Національний дух українців, як і раніше, сильний. Багато хто міг би залишити країну, але вирішили залишитися. Тут їхній будинок. Вони українці, і вони хочуть жити на українській землі.

Один із засновників фотоагентства VII Рон Хавів вже понад 30 років знімає конфлікти у всьому світі: від колишньої Югославії до ДР Конго, від Афганістану до Мексики. Він працював із «Лікарями без кордонів», Червоним Хрестом та ЮНІСЕФ. За останній рік Хавів кілька разів побував в Україні за завданням Economist та поділився [2] з журналом своїми думками про те, що він побачив у Бучі та Ірпені, Києві та Ізюмі. Видання «Медіазона [3]» опублікувало переклад цього інтерв'ю.

У перші чотири місяці війни в Україні я бачив сцени, які стали знаковими: люди з жахом залишають свої будинки в Ірпені, тіла вбитих мирних жителів у Бучі… Це двадцять шостий конфлікт, який я висвітлюю. Мені завжди було цікаво, як формується людська пам'ять, особливо у довгих війнах. Якого сенсу знайдуть ці місця для українців, яке місце займуть у їхній історії? Я впевнений, що малопримітні назви київських передмість будуть вписані в підручники. Вони стануть символом жертв, які принесли українці не лише заради своєї країни, а й заради всього світу.

Буча. Фото: Ron Haviv / VII / Redux

На початку війни я провів тиждень, знімаючи людей, які втекли з Бучі та Ірпеня до відносно безпечного Києва. Мені здається, те, що я побачив, можна назвати етнічними чистками. Вже рік образи тих днів стоять у мене в голові, і я хотів повернутись, щоб зрозуміти, що змінилося за ці місяці. Жителям цих міст доводилося залишати свої будинки просто тому, що вони були українцями. Найчастіше на збори у них було не більше години, і багато хто навіть не уявляв, коли зможе повернутися.

Читайте також: Рік війни з російською ордою у фотографіях: Буча, Ізюм, Маріуполь та тисячі скалічених життів [4]

Я бачив людей, які рятувалися від російських солдатів, на підступах до Ірпеня. Вони бігли з білими прапорами, сподіваючись, що в них не стрілятимуть. Вони бігли повз тіла загиблих. Вони гадки не мали, куди вони біжать і де виявляться, просто перейшли в «режим виживання». Зовсім несамовите видовище.

Багатьом довелося перебиратися річкою. Але українська армія зруйнувала мости, щоби зупинити російський наступ. Мирним жителям доводилося переходити на інший берег по імпровізованій переправі, під обстрілом снайперів та гранатометників. Декому не вдалося врятуватись від снарядів. Інші безпорадно притискалися до поручнів саморобного мосту.

Ірпінь. Фото: Ron Haviv / VII / Redux

По дорозі мені траплялися кинуті речі, людьми що бігли: палиця для ходьби, букет квітів, що валявся поряд з автомобільною покришкою, хірургічна рукавичка, що висіла на дитячому візку, плюшевий собака під лобовим склом машини. Найпростіші предмети, кожен із яких розповідає свою історію. Хтось прямо зараз йде дорогою без палиці, батьки несуть свою дитину на руках.

Читайте також: Окупація Ворзеля російськими загарбниками очима українського етнолога [5]

Міст тепер весь поцяткований графіті. Люди пишуть слова подяки президентові Зеленському. Замість пострілів – звуки машин та будівництв. Паніка пішла із цих місць. Ірпінський міст, як і багато інших свідчень вторгнення, цілком міг би стати пам'ятником. Перекинутий мікроавтобус, котрий я бачив рік тому, досі тут. На дорогах в Ірпені, як і раніше, дуже багато розбитих машин — наче стоянка, де щось пішло зовсім не так. Коли я приїхав, вони були вкриті снігом. Начебто б умиротворююче видовище, але було в ньому щось дуже неспокійне. Я дивився на машини і уявляв собі, що сталося з людьми, які їхали. Зрозуміло, що сталося страшне.

Кладовище в Ірпені

Надії у людей більше, але смерть, як і раніше, всюди. В Ірпені я був на цвинтарі і зустрів там молодого чоловіка, який прийшов на могили усієї своєї сім'ї. Вони залишились у місті, змогли пережити російську окупацію. Але якось уночі, вже після визволення Ірпеня, відключили електрику, і сім'я розвела у дворі багаття, щоб зігрітися. Молодий чоловік був у від'їзді, а коли повернувся, то виявив, що його родина — батьки, бабуся, дядько з дітьми — загинула під час авіанальоту.

Буча, власне, стала синонімом російських військових злочинів. Я був там невдовзі після звільнення і в якийсь момент навіть супроводжував команду українських криміналістів, які гарячими слідами фіксували свідчення жахливих злочинів російських загарбників. Російські війська влаштували серію страт незадовго до нашого приїзду.

Це було жахливе місце. В одному будинку я бачив труп собаки, над яким стояв живий пес і намагався зрозуміти, що ж не так. В іншому будинку ми виявили три бездиханні людські тіла прямо в саду. Поруч із місцевим заводом я побачив тіла двох чоловіків, одному з них російські солдати відтяли голову. Літнього чоловіка застрелили, коли він їхав вулицею велосипедом, поряд з його трупом були розкидані продукти, які він віз. Я ніяк не міг збагнути, чому його вбили. Іноді від людей залишалися лише обвуглені рештки.

У приміщенні, де базувалися російські солдати, лежали тіла вбитих ними місцевих жителів. Деякі руки були пов'язані за спиною. Нічого подібного я не бачив з часів війни у ​​колишній Югославії багато років тому.