Призабуті уроки історії: Добробут потребує Ладу і Захисту

1.00

Нет

Високопоставлений французький політик Талейран, міністр в уряді Наполеона, передбачаючи поразку імператора у війні з російським царем, налагодив з останнім довготривалий таємний зв'язок, який пригодився йому, коли поразка Франції стала очевидною.

Він (якщо вірити науковій коректності академіка Тарле) застосував недоречне у дипломатичній мові формулювання – на мою думку, фатальне для майбутності Європи: «Російський народ не цивілізований, його государ – цивілізований. Французький народ цивілізований, але його государ-імператор – не цивілізований. Відповідно, російський володар повинен бути другом французького народу». (Вільний переклад з оригінальної версії Тарле).

Чому цей необережний вираз наполеонівського міністра став фатальним? Адже може скластися небезпідставне враження, що така лінія поведінки французів під час перемовин із переможцями, у першу чергу із московським самодержцем, врятувала Францію перед можливим розчленуванням, кінцевим розгромом. Очевидно, згаданий ефект таки мав місце: провину зосереджено на «нецивілізованому» Наполеоні, який, між іншим, своїми діями після французької революції кінця XVIII ст. обстояв ідею абсолютизму імперської влади, що не могло не подобатися як у Росії, так і в Австрії. Деталь – але важлива.

Фатальна талейранівська формула виявилася історично згубною саме тому, що вона породила особливе сприйняття Європою своєрідного «культу» Росії. Незабаром, уже через якихось пів сотні років, цей культ набуває ознак небезпечної епідемії. Саме Франція стає носієм-ініціатором згаданого явища: встановлюється, без перебільшення мовивши, культовий авторитет російської літератури, безпосередньо спорідненої із квазі-філософським сприйняттям дійсності.

Разом із ним прибуває в Європу т.зв. російський «реалізм» з його скритою підосновою «загадкової російської душі» та її місіонерського призначення спочатку для усього східно-візантійського православ’я, а відтак для майбутності Європи. Послідовно впроваджується як невідворотна ідея Московії – «третього Риму». Особливого значення надається «російській культурі», незважаючи на її приховане й неприховане вкорінення у дедалі жорсткіший месіанізм та глибинну спорідненість цього месіанізму із найрізноманітнішими деструктивними ініціативами – нігілізмом, радикалізмом, революціонізмом («…разрушім до основанья…», «ми наш, ми новий мір построім») і т.ін.

Непомітно, нишком і підступно Європі прищеплюється комплекс неповноцінності у вигляді відчуття певної благої безпорадності перед російським авторитаризмом, деспотизмом, непередбачуваністю поведінки – словом, перед «російським ведмедем», з яким краще хитрити, ніж йому гідно протистояти. «Ведмідь» же послідовно розхитує, дискримінує, пригнічує європейські цивілізаційні цінності – християнську віру, демократію, свободу, людську гідність, лад і порядок… Однак і те не найголовніше.

Найголовніше – що зневажується Добро й утверджується Зло як повноправний життєвий принцип, зло-інструмент, манера поведінки, зло як новітній Ідол. І західна цивілізація, надміру захоплена розвоєм своїх капіталістичних досягнень, дотриманням непростих, часто вельми суперечливих засад демократизму, свободи і громадянських вольностей, забезпеченням суспільного добробуту, дедалі виразніше виявляється вразливою на експансію Зла. (При нагоді згадаємо Достоєвського Раскольнікова із його готовністю скоїти вбивство заради маніакальної ідеї).

Зрештою, згадана фатальна формула Талейрана не стала однозначно першою хибою у розвитку європейської цивілізації, знаряддям руйнівної пролонгованої дії. Небезпечний крен у бік недооцінювання небезпеки з боку далекосхідної орди, а відтак її московистської модифікації, та, очевидно, передуюча недостатня увага європейського Заходу для повноцінного становлення міцної держави Київська Русь на східному порозі Європи, мають свою непривабливу історичну канву (чи традицію).

У парі з кризовими тенденціями у розвитку Києва, пов’язаними зі згасанням германо-норманського організаційного ферменту а згодом ігноруванням чину прищеплення й підживлювання європейських цивілізаційних паростків у Києві, вирішальною мірою сприяли укріпленню потужності Московії. Якби не те, цивілізаційна лінія нині пролягала б не по території багатостраждальної української землі, а, можливо, по лінії Уралу.

Добробут потребує Ладу і Захисту; убогість, неволю влаштовує підступне цілеспрямоване навіювання з боку влади-нашіптувача: Це (добро, добробут) – Там. Ми звичні не задумуватися над давнім інструментом автократії усякого – московського-імперського чи монголо-ординського – штибу, призначеним утримувати убогий стан існування свого вірнопідданого зомбованого народу. Саме убогість у парі з міфологемами дозволяє імперцям-автократам підтримувати готовність їх упослідженого люду до експансії, інвазії на намічене середовище, де існує добробут. Люд при тому оцінюється як таран-пробивач; споживання захопленого добробуту призначено можновладцям, у першу чергу – главареві-мафіозі (царю, генсеку і т.ін.).

«Нам слід боротися із невіглаством й бідністю, бо це середовище, де проростає комунізм». Ці слова належать одному з найвидатніших американських держсекретарів. Перефразовуючи, замінимо «комуно-небіжчика» автократизмом, де необмежена влада зосереджується в руках обмеженої однієї людини. І що більший цинізм й самодурство цієї одиниці, здатної у сучасній добі навіяти «чєловєчєству сон золотой», то масштабніше постає можлива трагедія всього людства.

Саме цю обставину варто було б цивілізації враховувати всерйоз і своєчасно, а відтак реагувати на неї притомно, з холодним розумом і рішучістю.

На жаль, гасіння пожежі у наш час розпочинається, коли вогонь уже охопив усю чином нелегкого, непростого досвіду зведену цивілізаційну Споруду.

—

Любомир Медвідь [2]; опубліковано у виданні ZBRUC [3]

В тему: