. З решти п’яти в’язнів один помер ще на Соловках, а чотирьох направили: в Ленінград (Самійло Вишняк), Одесу (Юхим Лікворник), двох до Києва (Йосип Зозуляк, Борис Пероцький).

Звіт Михайла Матвєєва про здійснені ним убивства

Та на цьому розстріли не завершились. Ще 509 соловецьких в’язнів, засуджених за протоколами №134, 198, 199 засідання особливої трійки Управління НКВС Ленінградської області, були знищені у грудні 1937 і в січні 1938 року. Серед цих в’язнів також було чимало відомих українців, всього 58 осіб. Їх розстріляли у пустоші Койранкангас під Токсовом.

Серед розстріляних були письменники Василь Вражливий-Штанько і Гео Шкурупій, дипломат Микола Любченко, лікар Володимир Удовенко (був одним з фігурантів справи «Спілки визволення України» і показового процесу у цій сфабрикованій справі у 1930 році).

Акти про виконання вироків цього разу підписані приятелем Михайла Матвєєва – комендантом УНКВС Ленінградської області Олександром Полікарповим.

І останню групу соловчан-в’язнів (198 осіб) за протоколом №303 від 14 лютого 1938 року засідання особливої трійки Управління НКВС у Ленінградській області розстріляли просто на Соловках у районі Ісакова. Українська частина цього списку налічує 21 особу. Підписав документи про розстріл заступник начальника 10-го відділу Головного управління держбезпеки майор держбезпеки Микола Антонов (справжнє ім’я – Лука Грицюк).

Памʼятати!

Навряд чи потрібно пояснювати, чому ми повинні памʼятати не лише про жертв, а й про ініціаторів і виконавців злочину. Почнімо з Миколи Єжова, який влаштував і «чистку» тюрем у 1937-му, і тоді ж влітку ініціював масові операції НКВС – все те, що Роберт Конквест назвав Великим терором. Результат відомий: лише у 1937–1938 роках в СРСР було заарештовано 1 мільйон 575 тисяч 259 осіб, з них розстріляно 745 тисяч 220 осіб. Тож Сандармох для Єжова був лише малесеньким епізодом у його масштабній тероріаді.

Єжов дуже старався. Проте 25 листопада 1938 року його звільнили з посади наркома внутрішніх справ СРСР. А 10 квітня 1939-го заарештували. 6 лютого 1940-го за звинуваченнями в організації антирадянської змови, шпигунстві на користь іноземних розвідок і підготовці терористичних акцій проти керівництва СРСР – розстріляли. У 1998 році військова колегія Верховного суду Росії за зверненням прийомної дочки Миколи Єжова переглянула постанову у його справі, однак у реабілітації відмовила.

‍Читайте також: Зачем расстрельные команды НКВД прятали места захоронений [9]

Після проведених екзекуцій – «за успішну боротьбу з контрреволюцією» – Михайла Матвєєва нагородили цінним подарунком і орденом Червоної зірки. Тоді влаштували гучне відзначення, під час якого Леонід Заковський повідомив, що збирається на вищу посаду до Москви.

Минув час. Падіння Єжова змінило ситуацію в НКВС. Новий нарком Лаврентій Берія поклав на нього провину за репресивні перегини. І Матвєєва заарештували за те, що він виконав незаконний, як з'ясувалось, наказ Заковського і знищив групу соловецьких в’язнів. Матвєєв одержав 10 років позбавлення волі. По етапу він прибув у Волжський концтабір неподалік від Рибінська. Однак сидіти йому довелось недовго: почалась війна і його звільнили. Він повернувся до Ленінграда, знову працював в Управлінні НКВС, де завідував внутрішньою тюрмою, пережив війну і помер аж 1971-го.

Тепер про Леоніда Заковського. У січні 1938 року його призначили заступником наркома внутрішніх справ. З’ясувати коло його службових обов’язків важко, але неспростовно, що це було індивідуальне призначення: Єжов доручав йому найважливіші та найбрудніші завдання. Наприклад, Єжов не наважувався заарештувати начальника 7-го іноземного відділу ГУДБ НКВС СРСР комісара державної безпеки 2-го рангу Абрама Слуцького, оскільки побоювався, що більшість із закордонної агентури відмовиться повертатися після цього в СРСР.

Тоді він доручив начальникові ГУДБ НКВС СРСР Михайлу Фриновському вирішити це питання. 17 лютого 1938 року Фриновський запросив Слуцького до свого кабінету на доповідь. Невдовзі туди завітав Заковський і сів поруч із доповідачем. Посеред доповіді Заковський несподівано накинувся на Слуцького та затис йому рота хустиною з хлороформом. Тут же з суміжної кімнати з'явився ще один співробітник зі шприцом та зробив жертві ін'єкцію отрути. Співробітників НКВС повідомили, що Слуцький перенервував під час доповіді, не витримало серце, а газета «Правда» надрукувала зворушливий некролог про вірного сина партії.

Однак репутація активного садиста не врятувала Заковського від загибелі. 16 квітня 1938 року його усунули з усіх посад в НКВС. Через чотири дні призначили начальником будівництва Куйбишевського гідровузла. Ще через дев’ять днів – заарештували. 29 серпня 1938 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Заковського до страти – і вирок було виконано того самого дня. Були репресовані і його найближчі родичі.

Доля Олександра Полікарпова склалася інакше: після арешту Матвєєва він зрозумів, що на нього чекає такий самий сценарій, написав передсмертного листа і застрелився. Микола Антонов (Лука Грицюк) 23 жовтня 1938 року був заарештований і 22 лютого 1939 року – розстріляний.

Тепер про начальника Соловецької тюрми Івана Апетера і його заступника Петра Раєвського. До слова, перший до свого призначення на Соловки, у 1934 році, був начальником Санаторно-курортного відділу НКВС СРСР. 11 грудня 1937 року Апетера заарештували, 26 грудня того самого року звільнили з органів НКВС.

За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР, його розстріляли у Москві 22 серпня 1938 року, а поховали в одному з таємних могильників НКВС. Раєвського звільнили з посади начальника Соловецької в’язниці особливого призначення у жовтні 1938 року. З того часу він працював начальником Новочеркаської в’язниці НКВС. 10 листопада 1939 року його заарештували і також невдовзі розстріляли.

Це памʼять про катів. Не менш важлива памʼять про Сандармох та наступні за ним злочини. У 1998 році у Сандармосі відкрили пам’ятник авторства петрозаводського скульптора Григорія Салтупа. Це гранітний камінь зі скульптурним барельєфом та написом російською «Люди, не вбивайте одне одного». Неподалік від нього і проводять (чи проводили?) щорічні мітинги пам’яті в’язнів. Там 2009 року довелось виступати і мені. Металевий барельєф згодом вкрали, оскільки метал, навіть меморіальний, можна продати.

Напис залишився, а барельєф відновлений не був. Це добра ілюстрація посилення амнезії і яскраве свідчення реваншу тієї сили та ідеології, які спричинили масу сандармохів, породили матвєєвих та інших садистів. Тепер в Росії 110 памʼятників Сталіну. 95 із них встановлено за правління нового кремлівського диктатора Путіна.

Пам’ятник роботи скульптора Григорія Салтупа, встановлений у Сандармосі 1998 року. Металевий барельєф згодом зірвали вандали

Навесні 1937 року один із ув'язнених, Юрій Машкевич, колишній бухгалтер із Вінниці, обговорював з кількома в'язнями питання про загублений у таборі одяг бранців. Згідно з агентурним повідомленням зі справи Машкевича, він тоді сказав: «Все це – ніщо у порівнянні з тим, скільки людей було загублено табором, але ніхто про це не хоче чути. З часом на Соловки будуть значно більше приїздити, ніж навіть до Італії. Приїздитимуть для того, щоб подивитись на ті місця, де голі люди замерзали, а голодні вмирали».

Ці слова на тлі того, що відбувається в сучасній Росії, де йде ресовєтизація і ресталінізація, видаються невдалим пророцтвом. Та я залишаюсь оптимістом. Якщо памʼять про Соловки придушать в Росії, вона не зітреться зі свідомості тих, для кого свобода і демократія – не порожні слова. Ніколи не стерти її і для українців. Надвисока ціна була заплачена за незалежність і право бути собою.

Читайте також: В Росії розправляються над істориком, який відкрив Сандармох: за що судять Юрія Дмитрієва? [10]

А тепер повернусь у 2009 рік. Тоді у Сандармосі, Кемі та на Соловецьких островах, у Левашовській пустоші під колишнім Ленінградом ми не лише вшановували пам’ять жертв. Ми ще й разом із кінорежисеркою Іриною Шатохіною знімали документальний фільм «Соловецький лабіринт». [11] Під час зйомок в урочищі Сандармох на місцях розстрілів поставили кілька свічок. Дотепер пам’ятаю їхнє світло, їхнє дихання. З ними якось особливо відчутним був жах від місця, де лежать жертви, а серед них представники нашого Розстріляного відродження. Вічная їм памʼять.

—

Юрій Шаповал, опубліковано у виданні "Локальна історія" [6]

Читайте також: