Про нинішній стан українсько-польського діалогу щодо питань історичної політики

1.00

Острая тема

... Печально все це. А все чому — а тому, що масштаб людей, яким волею долі припало розв’язувати це важке питання, не відповідають масштабу проблеми. Вони бавляться у можновладців, науковців, князів церков. А нам потрібно державних мужів. Обом державам потрібно — і Україні, і Польщі. Чи обом народам ...

«Аще кто речетъ, яко люблю Бога,

а брата своего ненавидитъ, ложь есть.»

Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20

Нещодавно відбулися два симетричні заходи президентів Польщі та України на місця, пов’язані з польсько-українським чи українсько-польським конфліктом на Волині 1943 року. Польський президент Анджей Дуда [2] відбув жалобні церемонії в Олиці, український президент Петро Порошенко [3] відбув жалобні церемонії в Сагрині. І не перетнулися, не зустрілися. Домовилися не зустрічатися!

В тему: Президенти України і Польші звернулись до народів [4]

Що означає ця демонстративна формула, яку вони явили своїм народам і світу?

Як на мене, то вони продемонстрували немічність української та польської політичних еліт — відтепер «у кожного своя правда». Чи точніше:

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» — Тарас Шевченко...

І знову ж повертаюся до епіграфа його безсмертного «І мертвим, і: «Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.» — «Живим, і ненародженим...»

Кожна з сторін розписалася в тому, що вона не спромоглася піднятися до спільного бачення того, що сталося, а тому й не може виробити спільно дискурсу, тих спільних кількох слів, які свого часу дуже стисло сформулювали німецькі та польські духовні провідники — «просимо вибачення і вибачаємо».

І не допомогли ніякі дискусії істориків. Частина з них одержавилася і стала придворними істориками, генералами від науки — тобто взагалі не науковцями а пропагандистами. А частина не подолала своїх національних стереотипів. І, може, добре, що вони не беруть вже такої посутньої участі у загальному процесі примирення — на жаль більшість з них, хоча не всі, звісно, не здали екзамену на професійність.

Те саме можна сказати на жаль і про значну кількість кліриків. Може вони й добрі католики та православні, однак погані християни. І часто починають не з "mea culpa, mea maxima culpa"/"моя провина, моя велика провина", а з "покайтеся!"/"paenitet!«, не з себе, а з іншого...

Очевидно, що епоха моральних та духовних авторитетів минула. І у цьому сенсі ми живемо в епоху убогу. Щоб не ображалися, то перелічу хоча б тих, хто наповнював сенсом епохи попередні, а це і Вінстон Черчіль, Шарль де Голль, Конрад Аденауер, Франклін Делано Рузвельт, Магатма Ганді, Андрей Шептицький [5], Іван Павло ІІ та той самий Левко Лук’яненко [6] ...

Сьогоднішніх перелічувати не буду. Самі розумієте чому.

Але відійдімо від високих моральних та духовних стандартів інших епох. Опустімось до наших політичних діячів обох країн. В одурі боротьби за утримування влади в обох країнах вони діють вже з огляду на дуже просте завдання — «день простояти та ніч протриматися». І з огляду на це їх політичне планування сягає не далі найближчих президентських чи парламентських виборів. Це в кращому випадку. А в гіршому — не дальше найближчого голосування у Сеймі чи Раді. Тому їх важко назвати державними мужами. Вони політики... В найгіршому сенсі цього слова.

Отож: У Польщі підходить час можливої передачі лідерства в країні. Фактичний правитель країни Ярослав Качинський старіє і має поважні клопоти зі здоров’ям. А це, попри всі політичні менуети і клятви у вірності йому особисто запустило процес перегонів різних політичних груп у тій самій Польщі. Тому в партії Право і Справедливість почали конкурувати між собою групи близькі до прем’єр-міністра Матеуша Моравецького, президента Анджея Дуди, Антоній Мацеревича. Ідеологія партії є патріотичною. Тому в ідеологічному сенсі може йти змагання — хто спозиціонує себе як ще більш патріотичний політик. І інколи забувають, що таке справжній патріотизм.

17 лютого 2018 прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравєцький взагалі пустився берега — поклав вінок і запалив свічку на могилах реальних військових злочинців — Свєнтокшиської бригади. Довідка: Свєнтокшиська бригада була створена з польських ультра націоналістів. Це бригада так званих польських Національних збройних сил, яка сповідуючи націоналістичну ідеологію під час Другої світової війни відкрито співпрацювала з нацистами Третього Рейху. Вона була відома антисемітськими закликами і акціями прямої дії. Свєнтокшиська бригада воювала за Третій Рейх в складі армії Гітлера навіть після смерті Гітлера — аж до 5 травня 1945 року Тобто в очах ультрапатріотичного електорату він неначе отримав фору і вийшов вперед у патріотичних перегонах.

Очевидно, що з огляду на те, що 11 липня визнано в Польщі як дата відзначення кривавих подій на Волині — «Національкі національним днем пам’яті жертв геноциду, який вчинили українські націоналісти щодо громадян ІІ Польської Республіки», то президент Анджей Дуда не міг зігнорувати цієї дати. А також з огляду на загальний настрій у правлячій політичній еліті Польщі, яка очікує від нього не примирення а ескалації. Тай самому Дуді зовсім не лишнє показати себе таким собі гіперпатріотом.

З українського боку ситуація інша. Я б не звинувачував українську владу у надмірному патріотизмі. Однак, знову ж, як снігова лавина, накочуються президентські вибори. І потрібно гуртувати електорат. В тому числі і західноукраїнський. Тому ухилитися від аналогічних заходів не міг і президент Порошенко.

Разом з тим, відповідаючи на насущний запит своїх виборців, а не з огляду на далекосяжне державницьке мислення, в жертву якому, державницькому мисленню, можна принести кар’єри окремих політичних діячів, хай навіть президентів, вони й реалізували цей політичний театр.

Іншою проблемою української сторони є те, що ще при Януковичу, але теж і при Порошенку, стосункам і діалогу з Республікою Польщею не було вділено відповідної уваги. Не скажу, що ведучи діалог в умовах війни з Німеччиною, Францією та США, нею нехтували. Але вона не була запрошена до перемовин щодо врегулювання ситуації на Донбасі та в Криму. Одним словом, діалог якось не склався. І не треба вдавати, що тут немає вини української сторони. На сигнали партнерів треба відповідати.

Разом з тим польська правляча політична еліта сама впала у патріотичний соліпсизм. В патріотичній емоційній екзальтації вона пропустила той момент, коли респект до їхнього патріотизму та культури історичної пам’яті з боку партнерів трансформувався у певну розгубленість її німецьких, українських, польських, єврейських та ізраїльських, а отже і американських, партнерів.

Потім, з огляду на те, що польський правлячий істеблішмент, не бачачи загальної тенденції, все піднімав і піднімав патріотичну планку, розгубленість трансформувалася у відсторонення — партнери просто замовкли, діалог припинився.

Дійшло до дипломатичних демаршів ізраїльської, американської і навіть української дипломатії. Бо ж не лише про події на Волині, Холмщині, Надсянні, Лемковині йдеться, а й про Голокост [7]. Далі на законодавчому рівні було заборонено законом про Інститут національної пам’яті Польщі дискутувати про участь поляків у антиєврейських акціях під час війни і після неї (!). США натякнули, що контактів з Польщею не буде через закон про Інститут національної пам’яті. В Ізраїлі розпочалися антипольські виступи. І пішло-поїхало. Очунявши, керівництво Польщі трохи підкорегувало цей закон, перегнули патика, так би мовити, — але тільки щодо того, що стосується євреїв, але не українців. І в цьому проявився певного роду цинізм — якщо щось стосується євреїв, то ми, скрипнувши зубами, підемо на поступки, а от щодо безборонних українців, то з ними ми не дискутуватимемо — вони повинні повністю прийняти наше бачення проблеми і тільки каятися. Ну це щонайменше нечесно. Не можна ділити людей за їхнім походженням.

В тему: «Волынская резня» — трагедия и спекуляции. Что именно произошло 11 июля 1943 года? [8]

Наступним етапом, як на мене, стане іронія. Її нотки вже відчуваються вже навіть у цих симетричних акціях. Як на мене, то польська сторона навіть не зауважила всієї іронічності такого обміну заходами-сигналами. Ця тенденція лише окреслилася. Однак сьогодні діалог виглядає так: ви нас оскаржуєте в геноциді — то й ми вас оскаржимо в геноциді, ви нам закидаєте сто тисяч жертв — то й ми вам закинемо сто тисяч жертв. Ця «гра», якщо бути делікатним, називається — сам такий. Якби справа не була такою серйозною і за нею не стояло дійсно тисячі невинно убієнних, то я назвав би такий «діалог» взаємним тролінгом.

Ситуація стає, страшно сказати, смішною! І напевно польська сторона повинна якось убезпечитися від того — бо вже відмовляючись від частини своїх «святих переконань» на догоду США — у законі про ІПН — вона насправді виставила себе на сміх. Бо виявляється такими питаннями можна торгувати на догоду політичній кон’юнктурі. Невже це не очевидно депутатам Сейму! Це ж насправді ганьба для Польщі. Ганьба, бо прийняли цей закон не усвідомлюючи наслідків. І ганьба, бо за всіма цими дійсно тисячі і мільйони жертв — та ж не можна так легковажно відноситися до питань такого роду. То прийняли десь вночі невідомо що, то так само легко відмовилися — вибачайте, мовляв, помилилися.

Отож, на разі ні про яке українсько-польське/польсько-українське поєднання мови бути не може. Можливо ми виходимо з романтичного періоду наших стосунків та переходимо у більш прагматичний. Хоча, яка може бути прагматика у такому взаємному дальтонізмі та втраті взаємної емпатії.

Печально все це. А все чому — а тому, що масштаб людей, яким волею долі припало розв’язувати це важке питання, не відповідають масштабу проблеми. Вони бавляться у можновладців, науковців, князів церков. А нам потрібно державних мужів. Обом державам потрібно — і Україні, і Польщі. Чи обом народам...

—

Тарас Возняк, опубліковано у виданні "Zaxid.net" [9]

В тему: