Україна і майбутнє Європи

1.00

Нет

ЗА ВАШУ І НАШУ СВОБОДУ

Протягом кількох, а навіть кільканадцять років чути похмурі голоси інтелектуалів із різних країн про кризу демократії, кризу Європи, про відхід дедалі більшої кількості країн від принципів лібералізму та про посилення популістських, авторитарних і зовсім диктаторських режимів. Це підтверджує статистика американського Freedom House, яка свідчить про скорочення кількості демократій у світі з 2005 року; це також демонструє аналіз дедалі гіршої якості демократії в країнах, які ніби формально не відмовляються від демократичної системи правління, але стають щораз більш неліберальними.

Самі назви книг і статей, опублікованих останніми роками, вказують на серйозну проблему, починаючи від дещо обережної форми (Is Democracy in Decline? [Чи демократія в занепаді?] 2015, Is Transition Reversible? [Чи транзит справді незворотний?] 2016, Is Liberal Democracy in Retreat? [Чи ліберальна демократія відступає?] 2018) до більш стверджувальних (Kriza dovery, kriza demokracie [Криза довіри, криза демократії] 2015, Democratic Deterioration in Central Europe [Погіршення демократії в Центральній Європі] 2017, The authoritarian temptation [Авторитарна спокуса] 2017, The Return of the Authoritarian Spectre [Повернення авторитарної примари] 2018, The rise of illiberal politics in Southeast Europe [Сходження неліберальної політики в Південно-Східній Європі] 2020), і, нарешті, до радикального ревізіонізму (Rethinking “democratic backsliding" in Central and Eastern Europe [Переосмислення "демократичного відступу" в Центральній та Східній Європі] 2018, Post-Cold War Democratic Declines: The Third Wave of Autocratization [Занепади демократії після холодної війни: третя хвиля автократизації] 2019, From Revolution to ‘Counter- Revolution’: Democracy in Central and Eastern Europe 30 Years On [Від революції до "контрреволюції": демократія в Центральній та Східній Європі 30 років опісля] 2020, Goodbye, Postsocialism! [До побачення, постсоціалізм!] 2019, The Light that Failed: A Reckoning" [Оманливе світло. Підсумки] 2019).

Відому книгу Френсіса Фукуями “The End of History" ["Кінець історії"], яка на початку 90-х років сповіщала про прихід чудового нового світу – світу без видимих ідеологічних альтернатив переможному лібералізму, дедалі більше висміювали і критикували, а пародія на її назву – The End of the End of History ["Кінець кінця історії"] – виявилася майже настільки ж поширеною, як і первісний оригінал.

Власне так ще 2019 року назвав свій текст у впливовому Boston Review Максиміліан Алварес; так називалася ціла книга, видана минулого року Алексом Гочулі, Джорджем Гором та Філіпом Канліфом; під такою, зрештою, назвою вийшло інтерв’ю з самим Фукуямою в часописі The New Statesman (30 березня 2022 року) – We could be facing the end of “the end of history" [Ми можемо зіткнутися з кінцем "кінця історії"]. Фукуяма, щоправда, далі стоїть на своєму, тобто вірить, що лібералізм у кінцевому підсумку переможе, але стверджує це вже без колишньої впевненості, допускаючи в підсумку і можливість поразки – "найстрашніший кошмар" [the “ultimate nightmare"]: коаліцію тоталітарних Китаю та Росії, спільне знищення України і Тайваню та неспроможність Заходу протистояти цьому. “Ми тоді опинимось у світі, де панують ці недемократичні держави. І це вже буде справжнім кінцем «кінця історії»".

Читайте також: Енн Епплабаум: Чому Путін, як колись Сталін, так боїться України [2]

Путін та його радники не конче мусили читати всі ці тексти – їм достатньо спостерігати за процесами, що відбуваються у провідних країнах колективного "Заходу", і принагідно ці процеси каталізувати різними способами: підтримуючи правопопулістські партії та рухи, втручаючись у тамтешні вибори, підкуповуючи західних політиків, бізнесменів, експертів і журналістів та повсюдно поширюючи свою пропагандистську отруту, яку евфемістично називають post-truth [постправдою]. Вони бачили податливість німецької та інших еліт до спокусливих ділових пропозицій, бачили безпорадність євроатлантичних та інших інституцій у прийнятті життєво важливих рішень, бачили панічну нехіть західних політиків та інтелектуалів називати речі своїми іменами ("to call a spade a spade") – тобто бачити реальність такою, яка вона є, а не покращеною їхніми побожними бажаннями і мріями про Росію, "що демократизується".

Кремлівські еліти, які перетворили нахабну хуцпу в спосіб здійснення міжнародної політики, мали достатньо підстав увірувати, що дадуть собі раду з цим світом розпещених миром і добробутом егоцентриків, яких завжди можна якщо не підкупити, то залякати, а якщо не залякати, то обдурити, і яких вони відверто зневажали, називаючи Ґейропою та ліберастами. Мали цей досвід вже з 1999 року, коли світ джентльменів ніяк не відреагував на підриви путінськими спецслужбами багатоквартирних будинків у Москві та кількох інших містах – лише для того, щоб розв’язати античеченську істерію і на цій хвилі привести до влади раніше мало кому відомого сірого полковника КҐБ. Відповіддю Заходу на ці провокації був прийом наступного року Путіна в Бундестазі та овації стоячи після його лицемірного виступу на цьому форумі. Схожою була реакція на геноцид у Чечні – чергові прийоми, оплески та орден Почесного легіону від Жака Ширака; потім була подібна реакція (чи радше її відсутність) на вторгнення в Грузію та анексію 20% її території – жодних санкцій, натомість черговий "reset" і амбітний проєкт "partnership for modenization" [партнерство для модернізації].

Навіть анексія Криму та агресія на Донбасі не призвели до пробудження колективного Заходу, бо ж важко вважати адекватною реакцією ці дрібні і радше формальні санкції проти Москви, які передбачувано не дали жодного результату, натомість компрометували саму ідею санкцій, особливо в контексті завзятого будівництва газогону "Північний потік-2". Все це разом радше заохочувало Кремль до подальших зухвалих дій, аніж знеохочувало. Навіть війну, розпочату Кремлем з Україною у 2014 році від імені вигаданих "сепаратистських республік", ніколи не визнали війною. Вісім років західні політики та журналісти говорили про "українську кризу", фактично приймаючи російську версію цих подій яко внутрішньої, суто української справи, певного роду "громадянської війни", до якої Росія нібито взагалі не має жодного відношення. Протягом восьми років західні політики змушували Київ іти на різні поступки в рамках сумнозвісних мінських протоколів, які апріорі не могли мати жодного ефекту, оскільки головний підбурювач, учасник і бенефіціар цього конфлікту принципово заперечував, що є його стороною.

Легко можемо зрозуміти бажання Росії розмити та затьмарити свою участь у цій війні; важче збагнути готовність західних політиків та інтелектуалів дискурсивно підтримувати ці міфології, стосуючи воістну орвелівську новомову лиш для того, щоб не називати війну війною, агресію – агресією, злочинну державу – злочинною державою. Ось кілька прикладів з академічних текстів, які показують, як навіть на цьому рівні рамкування подій здійснюється за московським лекалом: термін "криза", тобто чиста абстракція, набуває тут через номіналізацію ознак суб’єкта, незалежного дієвця, якоїсь магічної та спонтанної сили, що діє цілком самостійно, незалежно від чийогось розуму та волі:

• “The crisis in Ukraine in 2014... led to Russia’s occupation and annexation of Crimea and military involvement in the war in Eastern Ukr." [Криза в Україні 2014 року... призвела до окупації та анексії Криму Росією та військового залучення у війну на сході України] (Forsberg & Haukkala 2015);

• “The Ukraine crisis has provoked the Putin regime to reject liberal interdependence in favour of illiberal sovereign statism" [Криза в Україні спровокувала режим Путіна відкинути ліберальну взаємозалежність на користь неліберального суверенного етатизму] (Averre 2016);

• “The Ukrainian crisis brought Russia the contours of an ideology that filled the vacuum of the Yel’tsin’s years (...) disrupted the [Russian-Ukrainian] relationship and left Moscow with the liability of the Donbas conflict" [Українська криза принесла Росії контури ідеології, яка заповнила вакуум років Єльцина (...) порушила [російсько-українські] відносини і поклала на Москву відповідальність за конфлікт на Донбасі] (Matveeva 2018).

Читайте також: Что путин не понял про украинцев [3]

У кожному з цих прикладів термін "криза" постає як певний deus ex machina, що самостійно викликає різні процеси та здійснює різні дії, одночасно приховуючи реальну роль Росії – російських політиків, ідеологів, спецслужб та військових найманців – у творенні й ампліфікації цих процесів. Номіналізація, тобто перенесення суб’єктності з конкретних політичних áкторів на абстрактні категорії з видимою метою замовчати їхні справжні імена й затерти їхню активну роль в описуваних процесах, часами набуває гротескних та абсурдних форм, як наприклад: "Ukraine's choice of European association and Deep and Comprehensive Free Trade Agreement (DCFTA) with the EU […] has plunged the country into chaos and led to the most serious security crisis in Europe since the end of the Cold War" [Вибір Україною Європейської асоціації та Угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС […] занурив країну в хаос і призвів до найсерйознішої кризи безпеки в Європі з часів закінчення холодної війни] (Molchanov 2016).

З цієї дивної синекдохічної фігури можна зрозуміти, що не Владімір Путін, не російський уряд і не його конкретні дії занурили суміжну країну в хаос і викликали гостру загальноєвропейську кризу, а, виявляється, лиш якийсь абстрактний "Ukraine’s choice", тобто тільки він є причиною і винуватцем усього. Ця формула чудово розгрішує російську владу від будь-якої відповідальності, повністю виводячи цього áктора поза межі дискурсу, імпліцитно звинувачуючи український уряд, оскільки саме він зробив цей невдалий вибір. (Питання про те, чи має легітимний уряд суверенної держави право на суверенний вибір, у цьому контексті взагалі не виникає).

Між тим, "українська криза" в докладному й прецизійному сенсі цього слова мала дуже обмежені й досить точні часові рамки. Вона почалася 21 листопада 2013 року, коли президент Янукович під тиском Росії відмовився від уже готової до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, що викликало суспільне обурення та масові протести, і ця криза фактично завершилася 22 лютого 2014 року, коли наляканий протестами президент втік до Росії. Вже наступного дня Верховна Рада України (єдиний на той час легітимний орган влади) на позачерговому засіданні конституційною більшістю голосів оголосила відставку (імпічмент) президентові-втікачу, сформувала тимчасовий уряд, призначила позачергові президентські вибори на найближчий можливий термін і доручила, відповідно до Конституції, тимчасово виконувати президентські обов'язки новому голові парламенту Олександрові Турчинову.

Таким чином політичний процес повернувся з Майдану у стіни парламенту, з надзвичайного режиму – в процедурну рутину, і таким чином "українська криза" в строгому розумінні цього слова успішно завершилася. Те, що потім почалося, було вже не "кризою" і тим більше не "українською", а лиш російською неспровокованою агресією і, відтак, російсько-українською війною – гібридною, локальною, непроголошеною, на позір низькоінтенсивною, проте спрямованою на поступове руйнування держави, обмеження її розвитку, примушування прийняти "мінські протоколи" у російській інтерпретації, тобто відмовитися від будь-якого реального суверенітету – як це більш-менш було з державами Східної Європи після Другої світової війни.

Читайте также: Несостоявшееся государство путина [4]

Виглядає, що рік тому, у лютому 2021-го, Кремль утратив надію завоювати Україну в гібридній війні, яка би мала перетворити цю країну у щось на кшталт Білорусі з урядом-сателітом чи на кшталт абсолютно дисфункціональної Боснії, маніпулюваної Москвою. Така стратегія не вимагала би широкомасштабного відкритого вторгнення, тобто не наражала би Росію на ризик великих військових втрат, а тим більше на ризик серйозних міжнародних санкцій. Поки з одного боку тривали мінські переговори, а з іншого український уряд дозволяв російській агентурі, прокремлівським партіям і медіа легально діяти в країні, Москва плекала надію на більш-менш мирний прихід до влади за допомогою цих сил.

Поразка "ультранаціоналіста" (як його малювали кремлівські і прокремлівські медіа) Петра Порошенка на президентських виборах, а згодом і його партії на виборах парламентських давала начебто шанс на корисні для Москви політичні зміни, проте обернулася для Кремля смертельним розчаруванням. Вона показала, що в Україні поза штатною агентурою вже не залишилося справді впливових проросійських сил і що жодна зміна влади в Києві суттєво не змінить української геополітичної орієнтації. Володимир Зеленський, який виглядав пацифістом і заявляв про бажання мирного росв’язання конфлікту, виявився так само непоступливим у переговорах, висловлюючи таким чином не лише настрої суспільства, а й, імовірно, reason d’etat та свій власний раціональний і відповідальний підхід до цієї справи.

Для російської пропаганди це був подвійний шок, бо образ "ультранаціоналіста" дуже кепсько пасував людині, яка походила з російськомовної єврейської родини з Південної України і яка завжди дистанціювалася від будь-якого "націоналізму", а навіть на різні способи його шаржувала у своїх популярних "шоу". Тож пропагандисти пішли іншим шляхом, зображуючи його як американську маріонетку без жодної власної суб’єктності.

Читайте также: Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после [5]

Зеленський тим часом у лютому 2021 року звинуватив у державній зраді та заарештував головного політичного агента Росії в країні й особистого друга Владіміра Путіна – Віктора Медведчука. Водночас він закрив основні телеканали, що поширювали в Україні російську пропаганду. Ймовірно, це визначило рішення Путіна посилити тиск, готуючи широкомасштабне військове вторгнення – чи принаймні демонструючи таку підготовку з метою залякати. Експерти стверджують, що на це рішення вплинуло також близьке завершення будівництва газогону "Північний потік-2", тобто фактичне вилучення з території України важливої для Росії транспортної інфраструктури і відкриття тим самим всієї території для евентуального бою. Дехто також стверджує, що поразка Заходу в Афганістані та хаотичне виведення американських військ остаточно переконали Путіна, що він легко впорається з цим паперовим тигром.

Протягом року Путін зосереджував війська на українських кордонах, проводив маневри і вимагав від Києва фактичної капітуляції, тобто визнати т. зв. Донецьку та Луганську "народні республіки" на умовах Кремля. В листопаді Путін прямо виклав свої вимоги в ультимативній формі, підвищивши ставки та вимагаючи безпосередньої відповіді Брюсселя та Вашингтона на свій шантаж. Захід, однак, не моргнув, не моргнув теж і Київ. Путін мусів або капітулювати у цій грі і відступити, або йти до кінця. Тож він і пішов.

Ні експерти, ні західні політики не давали Україні реальних шансів вижити в тотальній війні з Росією. В одному з інтерв’ю посол України в Берліні Андрій Мельник згадав, як одразу після нападу Росії він кинувся до німецьких урядовців, благаючи про допомогу та прийняття негайних санкцій проти Москви. Один зі співрозмовників, міністр фінансів Крістіан Лінднер, прийняв його з ввічливою посмішкою і, як стверджує Мельник, розмовляв так, ніби поразка України вже була наперед доконаним фактом. "Euch bleiben nur wenige Stunden" ("Ви маєте лиш кілька годин"), – сказав він, либонь передбачаючи повернення до нормального бізнесу з Росією після встановлення в Києві маріонеткового уряду та підписання мирної угоди з Москвою.

Однак лінднеровські "кілька годин" продовжилися на кілька місяців – і нічого не вказує на те, що Україна мала би капітулювати. Тим більше, що ні геноцидна риторика російської влади, яка заперечує саме існування української нації та називає фашистом кожного, хто з цим не погоджується, ні вбивча практика російських військ на окупованих територіях не залишають українцями жодного вибору. Вони мусять боротися або померти – принаймні як нація, бо окремі особи все ж мають шанс вижити, якщо тільки визнають себе росіянами ("одним народом", у термінах Путіна) і погодяться на колаборацію. Переважна більшість, однак, не погоджується. Бо вочевидь не йдеться про територію, мову, етнічне самовизначення чи можливе членство в Євросоюзі чи НАТО. Йдеться про свободу та гідність – цінності, які роблять українців цілком іншим народом, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють чи до якої Церкви ходять (якщо ходять), з яких земель походять і які етнічні корені мають їхні предки. Це все приватні питання, які часом розділяють українців – як, зрештою, і кожну демократичну націю, де стикаються різні погляди та партикулярні інтереси, ідентичності та орієнтації, але де є також і базові цінності, які єднають цю націю, особливо в критичних ситуаціях.

Об'єднана, консолідована українська нація виявилась, мабуть, найбільшою несподіванкою для спостерігачів, заскочивши їх навіть сильніше, ніж неочікувано кепська кондиція російської армії ("другої найкращої у світі") чи, навпаки, неочікувано добра підготовка української армії (особливо в порівнянні з 2014 роком, коли після правління Януковича цієї армії майже не було). Ця несподіванка, однак, значною мірою є результатом незнання – незнання української ідентичності та місцевого патріотизму, який на цих теренах існував завжди, зберігаючи українську відрубність навіть у часи найбільших імперських репресій та уніфікацій, вибухаючи чи то створенням Української Народної Республіки 1918 року, чи то антисовєцької партизанки після Другої світової війни, чи то найбільшим дисидентським рухом в СРСР 1970-х років, не кажучи вже про 90 відсотків голосів за незалежність у 1991 році, Помаранчеву революцію та Євромайдан, які, незважаючи на те, що не цілком сповнили революційні очікування, врятували країну від неосовєцького авторитаризму, показавши силу та життєздатність громадянського суспільства.

Саме політична культура засадничо відрізняє (і завжди відрізняла) українців від росіян, всупереч магічним заклинанням Путіна; це культура вільних індивідів, які до своєї держави прив'язані не як піддані, а шанують і цінують її головно тією мірою, наскільки вона шанує та захищає їхню свободу та гідність. Це є культура, яка робить українців одним народом – у політичному сенсі – не з росіянами, а з поляками та литовцями, бо вона походить від Речі Посполитої, від її традиції обмеження будь-якої абсолютної влади, від традиції договірних відносин між правителями та підлеглими, а це означає взаємну відповідальність і підзвітність, від традиції, яка відрізняла тодішню Річ Посполиту від Московського царства точно так само, як відрізняє нині нас від путінського царства. Мусимо пам’ятати про цю традицію, берегти її та розвивати.

Російсько-українська війна триває, її остаточні результати невідомі. Україна може в ній і не виграти, бо має справу з величезною й озброєною державою, жорстокою, брехливою та підлою, державою, яка має ядерну зброю і здатна на все у своїй нахабності та параної. Але й може перемогти, бо має таку місію і таку потребу. Вона розуміє, що це війна за незалежність – не закінчена, а лише відкладена в 1991 році. А оскільки має справу тепер уже з іншим режимом, режимом суто нацистським, то йдеться вже не тільки про незалежність, а й про виживання, про існування. Вона може перемогти, якщо отримає від своїх союзників необхідну підтримку: ракети і літаки, важке озброєння; переможе, якщо західні суспільства змусять свої пацифістські та меркантильні уряди до такої підтримки, якщо усвідомлять (і вона, і вони), що це унікальна можливість перемогти імперію зла – злочинну державу, яка вже багато років гниє і заражає все навколо себе, і яка при знищенні України отримає ще один імпульс для нищення інших сусідів. Краще подолати це зло тепер із мужньою допомогою України, ніж боротися з ним пізніше, коли України – може статися – вже не буде на земній кулі.

"Українці, – проникливо стверджує Енн Епплбаум в одному з останніх есеїв, – зробили свою справу глобальною, доводячи, що вони борються за набір універсальних ідей – так, за демократію, але також і за форму громадянського націоналізму, засновану на патріотизмі і повазі до верховенства права; за мирну Європу, де суперечки вирішуються інституціями, а не війною; за опір диктатурі". Мова, якою вони розмовляють зі світом, є ефективною, "тому що пробуджує принципи, які об'єднують більшість європейців, американців та багатьох інших людей у всьому світі, нагадуючи їм про те, наскільки гіршим був світ у кривавішому минулому і як значно гіршим може він бути в майбутньому, якщо ці принципи більше не матимуть значення".

Про це власне йдеться – про майбутнє не лише України чи й усього нашого реґіону, а й про майбутнє цілого світу. "Перемога України справді буде перемогою всіх, хто вірить у демократію та верховенство права”, – писала Енн Епплбаум. Натомість поразка буде саме тим, що Фукуяма справедливо назвав "ultimate nightmare" – справжнім кінцем "кінця історії"

(Цей текст підготовлено для четвертого видання Варшавсько-Віленського колоквіуму – серії дебатів, організованих Центром східноєвропейських досліджень Варшавського університету спільно з Вільнюським та Каунаським універстетами, – і виголошено у Вільнюсі у замку Великих князів литовських 27 квітня 2022 р.)

—

Микола Рябчук [6], опубліковано у виданні Збруч [7]

Читайте також: