Справи Майдану: «Такі вбивства заборонені навіть на війні. Але тоді не було війни»

1.00

Нет

Фото: «Такі вбивства заборонені навіть на війні. Але тоді не було війни»

«48 українських громадян вбили саме українські міліціонери». Промова з позицій в зоні бойових дій адвокатки Євгенії Закревської, у справі про вбивства на Майдані 20 лютого

Протести проти фактично російського впливу в Україні розпочались понад девʼять років тому з мирних акцій у центрі Києва. Але 30 листопада 2013 року стався напад правоохоронців на протестувальників, що не тільки не зупинило протести, а й поширило їх на інші міста. Разом з тим це стало початком ескалації насильства з боку влади. 22 січня 2014 року — перший загиблий учасник Майдану львів’янин Юрій Вербицький [2], якого тортурували тітушки, підконтрольні правоохоронцям. А ще через місяць, 20 лютого, стався переламний момент революції, коли на вулиці Інститутський було вбито 48 протестувальників, ще 80 — поранено. Це призвело до втечі експрезидента Віктора Януковича, його команди та причетних до злочинів на Майдані.

Розслідування і судовий розгляд справ, повʼязаних з тими подіями триває досі. Тільки в цьому році буде винесено вердикт у головній справі Майдану — щодо вбивств 20 лютого, в яких обвинувачують бійців колишнього «Беркута». У цій справі, попри початок повномасштабного вторгнення, прокуратурі вдалось завершити виклад доказів, а в суді виступили з промовами обвинувачені та потерпілі. Сторона обвинувачення вимагає довічного покарання для винних, а захист — виправдання.

Під час виступу у судових дебатах [3] адвокатка Євгенія Закревська, голова громадського обʼєднання «Адвокатська дорадча група», що представляє інтереси родин Героїв Небесної сотні у справах Майдану, підсумувала тривале розслідування та перебіг судового процесу.

Вона включалась онлайн-зв’язком у Святошинський райсуду Києва з позицій в зоні бойових дій, бо з 24 лютого 2022 року адвокатка вступила до лав ЗСУ, і воює зараз старшим солдатом у 92-й Окремій механізованій бригаді.

Звʼязок із судом переривався, але Закревська змогла завершити свою промову, у якій також розмірковувала про історичне значення судового процесу щодо найтрагічніших подій Революції Гідності.

Видання «Ґрати [4]» опублікувало її промову повністю.

Читайте також: Евромайдан: взятые в заложники властью, пропавшие, погибшие (списки обновляются) [5]

«Це був максимально наближений до людей суд»

Шановний суд, шановні присяжні і учасники судового розгляду. Не за таких обставин я планувала виступати в цьому процесі в дебатах, але вже є, як є. І навіть мою участь в такому форматі з об’єктивними обмеженнями по часу було організувати непросто, а підготуватись — тим більше. Заздалегідь прошу вибачення, якщо мені раптово доведеться перервати виступ. Але цей процес надто важливий для мене і, сподіваюсь, для суду і суспільства вцілому, щоб не спробувати.

Коли 24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення, я написала колегам, що якщо немає прямої загрози життю, ми маємо продовжувати ходити до суду, не зривати судові засідання. Бо це і є наш фронт. І знищення судової системи — це теж мета ворога. А ми маємо їй протистояти. І зібралась до суду. Але суди в цей день скасували всі засідання і зупинили роботу. Бо це була-таки пряма загроза життю. Тому я поклала ноутбук і документи, взяла рюкзак і пішла в пункт збору. І наступні два місяці суди не працювали. Тому я дуже втішалась, коли вони запрацювали знову, коли відновився цей судовий процес. І я думаю всі учасники і суд усвідомлює свою відповідальність перед суспільством за доведення справи до фіналу. І винесення справедливого вироку.

Адвокатка Євгенія Закревська. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Я вважаю, що цей процес є свого роду безпрецендентним. І питання не лише у масштабності злочину, обсягу дослідження матеріалів і великої кількості учасників справи. Я говорю саме про організацію такого процесу, про якість судового слідства. Фактично в ході процесу ми створили нові якісно вищі стандарти представлення доказів. Суд повноцінно забезпечив публічність судового розгляду і можливість дистанційної участі учасників судового розгляду.

Перша в Україні онлайн-трансляція судового процесу була запроваджена саме в нашій справі. І це стало дуже гарним прикладом. Хорошою демократичною практикою.

Я не знаю, яким буде вирок і чи погодиться з ним сторона потерпілих, я не знаю навіть, чи зможу я його почути, побачити і прочитати. Але я хочу подякувати за організацію і ведення самого процесу, самого судового розгляду. Тому що вже сам процес був дуже важливим для суспільства. Чи не вперше люди отримали можливість спостерігати за ходом судового розгляду, розуміти що відбувається в суді, робити свої висновки, розвінчувати міфи.

Це був максимально наближений до людей суд, це дуже важливо, адже розуміння правосуддя укріплює віру в правосуддя. Головне, щоб цю віру не зрадили.

Читайте також: Катування Луценка і вбивство Вербицького: підозрювані вийшли із СІЗО [6]

«Саме дії влади радикалізували цей протест»

Я вважаю, що з багатьох аргументів, які ми досліджували і встановлювали в суді, головним було наступне: про що був Євромайдан, чому люди опинились 20 лютого на вулиці Інститутській — ми в судових засіданнях встановили суть протесту.

Події і злочини, які досліджувалися, відбулись 20 лютого 2014 року і фактично стали завершенням тривалих акцій протесту, які розпочалися в листопаді 2013 року на Майдані Незалежності і навколо Майдану у Києві.

Жертвами злочинів стали учасники протестів.

Ми допитували потерпілих і свідків — учасників процесу. І Вони нам розповіли, хто вони, звідки, чому вони прийшли на Майдан і навіщо то [участь у протестах] було їм потрібно? І ця інформація від потерпілих і свідків відповідає даним соціологічних досліджень Фонду демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва, які ми також досліджували.

Таким чином було розвінчано один із міфів, що учасники протесту — це або безхатьки чи соціально незабезпечені верстви населення, чи якісь спеціально навчені, звідкись завезені люди, які стояли на майдані за гроші.

Соціально-демографічний портрет учасників мітингів спростовує цю тезу. Це звичайні люди: вчителі, лікарі, інженери, менеджери, підприємці, студенти. З різних куточків України: в нас є потерпілі з Харкова, Донецьку, Мелітополя, Криму, Хмельницького, з Полтавщини, Львівщини, Волині, Вінниці і так далі. Більшість протестувальників були з вищою освітою, або навчались у вищих навчальних закладах. На початку протестів їх учасники переважно не належали ні до яких політичних партій чи організацій. Згодом з розвитком протесту кількість учасників з партій та громадських рухів збільшилась.

Протестувальники на Майдані у листопаді 2013 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

Вимоги людей, які були на Майдані, трансформувались. Вимогою, яка вивела людей на Майдан — було підписання угоди про асоціацію з Європейським союзом. Потім, цю вимогу «перебило» притягнення до відповідальності правоохоронців, які свавільно і жорстоко побили людей 30 листопада 2013 року. Пізніше, коли тріумфу верховенства права і демократії не відбулося: нікого з міліціонерів так і не притягли до відповідальності, а репресії щодо протестувальників посилювалися, — до вимог додалися звільнення керівництва правоохоронних органів, і потім, власне, відставка президента і перевибори.

Це абсолютно логічний з точки зору соціології процес, який відбувався природньо. Саме дії влади радикалізували цей протест, і саме дії влади від 30 листопада привели нас у 20 лютого і довели до того, що 48 людей в цей день було вбито і 80 поранено. Всі ці люди, протестувальники, мали нормальну професію, мали своє життя, хорошу роботу, були підприємцями, або вчились, і лише дії влади вивели їх на Майдан, [де вони хотіли] реалізовувати своє конституційне право і право передбачене Європейською конвенцією з прав людини на мирний протест.

Тут ми приходимо до важливого висновку: люди, які перебували на Майдані в тому числі 20 лютого, знаходились там легітимно, вони мали повне право бути там, де вони були.

Вони мали повне право рухатися Хрещатиком, Європейською площею, вулицею Інститутською. Тобто в тому, що вони знаходились на місці злочину не було ніякого правопорушення.

Читайте також: Про що мовчить новий генпрокурор України? [7]

Саме влада руками правоохоронних органів, правоохоронної системи системно порушувала права людини від початку протестів і до фіналу, який ми розглядаємо. І цей факт встановлений вже рішеннями Європейського суду, які ми долучали і досліджували в суді. Безпосередньо було встановлено системне порушення права на мирне зібрання, право на свободу від тортур і право на життя. Не одного і не двох потерпілих, а системні порушення цих прав щодо протестувальників.

При чому Європейський суд з прав людини робить чіткий висновок, [8] що переслідування владою людей, учасників протесту, здійснення щодо них насильства правоохоронцями і переслідування в судовому правопорядку, порушення кримінальних проваджень здійснювалось саме з метою покарання їх за участь в мирних акціях протесту або з метою недопущення їх подальшої участі, залякування інших осіб, перестороги інших від участі в акціях протесту.

«Обвинувачені також знаходились на місці злочину»

Третій момент, який мені здається важливим, на якому я хочу зупинитися, це наступне: обвинувачені також знаходились на місці злочину.

В ході судового розгляду ми встановили, що постріли в протестувальників здійснювались з секторів, де знаходились правоохоронці. Переважна більшість правоохоронців була в чорній формі з жовтими пов’язками. Цей факт підтверджується численними відео, які ми досліджували, свідченнями потерпілих, свідченнями свідків, в тому числі з боку правоохоронних органів.

Цей підрозділ в чорній формі з жовтими пов’язками — це спецрота київського «Беркуту», в якій служили обвинувачені. Окрім іншого цей факт підтверджується присутністю їхнього керівника на місці вчинення злочину, ідентифікація його по відео, — командира цього підрозділу Дмитра Садовника. Також чітко встановлено, що на місці вчинення злочину був присутній обвинувачений Олег Янішевський — в камуфляжній формі. Всі інші обвинувачені, які знаходяться на лаві підсудних або в розшуку, також були присутні на місці злочину. Вони були присутні саме серед осіб у чорній формі з жовтими пов’язками. Саме в секторі, в якому перебували і пересувались ці особи. І ми бачимо, що ці особи на відео здійснюють постріли у бік протестувальників.

Тобто ми бачимо об’єктивну сторону злочину: здійснення пострілів в протестувальників з сектору, де знаходяться правоохоронці, серед яких були також і обвинувачені. І цю об’єктивну сторону в ході судового розгляду було встановлено.

Колишні працівники «Беркуту» Павло Аброськін (ліворуч), Олександр Маринченко (по центру) та Олег Янішевський (праворуч) під час засідання Святошинського районного суду про розстріли на вулиці Інститутській у Києві 20 лютого 2014 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

І я вважаю, прокуратурою і потерпілими це було доведено належними і допустимими доказами. Серед таких доказів, окрім відеодоказів і свідчень самих потерпілих, які лишились живі, є свідчення журналістів, зокрема відеооператора Spilno.TV Тимура Бедернічека. Його свідчення важливі зокрема тим, що він безпосередньо бачив і зафільмував, як наслідком пострілів з боку правоохоронців ставали поранення протестувальників.

Окрім того, зазначені тези підтверджуються і свідченнями правоохоронців, зокрема Анатолія Стрельченка — командира спецпідрозділу «Омега», який також зазначав, що бачив, як з боку бетонної барикади правоохоронці вели вогонь по протестувальниках. З іншого боку, відповідно до свідчень присутніх в залі судового засідання обвинувачених, вони знову ж таки знаходились безпосередньо на місці вчинення злочину.

Окрім того, цей факт — постріли з сектору, де знаходились правоохоронці, у бік протестувальників, які мали наслідком поранення і вбивства протестувальників — також підтверджений балістичними експертизами, зокрема призначеною судом і проведеною Харківським інститутом, а саме: відповідність відстріляних куль, знайдених на місці злочину або в тілах протестувальників, загиблих і поранених зброї, яка була закріплена безпосередньо за правоохоронцями роти спеціального призначення київського «Беркуту», зокрема і обвинувачених. Власне про цей підрозділ ми наразі говоримо.

Читайте також: Справи Майдану: за викрадення Луценка та Вербицького заочно судитимуть ще 8 "тітушок" [9]

«Правоохоронці сприймали протестувальників як неприятеля, як ворогів, як «іншу сторону», як комбатантів»

Наступний момент: чи були ці постріли, які здійснювали правоохоронці, серед яких були обвинуваченні, і в тому числі частина куль була ідентифікована саме як випущена зі зброї, закріпленою за обвинуваченими, — чи були ці постріли здійснені в межах передбачених законом? Чи мали право це робити правоохоронці? На це питання також, я вважаю, під час судового розгляду ми надали відповідь.

Ні, такого права у міліціонерів не було. Не було станів, які дозволяли вбити 48 людей і поранити 80 людей. Не було таких передбачених законом обставин.

Я хочу зупинитись на наступному: у жодного вбитого правоохоронцями протестувальника, у жодного потерпілого та пораненого не було зброї, не було зафіксовано ані на фото, ані на відео, ані свідками. Жодного пораненого правоохоронця після 9:15 цього дня немає. Я нагадую, що ми дослідили дуже детально хронологію обстрілів, встановлено час поранення, вбивства кожного протестувальника і великої кількості поранених, також встановлено точний час або проміжок часу, коли це відбулось. Прокурор детально пояснював та наголошував, що після 9:15, як би ми не оцінювали події до того, розстріл протестувальників продовжувався до 11 години ранку, а останній вбитий протестувальник — о 17:40. Стрільба у бік протестувальників з боку сектора, де знаходились правоохоронці, стрільба по готелю «Україна», по журналістах, які знаходились у цьому готелі, продовжувалась до вечора, пізньої ночі. Тобто, ці постріли правоохоронців, наслідком яких стали поранення і вбивства протестувальників, не були жодним чином обумовлені діями протестувальників і не могли бути обумовленими.

Ще раз повернусь: твердження захисту, що протестувальники здійснювали груповий напад, не відповідає дійсності. Це не був штурм, це не був напад. Абсолютно чітко це розуміли правоохоронці. В жоден момент часу на жодній ділянці дистанція між правоохоронцями і протестувальниками не зменшувалась до небезпечної. І не було ситуації, яка могла спричинити таку шкоду, для перешкоджання якої можна було б стріляти у людину зі зброї.

Наразі нам є з чим порівнювати. В нас повномасштабне вторгнення Росії. І під час судового розгляду [це не були свідчення, звісно, але це були тенденційні репліки обвинувачених, зокрема, Олега Янішевського], з яких я роблю висновок, що правоохоронці сприймали протестувальників як неприятеля, як ворогів, як «іншу сторону», як комбатантів. Але. Не має і не може міліціонер, правоохоронець, поліцейський сприймати протестувальників ворогом. Не мають права правоохоронці вчиняти будь-які дії, виходячи з такої позиції щодо народу, якому він давав присягу.

Зіткнення між протестувальниками та силовиками на вулиці Грушевського під час Євромайдану, січень 2014 року. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

Під час судового розгляду ми спостерігали психологічне ставлення обвинувачених до своїх дії, їхню оцінку подій злочину і подій, які передували злочину, до потерпілих, до протестувальників як до ворога, до неприятеля, як до військових комбатантів. Власне це вкрай неправильна правова оцінка подій з боку правоохоронців, і саме така оцінка, таке ставлення великою мірою обумовило вчинення ними зазначеного злочину.

Тому що правоохоронці відійшли від своїх прямих завдань, відійшли і забули ці завдання або ніколи і не знали. Бо обвинувачені мали серйозну ненависть до тих людей, які були по іншу сторону барикади. Саме цим обумовлювались дії правоохоронців і обвинувачених, саме цим, а ще тим, що вони знали, що така поведінка схвалюється їхніми командирами та керівництвом.

Чи був прямий наказ, ми не можемо цього сказати, але в цьому випадку достатньо того, що вони знали по попереднім подіям, по тому, що відбулося 30 листопада і пізніше, що їм за це не просто нічого [поганого] не буде, що за це будуть нагороди, підвищення по службі, премії. Власне от таку квазіправоохоронну систему ми мали на 20 лютого 2014 року. І саме ця система, яку навряд чи дійсно можна назвати правоохоронною, призвела до трагедії, до вбивств, свідками яких стали всі ми.

Хочу зауважити, що обвинувачені Олександр Маринченко та Сергій Тамтура у своїх свідченнях зазначили, що взагалі не бачили, що протестувальники стріляли. Інші обвинувачені свідчення не надали, хоч суд максимально сприяв реалізації їхніх прав і зокрема — права свідчити в приміщенні суду чи онлайн.

Читайте також: Герої Майдану, яких убила путінська росія [10]

«Це не можна назвати вогнем «на ураження», але і не можна назвати й загороджувальним вогнем»

Ще один момент: ми досліджували поранення кожного протестувальника, і у частині поранень куля проходила через перешкоду або рикошетила. Питання важливе, як на мене, для вирішення цієї справи: чи є такий спосіб стрільби, як рикошет, безпечним, і чи усвідомлювали правоохоронці, що коли вони стріляють в асфальт чи бруківку перед протестувальниками — це також вбивство, що це призведе до смерті людей?

У нас є відповідь на це питання саме з боку правоохоронців.

Свідок Анатолій Стрельченко пояснив суду, що є два типи ведення вогню: попереджувальний і загороджувальний. Попереджувальний — це постріл у небо. І свідок не пам’ятав, щоб бачив постріли в небо, що взагалі бачив попереджувальний вогонь. І насправді жоден свідок та потерпілий також такого не бачили та не чули. На жодному відео цього також такого не бачити і не чути. Свідок Стрельченко також пояснив, що загороджувальний вогонь — це стрільба не на ураження, це стрільба у грунт, щоб утримати людей від просування вперед. Але такий загороджувальний вогонь має вестися лише по м’якому покриттю. Я цитую:

«Все залежить від рівня підготовки працівника. Якщо брати правоохоронців, то тиск на порушника має мінімізуватися, ви не можете перегнути палицю, не можете відкрити вогонь на дядька, який махає кулаками, не можете його затримати. Звичайно ведення вогню по бруківці, по твердій поверхні, не є безпечним. Якщо працівник підготовлений, він буде стріляти в основу дерева, в грунт, в газон, але ніяк не в асфальт… Не бачу — не стріляю».

Тобто ми знаємо, що правоохоронці і в тому числі обвинувачені пройшли вогневу підготовку, тактичні навчання, і перше, чому вчать будь-кого при поводженні зі зброєю, — це правила безпеки поводження зі зброєю. І в цих правилах прямим текстом є про небезпеку рикошету. Смертельну небезпеку. Дуже багато випадків поранень і загибелі від рикошету — і всі про це знають і про це говорять в першу чергу, що вистрілити в підлогу чи в стіну — це фактично з ймовірністю 80% когось поранити або вбити із присутніх в цьому приміщенні, а якщо на вулиці, — оточуючих. Щобільше, кулі, які рикошетять від бруківки, вони руйнуються, а також вибивають частину бруківки, і це збільшують кількість елементів ураження і кількість уражених людей, збільшує тяжкість поранень.

Свідок Стрельченко не згадав ще один тип ведення вогню, який називається «на ураження». І велика кількість поранень [20 лютого] відбулась саме «на ураження». А ще певна кількість поранень відбулась від стрільби в натовп, у велику кількість людей — і байдуже було тому, хто стріляв, в кого саме поцілить куля, але була точна впевненість, що в когось та й поцілить.

Тобто це не можна назвати «на ураження», але і не можна назвати й загороджувальним вогнем. Це умисний замах на вбивство невизначеного кола осіб. І це так само умисне вбивство когось конкретного з цих осіб.

У нас серед допитаних потерпілих також був потерпілий Іван Раповий, і він теж колишній спецпризначенець. Він оцінював те, що відбулось в тому числі з професійної точки зору. Він зазначив, відповідаючи на питання захисту, чому не можна вважати, що 20 лютого з боку протестувальників був груповий напад. В нього була також ситуація, коли дійсно на нього відбувся груповий напад, і Раповий застосував зброю: він зробив це так, щоб нікого не поранило і не вбило. Потім він пояснював, чому не застосував зброю на ураження: тому, що не міг застосувати, тому що позаду були житлові будинки, там могли бути люди.

А в цьому випадку були люди. Не просто могли бути, а були люди, цивільні люди. Для чого було стріляти у бік людей, які були ні до чого? У жодному разі не можна було стріляти!

Вони застосовували зброю, через яку могли постраждати і постраждали неозброєні особи, що заборонено статтею 15 Закону «Про міліцію».

Це говорю не я, це говорить свідок, який також був спецпризначенцем і оцінював події не лише як протестувальник, але і з боку, як би він вчинив, щоб він робив, якби був на боці правоохоронців. І це певною мірою корелює з тим, що говорить нам командир підрозділу «Омега» Анатолій Стрельченко.

Читайте також: Еврей на баррикадах: Стоило жить в этой стране, чтобы дожить до Майдана [11]

«Це був шляхетний протест шляхетних людей»

Наступний момент: не можна сказати, що в учасників протесту був якийсь негатив безпосередньо до міліціонерів, як це «сквозило» під час виступу захисту обвинувачених і з реплік самих обвинувачених. Ми вже знаємо, що серед потерпілих були колишні правоохоронці, але були також і майбутні. Ми знаємо, що брат Романа Варениці став поліцейським.

Ми знаємо що наш свідок-протестувальник, який виступав в суді, який під час подій 20 лютого був протестувальником із Волинської сотні, який був свідком загибелі, зокрема Василя Мойсея — Сергій Мерчук [12] — тепер керівник патрульної поліції в Рівненській області. Племінниця вбитого раніше, 22 січня, Романа Сенника — Олена Лисак — також тепер поліцейська. Як би не хотілось показати стороні захисту, що Майдан — це було щось на кшталт «махновщині», якій вони доблесно протистояли — це абсолютно було не так.

Тобто зі свідчень потерпілих ми бачимо, що це був шляхетний протест шляхетних людей, високоосвічених людей, інтелектуальних людей, які мали непоганий достаток, роботу, професію. Серед протестувальників було в демографічному і соціальному аспекті репрезентативно представлено населення в Україні таким, як воно є, але це була більш активна частина суспільства, які сильніше за інших були готові обстоювати свої переконання.

Протести під час Євромайдану у Києві. Фото: Євген Фельдман, Ґрати

Але я хочу, щоб ви згадали свідчення свідка Олександра Кравченко — на момент вчинення злочину він був керівником кримінальної міліції Києва. І його свідчення трохи відрізняються від загальної маси свідчень правоохоронців, які нічого не пам’ятали і взагалі «ні до чого». Свідчення відрізнялись тим, що дійсно він достатньо адекватно оцінював наповнення протесту, оцінював тих, хто був серед протестувальників. І його свідчення в цій частині також корелюють з тим, що ми почули від потерпілих. Звісно, я в будь-якому випадку вважаю його заангажованим свідком, бо він є обвинуваченим в інших злочинах проти Євромайдану.

Ще також, на мою думку, важливими були свідчення Миколи Тягнирядна. Він насправді надав ключ до того, звідки була така ненависть у правоохоронців до протестувальників.

Тягнирядно під час Євромайдану був заступником командира київського «Беркуту». І в суді він розповів про те, що його особовому складу якісь люди, він називав їх «розвідники» передавали певну методичку. Наскільки я зрозуміла, цю методичку очевидно створили ці ж «розвідники» або їхнє керівництво з МВС чи СБУ спеціально, щоб створити образ терористів із протестувальників в очах правоохоронців. Методичка арабською і українською мовою: збір правил, які начебто відповідали тому, що мають робити протестувальники і що вони дійсно робили. І спілкуючись з особовим складом, зі своїм керівництвом, правоохоронці вірили у цю методичку.

Таким чином владою штучно створювався образ ворога із протестувальників. Це пояснює певним чином настрої правоохоронців і доводить додатково, що дійсно у влади була така мета, щоб правоохоронці ненавиділи свій народ, ненавиділи протестувальників. Але це жодним чином не виправдовує безпосередньо правоохоронців і наших обвинувачених. Навіть якщо їх годували такими фейками, а вони в них вірили. Тому що [знань] середньої школи достатньо для того, щоб мати певний рівень критичного мислення і думати своєю головою.

Я хочу звернути увагу суду, що на ранок 20 лютого лінія розмежування між протестувальниками і правоохоронцями проходила від кута Будинку профспілок, через пам’ятник Засновникам Києва, перед Стелою ближче до вулиці Хрещатик і до консерваторії. І коли ця лінія фактично розпалась, люди пішли хаотичним чином, хто де стояв, пішли в різні боки. Тобто частина пішла Хрещатиком до Європейської площі і в бік вулиці Грушевського, а частина пішла вгору по вулиці Інститутській. Хаотично — й це вирішило долю багатьох людей.

Вулиця Грушевського — це теж урядовий квартал, там знаходиться Верховна Рада та Кабінет Міністрів, важливі урядові будівлі, які ще 18 лютого дуже серйозно захищали. І частина протестувальників рушила саме в цей бік, у бік таких саме протестувальників. Хаотично, випадково — всі ці люди рушили до крайніх барикад Майдану, які були до подій 18 лютого. Одні йшли по Інститутській до «сніжної барикади» біля виходу метро Хрещатик, інші пішли Хрещатиком в бік Європейської площі до барикади біля стадіону Динамо. Зараз ми розуміємо наскільки разюче відрізнялись ці маршрути. Але тоді, в той ранок, суто випадок і місце, де тебе застав відхід правоохоронців, вирішив напрямок руху і долю багатьох протестувальників.

Ті люди, які пішли на Європейську площу, дійшли до «верхньої барикади» на рівні стадіону Динамо на початку вулиці Грушевського і почали її відновлювати. Просто почали відновлювати барикаду — і все. Ніхто не пішов захоплювати Верховну Раду, Кабмін та інші будівлі, ніхто не стріляв в правоохоронців. Ніхто не стріляв в протестувальників. Жоден не постраждав. Не було сутичок. А на вулиці Інститутській — 48 вбитих, щонайменше 80 поранених. Люди теж намагались дістатись, хто свідомо, хто ні, до верхньої межі Майдану — до «сніжної барикади».

В чому різниця? В одному: на вулиці Грушевського не було спецроти київського «Беркуту», не було обвинувачених, озброєних вогнепальною зброєю, і в яких був наказ чи дозвіл і головне — бажання — вбивати.

Це відповідь на питання, яке багато раз ставила потерпілим сторона захисту: «Чому ви йшли вперед?». І ця відповідь також звучала у в судових засіданнях, у свідченнях потерпілих і свідків. У деяких усвідомлено, у деяких — ні: «Ми йшли вперед, тому що лінія Майдану і проходила по «сніжній барикаді» на лінії виходу з метро Хрещатик». І далі цієї лінії ніхто не йшов і ніхто не намагався йти. Це також підтверджують й свідчення Анатолія Стрельченко. Він, можна сказати, «свідок з іншого боку», абсолютно не співчуваючий протестувальникам, без жодних сантиментів до людей «по цей бік барикад». З усім тим він є професійним правоохоронцем і його більшою мірою щирі свідчення дають суду реалістичну картину того, що відбувалось. Вони тим більш важливі, бо це свідчення правоохоронця, який під час подій також був серед правоохоронців.

Наступна хвиля протестувальників підіймалась вже для того, щоб евакуювати поранених та винести загиблих. А деякі люди просто не знали, що робити, і не мали конкретної мети, конкретного маршруту, куди і навіщо іти. Бо як би не хотів захист довести організованість і керованість протесту зовнішніми силами, насправді на Майдані велика частина людей, і в тому числі потерпілих, були просто звичайні люди, які не були знайомі між собою. В них міг бути один-два знайомих на весь Майдан, нікому вони не підпорядковувались та робили те, що вважали за потрібне, виходячи зі свого світогляду, світосприйняття, своїх переконань, своїх уявлень про хороше та погане, про те як мають чинити правоохоронці, чинити держава, та якою вона має бути. Вони реалізовували фактично свої законні права.

«Такі вбивства заборонені навіть на війні. Але тоді не було війни»

На початку подій 20 лютого правоохоронці використовували помпові рушниці Форт 500

Одноствольна гладкоствольна рушниця виробництва НВО «Форт»

. Сторона захисту стверджувала, що це не зброя, а спецзасіб, і штатні набої до цих спецзасобів — гумові кулі, тобто набої нелетальної дії. Проте я хочу зазначити, і також свідок Анатолій Стрельченко зазначав, що не тільки гумовими кулями можуть заряджатись ці рушниці, а також і набоями летальної дії — наприклад, зі свинцевою картеччю. Я спеціально пробувала стріляти й тим, й тим. І повірте, ці набої неможливо переплутати: свинцеву картеч чи будь-який набій летальної дії і з пластиком, — вони відчутно різні по вазі. Ані тримаючи набої в руках не переплутаєш, ані тим більше під час пострілу. Тому що віддача від пострілу свинцевою картеччю і віддача від резинки чи пластика дуже сильно різниться по силі, різний звук пострілу — це не порівнювані речі. Тобто міліціонер, який заряджає і стріляє з Форт 500 свинцевою картеччю замість штатних набоїв, прекрасно усвідомлює, що він робить, що він перетворює спецзасіб на летальну зброю. Це неможливо зробити випадково чи неусвідомлено.

Перші протестувальники вбиті, власне, з таких спецзасобів — рушниць Форт 500, якими були озброєні особи в камуфльованій формі з зеленими пов’язками. Це, як ми встановили, переглядаючи відео з командиром севастопольського «Беркута», ці особи в центрі — севастопольський і сімферопольський «Беркут». По синхронізації відео переміщення потерпілих, поранення потерпілих і пострілів, які здійснювали ці особи, ми розуміємо, що стріляли і поранили та вбили потерпілих саме вони. І з іншого боку Інститутської, з-під Жовтневого палацу, правоохоронці в чорній формі з жовтими пов’язками також стріляли з Форт 500, і там теж стріляли снарядами летальної дії.

Я хочу зупинитись на вбивствах, які відбулися вже після того, як спецпідрозділ «Беркут» відійшов за бетонну барикаду, тобто вже після 9:30 20 лютого. Ми дуже детально досліджували зокрема вбивства на так званому «пʼятачку смерті». Якщо подивитись уважно відео, з обох боків місцевість, в тому числі з вимірами та даними місцезнаходження «сніжної барикади», і співставити проїзд в «сніжній барикаді», ми побачимо, що багато вбивств сталось, тому що цей пʼятачок був відкритий, це була зона, яка прострілювалась з місцезнаходження правоохоронців за бетонними барикадами, за вантажівками. І саме тому, зосередження вбитих і поранених на пʼятачку смерті було найбільшим. Цих людей правоохоронці вбили не тому, що відчували від них небезпеку, не тому, що в них була зброя, чи вони рухались в бік правоохоронців, а просто, тому що могли. Вбили, бо ненавиділи протестувальників і могли їх тут вбити.

Читайте також: Ніч на Майдані. Вдома, на Луганщині, цю історію я не розповідаю [13]

Там вбили Романа Вареницю — це два смертельні постріли у спину, коли Роман сидів спиною до правоохоронців і трошки висунувся за дерево, яке багатьох там прихищало. Він отримав смертельні поранення, бо зробив рух у напрямку Сергія Трапезуна, якій пробіг поруч і впав поранений. Чому поранили Сергія Трапезуна? Він разом з Романом Тітиком евакуював пораненого Олега Ушневича. Чому поранили Ушневича? Бо він пробігав від цього дерева до бетонного парапету банку Аркада і якраз потрапляв у цю ділянку, яка прострілювалась. Так само, коли він біг у цьому напрямку, поранили Антона Лубяницького, в момент, коли він теж там перебував в цьому проміжку. Так само поранили Рому Качана.

Тобто фактично правоохоронці, які сиділи за бетонною барикадою, розстрілювали людей на «пʼятачку смерті», як в тирі.

Дійсно, мені це дуже неприємно це говорити, але на жаль так і було: «беркутівці» холоднокровно прицільно вбивали людей. Вони чудово їх бачили, вони чудово бачили, що там не було зброї, що люди не рухалися у бік правоохоронних органів. В ці три хвилини — з 09:44 до 09:47 — було вбито четверо і поранено мінімум п’ятеро людей. Там же пізніше було поранено Івана Рапового. Сергій Трапезун, після того, як його поранили, мав небезпечну для життя кровотечу і йому тривалий час не могли надати допомогу, тому що будь-які намагання це зробити з боку протестувальників викликали вогонь у відповідь з боку правоохоронців. Тобто міліціонери вбивали або ранили — стріляли умисно в людей, які намагались надати допомогу пораненим. Стріляли умисно в людей, які виносили поранених.

Коли поранили Євгена Котляра, він сидів за щитом поруч с Юрієм Кравчуком. До цього моменту вони вже евакуювали щонайменше двох поранених.

На судовому засіданні встановили, яким чином, в якій послідовності поранили Євгена Котляра, тому що саме на судовому засіданні під час допиту пораненого Юрія Кравчука встановили, що Кравчук бачив саме Євгена Котляра праворуч біля себе. Вони раніше не були знайомі. Кравчук бачив, як Котляра поранили в шию, коли той сидів поруч.

Перед тим, як поранили самого Юрія, куля зрикошетила та роздробила коліно. Тобто, правоохоронці стріляють в одного, стріляють в іншого, підіймається, біжить поранений в шию Євген Котляр, і в нього, коли він біжить вниз по Інститутській від правоохоронців, намагаючись врятуватись, затискаючи свою рану на шиї, знову стріляють, Від цього другого поранення в таз, Євген, як підкошений, падає на бруківку. Це все з трьох різних ракурсів видно на відео. Немає нічого, що може це виправдати. Ані у Законі «Про міліцію», ані у Статуті патрульно-постової служби, ані в будь-якому наказі МВС немає і не може бути виправдання тому, що робили правоохоронці.

Під час судового засідання обвинувачений Янішевський частково озвучив свої мотиви. Він постійно намагався повернутися у попередній день, в ніч з 18 на 19 лютого, і казав про те, що протестувальники, на його думку, прострелили автомобіль — водомет. Тобто, фактично обвинувачені у своїй свідомості, якщо і не визнавали, що виправдовують саме свої дії, то виправдовували такі дії начебто інших правоохоронців до протестувальників тим, що хтось раніше з протестувальників щось зробив погане. Виправдовували «помсту ворогу». Тобто, ми знову повертаємось до того, що обвинувачені визначали протестувальників як комбатантів, як ворога, як сторону з якою воюють правоохоронці. Вони не ставились до протестувальників, як до свого народу, вони не ставились до них, як до звичайних людей, яких власне обвинувачені, як правоохоронці, були покликані захищати. Вони «воювали» проти протестувальників і вважали, що всі засоби знищення ворога для цього підходять. Що постріли, якщо такі були 18-19 лютого по автомобілю правоохоронців, розв’язують їм руки на вбивства.

Але ми маємо розуміти, що не можна урівнювати підрозділ правоохоронців і площу протестувальників ні юридично, ні фактично. Не можна ставити знак рівняння між ними ні з підготовки, ні по навичках, ні в правах, ні в обов’язках, ні по організації, ні по координації. Правоохоронці в силу свого службового становища, завдяки підготовці та навичками можуть і мусять виявляти та знешкоджувати загрозу з боку протестувальників. І вони мусять і зобов’язані при цьому забезпечувати безпеку інших людей, а не розглядати всіх людей по той бік барикад як своїх ворогів, яких вони можуть, мають і будуть вбивати та знешкоджувати іншим чином.

Це не військові дії, це не війна, не може бути війни міліції чи поліції зі своїм народом. Не можна оцінювати події протестів за аналогією з військовими діями і наділяти правоохоронців правами комбатантів до ворога так, як це постійно намагалась зробити сторона захисту та й самі обвинувачені своїми репліками.

Я вважаю, що така конструкція помсти і виправдання помсти, правом на яку наділяють правоохоронців, а фактично — себе обвинувачені, вона тотально не правова. Вона не має бути, і не можна допускати, щоб правоохоронці поділяли такий хід думок. І, власне, на мою думку, одне із завдань цього процесу — щоб надалі такого в голові у поліцейських не було.

Читайте також: «Это был кусочек той Украины, к которой мы все стремились» [14]

Ми досліджували відео, де група людей, яку розстрілюють, взагалі не рухається: потерпілі Гурик, Варениця, Точин — вони не просто не становлять загрозу, вони в принципі не рухаються у напрямку правоохоронців, і ніхто з розстріляних на п’ятачку не рухався у напрямку правоохоронців. В них здійснюються постріли протягом кількох десятків хвилин.

Коли ранять того ж Івана Рапового біля Олександра Царька, якого також смертельно ранять, — і вони разом лежать, чекають смерті. Раповий на момент, коли ми бачимо його на відео поруч з пораненим Царьком, він вже лежав там 40 хвилин з проникаючим пораненням грудної клітини і живота, тому що до нього не могли підійти, тому що в тих, хто до нього підходив, також стріляли.

Тому що Чміленка, який приніс ноші, смертельно поранили у шию, тому що постійно здійснювались постріли у людей, які максимально очевидно не лише не становили загрозу, а й потребували допомоги. І по-хорошому правоохоронці мали надати таку допомогу, або забезпечити, щоб це зробив хтось інший.

Тому що це не нормально, навіть якби це була дійсно бойова ситуація, не нормально навіть для ведення бойових дій. Навіть під час війни і проти неприятеля такі дії були б воєнним злочином. Під час війни це називалося б віроломним вбивством. Саме віроломним є вбивство, коли ранять людину, а потім відстрілюють тих, хто намагається їй допомогти. Це вже є порушення навіть правил і звичаїв війни. Тобто такі вбивства заборонені навіть на війні. Але тоді не було війни.

Під час винесення вироку суд може виконати в тому числі превентивну функцію і зробити так, що наступні поліцейські і ті, які наразі служать, ніколи не пристануть на цю думку. І ніколи не будуть розцінювати свій народ як противника, як якусь безлику масу, якій потрібно протистояти і яку потрібно знищувати.

«Відповідальність за весь «шлях» протесту і протидію йому від 30 листопада до 20 лютого і за жахливий фінал лежить на владі, лежить на правоохоронцях»

Я хочу зупинитись на тому, що події 20 лютого не виникли на пустому місці. Щонайменше троє потерпілих, зокрема Устим Голоднюк, Ігор Пехенько, які загинули від рук правоохоронців 20 лютого, Валентин Балковенко, який 20 лютого отримав поранення, — всі вони брали участь у протестах ще з 30 листопада. Всі вони були в ніч на 30 листопада, в ніч розгону протестувальників на Майдані. У цьому розгоні брала участь спецрота київського «Беркуту», в якій служили обвинувачені.

Попри заяви обвинувачених, що ніяких студентів 30 листопада не було, — це також постійно транслювалося в нашому процесі — Устим і Валентин були саме студентами. І вперше вони зіткнулись з насиллям правоохоронців саме 30 листопада. Серед тих правоохоронців, які здійснювали розгін, була також і спецрота київського «Беркуту». Їх не інопланетяни спустили 20 лютого на Інститутську, вони брали участь в «охороні громадського порядку» з самого початку протестів.

Очевидно, серед міліціонерів було викривлене уявлення про події, бажання виправдовувати свої дії і небажання сприймати реальність такою, як вона є. Тому вони постійно намагались принизити протестувальників, поширювали фейки про те, що не було студентів, не було розгону, на Майдані одні бомжі, чи завезені тітушки і так далі.

З запитань захисту потерпілим ми зрозуміли, що сторона захисту вважає, що на Майдан протестувальники приїжджали за гроші, і що весь протест організовувався кимось ззовні. Це попри те, що всі відповіді потерпілих спростовували ці «припущення», а насправді — не припущення, а фейки.

Тобто реальна картина така, що протестувальники не просто не отримували гроші за участь у протестах, що навпаки — вони самі фінансували потреби Майдану.

Потерпілий Ігор Заставний розповідав, як обманув і прибільшив свій вік для того, щоб його взяли на автобус до Києва, на Майдан. Їхав він звісно своїм коштом. Аналогічно потерпілі, які їхали зі Львову в Київ, так само їхали своїм коштом. Їхали вони в Київ, бо були обурені тим, що відбулось 18-19 лютого і намагались утримати країну від скочування в авторитаризм. І саме таким був мотив тих людей, які приїхали на Майдан 19-20 лютого, після того, як побачили, що відбулось 18-19 лютого. Також ми чули від матері загиблого Романа Гурика, яка свідчила в суді, що його мотивом приїхати був саме розгін студентів. Потерпілі розказували, що вбивство Сергія Нігояна 22 січня 2014 року також було для багатьох мотивом для того, щоб вийти на протести. Це абсолютно адекватна людська реакція на насильство і несправедливість з боку влади, з боку правоохоронців.

Це нам говорить, що 20 лютого на Майдані були в тому числі ті самі протестувальники та ті самі правоохоронці, які були там 30 листопада 2013 року. І глобально відповідальність за весь «шлях» протесту і протидію йому від 30 листопада до 20 лютого і за жахливий фінал лежить на владі, лежить на правоохоронцях. Само вони «мотивували» все більше людей виходити на протест. Саме дії чи бездіяльність влади трансформувала вимоги учасників акцій, які вимагали вже не тільки підписання угоди про асоціацію з ЄС, але і покарання правоохоронців, вимагали протидіяти свавіллю правоохоронних органів, звільнення керівництва правоохоронних органів і відставки президента. Саме влада і в тому числі правоохоронці були причиною того, що протести на Майдані взагалі сталися, посилились і трансформувались.

Читайте також: Хроника Майдана. Как сыпался режим [15]

«Свідомо чи несвідомо наші обвинуваченні грали саме на стороні Росії»

Дуже цінним в ході нашого судового процесу було встановлення наступних моментів. Я думаю, що ми чітко встановили відсутність будь-якої третьої сили під час подій 20 лютого. Будь-якої стрільби своїх по своїх, в обидва боки, ми не встановили жодного поранення чи вбивства з готелю «Україна». Ми спростували існування грузинських, американських, литовських, російських і інших інопланетних снайперів в готелі «Україна» чи десь поруч.

Це дуже прикро визнавати, але 48 українських громадян вбили саме українські міліціонери. Але якби не було прикро і важко, це важливо визнати та зафіксувати. Важливо, щоб це було у вироку, тому що суспільство має це знати, має це усвідомити.

Без усвідомлення цього факту неможливо ні реформування поліції, ні подальша нормальна взаємодія правоохоронних органів і громадян. Це потрібно для того, щоб розуміти, до чого призводить свавілля поліції, використання правоохоронних органів як політичних інструментів, до чого призводить безкарність. Я переконана, що люди які слідкували за судовим процесом також зробили з цього свої висновки.

Але це абсолютно не виключає участь Російської Федерації у подіях Майдану, тобто на протидію влади демократичним процесам і власне Майдану.

Очевидно, що і до 2013 року, і у 2013-2014 роках, під час подій Майдану, у вище керівництво нашої держави були інкорпоровані, введені агенти впливу Російської Федерації, що відбувалися консультації по лінії протидії протестів — ми досліджували про це документи і допитували свідка. Якщо співставити свідчення Валентина Наливайченко і документи, які він надавав в прокуратуру і які ми досліджували в суді із хронологією протестів, можна дійти саме до такого висновку: що приїжджали представники ФСБ і правоохоронних органів Російської Федерації саме для консультацій і для впливу на політичне керівництво української держави і протидії протестам.

Чому Росії так потрібно було протидіяти протестам? Ми можемо це чітко побачити на прикладі Білорусі. У 2010 році у Білорусі так само відбулись вибори, і після цих виборів буж жорсткий розгін, дуже схожий по своїй жорстокості, кривавості.

На головній площі Мінська [розганяли] тих людей, які не погодились з ухваленням їх вибору. Це було ще у 2010 році, я це бачила, те ж саме я бачила на власні очі 30 листопада 2013 року. І якби не було Євромайдану, якби не протестувальники, не потерпілі, ми могли просто потрапити в Білорусь 2010 року, або вже до Білорусі 2020 року. На прикладі Білорусі за ці десять років ми бачимо, що відбулось з країною під впливом Російської Федерації. І використання правоохоронних органів для тотального ввергнення країни в тоталітаризм — це абсолютно не нова історія.

Адвокатка сімей Небесної сотні Євгенія Закревська. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Тімоті Снайдер у своїй книзі «Про тиранію: двадцять уроків двадцятого сторіччя» звертає увагу тих, хто носить зброю по службі: «Просто знайте, що у минулому сили зла не раз залучали на свою сторону солдат і поліцейських. І в один день ті знаходили, що зайняті не найкращими справами. Будьте готові сказати «ні».

Тобто, правоохоронна система, міліція, поліція, прокуратура, суди — є, мають бути запобіжниками встановлення диктатури.

«При авторитарному режимі, як правило існують спеціальні органи бистрого реагування, чиє завдання розганяти протестувальників. І великою помилкою буде вважати, що НКВС або нацистська СС діяли без будь-якої підтримки, без допомоги з боку регулярних поліцейських частин, і без цього вони б не могли досягти такого масштабу масових вбивств», — Тімоті Снайдер.

Це тим більш актуально при існуванні такого сусіда як Російська Федерація, для якого потрібно максимальний контроль України через інкорпорацію в політичне керівництво держави, керівництво правоохоронних органів. Де працює зараз міністр Віталій Захарченко, де знаходиться керівник внутрішніх військ Анатолій Шуляк?

Ми допитували і колишнього президента, і командувача внутрішніх військ Шуляка. Ми досліджували документи, за якими видно, що всі інші учасники цієї роти фактично втекли в Росію, і саме в Росії їм надали притулок і громадянство. І саме в інтересах Росії відбувалося придушення цих протестів, саме для того, щоб утримати Україну в полі свого впливу. Саме для цього і здійснювався вплив російської держави на керівництво України, на правоохоронні органи України. Свідомо чи несвідомо наші обвинуваченні грали саме на стороні Росії. І навіть якщо спочатку — не свідомо, то потім точно вже свідомо.

Читайте також: Почему Майдан - часть западной культуры [16]

Акція на річницю розстрілів на Майдані, 20 лютого 2020 року. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Що станеться, якщо ніхто не буде грати в ці ігри? Це риторичне питання також з книги Тімоті Снайдера. Це питання ставив і Вацлав Гавел.

«Для протидії тоталітаризму потрібно пам’ятати про професійну етику. Коли політичні лідери подають поганий приклад, вірність чисто професійним обов’язкам стає ще важливішою. Дуже важко підривати верховенство закону без допомоги юристів, провести показові процеси без суддів, авторитаризм потребує слухняних державних службовців.

І якби юристи слідували нормі про неможливість позасудових покарань, якби лікарі не оперували без згоди пацієнтів, якби підприємці виступали проти рабства, а бюрократи відмовились від документообігу, що передбачає вбивства людей, нацистському режиму довелось додавати набагато більше зусиль, щоб здійснити те, що вони здійснили».

Це аналогія відомого історика Тімоті Снайдера, який досліджував саме Україну, який досліджував саме взаємодію, сусідство із тоталітарними державами, і тоталітаризм як такий.

І саме ті люди, яких так ненавиділи і яким протидіяли правоохоронці в 2013-2014 роках, саме вони перешкодили реалізації сценарію повного контролю України з боку Російської Федерації. Саме вони сприяли укріпленню української державності. Аж до того, що Росія була вимушена вдатися до відкритої агресії — спочатку часткової анексії і окупації нашої держави, а потім до повномасштабного вторгнення.

«Те, що я описала, і є створення цієї злочинної організації, яка фактично підміняє собою правоохоронну систему»

І я вважаю, що вирок, який ви винесете у цій справі, буде дуже сильно впливати на те, що буде з нашою державою надалі. Це звісно не допоможе на фронті, але після того, як ми переможемо і звільнимо всі наші території, наших людей, потрібно буде на чомусь базувати нову свідомість. Я дуже хочу, щоб ця свідомість, в першу чергу правоохоронної та судової системи, будувалась на верховенстві права і вона убезпечувала нас у майбутньому від скочування до тоталітарних чи авторитарних практик. І дії правоохоронних органів, їхній світогляд — це дуже важливо, це краєугольний камінь цього процесу.

Я розумію складність винесення вироку у цій справі, тому що завжди, коли відбуваються такі маштабні злочини, то відповідальність за них «розмазана».

«Тонко і чітко продумана етика кожного жахливого кровопролиття: чисті руки у теоретика, чисте сумління у виконавця», — Ігор Губерман.

В цьому випадку у нас виконавці усіма силами та засобами показували, що їх сумління чисте у цій справі. Тобто такий розподіл обов’язків, як ми юристи любимо це називати «розподіл ролей у злочині», — це фактично «розмазування» відповідальності, щоб кожен міг сказати, що він нічого особливого не зробив. Він просто вистрелив, тому що «мені сказали охороняти урядовий квартал, я так собі вважаю, далі нічого не знаю і нічого не відомо і це взагалі мене не стосується, я солдат».

І наразі на лаві підсудних, на жаль, у нас тільки безпосередні виконавці, за версією прокуратури, яку я повністю поділяю і яку потерпілі повністю поділяють. В них максимально «чисте сумління», весь тягар сумління взяли на себе їхні колишні командири, керівники правоохоронних органів: Янукович, Захарченко, Ратушняк, які самі звісно нікого не вбивали і на спусковий гачок не натискали, в них з «чистими руками» все добре.

«Убивці Небесної сотні будуть покарані» — мітинг на Майдані Незалежності, 2019 рік. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Насправді те, що я описала, і є створення цієї злочинної організації, яка фактично підміняє собою правоохоронну систему, про яку йдеться в обвинувальному акті. В такій системі існує кругова порука, розуміння виконавців, що їм можна це робити — бити, стріляти, вбивати, що їм за це нічого не буде, що це схвалюється. І тоді навіть без окремого наказу, навіть без того, щоб хтось конкретно написав чи довів: «Іди і вбий 10 протестувальників», — правоохоронці знали, що це можна зробити, що можна вбивати, що це схвалюється керівництвом і що за це вони отримають не догану, не кримінальну справу, а заохочення і премії.

Я не хочу бути адвокатом у країні, де можна безкарно розстріляти 48 людей на центральній площі столиці. Я думаю, що ви не хочете бути суддями у такій країні, тому що це небезпечно насправді. Безкарність таких злочинів призводить до того, що це може повторитися. Для того, щоб цьому перешкодити, потрібен справедливий вирок, який буде відповідати процесу, який зрозуміють люди.

Я розумію, що ми всі апелюємо до прав людини, і в цьому контексті завжди згадуються права обвинувачених — це абсолютно правильно. І я переконана, що у цьому процесі права обвинувачених були максимально забезпеченими. Я рідко коли стикалася з таким підходом. Це добре, тому що це підвищує довіру до судового процесу і до майбутнього вироку з боку не тільки тих, хто симпатизував Майдану, а взагалі набагато ширшого кола суспільства.

Ми розуміємо, що в правовій державі процес відправлення правосуддя має мати запобіжники від порушення прав людини, в першу чергу, прав обвинувачених. І в нас так все і відбувалось. Але один є такий момент: якщо формально чи фактично ці гарантії дотримання прав людини обвинувачених, ці «запобіжники від порушень прав людини» не дозволяють взагалі завершити процес, не дозволяють притягнути до відповідальності винуватців, призводять до закриття справ, призводять до втечі підозрюваних, призводять до обміну обвинувачених, як це відбулось у нас, — то це тим більше підриває довіру до правосуддя.

Не може бути такого, що посилаючись на гарантії дотримання прав обвинувачених, не відбувається правосуддя взагалі. Тому що правосуддя — це функція держави, яку йому делегувало суспільство. Якщо ця функція не виконується, тоді відбуваються страшні речі, відбуваються самосуди, помста, кривава, страшна, і це те, до чого ми не можемо скочуватись, тому що це відкидає нас дуже далеко назад в нашому розвитку.

«Сторона захисту намагалась створити такий собі образ потерпілих, як якихось фанатиків, чи неадекватних людей, які лізуть під кулі»

Хочу ще один момент зауважити. Коли ми в суді досліджуємо мотивацію потерпілих та свідків, тобто протестувальників, які підіймались і йшли до барикади, взагалі йшли по Інститутській, ми всі перебуваємо тут і зараз. Ми вже знаємо, що відбулось, ми знаємо результат. Ми знаємо, що є загиблі, скільки загиблих, що є поранені, що стріляли бойовими набоями, що відбувся жахливий день. Але ті, хто були в той день на Інститутській, вони цього всього могли не усвідомлювати, тому що це не вкладається насправді у голові. Тому що не кожен день таке трапляється. Ми коли допитували потерпілих, було таке, що вони, перебуваючи в самій гущі подій не розуміли навіть, що в них стріляли, що стріляють бойовими, вже коли було п’ятнадцять вбитих протестувальників.

Ми допитували свідка Сергія Білого, він бачив смертельне поранення Дигдаловича, але навіть він не усвідомив, що Дигдаловича вбили. Сергій думав, що це поранення від гумової кулі і чоловік просто впав, тому що просто зупинили людину. Він дійшов аж до парапету банку «Аркада» і лише там, коли в його щит потрапила і задзвеніла куля, коли він побачив бойову кулю, тільки тоді він зрозумів, що власне відбувається, що відбувається розстріл людей. І тільки тоді він усвідомив небезпеку. А дійшов він туди фактично вже у момент поранення Олега Ушневича, тобто він фактично був присутній при пораненні Ушневича. І це вже самий розгар подій, самий розстріл, на Інститутській вже понад десять загиблих, десятки поранених. Це не одиничний випадок. Тобто ми маємо розуміти, що багато людей не знали повністю всієї картини, що відбувається, не усвідомлювали її.

Але є і інші люди, такі як, наприклад, Сергій Трапезун, який на момент поранення врятував життя вже двох поранених і третього Олега Ушневича намагався винести. Він розповідав про свій психологічний стан. Чому це важливо — тому що сторона захисту намагалась створити такий собі образ потерпілих, як якихось фанатиків, чи неадекватних людей, які лізуть під кулі, і тому вже сам цей факт показував, що протестувальники були дуже небезпечні. Наразі, коли вже йде повномасштабне вторгнення, можливо, це не так гостро звучить, але все одно. Тобто на запитання сторони захисту: «Чому ви казали, що ви були в неадекватному стані, не могли оцінити ситуацію, страху не було, постріли лунали, небезпека попереду, а ви рухаєтесь?» — і потерпілий відповідає, що цитату вирвали з контексту, що він був у стресовому стані, бо в нього стріляли. Це очевидно. І тому він не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати.

— Страх був? — питає захист

— Страху не було, — відповідає потерпілий.

Відсутність страху, коли тобі потрібно комусь допомогти, коли людина здійснює героїчні насправді вчинки, — це не є ознакою неадекватності, це не є ознакою небезпечності людини. Зараз ми розуміємо, що це взагалі не так.

Далі я теж цитую потерпілого: «Страху не було, бо коли ти бачиш людину і їй потрібна допомога, тоді страху немає. Розумієте, є різні категорії людей з різними амбіціями. І я готовий віддати життя в Україні, щоб була гарантія, щоб краще жили ваші діти, мої і всіх. А є люди, які більше люблять гроші чи інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я в категорії людей, що можуть віддати життя, щоб було краще».

Саме такі душевні пориви намагалась дискредитувати сторона захисту для того, щоб показати небезпеку потерпілих. Це погодьтесь підхід нерелевантний, це неправильно і так не можна оцінювати героїчну насправді поведінку потерпілих.

«Встановлення істини, яке відбувається під час цього процесу важливіше, як на мене, ніж безпосередньо покарання обвинувачених»

В кінці 2019 року у нашому процесі, я вважаю, відбулась диверсія з боку влади і прямий тиск на суд, а саме: вилучення обвинувачених з зали суду. Це відбулось за сприяння цієї вертикалі влади, в тому числі судової влади і прокуратури, — не прокурорів, які наразі присутні в засіданні, які вели цей процес раніше. Нажаль, цей факт дуже сильно підірвав довіру потерпілих і суспільства в правосуддя. І дуже добре, що все ж таки вдалось відновити процес хоч і в такому урізаному вигляді. У тому сенсі, що юридично притягнути до відповідальності можна всіх обвинувачених, а покарати всіх обвинувачених Україна, ймовірно, не зможе, навіть якщо вони будуть визнані винними, бо їх фізично тут немає.

Але дуже добре, що обвинувачення в повному обсязі щодо всіх обвинувачених, суд продовжив розглядати далі у 2020 році. Тому що покарання не є ні єдиним завданням правосуддя, ні єдиною метою потерпілих. Тому що встановлення істини, яке відбувається під час цього процесу важливіше, як на мене, ніж безпосередньо покарання обвинувачених. Тому що встановлення істини і справедливий вирок убезпечує суспільство від повторення таких трагедій, це убезпечує суспільство від скочування в диктатуру, це убезпечує суспільство від неправильної оцінки подій і повторення історичних помилок. А в мене немає жодного сумніву, що це історичні події, історичний процес і що вирок який буде в цій справі — буде історичним вироком.

Я хочу зацитувати слова, які на жаль, ми не почули тут в суді. Це говорить батько одного з загиблих:

«Знаєте, я теж колишній міліціонер. І в 1989 році нас на підсилення в Миколаївську область відправили. На допомогу ОМОНу проти кримських татар. ОМОН — це тоді «Беркут» так називався. Тоді мітинги були теж, протести татар. Нас в Крим звідти вивозили стояти на мітингах. Страшне, як настроювали проти них, проти татар, от дійсно що розпалювали ненависть. А я кажу: «А чого я маю бути проти них? Люди ж свою землю захищають, стоять. Це їхнє право. Вони мені не вороги. І що я їм маю за це робити?! Я не буду».

То нас, «бандерівців» там вісім осіб таких було, розподілили по різних підрозділах, щоб разом не були, бо казали, ще разом з ними станете. А потім забрали взагалі, кажуть, толку з вас не має там. І добре, бо там тоді ОМОН страшне, що творив. А тут з автоматів по своїм, беззбройним стріляли: це як так можна?! Кажуть самозахист, але ж покажіть, хоч в одного вбитого, щоб була зброя? То ж по кому ви стріляли?! Я сам все знав, а тоді його мамі мав сказати, що сталося. Це найстрашніше було.

А вона: «Це ти сина таким виховав, тому він загинув!» А я що, погано виховав? Я йому говорю: «Не йди, зачекай хоча б 15 хвилин, хай трішки стихне». А він каже: «Не зможу потім на себе в дзеркало дивитись і хлопцям в очі». Мій Іван до того, ще коли в армії служив до полковника українською заговорив. Той каже: «Что, бандеровец?». А мій відповідає: «Зато не москаль». А я росіян знаю багато, є хороші люди. Але що ж з ними сталося? Як таке з людьми може бути, щоб вони так чинили?! Я після того, як… Тиждень в Бога не міг вірити… Ну ж бо навіщо то все і як це взагалі може бути… А потім повернувся. Але ж як болить!»

Це мені розповідав батько Івана Тарасюка. На жаль, ви не почули це від нього, тому що в мене не знайшлося слів, щоб переконати його приїхати і брати участь в дебатах. Він, на жаль, дуже сильно зневірився у правосудді саме після того, як обміняли обвинувачених. Це не вина суду, але це покладає на суд додаткову відповідальність, тому що не має бути зневірених батьків таких дітей. Тому що вони вже втратили найдорожче, і вони не мають втратити ще й віру справедливість, інакше буде зовсім погано.

Шановний суд, я вважаю, що обвинувачення повністю доведено прокуратурою. І я знаю, що прокурори і потерпілі просять пожиттєвий термін для обвинувачених. Я не можу бути іншої думки. Я підтримую та прошу задовольнити всі цивільні позови, які були подані потерпілими, я вважаю, що це той мінімум, що може якимось чином не те щоб залагодити, але хоча б трішки підтримати цих людей. Вони на це заслуговують. Але головне: я прошу визнати обвинувачених винними в повному обсягу обвинувачення, і я дуже сподіваюсь на справедливий вирок. Дуже вам вдячна. У мене все.

—

Тетяна Козак [17] , опубліковано у виданні «Ґрати» [18]

В тему: