Мені здається, важливіше спробувати осмислити, яким чином світ прийшов до моменту, коли головний військовий злочинець нашого часу запрошений країною - лідером вільного світу до вальяжних і шанобливих переговорів щодо долі народу, який став об'єктом жорстокої, неспровокованої агресії.

Без відповіді на це запитання пошук виходу із ситуації, що склалася, не може принести жодного задовільного результату.

Читайте також: Пацієнт з Білого дому. Чому психіатри (й не тільки) стривожені погіршенням стану Дональда Трампа [2]

Хочеться комфорту

Не бажаючи безглуздо подовжувати текст, я скажу, що причиною всього, що відбувається, я вбачаю нездорове захоплення градуалізмом, яке стало протягом останнього століття вкрай поширеним. Успіхи людей у розвитку економіки та технологій, у боротьбі з усіма тими проблемами, що протягом століть отруювали їм життя, породили відчуття, ніби вони не можуть бути врівноважені:

• наш світ дуже стійкий;

• якщо він і змінюється, то повільно і поступово (і, як правило, не в гірший бік);

• нарешті, якщо десь намічаються тривожні й негативні тренди, то організувати їм ефективну відсіч ніколи не пізно, - а якщо бути точніше, то ніколи не пізно їх дещо скоригувати й видозмінити, не давши їм зруйнувати наш звичний світ.

Ці уявлення відповідають загальній тенденції, що полягає в підвищенні передбачуваності людського життя (або, як мінімум, - у прагненні до  такого), і  тому цілком зрозумілі.

Загалом те, що відбувається, можна розглядати як занепад того, що я неодноразово називав "культурою ризику" - культурою, роль якої в прогресі людської цивілізації штучно, але наполегливо недооцінюється. Наслідком можна вважати апологію поступовості та певною мірою очікування того, що будь-яку проблему можна подолати не лише її розв'язанням, а й пристосуванням до обставин, що змінилися.

Зворотним боком тут виступає пошук причин, що породжують ці мінливі обставини, - і подання їх як серйозного виправдання таких.

Подібний світогляд, повторю це ще раз, цілком природний - насамперед тому, що будь-який комфортний стан викликає непереборне бажання залишитися в ньому якомога довше, навіть незважаючи на ймовірні наслідки. Про це добре знає кожен, хто хоч раз не вчасно звернувся до лікаря або відмовлявся від неприємних, але давно назрілих медичних маніпуляцій.

Читайте також: І знову Україна розплачується за німецькі помилки [3]

Історія запізнень

Прем'єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен, прем'єр-міністр Франції Едуар Даладьє, рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер, прем'єр-міністр Італії Беніто Муссоліні, міністр закордонних справ Італії, зять Муссоліні граф Джан Галеаццо Чіано: Мюнхенський договір (змова), що відкрив Європу Гітлеру / Федеральний архів, зображення 183-R69173 / CC-BY-SA 3.0

У всі часи порушення правил було важливим фактором успіху в будь-якій сфері людської діяльності - як у "поганому", так і в "хорошому" сенсі: від переходу Цезаря через Рубікон або порушення Гітлером пакту про ненапад з Радянським Союзом до будь-якої технологічної інновації, яка завжди передбачає відхід від колишніх шаблонів і забезпечує інтегральний прогрес через важкі зміни, які розоряють багато компаній і змушують сотні тисяч людей шукати нову роботу. Але якщо суспільство (або міжнародне співтовариство) приходить до думки, що порушення правила загрожує несприятливими наслідками, потрібно дати максимально швидку відповідь.

У багатьох випадках подібну відповідь давали - і вона забезпечувала збереження порядку на доволі тривалий термін (не оцінюю, був сам порядок добрим чи ні). Прикладів в історії можна знайти безліч - від стрімкої реставрації Бурбонів у відповідь на авантюрне повернення Бонапарта з острова Ельба до реакції Британії на окупацію Аргентиною Фолклендських островів або дій міжнародного співтовариства у зв'язку із захопленням Кувейту Саддамом Хусейном.

У цих випадках ніхто не задавався питаннями, наскільки великими були моральні страждання Наполеона, обґрунтованим є прагнення аргентинської хунти покінчити з пережитками колоніалізму та серйозними є історичні аргументи Саддама, які дали змогу йому вважати суверенітет Кувейту продуктом дивного непорозуміння. І, варто зауважити, наслідки всіх цих реакцій були безумовно позитивними.

Однак не менш часто реакції серйозно запізнювалися - а часом навіть зводилися до прямого потурання ревізіоністським силам. Очевидно - і про цей приклад зараз кажуть дуже часто - спадає на пам'ять наполегливе небажання великих держав організувати фронт опору нацистській Німеччині до того, як остання стала загрожувати самому існуванню кожної з них.

Знаменитий Мюнхенський договір було укладено вже після того, як Берлін створив "вісь" з агресивним режимом в Італії, взяв участь у поваленні законного уряду в Іспанії, анексував Австрію і порушив практично всі обмеження, накладені на нього за Версальським договором.

Читайте також: "Аляска наша!", але нову мюнхенську змову Росія навряд чи отримає [4]

У випадку з Росією ми бачимо рівно те саме. Захід десятиліттями ігнорував роль Москви в підтримці сепаратизму і нестабільності в багатьох пострадянських країнах; нічого не зробив у відповідь на агресію проти Грузії в 2008-му; відповів мінімально можливими санкціями на анексію Криму і війну на Донбасі та почав істотно допомагати Україні лише тоді, коли стало зрозуміло, що внаслідок якоїсь випадковості Володимиру Путіну не вдалося швидко взяти Київ.

На наших очах число таких ганебних кейсів поповнюється позицією західних країн щодо Ізраїлю - у міру того, як багато європейських держав відкрито схиляються до прямої підтримки, нехай поки що тільки гуманітарної та політичної, палестинських убивць і терористів.

У всіх цих випадках найважливішими для краху глобальної та регіональної стабільності ставали готовність тих, хто був відповідальний за підтримання порядку, вислуховувати порушників з їхніми маячними обґрунтуваннями своїх дій і небажання давати швидку відповідь на виклики, які виникали.

Знищує все навколо:
Квіти, звірів, високий будинок,
Зжує залізо, сталь зжере
І скелі в порошок зітре,
Міць міст, влада королів
Його могутності слабкіше.

Бідолаха Більбо сидів і перебирав у голові імена всіх чудовиськ і страховиськ... У нього було відчуття, ніби відповідь зовсім не про чудовиськ і він її знає, але голова в нього відмовлялася варити... Голлум знову перекинув лапи за борт, зістрибнув у воду і зашльопав до берега. У Більбо язик прилип до гортані, він хотів крикнути: "Дай мені ще час! Дай час!" Але в нього вирвався тільки писк: "Час! Час!" Більбо врятувала випадковість: це й була розгадка!

Дж. Р. Р. Толкієн. "Гоббіт, або Туди й назад".

Час, якщо згадувати про нього винятково випадково, здатен врятувати життя Більбо Беґґінсу, але не може зберегти глобальний порядок - тому що перше відбувається в казці, а другий руйнується в реальному світі.

Глобус України

Ракові пухлини не розсмоктуються самі собою - і жодне досконале розуміння причин їхньої появи не усуває необхідності максимально швидкого застосування хіміотерапії або ж хірургічного втручання. Що раніше агресії та порушенню міжнародного права дано відсіч, то менше негативних наслідків безвідповідальної політики варто очікувати. Ба більше, історія показує, що навіть якщо час на початковій стадії вже згаяно, переконувати самих себе в тому, що зрештою проблему так чи інакше можна зняти без серйозного зіткнення, недалекоглядно, а скоріше - злочинно.

Друга світова війна - чудовий приклад того, як нескінченні взаємні потурання призвели до безприкладної трагедії, результатом якої стали набагато більші сумарні втрати тих, хто на тому чи іншому етапі вважав за можливе "входити в становище" диктатора-ревізіоніста і домовлятися з ним, ніж втрати самого агресора. Винесені з Другої світової війни уроки виявилися значними - і полягали насамперед у тому, що стосовно Радянського Союзу не допускалося серйозних поступок, і що майже в усіх випадках, коли він намагався "виходити за межі", виникали або гострі регіональні конфлікти, або світ опинявся, як у 1962-му році, на межі ядерної війни.

Читайте також: 22 червня 1941 року: до якої війни готувався один тиран і чи випередив його інший? [5]

Підсумком цієї принципової політики, як ми всі знаємо, стало сорокарічне збереження статус-кво і подальший крах комунізму, який звільнив країни Центральної Європи від жорстокої ідеологічної диктатури, а всю радянську периферію - від багатовікового домінування імперського центру.

Основним джерелом усіх проблем у світовій політиці, які ми спостерігаємо, мені вбачається відсутність оперативної та рішучої реакції на дії ревізіоністських сил. Звісно, було б дивно сподіватися, що західні держави створять коаліцію, відправлять війська до України і завдадуть поразки російським силам, які наступають, - за зразком Кувейту 1991 року. Але право на самооборону дозволяло з перших же днів війни здійснювати практично необмежені поставки зброї Києву, причому зовсім не обов'язково тільки оборонної.

Я можу помилятися, але навряд чи в нещодавній історії є випадки, коли одна зі сторін воєнного конфлікту розширювала б його географію тільки через те, що хтось постачав озброєння та надавав іншу допомогу іншій стороні. Але вкрай сповільнена реакція союзників України призвела до того, що за нинішніх умов вони практично змирилися з "неминучою" передачею Росії частини українських територій, що рівнозначно повній відмові від всієї глобальної архітектури, що склалася після Другої світової війни.

Події останніх тижнів і місяців чудово показують, що затягування рішень з боку Заходу - і це відноситься не лише до Трампа з частим перенесенням термінів запровадження тих чи інших заходів або відмови від них, але  і до тих же європейців, які неодноразово говорили навіть про відправлення миротворців до України, але у підсумку визнали за найкраще нічого подібного не робити - обертається лише посиленням російських атак. У повній відповідності з тією радикалізацією агресора, яка спостерігалася в історії.

Час сьогодні є не менш цінним і важливим ресурсом, ніж у ті епохи, коли людям набагато більш властиво було ризикувати. Втрата часу, відмова від швидкої та адекватної реакції, очікування "природного" формування нової нормальності - свідомо програшна стратегія. Вона створює відчуття буденності того, що відбувається, викликає прагнення пояснити собі його допустимість, вибудувати переконливу, але фундаментально хибну аргументацію, що здається переконливою і фундаментально хибну аргументацію, яка виправдовує дії та вчинки агресора.

Я, звісно, не виступаю за те, щоб узагалі відмовитися від аналізу причин того, що відбувається, і від оцінки мотивації будь-якої зі сторін, - навіть люди, які вчинили жорстокі злочини, мають право пояснити і виправдати свої дії. Однак останнє дається їм зазвичай після того, як їх позбавляють можливості бути небезпечними для суспільства. Саме цей підхід має превалювати і в міжнародних відносинах - тим паче, що ціна нехтування ним усім надто добре відома.