Поклони кремлівському звіру: чому необхідно заборонити московську церкву в Україні

1.00

Нет

Спостерігаючи, як прихильники УПЦ з пристрастю публічно доводять, що їхня релігійна організація є незалежною православною церквою, дивуєшся, як можна подібне взагалі говорити, адже і їм самим, і їхнім опонентам, і стороннім глядачам достеменно відомо, що УПЦ є складовою частиною Московської патріархії; власне, через це і виник конфлікт.

Але вони — в рясах і без них, — називаючи себе православними християнами, не кліпнувши оком брешуть усім просто у вічі.

Чим виклично зневажають проголошену Ісусом Христом істину, коли Він, проповідуючи юдеям про свою божественну місію, одночасно вказав, що природа обману походить з протилежного, темного боку світу — від диявола; бо він батько лжі — і, відповідно, хто вводить інших людей в оману, той діє за його волею (Ів.8:44).

Читайте також: "Проукраїнське крило братії Києво-Печерської лаври існувало протягом 30 років" [2]

Головний богоборець — Сталін

Можливо, це поодинокі, нехарактерні випадки, спровоковані запалом протистояння, — тихо зауважить нам у відповідь безпристрасний читач, — а насправді УПЦ — істинне християнське об’єднання?

Гаразд, давайте уважніше вдивимось у цей релігійний феномен, спочатку зовні, а згодом зазирнемо всередину. Почнемо з найочевиднішого, з того, що найперше кидається у вічі, з родової назви явища «Русская православная церковь».

Для багатьох буде, можливо, несподіванкою дізнатися, що подібної релігійної організації до більшовицького перевороту на території Східної Європи взагалі не існувало.

У російській імперії була офіційно визнана лише «Православная церковь России (ПЦР)», яку в побуті та в публіцистичній літературі, звісно, називали російською церквою, русской церквою тощо, але як соціального явища РПЦ не існувало в природі.

І це логічно, бо такою є традиція вселенського православ’я — у Церкві не може бути ані елліна, ані іудея, а лише християнин. Через це у структурі назви помісних православних церков першим смислом завжди йде назва вірування, а другим — назва країни поширення.

До речі, після століть гонінь на православних українців вони під назвою Православна церква України (ПЦУ) відновили єдність із всесвітньою (??) — Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською Православною Церквою; повернувши історичну, притаманну їм ще з Княжої України, форму існування.

Організація з назвою «Русская православная церковь (РПЦ)» — у статусі Московського патріархату — постала у 1943 року за безпосередньої участі головного богоборця країни Йосипа Сталіна. Вона і за назвою, і за своєю природою була відвертим комуністичним новотвором — своєрідною квазіцерквою (quasi — ніби, майже, немовби).

Читайте також: Лікбез для любителів московитської церкви і Гундяєва. 10 фактів з історії Києво-Печерської лаври [3]

«Церква» Червоного Дракона

Перед тим як продовжити розповідь про створення квазірелігійного об’єднання «Русска православна церква», варто хоча б стисло описати її творця — комуністичну владу, а точніше — яке значення в її політичній доктрині мав атеїзм. Це важливо зрозуміти, щоб згодом адекватно витлумачити суть протиприродного, збоченого «союзу богоборців і віруючих».

Матеріалістичне розуміння історії було, є і завжди буде системотворчим принципом світового комуністичного руху. Саме становлення Карла Маркса як політичного філософа почалось із запозичення у Людвіга Феєрбаха розуміння релігії як перетворення — «перевернутого відображення реальності, коли суб’єкт і об’єкт міняються місцями».

За його уявленням, людина наділяє священне, небесне власними атрибутами, а потім підкоряється їм. За цим принципом, вважав Маркс, базується вся буржуазна ідеологія уярмлення людства.

Першим і головним завданням комуністичного руху є перевернути, поставити реальність на ноги, скинути усіх богів додолу. Матеріалістичне розуміння історії є першим принципом марксизму, а такі політико-економічні категорії, як «додаткова вартість», «класова боротьба», «комуністична революція» тощо слідують уже після нього.

Читайте також: Церква — теж лінія фронту [4]

Отже, марксистський атеїзм — не другорядна складова комунізму, а сама його серцевина. Може змінюватися контекст застосування доктрини, зумовлений конкретно історичними умовами, але її богоборча сутність — ніколи. Тому в соціалістичній державі неможливе мирне співіснування комуністичної ідеології і релігії, вони — антагоністичні феномени, можливе лише підпорядковане, маніпулятивне використання релігійних феноменів з метою їх подальшої ліквідації.

Володимир Ленін, Йосип Сталін, Микита Хрущов та інші комуністичні вожді вважали, що повна ліквідація організованого релігійного життя є передумовою побудови комуністичного суспільства. Характерним зразком їхнього ставлення до Православної церкви може бути інструкція Леніна своїм підлеглим від 19.03.1922 року, в якій він вказував, як необхідно поводитися з протестувальниками проти вилучення церковних цінностей із храмів у місті Шуя.

Ленін із притаманною йому експресією вимагав негайно арештувати декілька десятків авторитетних представників місцевого духовенства — незалежно від того, чи причетні вони до протестів, чи ні.

Одночасно доручав дати детальну усну вказівку судовій владі, щоб процес над попами «був проведений з максимальною швидкістю і закінчився не інакше, як розстрілом дуже великої кількості найвпливовіших і найнебезпечніших чорносотенців м. Шуї», а за можливості також інших міст країни. Убивати, убивати і ще раз убивати вимагав вождь світового пролетаріату.

Тотальна атака на релігійному фронті

Після стабілізації ситуації на зовнішньополітичних фронтах вже з 1921-22 років більшовики перейшли до тотальної атаки на релігійному фронті. Мета була одна: повне знищення організованого релігійного життя в країні.

Окрім фізичного насилля — розстрілів та ув’язнення духовенства, другим важливим елементом цього наступу стала маніпулятивна складова. Так, 3 грудня 1921 року Фелікс Дзержинський у доповідній Володимиру Леніну наголошував, що радянський уряд повинен максимально уникати офіційних відносин із Церквою, — «маневрувати з нею може тільки ВЧК для єдиної мети — розкладання попів».

Читайте також: Як московські попи в Україні тримають зв'язок із фашистською церквою Путіна [5]

Виконуючи це завдання, чекісти інспірували й активно підтримали релігійний рух так званих «обновленців». Котрі під гаслами «осучаснення і вдосконалення Православної церкви» намагалися ізсередини її зруйнувати — пропонуючи симбіоз антихристиянських ідей і комуністичних цінностей як форму організації нової «радянської церкви».

Важливим аспектом цього руху була популяризація аморальних форм життя. Деякі з обновленців навіть пропонували замінити хрести на храмах на п’ятикутні зірки. Серед обновленських активістів певний час подвизався впливовий богослов і православний єпископ-відступник Сергій Страгородський.

Згодом він відійшов від обновленців і після смерті (ймовірно, насильницької) патріарха Тихона за допомогою чекістського терору зумів заволодіти титулом заступника місцеблюстителя патріаршого престолу — фактичного виконувача обов’язків патріарха. Реального місцеблюстителя у цей час чекісти ізолювали у в’язниці. Це був важливий тактичний успіх богоборців у їхньому наступі на Православну церкву.

Ототожнення церкви і комуністичної влади

Переломним етапом у духовному падінні православ’я в росії стала Декларація заступника місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія Страгородського від 16/29 липня 1927 року про визнання радянської влади.

У ній він ототожнював Православну церкву і комуністичну владу, наголошуючи, що «радості та успіхи радянської влади — наші радості та успіхи, а невдачі — наші невдачі», оцінюючи православну опозицію богоборчій владі як антицерковну.

Написана під диктовку чекістів Декларація не лише зафіксувала ганебний акт підпорядкування офіційної частини Православної церкви богоборчим силам («поклоніння звіру»), а й запускала процес неухильної духовної деградації, переродження релігійної організації.

Читайте також: Пів року без Московського Патріархату: сотні парафій УПЦ послали гундяєвський патріархат-окупант [6]

Це надзвичайно важливий, доленосний момент буття російського православ’я, який її релігійні історики неохоче коментують. Тому ми у цьому місці, щоб бути максимально об’єктивними й уникнути звинувачення в упередженості, дамо слово авторитетному русскому богослову, третьому предстоятелю Православної російської церкви за кордоном митрополиту Філарету Вознесенському.

Він свого часу сказав про Русску православну церкву (РПЦ) наступне: «Ця лжецерква двічі анафематствувана. Святійший патріарх Тихон і Всеросійський церковний собор (1917—18 рр.) анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників.

Ця страхітлива анафема до цього часу не знята і зберігає силу, оскільки зняти її може такий самий Всеросійський церковний собор як канонічно вища церковна влада.

Відбулася ця страшна подія 1927 року, коли очільник церкви митрополит Сергій своєю ганебною відступницькою декларацією підкорив Русску церкву більшовикам й оголосив про співпрацю з ними.

Збулося в найдостеменнішому смислі за словами передсповідальної молитви: «Під свою анафему падоша»! Бо 1918 року Церква анафематствувала всіх «співробітників комунізму», а 1927 року сама увійшла до компанії цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про якого говорить Апокаліпсис...»

Апогей антирелігійної боротьби

Період радянської історії з кінця двадцятих до сорокових років минулого століття став апогеєм антирелігійної боротьби. Антихристиянське безумство охопило країну згори до низу, масово знищували православне духовенство, при тому чекісти масові розстріли намагались із якимось диявольським збоченням прив’язувати до релігійних свят: Різдва, Воскресіння або Трійці тощо.

Під богоборчий коток потрапили не лише люди, а й храми — їх масово руйнували. Підривали, не звертаючи уваги на духовну і культурну цінність. Так, наприклад, 1935 року було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор. Планувалося стерти з лиця землі нашу святиню — Софійський собор.

Усе змінила Друга світова війна. На звільнених від комуністів землях почали відроджуватись різноманітні православні громади. Німку на це дивились крізь пальці. І це дозволило за достатньо короткий час цьому православному рухові перерости на масовий процес. Радянське керівництво серйозно поставилось до цієї проблеми, сприйнявши її як реальну загрозу своїй монопольній владі над свідомістю людей.

Продовження політики тотального поборення православ’я загрожувало повністю загнати його в катакомби, підпілля, чого радянська влада явно не хотіла. Тому 1943 року Сталін прийняв епохальне рішення: створити власну «православну церкву».

Церкву, яка формально, обрядово була подібна до старої, а фактично повністю контрольована і націлена на сприяння поборенню релігійності в суспільстві. Московським патріархом Сталін призначив перевіреного часом відступника Сергія Страгородського.

Читайте також: Капелан ЗСУ Сергій Дмитрієв: "Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українців" [7]

РПЦ періоду розвиненого соціалізму

Логічно, що розгром богоборцями традиційної Православної церкви і створення на її місці нового квазіутворення РПЦ розірвало містичний зв’язок російського православ’я з Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською Православною церквою і її Главою Ісусом Христом.

У культурі — соціальній душі народу — зазяяла темна безодня. І, зрештою, по-іншому бути не могло, бо реальними творцями, «апостолами» РПЦ були Ягода, Єжов і Берія, а главою — одна з інкарнацій антихриста, Йосип Сталін.

РПЦ — релігійний перевертень. Якщо навіть аналізувати її винятково в соціальних категоріях як своєрідну форму ведення таємної війни комуністів з ворогами, то все одно вона видається диявольськи живучим симулякром.

Прояснення, що давало наснагу більшовикам творити подібні соціальні міражі, — завдання для майбутніх історичних досліджень, а зараз ми лише констатуємо подібний конструкт як достеменний факт. Наголошуючи, що обманний маневр щодо РПЦ — не поодинокий випадок у діяльності комуністів.

Так, наприклад, у знаменитій праці Володимира Леніна «Про право націй на самовизначення» (1914 р.) спочатку декларується це право — для залучення на свій бік дрібної буржуазії уярмлених росією націй, — а у висновку постулюється безальтернативне підпорядкування всіх одній політичній меті, одній партійній системі.

Згодом цей принцип було реалізовано в державному будівництві, коли СССР формально декларувався як рівноправний союз народів, а в реальності виявився задушливою тоталітарною системою, що провадила жорстку асиміляційну політику, заперечуючи будь-які національні права поневолених народів.

Ще одним історичним прикладом подібної «творчості» чекістів можуть бути легендовані під оунівське підпілля енкаведистські підрозділи, у подальшому використовувані радянською владою для нещадного терору проти місцевого населення з метою вибити з-під ніг визвольного руху масову підтримку народу.

Як на нашу думку, саме з подібного типу мислення виросла сучасна теорія так званої «гібридної війни», застосовувана рф до оточуючих її народів.

У 60—80-х роках ХХ століття подібною формою ведення підривної війни стала «боротьба СССР за мир». Ведучи агресивну експансіоністську політику, в основі якої лежала ідея світової комуністичної революції, комуністи одночасно, щоб дезорганізувати тил ворога, провадили так звану «боротьбу за мир в усьому світі».

Антивоєнні кампанії здійснювали або безпосередньо місцеві комуністи, або «корисні буржуазні ідіоти» за фінансової та організаційної підтримки радянської держави. Одним з ефективних інструментів реалізації зовнішньополітичних операцій КДБ стала РПЦ.

Читайте також: Як і за що судять московських попів (кротів) у рясах в Україні [8]

«Шпигуни в рясах», послуговуючись християнською термінологією та образом гнаних в СССР, легко входили у співпрацю з різноманітними пацифістськими структурами, підштовхуючи їхню діяльність у потрібний для радянської влади напрямок. Якщо ви відкриєте тогочасне число «Православного вісника», то обов’язково знайдете інформаційні повідомлення або статті про їхні здобутки в підривній кампанії проти демократичних країн світу.

Одним із найяскравіших діячів того періоду був наставник нинішнього патріарха РПЦ Кірілла (Гундяєва) — чекіст і педофіл Нікодім Ротов. Який, окрім активної агентурної роботи і розтління молодих послушників, відомий ще своїм «богословським» новаторством. Зокрема, Нікодім Ротов розробляв і популяризував концепцію еволюції православ’я в «комуністичне християнство». Фактично це була спроба відродити обновленство в нових історичних умовах.

Про «обов’язки» священства РПЦ доповідати в каральні органи про усіх підозрілих чи просто надмірно активних православних людей лише обмежений не знає.

РПЦ у нових посткомуністичних умовах

Після краху Радянського Союзу КДБ з озброєного загону Компартії майже миттєво трансформувався на злочинне організоване співтовариство ФСБ. Захищати вкрадене у народу колишніми партбосами, комсомольськими спритниками та успішними мафіозними ділками стало смислом їхнього нового життя. Несподівано до влади в країні прийшов Путін.

У новій історичній перспективі монопольного утримання державної влади в чекістських руках, з усіма фінансовими преференціями, знайшлося місце і для РПЦ — як важливої ідеологічно-пропагандистської «скрепи». Добре оплачуваної, зауважимо, бо РПЦ була поблажливо допущена до закритих сфер торгівлі тютюном і алкоголем.

Образно кажучи, Московська патріархія перейшла від прямого пособництва богоборцям у нейтралізації християн до успішної торгівлі гріхом. Подібна діяльність — це моральна смерть для справжньої релігійної організації, але не для лжецеркви, для неї це стало миттю розквіту.

Отже, союз «чекістів і відступників від Христа у рясах» у нових історичних умовах підтвердив взаємну потребу одне в одному. Живучість інфернальної патології, а по-іншому подібну спілку не назвеш, пройшла випробовування часом.

Читайте також: Путін захищає «рускій мір» в Україні руйнуванням церков. Чи приведе це до зникнення московського патріархату [9]

Антихристиянська сутність

Сектантська, антихристиянська сутність РПЦ особливо яскраво проявилася, коли під тиском автаркуючої кремлівської деспотії вона відмовилась від участі у Всеправославному (вселенському) соборі в Константинополі 2016 року, виступивши фактично проти поглиблення єдності православних християн, їхньої солідарності у ворожому до них світі.

Русским шовіністам — як у рясах, так і в цивільному — примарилась у Соборі загроза підпорядкування православних росіян глобалістським силам. Конспірологічні марення для них виявилися важливішими, ніж соборність (кафоличність) Православної церкви.

Війна з Україною оголила усі потворні місця російського суспільства, зокрема й релігійного. Наведемо один показовий приклад з відомим російським консервативним філософом Алєксандром Дугіним. Який у молоді роки, оцінюючи РПЦ, пропонував їй позбутись Христа як негативної, на його думку, фігури, яка розкладає суспільство. Мовляв, після цього РПЦ перетвориться на досконалу національну силу. Бідака, будучи далеким від релігійного життя, просто не знав, що РПЦ давно вже це здійснила.

Сьогодні в міркуваннях А. Дугіна звучать дещо інші конотації, наприклад, розмірковуючи над державним будівництвом, він у його основу закладає поняття «священного». Здавалося б, перед нами приклад щирого покаяння і становлення як повноцінного християнина.

На жаль, у православного неофіта Дугіна розуміння священного якесь особливе, перевернуте. Прихильно поставившись до російської агресії в Україні, він під телекамери з піною на устах — щиро, поза сумнівом — закликав убивати українців. Для ваговитості слова наголошуючи: як професор закликаю вас, убивайте їх!

Це, безперечно, перевернутий бісівський наратив священного, характерний богоборцям, а не православним християнам. Згадайте хоча б знамените ленінське: убивати, убивати і ще раз убивати.

На превеликий жаль, цей заклик підтримала і переважна більшість православних росіян — і ієрархи, і священники, і православний плебс. Масова свідомість русских інтерпретувала вторгнення в Україну як визвольну, священну війну...

Читайте також: Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України [10]

«І хто мечем убиватиме, буде сам мечем убитий...»

На цей винятковий імморалізм можна відповісти лише словами Одкровення: «І хто мечем убиватиме, буде сам мечем убитий, тут терпіння і віра святих».

Який з усього сказаного можна зробити висновок?

Духовний: для православних громад України вийти сьогодні з підпорядкування Московському патріархату означає звільнитись від скверни співпраці з богоборчими силами, добровільно очиститись від зла. Двері Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Православної церкви, яку в Україні уособлює ПЦУ, відкриті для всіх православних, незалежно від їхньої національності.

Для православних росії шлях звільнення від лжецеркви (РПЦ), від накладеної на неї анафеми «Святійшим патріархом Тихоном і Всеросійським церковним собором (1917—18 рр.)» пролягає через публічне соборне покаяння.

По суті, через перезаснування Православної церкви росії (ПЦР). Без цього всі їхні дії залишаться лише гріховним утвердженням у злі. Самозгубою. Хоча б уже через те, що, перебуваючи у лжецеркві (РПЦ), позбавленій канонічності (а яка може бути канонічність від Сталіна зі Страгородським?), вони самочинно позбавляють себе Господньої благодаті і можливості Спасіння.

Щодо правового статусу Української православної церкви Московського патріархату, то її діяльність є прямим порушенням низки українських законів.

По-перше, про декомунізацію українського суспільства. УПЦ/РПЦ є рудиментарним, залишковим елементом тоталітарної комуністичної системи. Московський патріархат було створено каральними органами СССР із метою боротьби з православними віруючими.

Він за своїм сутнісним призначенням нагадує фінансову піраміду, — незважаючи на формально законну реєстрацію, служить обману, обкраданню інвесторів, у даному випадку православних християн. Захистити їх від злочинних маніпулятивних дій спеціальних служб рф є прямим обов’язком Української держави.

По-друге, УПЦ, будучи структурним підрозділом Московської патріархії, автоматично підпадає під дію закону про заборону організацій, що мають керівні органи на території країни-окупанта.

По-третє, під час воєнної агресії росії проти України керівництво УПЦ, залишаючись у підпорядкуванні Московської патріархії, сприяє поширенню на своїх віруючих впливу так званого «русского міра» — однієї з суспільних стратегій РПЦ. Відповідно, УПЦ МП підпадає під дію закону про захист української державності від проявів колабораціонізму.

Тому діяльність Української православної церкви Московського патріархату на території України необхідно заборонити, а її храми — передати у володіння територіальним громадам, з умовою обов’язкової подальшої передачі в користування новоствореним православним громадам.

—

Олександр ТКАЧУК, історик, опубліковано у виданні "Україна молода" [11]

В тему: