У післявоєнний час діти рано дорослішали. Ще активно діяли партизанські загони Української повстанської армії. Був свідком боїв між ними й загонами НКВД. Бачив страшні речі.

У грудні 1946-го вчителька зайшла у клас і остовпіла. У неї був жах на обличчі. Ми це побачили. З однокласниками повискакували на високі підвіконня, як горобці. За кілька метрів від школи стояв сарай, де зберігалися дрова. Там нерухомо лежали троє чоловіків, а солдати бігали навколо і цеглинами їх добивали. Потім з'ясувалося, що один із них був батьком однокласниці. Його дружину й доньку вивезли в Сибір.

Не раз приходили вночі партизани. Батьки допомагали їм, чим могли. Був малим і прикидався, що сплю, а насправді слухав. Було цікаво, про що говорять старші.

Степан ХМАРА, 83 роки, радянський політв’язень, Герой України. Народився 12 жовтня 1937-го в селі Боб’ятині Червоноградського району Львівської області. Батьки працювали в колгоспі. Навчався на стоматолога у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького. Працював за спеціальністю в селищі Гірник на Львівщині. Брав участь у дисидентському русі. Поширював самвидав. Наприкінці 1971 року після арешту публіциста й літературного критика В’ячеслава Чорновола продовжив випускати ”Український вісник”. 1980-го радянська влада заарештувала й засудила до семи років ув’язнення в таборах суворого режиму та п’яти років заслання. Відбував покарання на Уралі. Там відсидів 306 діб у карцері. Один із засновників і керівників Української Гельсінської спілки. Був депутатом трьох скликань Верховної Ради. З дружиною, філологом 53-річною Роксоланою, виховують сина Тараса, 19 років. Від першого шлюбу має двох дітей: 54-річний Роман – лікар-кардіо­лог, 48-річна Соломія – перекладач з англійської і французької, живе в Канаді

Війну пам'ятаю майже всю. Лише її початок – наче сон. Перший автомобіль, який я побачив, був німецький. Зупинився на нашому подвір'ї під липою. Офіцер вийшов із кабіни, став на підніжці. До цієї диковинки – машини – я побіг із гуртом дітей. Німець дав кожному смоктальні цукерки.

Сусід, який був у підпіллі, дружив із моїми батьками. Його спіймали. А тримати немає де. Посадили у школі, приставили вартового. Потім розповідав, що в того солдата попросив закурити й вогню. Солдат поліз по сірник у кишеню, а сусід його вдарив і втік. Та через рік його знову спіймали. Зник безвісти.

У червні 1945 року приїхав загін НКВД [2] і приглядається. Було дивно. Ніякого трусу не проводили. А трохи згодом ідуть із каністрами. Деякі будинки обливають і підпалюють. Вони отримали інформацію, що це хати воїнів Української повстанської армії. Сусідам гасити дозволяли. Господарям – ні. Казали, щоб забиралися звідти. Стояла спека. Багато хат були під соломою. Вогонь летів і падав на сусідні. П'ята частина села вигоріла вщент.

На цю тему: Селян в Сибирь на каторгу, а их имущество - разворовали [3]

Агентура [4] працювала добре. Приїжджали в село чоловіки – нещасні, обідрані. Просилися череду пасти, наприклад. Їх приймали, прилаштовували кудись. А вони ж не просто так приїхали. Цікавилися, хто якою активною роботою займався. Як фронт пройшов, вони зникали.

Навчався після війни. У першому класі писати не було на чому. Але куди прийшла совєцька влада, там скрізь були газети пропагандистські. Училися писати на полях.

Висіли в класі два портрети – Леніна і Сталіна. Ми з хлопцями зробили рогатки з бузини. Змовилися постріляти в очі вождям. Зображення були повністю в дірках. Вчителька зайшла до класу, глянула й кудись побігла. Через кілька хвилин прилітає директор: "Хто це зробив?" Ніхто нас не видав. Пошукав під усіма партами "зброю". Та ми її заховали, нічого не знайшов. На другий день повісили нові фото.

Батьки були свідомими, брали участь в антирадянській діяльності. Батько мав гарний голос. Грав у виставах. Мати співала в церковному хорі. Наше виховання стало імунітетом проти московсько-совєцької влади.

Змалечку нас долучали до роботи. Старший брат пас коней – це було в пріоритеті. А мені доводилося пасти вівці.

Ще геть малим пробував курити. Сів у городі серед картоплі. Скрутив цигарку, запалив. Курю, і раз – наді мною тато. Стоїть і сміється. Зауваження не зробив. Він мав кудись їхати. Я любив, коли мене брав із собою. Цього разу сказав, що їде сам. Так покарав.

У першому класі не міг второпати, як почати читати. Брат із батьком сварили. А мати присіла до мене, почала вчити по складах. І за один раз навчила.

Батьки часто казали: вчитися треба добре. Вони важко працювали й по клаптику купували поле. Тато говорив: "Підростають сини, і їм треба вчитися". Батьки були розумними, цікавилися політикою. І знали, що навчання в університетах дорого коштує.

Із п'ятого класу читав багато української класики. Любив Михайла Коцюбинського і його красиву мову. Намагався зна­йти історичну літературу – десь попід стріхами, у старих людей. Коли приїжджали москалі, книжки з історії ховали у вуликах.

Я був у восьмому класі, коли Сталін віддав чорту душу. Ми цього чекали. Три дні по радіо нічого не грало, крім жалобної музики. Розуміли, що Йосипу кінець. Чекали, коли оголосять цю радісну звістку. 5 березня 1953 року до класу зайшла вчителька української мови. Сказала: "Хто хоче, займайтеся самопідготовкою. Я проводити урок не буду". Сіла, прикрила обличчя. Коли вийшла з класу, на столі була калюжа сліз. Я не міг збагнути, як людина, яка прекрасно знає українські мову й літературу, може плакати за тим бандитом. Симпатій до цієї вчительки в мене більше не було.

Вчителька прикрила обличчя. Коли вийшла з класу, на столі була калюжа сліз

На другий день після смерті Сталіна викликають у канцелярію: "Нас така біда спіткала. Помер наш великий батько. Мусимо відповісти згуртованістю нашого уряду й Комуністичної партії. І ти як кращий учень маєш стати комсомольцем". Я почав відмовлятися. Мене закрили в кабінеті. Час від часу приходили вчителі: "Ну що ви, Хмаро, написали заяву?" Випустили, коли вже смеркало.

У 10-му класі перед випускними екзаменами ми з однокласниками написали заяви. І нас радісно затвердили: цілий клас став комсомольським. Довелося, бо університети не приймали документів без комсомольської характеристики.

Цікавили гуманітарні науки. Та розумів, що поступати на історичний факультет не варто. Мав добре уявлення про історію України, а в совєцьких підручниках подавали протилежне. Якби працював викладачем, то довелося б брехати.

Вибір упав на медицину як гуманітарну професію і водночас найменш ідеологізовану. Вступив в університет не одразу. Поки готувався до чергового вступу, працював електро­слюсарем у Казахстані.

На цю тему: Як в Україні приймали Конституцію [5]

У студентські часи нас возили на сільськогосподарські роботи. Якось – аж у Миколаївську область. Там чистили кукурудзу. Мені цікаво було знайти когось із місцевих і поговорити про те, як раніше було. Обходив усе село і жодного не знайшов. Частина жителів переселилася з Волині, інша – з північних областей.

Не люблю терміна "дисидент [6]". Інтелігенцію, яка вела активну діяльність, переслідували не за політичні погляди. А коли вбачали, що це загрозливий персонаж для режиму.

Самвидавом почав цікавитися ще студентом. У ­1960-ті переклав працю Андрія Сахарова "Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес". Бачив недолік у тому, що в дисидентському русі немає політичної складової. Почав писати статті на політичну тематику. Критикував тодішню владу. Мав псевдонім – Максим Сагайдак. А паралельно займався працею під назвою "Етноцид українців у СРСР [7]".

Степан Хмара виступає на мітингу, організованому громадським комітетом акції ”Україна без Кучми”, у центрі Львова. 18 лютого 2001 року. Фото: УНІАН

Узимку 1971–1972 років пішла хвиля репресій. Це були масові арешти інтелігенції, позасудові переслідування, позбавлення роботи, відрахування з вузів. В'ячеслав Чорновіл редагував і випускав "Український вісник". І ось його арештовують. Випуск обірвався на шостому числі. Я намагався дізнатися обережно через знайомих, чи не виходив ще. Другий рік ішов, а він так і не публікувався. А для КГБ це серйозна перемога була б. Розумів, що треба показати, що їм це не вдасться. Випустив спарене 7–8 число журналу. Але він відрізнявся від попередніх номерів. На титульній сторінці чорноволівського "Вісника" писали: "Легальне позацензурне видання". Це була фікція, бо як легально таке могли публікувати? А я написав на титулі: "Видається нелегально на окупованій території України". У вступному слові зазначив, що ніякі репресії не приведуть до припинення антиколоніальної боротьби, а навпаки – вона буде тривати і загострюватися, набираючи політичних форм.

Щоб передати випуск за кордон, треба було знайти людину. Намагався домовитися зі знайомими, які мали емігрантів-родичів або друзів. Але ті боялися. Випадково відгукнулася студентка з Нью-Йорка Ганна Кук, перевезла.

Наступне число "Вісника" не вдалося передати за кордон, бо товариш порушив конспірацію. Його знайомий працював таксистом, до нього приїхала з Нью-Джерсі сестра Ганна Будна. Товариш сказав: "О, познайомиш нас? Маю їй дещо передати". Той відповів: "Дай мені, я передам". Дав плівки, а таксист доніс. Так випуск потрапив до КГБ. За деякий час вийшли на мене. Товариш не витримав, здав.

31 березня 1980 року мене арештували. Був готовий, бо розумів, що рано чи пізно вирахують. Усвідомлював, що мені світить максимально. Так і сталося.

Суд був відкритим. Засудили до семи років таборів суворого режиму та п'яти років заслання. Такі часи допомагає пережити, коли знаєш, за що борешся, переконаний у цьому.

Усе було важким – і робота, й обстановка. Мав за весь час одне побачення, у перший рік. Часто потрапляв у штрафний ізолятор. Там немає ліжка. Просто кидають на підлогу. Узимку температура має бути не менш як 18 градусів. Та вона була нижчою. У холоді 15 діб не можеш заснути. Це виснажує. Ще мучили голодом – практично не годували.

Нас позбавляли листування місяцями. Не отримували вісток із дому, наші до рідних не доходили. Не знаєш, що з дітьми і хворою дружиною. Улітку 1986 року ми влаштували страйк: відмовилися від роботи. Нас кинули в ізолятор. Але згодом трохи полегшили режим. Листування дозволили.

У лютому 1987-го повернувся додому. Дивували українці, які вірили в Горбачова. Розумів, що стало легше дихати і це треба використовувати. Закликав однодумців розкручувати роботу. Ми створили Українську Гельсінську спілку. Називали її прообразом політичної партії.

Підготовка до виборів почалася 1989-го. Випускали газету, яку друкували у Прибалтиці. Зустрічалися з людьми на підприємствах, мітингах. У той час мене тричі арештовували. Втретє повинен був відсидіти домашній арешт і заплатити величезний штраф – тисячу рублів. Не виконав, бо не визнавав тодішньої влади.

1990-го став народним депутатом. До Верховної Ради про­рвалася частина альтернативних українських політиків. Там почалася робота. Бувало, що працювали вночі.

На підготовчій нараді нам роздали проєкт союзного договору й інші маразматичні документи. Я взяв слово: "Нам роздали документи, але завдання новообраної Ради інше – підготувати відновлення незалежної Української держави". Думав, комуняки засвистять мене. Але ні. У них був шок.

16 липня народився важливий документ – прообраз Акта про незалежність державного суверенітету України. Відчуття, що країна стане незалежною, безумовно, було. Ми ще не знали, скільки часу треба пропрацювати. Але це була спільна мета.

30 липня за моїм проєктом ухвалили постанову Верховної Ради про проходження військової служби на території України її громадянами. Наші призовники ще в рамках СРСР мали право відмовлятися, якщо їх відправляли до війська поза межами України. Багато хлопців цим скористалися.

Ранок 24 серпня 1991 року зустрів у камері Лук'янівського слідчого ізолятора. 14 листопада 1990-го Верховна Рада позбавила мене депутатського імунітету, дала дозвіл на арешт. Тоді була сфабрикована кримінальна справа про так званий напад на працівника міліції в підземному переході на Хрещатику. Влада знала мої погляди і вважала, що треба зі мною щось робити. Мене то відпускали, то знову забирали до камери протягом дев'яти місяців.

На цю тему: Виселицы на Западной Украине в начале 1945 года [8]

Звільнили у вихідний. Прийшло тюремне начальство: "Збирайте речі, є команда вас відпускати". Спитав, на підставі чого. Відповіли, що це усне розпорядження. Цілий день сперечалися на цю тему. Під вечір мене силою випхали з в'язниці. Біля воріт Лук'янівського СІЗО зустрічали журналісти та мої адвокати. Поїхали разом до готелю "Україна", де я винаймав номер. Провів пресконференцію. Розійшлися, коли розвиднялося.

24 серпня – день відновлення нашої держави. Відзначаю щороку. За незалежність ми дорого заплатили. І ті, хто кажуть, що вона впала з неба, – або циніки, або дурні.

—

Ольга Гончарук,  опубліковано у виданні КРАЇНА [9]

На цю тему:

• Национальная борьба в Западной Украине - краткий курс ОУН-УПА. Часть 1: до Первой мировой [10]
• Национальная борьба в Западной Украине - краткий курс ОУН-УПА. Часть 2: 1914 - 1940 [11]
• Национальная борьба в Западной Украине — краткий курс ОУН-УПА. Часть 3: война с СССР [12]
• Карпатская Украина: государство, опередившее время и бросившее вызов нацистам в Европе [13]
• Смерть Националиста. В честь полковника Евгения Коновальца [14]
• Как погиб Роман Шухевич и что могло произойти с его телом. «Мы не мстим за близких...» [15]
• Последний бой УПА. 1960 год [16]
• Каким был стяг УПА? [17]
• Генерал Николай Арсенич: жизнь и борьба шефа Службы безопасности ОУН [18]
• «Наша жизнь и борьба» [19]
• Гебисты против Шухевичей [20]