За що росіянам постійно дають Нобелівську премію миру якщо миру від них ніхто не дочекався

1.00

Нет

Нобелівська премія миру присуджується з 1901 року. Сам Альфред Нобель заповідав, що нагороджуватися мають ті, «хто зробить найкращий внесок у дружні стосунки між народами, у скасування або скорочення армій, та в проведення або агітацію мирних зібрань».

Були роки, коли премія не присуджувалась. Наприклад, у 1914-1916 і 1939-1943 роках – із очевидних причин. Здавалося, що було б доречним не присуджувати Нобелівську премію миру і в 2022 році, адже увесь світ очевидно не впорався із загрозою, якою є Російська Федерація. А війна, про яку попереджали і яка готувалась роками, почалася через вперте ігнорування небезпеки, яка була більш ніж очевидною. Але замість того, щоб визнати свої помилки і не присуджувати премії миру взагалі, європейський політичний істеблішмент в особі Нобелівського комітету присудив цю відзнаку росіянам. І ще якимось людям. Але росіянам – уже другий рік поспіль, зазначає видання ҐРУНТ [2].

Загалом, це вже четверта російська премія миру. Час уважно придивитися до цих номінантів: чому в російських очах постійно вишукують той «мир»?

Читайте також: «Православний тероризм» московського патріарха Кирила Гундяєва [3]

Сахаров. Термоядерна зброя

Першим Нобелівським лауреатом у галузі миру від Росії (на той час – СРСР) став Андрєй Сахаров. Другу частину свого життя цей чоловік присвятив правозахисній роботі, і став, мабуть, найвідомішим радянським дисидентом, дисидентом із особливими правами. Ці особливі права він отримав завдяки тому, чим займався першу половину свого життя. Завдяки водневій бомбі. Це настільки російська за парадоксальністю історія, що від неї навіть незручно. Оксюморон. Гумореска. Батько водневої бомби – лауреат Нобелівської премії миру.

Сахаров справді був дуже талановитим фізиком. Після вибуху ядерної бомби у Хіросімі, він, охоплений патріотизмом, переїхав із Москви до Казахстану, де базувався Центр досліджень ядерної зброї, який звався просто – «Об’єкт». Там, на Об’єкті, Сахаров жив і працював вісімнадцять років.

Особливо цікаво відзначити, що цей центр розташовувався поруч із Карлагом – найбільшим табором ГУЛагу. Щодня Сахаров бачив сотні зеків, яких гнали на каторжну працю, колони брудних, обірваних скелетів – і продовжував робити свою справу. Сумлінно і з запалом він розробляв водневу бомбу для країни, яка буквально під його носом розгорнула концтабір. 12 серпня 1953 року відбулося перше вдале випробування водневої бомби. Сахаров отримав 500 тисяч рублів, дачу під Москвою і звання «Героя соціалістичної праці».

Читайте також: Скоты против Человека, Российская Федерация против Мустафы Джемилева [4]

Сахаров почав сумніватися в тому, чи робить все правильно, тільки тоді, коли дізнався, що внаслідок випробувань бомби випадково загинули маленька дівчинка і ще один військовослужбовець. Тоді він зрозумів, що, можливо, зі зброєю масового знищення щось не так. Почався процес перетворення Сахарова із творця найбільш смертоносної зброї на дисидента і критика режиму. Сталін помер невдовзі після випробувань, і Сахаров не опинився серед тих, за ким спостерігав, як за пейзажем, багато років – у концтаборі.

Сахаров на Берлінській стіні

У 1966 році Сахаров підписав «лист 25 діячів культури та науки» до Леоніда Брєжнєва. Автори звернення закликали генсека і партію не реабілітовувати Йосипа Сталіна. А в 1968 році Сахаров опублікував свій знаменитий маніфест «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу», після чого його звільнили з усіх посад і з усіх оборонних програм. У маніфесті він закликав зупинити ядерну програму, попередив про небезпеку зброї масового ураження, заявив про те, що в СРСР немає демократії і немає свободи, згадав про злочини Сталіна і запропонував зближення та діалог із «капіталістичним світом» замість безкінечної гонки озброєнь.

У 1973 році у совєцькій пресі почалася кампанія з шельмування Сахарова. Вченого перетворили на маргінального дивака, якого «цинічно використовують ворожі сили капіталізму». На захист Сахарова висловлювались науковці в усьому світі, і в 1975 році російський фізик отримав Нобелівську премію миру. Це перший Нобель Росії у «мирній» галузі. І так, треба ще підкреслити: попри покаяння і правозахисну діяльність, цю премію отримала людина, яка розробила для СРСР водневу бомбу і роками працювала над зброєю масового знищення.

Сахарова не випустили отримати премію, але, за збігом, за кордоном якраз лікувалася його дружина – Єлєна Боннер, правозахисниця і дисидентка. Вона й отримала відзнаку замість чоловіка. У 1975 році неможливо було собі уявити, щоб український дисидент виїхав за кордон з будь-якою метою. Абсолютно з будь-якою. А Єлєна Боннер – могла. Так співпало.

У 1988 році Сахарова обрали головою товариства «Меморіал», яке отримало Нобелівську премію миру в 2022 році. Тобто, в якомусь сенсі, Сахаров отримав цю премію двічі.

Читайте також: Мирослав Попович: Очень плохо, что нас заставляют выбирать свое будущее на краю могилы [5]

Горбачов. Кров на саперних лопатках

У 1990 році СРСР в особі генсека Міхаїла Горбачова отримав Нобелівську премію миру вдруге. Офіційне формулювання – «За провідну роль у мирному процесі, який сьогодні є важливою складовою життя міжнародного співтовариства». А неофіційно – за руйнування Берлінського муру, що, як вважається, поклало край «Холодній війні» між СРСР і капіталістичним Заходом. Війні, котра, як бачимо, не так щоб і цілком закінчилась. Просто виявилося, що проблема була не в соціалізмі.

«Провідна роль Горбачова у мирному процесі» теж викликає деякі сумніви. Так, Горбачов доволі сильно відрізнявся від Сталіна – проте його правління неможливо назвати мирним і вільним. Горбачов став генсеком у 1985 році. У тому ж році в ГУЛазі помер Василь Стус. Велика кількість українських дисидентів продовжувала утримуватися в концтаборах, і навіть якщо вони дуже хворіли, то лікуватися закордон їх чомусь не випускали. Ба більше – їх не випускали з місць позбавлення волі не лише у випадку хвороби, а й у випадку смерті – політичні в’язні мали пробути увесь термін на території ГУЛагу, їх навіть мертвими не віддавали родині, допоки не мине термін ув’язнення.

Попри «провідну роль» Горбачова, майбутній автор тексту Акта проголошення Незалежності України Левко Лук’яненко зміг повернутися до України тільки в 1989 році. Тіла Василя Стуса, а також Юрія Литвина і Олекси Тихого, дозволили перепоховати в Україні теж у 89-му.

Горбачов дійсно поступово прийшов до думки, що дисидентів треба звільняти, і навіть їх реабілітовувати. Але протягом всього його правління регулярно траплялися інциденти, на які генсек реагував, як типовий більшовик.

Так, у грудні 1986 року Казахську РСР охопили масштабні протести. Часто можна почути думку, що саме ці бунти запустили ланцюгову реакцію, яка за п’ять років призвела до розпаду СРСР. Люди виходили з плакатами: «Положить конец великодержавному безумию!», «Каждому народу – свой лидер!», «Не быть 1937-му!». Вони вимагали, щоб на чолі Казахської СРСР стояв місцевий керівник, а не присланий із Москви.

Читайте також: Станислав Шушкевич: Становиться на российский, азиатский путь развития - нелепица [6]

Акції спротиву тривали кілька днів. А газета «Русская мысль» писала, що учасникам роздають з вантажівок гашиш і горілку. Протест розігнали силами КҐБ та МВС. При цьому загинуло близько 170 людей, ще двох потім засудили до смертної кари. Загалом затримали близько 8,5 тисяч осіб – усіх їх тією чи іншою мірою покарали.

9 квітня 1989 року у Грузії відбулася кривава трагедія (в Росії цей злочин називають евфемізмом – «Події в Тбілісі»), коли внутрішні війська МВС брутально розігнали мирний мітинг у столиці республіки. Загинула 21 особа, ще 290 були поранені.

Карикатура на Горбачова

1990 рік – це вже рік, коли Горбачов отримав свою премію миру. Того ж року, в лютому, трапився так званий «Конфлікт у Душанбе». Внутрішні війська під час розгону масового зібрання вбили 25 осіб і поранили 565. Трохи раніше, в січні, підрозділи Радянської армії влаштували «Чорний січень» у Баку – вбили близько ста представників азербайджанської опозиції.

Схожі події відбувалися у багатьох республіках СРСР, і Горбачов судомно намагався втримати країну, яка розвалювалася на очах. Але робив це тим єдиним методом, якого його навчили у КПРС – репресіями. Він дарував більше волі, дозволяв свободу зібрань і висловлювань, але коли ці висловлювання йому не подобались, старе добре КГБ поспішало на допомогу із саперними лопатками та вогнепальною зброєю.

Так, дійсно, Горбачов виявився найбільш ліберальним із всіх совєтських лідерів – але Нобелівська премія миру?! Може, почнемо нагороджувати росіян просто за те, що вони не канібали? Але це не точно.

Немає нічого дивного в тому, що зрештою цей лавреат схвалив анексію Криму в 2014 році. «Люди в Криму хотіли об’єднатися з Росією», – заявив колишній генсек, і додав, що він дуже щасливий і що він завжди за людей.

Горбачов помер всередині 2022 року. Він мав бачити стерті з лиця Землі українські міста, мав бачити, як скидали бомби на Маріуполь, мав бачити, що робили війська його країни у Київській області. Але він не засудив ні Російську Федерацію, ні особисто Путіна. Він не сказав ні слова про війну, хоча знав, що його слова досі важливі для багатьох людей у світі, для багатьох світових лідерів, для тих, хто вважав його миротворцем. Йому вже не було чого боятися. Але навіть на смертному одрі він не зміг закликати до миру виплодка своєї партії.

Читайте також: Бывший «кремлевский банкир»: Путин знает, что он диктатор [7]

«Новая газета». Старі питання

Із 1993 року Горбачов був одним із засновників «Нової газети», і був її акціонером. У 2021 році Дмітрій Муратов – головний редактор «Нової газети» – отримав чергову для Росії Нобелівську премію миру. В якомусь сенсі, Горбачов одержав цю премію вдруге.

До повномасштабної війни залишалося три місяці, Росія вже зігнала до кордону війська, і вся Європа сперечалася про те, чи наважиться Путін напасти відверто. У цей час Нобелівський комітет не знайшов кращого рішення, ніж вручити премію миру представнику цієї країни, власниці «другої армії світу», яку представники багатьох європейських демократій радили не дратувати.

Дмітрій Муратов отримав премію за «зусилля щодо захисту свободи слова, що є передумовою для демократії та довготривалого миру». Мир, як бачимо, триває…

Не будемо намагатися зрозуміти, за що саме країні з від’ємною свободою слова, дають найвищу нагороду за свободу слова. Зупинімося на тому, як поводився Дмітрій Муратов після визнання його заслуг. По-перше, його привітав Путін. Для Путіна дуже зручно, щоб у всьому світі вважали, що в Росії є свобода слова. І Муратов йому віддячив – він віддав більшу частину грошової винагороди у фонд Путіна. Буквально. «Круг Добра» – це державна фундація, заснована президентом РФ, яка опікується важкохворими дітьми. На цей фонд офіційно скидаються російські олігархи, і саме туди Дмітрій Муратов віддав гроші, які отримав за свободу слова. Ми мусимо проговорити це ще раз: він відніс винагороду за свободу слова людині, яка знищила свободу слова. Мабуть, це й стало запорукою миру між самим Муратовим і Путіним.

Після цього Муратов виступав на головному шовіністичному збіговиську у світі – Валдайському форумі, просив Путіна диференціювати іноагентів, бо деякі іноагенти не такі вже й іноагенти, їх треба розрізняти… А ще кількома роками раніше Муратов був членом громадської ради при МВС РФ і захищав електронне голосування (тобто узаконені фальсифікації в РФ). Він також виправдовував війну в Грузії у 2008 році, переконуючи своїх читачів в тому, що Саакашвілі з Бушем і справді задумали геноцид абхазького народу.

Читайте також: Владимир Горбулин: Почему Путин может подавиться [8]

Коли «тривалий мир» не протривав і пари місяців, Муратов вирішив продати свою Нобелівську медаль, щоб допомогти українським діткам. І продав її за за $103,5 млн. Але є «але» – і не одне.

Дмітрій Муратов

По-перше, існують дані (не підтверджені, але переконливі), що медаль купив Абрамович. Ясна річ, він купив її не просто так, щоб допомогти українським дітям, а для того, щоб відмити свої брудні гроші і своє брудне ім’я. Вірогідно, сама операція з продажу була влаштована для того, щоб допомогти Абрамовичу уникнути санкцій.

По-друге, Муратов передав гроші UNICEF. Попри те, що є безліч фондів, які займаються безпосередньою допомогою українським біженцям – ці кошти дісталися, загалом, безликій, але дуже відомій бюрократичній структурі.

По-третє, частину грошей Муратов передав фонду, який опікується українськими дітьми, які опинились на території РФ. Тобто він свідомо спонсорував депортацію, воєнний злочин.

Дмітрій Муратов дуже шкодує, що російська армія вбиває українців – але росіян йому теж шкода. «У нас більше немає віри. Росію і росіян не люблять. Любов була дуже важливою для того, щоб подорожувати, вчитися, вірити у свого бога, читати книги, які ти любиш», – каже Муратов. Геноцид геноцидом, але ж і росіян тепер не люблять! Невже це не заслуговує на співчуття?

Читайте також: Хто переміг при Бородіно, спалив Москву і вбив Кутузова. Про російські міфи війни 1812 року [9]

«Меморіал». Поганий приклад

Після тієї ганьби Нобелівський комітет вирішив знову видати Премію миру Росії в особі організації «Меморіал».

«Меморіал» першою і головною своєю метою заявляє «не допустити повернення до тоталітаризму». Тобто з цією метою він, офіційно, не впорався. Але отримав за це найвищу нагороду.

У 2021 році російський суд заборонив «Меморіал». Наразі організація існує просто у вигляді чату в вайбері, де десяток правозахисників, які нині живуть у різних країнах світу, спілкуються між собою. Тобто премію отримав чат людей, які задекларованої місії і близько не досягли, чат невдах. Я гіперболізую, звісно, але фактично ж організації не існує, а Нобелівська премія, як нам відомо, не присуджується мертвим.

Сам «Меморіал» було засновано у 1987 році як організацію, яка займалася відновленням справедливості щодо загиблих жертв сталінського терору. Організація декларувала мету назвати поіменно мільйони жертв радянських репресій. Саме цим «Меморіал» напочатку і займався – відновленням справедливості щодо мертвих. Але тепер справедливість і підтримка потрібні живим. Чому саме «Меморіал» нагороджують у світі, де точиться монструозна війна, а ще точніше – чому знову росіян?

Затримання активіста на мітингу у підтримку Меморіалу

Тут ми ступаємо на тонкий лід припущень, бо не знаємо, хто саме і чому висунув «Меморіал» на здобуття премії. Ця інформація засекречена. Проте, скоріш за все, Нобелівська премія миру другий рік поспіль вручається росіянам для того, щоб продемонструвати людям у РФ, що світ вірить у них. Що є в Росії якісь здорові сили, навіть якщо вони геть мертві, або навіть якщо вони носять гроші Путіну, і демократичний світ робить на них ставку. Для того, щоб досягти миру.

Читайте також: Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського" [10]

Це дуже наївне намагання закликати Росію до діалогу, пробудити її від канібалістичного сп’яніння, висмикнути з дикої геноцидальної оргії і всадовити за стіл з притомними людьми. «Дивіться, ось же у вас є газета, де вбили майже всіх журналістів, і ще є організація, всі члени якої виїхали з Росії і не можуть займатися тим чим займались, бо в інших країнах немає ГУЛагів. Але живуть, живуть люди, яким не подобається вбивати. Можливо, ви спробуєте бути такими, як вони?»

Але це не працює. Не працює в першу чергу через те, що ті, кого нагородили, не заслуговують винагород. Не заслуговували ні в 1975-му, ні в 1990-му, ні в 2021-му, ні, тим більше, у 2022-му. Всі і будь-які міжнародні винагороди в Росії сприймаються як підлабузництво, як спроба сподобатися особисто Владіміру Путіну, як схвалення, а не намагання показати хороший приклад. «Меморіал» – це поганий приклад, просто тому, що Росія – це країна без пам’яті, без совісті і без будь-яких моральних кордонів.

Нобелівська премія миру не раз вручалася негідникам або просто організаціям, які й доброго слова не вартували, не те що найвищої винагороди. На премію також висувалися Гітлер і Сталін – і, в принципі, сьогодні ми можемо уявити собі, що вони могли б її отримати, тому що, чисто теоретично, такий аванс міг би змусити їх зупинити концтабори і масові вбивства. Смішно? Не поспішайте збиткуватись, подивимося, хто отримає Премію миру наступного року.

—

Катерина Мола [11], опубліковано у виданні ҐРУНТ [12]

В тему: