Коли стало понад тисячу мешканців, хтось озвучив ідею: "Давайте на асфальті великими буквами напишемо слово "Діти". Мені ця думка припала до душі. Я був упевнений, що нас не бомбитимуть, ці літери видно ж із літаків. 

У січні було б 20 років, як я працюю в Донецькому академічному обласному драмтеатрі, відомому тепер у світі як Драмтеатр у Маріуполі. Яке було наше життя до великої війни? Офігезне, усе було добре. Ти займаєшся улюбленою справою, це класно. Ми були щасливі. Купалися у своєму морі. У відпустку ремонтував квартиру. Тепер там живуть родичі дружини. Наша п'ятиповерхівка між двома дев'ятиповерхівками, тому влучання в неї були незначні.

24 лютого прокинулися від вибухів на околицях. У вікнах тремтіло скло. Я думав, що мине за кілька днів. Максимум тиждень. Ми ж пережили 2014-й. У бомбосховищі декілька днів усіх заспокоював, що все скоро завершиться.

Сергій ЗАБАГОНСЬКИЙ, 46 років, актор. Народився 29 жовтня 1976-го в місті Свердловськ (зараз Довжанськ. – Країна) на Луганщині в родині шахтаря та санітарки. За рік родина переїхала до Горлівки. Жив там до 23 років, займався ремонтами квартир. Вивчився на актора театру і кіно в Луганській державній академії культури і мистецтва. Працював у Донецькому академічному театрі в Маріуполі. Протягом восьми років до повномасштабного вторгнення Росії викладав акторську майстерність і культуру мови в коледжі культури та мистецтва. 16 березня 2022-го був у Маріупольському драмтеатрі, коли російський літак скинув на нього бомбу. За різними оцінками, тоді загинуло від 300 до 600 людей. Сергій, його дружина і двоє дітей вижили. Чоловік вивіз родину в Чехію. Нині працює на заводі. Одружений удруге. Від першого шлюбу має сина, 26-річного Артура, від другого – доньку Поліну, 8 років. Друга дружина Євгенія – художниця з освітлення

Дружина подзвонила директору театру й запитала, чи можна прийти в бомбосховище. Взяла нашу 8-річну доньку, і вже 24 лютого пішли. Стали першими мешканцями. Увечері на сайті міськради опублікували список бомбосховищ, там був і театр. Насправді не було умов, щоб приймати людей. Наше керівництво не могло нічого робити, бо приміщення не належало театру. Однак було кращим, ніж підвали багатоповерхівок поряд.

Читайте також: Капелан з Маріуполя про біль, перемогу над злом та повернення додому: «Росія - демонічна імперія, що з'їхала з глузду» [2]

Поступово театр наповнювався людьми. Спершу було душ 60, вони приходили на день. Але коли бомбувань стало більше, залишалися на ніч. Ми дістали їм дерев'яні щити, мати для спектаклів. Використовували і тканину. Її було багато: одяг сцени, завіси, задники. Якось само собою вийшло, що ми з дружиною Євгенією стали комендантами. Знали всі приміщення, мали ключі. Коли приїхали з допомогою поліцейські й запитали, хто тут головний, люди показали на мою дружину. Вони завезли нам подушки, пледи.

Ми жили за 5 хвилин ходи від театру. Коли у квартирі ще був газ, бігали додому, щоб зварити вермішель, кашу чи принести окріп. Поступово ролі розподілилися. Женя займалася господарством: розселяла людей, відповідала за їжу та прибирання. Іноді їй доводилося прочищати забиті туалети голими руками. Я бігав під обстрілами по місту й шукав їжу та ліки, був у Червоному Хресті, волонтерив. Там роздобув дитяче харчування, підгузки, зубні пасти й туалетний папір, воду в пляшках. Дружина вологі серветки ділила по кілька штук у пакети й роздавала матерям із малими дітьми.

Коли не стало газу, вирішили, що треба готувати на всіх у театрі. Попросив дозволу в поліцейського зламати замок у ресторані поряд, щоб узяти там велику каструлю й ножі. Ми акуратно зайшли, аж тут приїхав власник-грузин: "Беріть усе, що треба". Коли в театрі людей набилося під зав'язку, я поселив там іще 80 осіб.

На початку березня оголосили про зелений коридор, відправний пункт – площа біля театру. Людей приїхало сотні, все забили автівками. А тоді головний поліцейський повідомив, що коридору не буде. Почався обстріл, і всі рвонули в театр. На момент вибуху в журналі реєстрації значилося 2 тисячі маріупольців. Не всі були у приміщенні, хтось постійно мігрував.

Коли стало понад тисячу мешканців, хтось озвучив ідею: "Давайте на асфальті великими буквами напишемо слово "Діти". Мені ця думка припала до душі. Я був упевнений, що нас не бомбитимуть, ці літери видно ж із літаків. Казав людям: "Уявляєте, якщо нас бомбануть, який це викличе резонанс по всьому світу?" Воно так і вийшло. 

Поступово виробився розпорядок життя. Вода в нас була постійно. Спершу сніг топили, збирали дощову для миття посуду й туалетів. Пізніше стали використовувати з резервуарів, яку тримали на випадок пожежі в театрі. Вони за 20 метрів від входу. Там було десь 200 тонн технічної води. Питну привозили комунальники в нержавіючих баках. По неї приходили й жителі сусідніх будинків.

Читайте також: На Драмтеатр Маріуполя цілеспрямовано скинули дві 500-кілограмові бомби — розслідування Amnesty International [3]

Утворилися команди: водоноси, "феї чистоти" – жінки, які прибирали приміщення, мили туалети, була служба охорони на кожних дверях. Вони перевіряли зокрема, щоб ніхто не ходив п'яний. Таких виганяли, якщо не діяли попередження. Були люди, які спалювали сміття, бо його накопичувалися гори, чоловіки, які рубали дрова й підтримували вогонь.

Організували польову кухню. Наш кухар-вірмен Міша так зрадів, коли йому привезли три чани по 40 літрів. У нас завжди була гаряча страва на обід. А на вечерю – чай із печивом чи цукерками. Продукти спочатку брали в магазинах і на ринку, доки їх не розбомбили. Ціни моментально накрутили удвічі.

Мали медичний пункт. Люди хворіли часто, бо холодно. Було десь 10 градусів тепла. З підвалів приходили застуджені, віруси розповсюджувалися. У багатьох трималася висока температура. Євгенія подружилася з Олегом із важкою хворобою серця. Він допомагав як психолог: усі нервували. Одну бабусю з Альцгеймером тримали трохи далі від усіх і давали їй постійно седативні препарати, бо кудись рвалася.

Родини з малими дітьми жили у приміщенні між сценою і коридором, там було найтепліше. Пізніше я дізнавався, що там усі вижили після вибуху. Різні історії були: я бачив, як ховали мертвих у дворах, як ранило людей, як у те місце, де я був кілька хвилин тому, ставався приліт. Гірко було спостерігати за руйнуванням театру. Люди заскочили в глядацький зал і почали із м'ясом виривати сидіння, щоб на чомусь лежати, десь підкласти. Дружина казала: "Давайте я дам інструменти. Навіщо ж так?" Коли зрозуміли що залу не вберегти, самі вже брали дубові боковушки й топили ними.

Читайте також:  Евакуація однієї сім'ї з Маріуполя: “Дороги і тротуари встеляли тіла людей” [4]

15 березня пролунав потужний вибух неподалік. Я бачив вирву завглибшки 7 метрів. Потім цілу ніч бомбили центр, люди попрокидалися. Театр аж двигтів. Женя злякалась і почала перекладати речі в рюкзак. Я зрозумів, що вони з донькою їхатимуть. Будь-куди. Я збирався лишатися, бо ми обоє були комендантами, а людей самих покинути не можна. І от вранці, після 10-ї, домовилися зустрітися в електроцеху, щоб нас ніхто не смикав, і все проговорити.

Це було приміщення на першому поверсі біля малої сцени. Женя сказала, що вони з Поліною стануть на дорозі й зупинятимуть машини, бо жінок із дітьми брали, якщо були вільні місця. Вона передала мені всі ключі, зокрема від кімнати, де зберігалося найцінніше: свічки, сірники, дитяче харчування, батарейки, вода, алкоголь, який ми відібрали в чоловіків. Іноді Женя давала пляшку на ніч: людям треба розрядка.

 Читайте також: Площа масових поховань поблизу Маріуполя збільшились удвічі – Схеми [5]

Ми розмовляли, й тут незрозумілий звук – потужний бабах. Бачу, як одні двері летять у дружину, встигаю перевести погляд на двері з протилежного боку, вони летять на мене. Перші 3–4 секунди не розумів, що сталося. Потім ді­йшло, що нас завалило: "Женя, ти жива?" – "Жива. Дайте світло!" – її професійна фраза, вона ж художник із освітлення.

У дірку дверей світло коридору стало заповнюватися чорним димом. Ми відкопались і побігли до доньки та сина (від першого шлюбу, 26-річного Артура. – Країна), вони були в підвалі. Хотіли вийти через сцену, але її не було, все зруйновано. Пізніше на Росії писали, що нас підірвали зсередини. Але це неможливо. До нас нічого не могли заносити, лише харчі. Військові взагалі не заходили, а щось занести без мого відома було нереально. Які ще динаміти чи боєприпаси? Голову кладу, що піді­рвали ззовні. Був у нас актор, який на Росії давав інтерв'ю, що дах театру підлетів на 20 метрів, тобто що підірвали приміщення зсередини. Такою сукою виявився.

Женя з донькою пішли до її батька, він жив неподалік на Пушкінській, я кинувся витягувати людей. На польовій кухні було чути крики з-під завалів.

17 березня ми виїхали з Маріуполя. Наш район почали конкретно "утюжити". Племінник поїхав дізнатися щодо зеленого коридору. Але повернувся: "У мене за спиною вибухи, так хвилею віддавало, що ледве рухався". Ми навіть не змогли заїхати додому по цінні речі й двох наших котів – сфінкса Нестора й кішку Зефіру. Пізніше нам сказали, що вони вискочили у вибиті вікна і їх бачили на вулиці, коли хтось підгодовував.

Ми хотіли виїхати на українську територію, але нас завернули ДНРівці: "Або в Донецьк, або назад повертайтеся". Довелося їхати через Бердянськ у Росію. На кожному блокпосту росіяни перевіряли. А в мене обличчя в синцях, бо прилетіло в голову. Всі витріщалися. Скрізь роздягали до трусів навіть на 10-градусному морозі. Перевіряли, чи є татуювання, чи не азовець. Доки дружина й донька жили в родичів у Підмосков'ї, я зі старшим сином шукали роботу в Чехії, потім забрали їх до себе. Працюю на заводі. Тиждень у денну зміну, тиждень у нічну. По 12 годин оздоб­люю автівки внутрішньою обшивкою.

Щось занести без мого відома було нереально. Які ще динаміти чи боєприпаси?

Тут неподалік є місцевий театр, хочу за­йти й попросити дозволупройтися сценою, вдихнути запах. Він такий особливий, словами не передати. У Маріуполі сцена пахла особливо смачно. Такого більше ніде немає.

Багато акторів із нашої трупи лишилися в Маріуполі, деякі повернулися туди після мандрів Європою. Ставлять спектаклі російською в будинку піонерів. Я знаю, що їм платять непогані зар­плати під 80 тисяч рублів. Одна актриса навіть телефонувала дружині й питала, чи я не повернуся. Я повернуся лише в український Маріуполь. Поки що планую бути тут, бо тут я спокійний за родину.

Депресії в мене немає, але став менше усміхатися. Знайшов старе інтерв'ю, я там такий веселун. Нічого, як приїду до Маріуполя, співатиму від щастя.

210 осіб працювали в театрі Маріуполя до повномасштабного вторгнення Росії.

Читайте також: Знищили будівлю, а не театр: актори з Маріуполя продовжать виступати в Україні [6]

"Багато людей залишилося в Маріуполі, вони створили російський драматичний театр. На кістках людей відкрили сезон. Ходили у вишиванках, тепер вбрали косоворотки. Театр у Маріуполі не був український. Репертуар складався переважно з російськомовних вистав. А тепер у нас лише українська мова. Ми творимо український театр нині. Театр помер, хай живе театр", – розповідає Людмила Колосович, виконувачка обов'язків директора драмтеатру.

Восени в Ужгороді відбулася вистава "Маріупольська драма", де актори грали самих себе

—

Наталія ПАВЛЕНКО, фото з архіву Сергія ЗАБАГОНСЬКОГО; опубліковано у виданні КРАЇНА [7]

В тему:

• Про наявний геноцид українського народу з боку фашистської Росії [8]
• Росія порушує майже всі закони та звичаї війни [9]
• Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце» [10]
• Звірства російських загарбників в Україні: ґвалтування, вбивства, знущання [11]
• Воєнні злочини Росія проти дітей України  [12]
• Путін давно мріяв про світ без українців. Світ дослухався? Тепер ми бачимо, що це означає [13]
• «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?» [14]
• Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18) [15]
• Увидит ли мир на скамье подсудимых Гаагского трибунала путина? [16]