Тобто фактично колишні власники втрачають будь-які права на своє житло, тому що окупанти його демонтують, водночас запропонована за це компенсація не покриває придбання іншого житла.

Читайте також:  Що сталося з житлом переселенців на окупованих територіях: Чужі люди в наших домах [13]

Луганщина

У частині Луганщини, яку окупували улітку 2022 року після запеклих боїв, руйнування житла почалося ще до захоплення. Лише за одну добу наступу в травні 2022-го, за словами нинішнього очільника Луганської ОВА Олексія Харченка, на Луганщині було знищено [14] понад 60 будинків.

“Руйнуються й вигорають будинки. Подекуди цілими вулицями, як от у Нирковому – п’ять житлових господарств поспіль. У Золотому – шість, у Врубівці – три, ще три – в Рубіжному”, – написав Харченко.

Пошкодження будинків внаслідок наступу окупантів на Луганщині. Джерело: Луганська ОВА

Після встановлення окупаційної адміністрації процес перейшов у ту саму фазу, що й у Маріуполі. Зокрема, фіксується активний демонтаж [15] будинків у Сіверськодонецьку: до 2026 року окупанти демонтували у місті лише кілька багатоповерхівок. Натомість влітку цього року до плану демонтажу внесли щонайменше 79 багатоквартирних будинків.

“Коли росіяни зрозуміли, що відбудова зруйнованих багатоповерхівок потребує значних капіталовкладень, то швидко забули про обіцянки й почали масово демонтувати ці будинки, пошкоджені при штурмі міста”, – написав очільник Луганської ОВА.

Запорізька область та Херсонщина

У тимчасово окупованих частинах цих областей процес знесення поки що не такий масштабний, як у Маріуполі, оскільки міста зазнали менших руйнувань під час боїв 2022 року. Проте повідомлення про демонтаж з’являються.

Зокрема у липні 2026 року окупаційна адміністрація Каланчака на Херсонщині видала [16] постанову про примусове вилучення 26 квартир – підставою для вилучення окупанти вважають визнання будинків “аварійними та такими, що підлягають зносу”.

Попри нижчі темпи демонтажу, механізми отримання контролю над нерухомістю у Запорізькій області та на Херсонщині працюють так само. Окупаційна влада активно проводить так звану “націоналізацію” майна – визнає житло “безхазяйним” та позбавляє прав власників, які евакуювалися на підконтрольну Україні територію.

Тільки у Мелітополі Запорізької області, за даними [17] BBC, окупанти визнали “безхазяйними” щонайменше 3 тисячі помешкань.

Згідно з повідомленням [18] окупаційного губернатора Херсонської області Володимира Сальдо, окупована Каховка лідирує за кількістю “націоналізованої” нерухомості – понад половину “безхазяйних” обʼєктів виявлено саме в цьому місті. 

Подальшу долю цього житла передбачити важко.

Читайте також:  Земля — повітря — земля: український наступ на логістику окупованих територій вступає в новий етап [19]

Крим

Нинішня практика знесення житла частково має передісторію в Криму. Ще до повномасштабного вторгнення окупаційна влада півострова боролася [20] із так званими самобудами – переважно будинками кримських татар, які поверталися на історичну батьківщину після депортації й будували житло. 

Мікрорайон компактного проживання кримських татар у Сімферополі. Джерело: “Крим.Реалії”

У листопаді 2021 року окупанти знесли єдиний будинок мешканця [21] села Морське, ветерана кримськотатарського національного руху Рустема Усеїнова, попри звернення адвокатів, Меджлісу кримськотатарського народу та МЗС України.

У 2022 році окупаційна влада вирішила спростити процедуру вилучення землі під самобудами. Куратор Криму від Кремля Сергій Аксьонов у своєму телеграм-каналі повідомляв про підготовку змін до закону, які б дозволили вилучати земельні ділянки під самобудами рішенням органів влади без судового рішення, причому такі акти мали б набирати чинності негайно.

Паралельно відбувалася перебудова прибережних територій Криму – під готелі, урядові резиденції та інфраструктурні об’єкти, що також супроводжувалося вилученням земель у місцевих жителів. 

Цей досвід став тестовим полігоном, підходи якого після 2022 року були відтворені й масштабовані на материкових окупованих територіях.

Чому Росія масово зносить українські будинки

Масовий демонтаж зруйнованих будинків на окупованих територіях не варто розглядати лише як спосіб позбутися аварійного житла. Правозахисники [22], журналісти-розслідувачі [23], та українські посадовці [24] зазначають, що знесення є частиною системної політики Росії, й має такі причини:

Приховування наслідків війни. Знесення зруйнованих будинків ліквідує матеріальні сліди бойових дій і масових жертв, дозволяючи створювати картинку “мирного відновленого життя” для пропагандистських репортажів.

Контроль над нерухомістю. Поки стара будівля стоїть, у неї є фізична адреса й видимий зв’язок із конкретними мешканцями, що зберігає доказову базу для майбутніх майнових претензій.

Відомий випадок, [25] коли окупаційна влада у Маріуполі на місці зруйнованого будинку звела новий, й змінила юридичну адресу – додала літеру “Б”. Таким чином власники квартир у знесеній багатоповерхівці більше не можуть претендувати на обіцяне компенсаційне житло в новобудові. 

Зміна демографічного складу. Новозбудоване на місці демонтованого житло призначене здебільшого не для довоєнних мешканців, а для росіян-переселенців, військових та цивільних чиновників окупаційної адміністрації. Це створює довгострокові демографічні наслідки, витісняючи корінне українське населення.

Інтеграція окупованих територій. Нова забудова супроводжується зміною архітектурного вигляду міст, перейменуванням вулиць, та створенням абсолютно нової інфраструктури – для створення враження незворотності окупації.

Які норми міжнародного права порушує така політика

Знищення та незаконне привласнення приватного майна на окупованій території без виправданої військової необхідності прямо заборонене міжнародним гуманітарним правом:

• Стаття 53 Четвертої Женевської конвенції 1949 року забороняє [26] окупаційній державі знищувати рухоме чи нерухоме майно цивільного населення, за винятком випадків, коли це абсолютно необхідно для воєнних операцій.

• Стаття 46 Гаазького положення 1907 року передбачає [27] повагу до приватної власності й стверджує, що вона не підлягає конфіскації.

Також відповідно до Римського Статуту міжнародного кримінального суду воєнним злочином вважається:

• Широкомасштабне знищення і привласнення майна, що не викликане військовою необхідністю і вчинене незаконно та безглуздо (Стаття 8(2)(a)(iv) [28].

• Переміщення, прямо чи опосередковано, окупаційною державою частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію (Стаття 8(2)(b)(viii) [29].

Відповідальність за ці порушення несе держава-окупант – тобто Росія – незалежно від того, що безпосередні рішення ухвалюють підконтрольні їй місцеві адміністрації.

Проте окремим викликом залишається доведення таких правопорушень. За словами керівниці аналітичного напряму Центру прав людини ZMINA [2] Онисії Синюк, збору доказів найбільше перешкоджає окупація території.

“Немає великої різниці в підходах доведення злочину: йдеться про знищення чи про відібрання майна. Спільна проблема – відсутність доступу до окупованої території та неможливість отримати докази того, що там відбулося”, – зазначає експертка. 

Якою може бути відповідь України

Документування. Ключовим інструментом протидії залишається системна фіксація.

За словами Синюк, наразі для фіксації випадків знесення чи привласнення житла можуть використовуватися доступні джерела: повідомлення окупаційної влади про знесення конкретного будинку, свідчення сусідів та очевидців, супутникові знімки й документи, які підтверджують право власності.

Правовий захист. Україна підтримує власні реєстри об’єктів нерухомості та зруйнованого майна, а також бере участь у створеному під егідою Ради Європи міжнародному Реєстрі збитків, завданих агресією Росії (RD4U) – механізмі, покликаному в майбутньому стати основою для компенсацій постраждалим.

Міжнародний рівень. Задокументовані факти знесення житла та подальшого заселення територій громадянами Росії можуть використовуватися як докази в міжнародних судових інстанціях.