Згадує Олександр Муратов, 84 роки, кінорежисер: “… Дід по батькові був кримським татарином, обіймав високу посаду в раднаргоспі. Його звинуватили у двох націоналізмах – кримськотатарському й українському. Щоб родину не репресували, дід застрелився з нагана, яким його нагородили на громадянській війні.

Мати працювала медсестрою. Батько влаштувався на Харківський тракторний завод і став "пролетарським поетом". 12-місячним мене відправили до прабабусі на хутір Білики на Полтавщину. Їй не щастило – всі чоловіки вмирали. Сувора була. Вживала дивні приказки: "Пий, синку, чай, вода греб­лю рве, може і тебе розірве". З її останнім чоловіком, дідом Василем, часто сиділи біля Ворскли. Протилежний берег був крутий, там щось гуркотіло. Дід казав: "Там, Сашку, козаки б'ються з бусурманами". Так кортіло подивитися ту битву, що я переплив річку й вибрався на кручу. Мене чекало розчарування – то гуркотів трактор "Фордзон". Назад злізти не міг, до переправи було далеко. Кричав так, що почула прабаба.

На цю тему: Наталія Сало: «Хто зміг дійти з лісу до казарми — той вижив. А тих, хто падав, добивали» [2]

Море побачив у 5 років. Двоюрідна сестра діда повезла мене в Карасубазар (місто в Криму, з 1944 року – Білогірськ. – Країна). Наступного разу був у Ялті з батьком 1949-го. У готелі були вільні кімнати, але нам не дали: "Вас не поселять із таким прізвищем". Татарам навіть тимчасово не дозволяли перебувати на півострові.

Олександр Муратов, 84 роки, кінорежисер, сценарист, поет, художник. Народився 21 квітня 1935 року в Харкові. Батько Ігор Муратов – поет, мати Людмила Мартен працювала медсестрою. До 5 років жив у прабаби на хуторі Білики Кобеляцького району Полтавської області. Закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві. Дипломний фільм ”Біля крутого яру” зняв із дружиною – режисеркою Кірою Муратовою. Працював режисером на Одеській та Київській кіностудіях. Зняв 25 художніх картин. Найвідоміші: ”Маленький шкільний оркестр”, ”Чи вмієте ви жити?”, ”Танго смерті”, ”Стара фортеця”, ”Гонки по вертикалі”. 2005-го видав автобіографічний роман ”Розчахнута брама”. Написав п’ять книжок. Перекладав українською вірші Михайла Лермонтова та Федеріко Ґарсіа Лорки. Улюблені фільми – ”Фанні й Олек­сандр” Інґмара Берґмана та ”Цвіт гранату” Сергія Параджанова. Зі страв любить мітитеї – молдовські ковбаски. Малює картини і робить колажі. Мав вісім персональних виставок. З першою дружиною Кірою Муратовою прожив у шлюбі дев’ять років. Їхня донька Мар’яна загинула 34-річною. Дочка від другого шлюбу Оксана – кінознавець. 48 років одружений із кінодраматургом Вікторією Олексіївною. Їхній син Андрій загинув в аварії 2006-го. Має п’ятьох онуків. ”Девіз мого життя: ”Горобець шалено мчав у пазурах шуліки”

Щоранку баба давала мені шматок свіжого хліба. Я йшов до кози і доїв молоко в кружку. Потім побачив, що її смокче козеня. Ліг поряд і почав смоктати молоко разом із ним. Коли баба це побачила, відшмагала кропивою. Досі не розумію за що. У священиків запитував. Казали: "Не гріх, але все ж таки – погано".

З бабою Христиною щонеділі ходили до Кобеляк на базар здавати перекупникам городину. Потім ішли до церкви. Не любив цього – холодно босим стояти на кам'яній підлозі. Якось на базарі зарепетував: "Люди добрі, це циганка мене вкрала і хоче жидам на ковбасу продати!" Баба Христина була чорнява, а я – білявий. Люди потягли її до міліції. А мене пригостили льодяниками на паличці, пряниками. Коли бабу відпустили, гнала мене хворостиною до самого хутора.

Мати приїхала мене забирати 1941-го. На станції паровоз засвистів і випустив пару. З переляку я дременув світ за очі – добу шукали.

У Харкові, в письменницькому будинку "Слово", російськомовні діти з мене знущалися, обзивали селюком, бо говорив українською. Захищав тільки син поета Володимира Сосюри – на два роки старший Володя. Ми з ним досі товаришуємо.

Батько був в армії ще з фінської війни (збройний конфлікт між СРСР і Фінляндією [3] з листопада 1939 року по березень 1940-го. – Країна). Звідти писав зворушливі листи з малюнками і віршами. Коли почалася Друга світова [4], він потрапив в оточення, а потім – у полон. Мати працювала в госпіталі. Була в оточенні під Києвом.

Я залишився з хворою бабусею по матері, якої практично не знав. Прийшли з військкомату – готуйтеся до евакуації. Дали клунок із харчами, запхали в різні вагони. Мене люди посадили під стіл. Гіта Юхвід (дружина письменника і сценариста Леоніда Юхвіда, 1909–1968. – Країна) побачила мене й забрала з собою.

Їхали повільно, бо пропускали військові ешелони. Десь на Донбасі неподалік від нас розбомбили потяг із пальним чи боєприпасами, вибуховою хвилею наші вагони знесло з рейок. Довелося йти пішки.

На цю тему: Священик УПА – хорунжий «Кадило» [5]

Колгоспники гнали на схід худобу, люди несли пожитки. Він натовпу ми відстали. Раптом баба впала і вмерла. Сидів біля неї і відганяв величезного ворона, який уже вважав її своєю здобиччю. На фурі, запряженій кіньми, їхали німці. Вони попробували пульс у бабусі. Викопали яму і поховали її. Мене забрали.

Був голодний. Німці нагодували і показали фото своїх дітей. Нас наздогнала молода німкеня на коні. Облаяла всіх і викинула мене з фури в багнюку.

Згодом я опинився в дитячому будинку в узбекистанському Самарканді. Всіх вихованців роздали в місцеві родини. На мене був попит через прізвище, схоже на узбецьке. Ми, малеча, спали у великій кімнаті, по колу, ногами до центру – там стояв мангал. Жили добре. Їли фруктовий плов з урюком і кишмишем, двічі на тиждень – плов із бараниною.

Я майже не пам'ятав матері, коли вона мене знайшла. Влаштувалася в місцевий шпиталь, забрала мене. Але я постійно бігав у ту узбецьку сім'ю, бо там були друзі і їжа. Коли маму відправили на фронт, взяла з собою. Лише наприкінці 1944-го ми повернулися до Харкова. Місто було в руїнах, але наш будинок уцілів.

У Харкові на майже сто шкіл лише дві були українські. На заняття часто не ходив – далеко було їздити, та й багато спокус траплялося дорогою. Виручала добра пам'ять. Якось треба було вивчити уривок із "Давньої казки" Лесі Українки. Я за 2 години вивчив її всю. Слухали всі, витріщивши очі.

Учителька боялася, що її звинуватять в українському націо­налізмі, тому вигадувала дивні вправи. Загадала перекласти вірша Лермонтова "Парус" українською. Однокласники списали в бібліотеці, а я зробив це сам. Вчителька не повірила: "За брехню – двійка". А переклад був хороший, батько мене похвалив. Відтоді почав писати вірші.

В Україні опублікували один мій вірш "Кавун" 1949 року. За цю поезію мені інкримінували зневажливе ставлення до селян, інвалідів війни і cпаплюження образу радянського села. Відтоді аж до проголошення незалежності в Україні мене не друкували.

У 15 років випадково став зв'язковим УПА. Біля нашого будинку в Харкові до війни стояли бараки. Під час окупації німці розмістили там дерев'яні склади. І попалили їх, коли тікали. Ми з другом Олегом Юхвідом знайшли неподалік на схилі трубу, яка вела до льоху спаленого німецького складу. Там були запаяні воском картонні ящики з ліками. Стали їх продавати на Благовіщенському базарі. Згодом найшовся оптовий покупець: "Якщо привезете до Львова, удвічі більше заплачу. Білети куплю". Дав номерок від камери схову на Львівському вокзалі – мали забрати там валізку з грішми, а замість неї покласти з ліками. Олегу поїхати батьки не дозволили. А я жив із тіткою, яка мало мною цікавилася. Спочатку возив ліки до Львова, потім – до Станіславова (Івано-Франківськ. – Країна).

Якось мого зв'язківця скрутив радикуліт. Він назвав пароль і направив мене до лісу десь під Рожнятовим. Я сказав пароль ліснику, він наказав іти геть. Я здивувався і ще раз повторив. Почув: "Петре, хто там?" – "Турист заблукав". – "То клич його сюди". У кімнаті сиділи двоє чоловіків. Нагодували мене, примусили випити самогонки. Зразу сп'янів. Вони обшукали і знайшли в мене комсомольський квиток. Повели до сараю. Один притиснув до стіни, другий узяв поламану ресору. Іржаві цвяхи забив мені в ноги та праву руку. Коли схопив за ліву, я знепритомнів. Отямився, коли полили холодною водою. Врятували хлопці, які прийшли зі схрону по ліки. Мої мучителі лежали на підлозі: в одного пострілом знесло півголови, другому куля влучила в око. Повстанці прив'язали рядно до палиць і понесли мене до лісу.

фото надане Олександром Муратовим

Наприкінці 1960-х режисеру Сергієві Параджанову заборонили знімати кіно. Він влаштовував фотосесії, зображав персонажів із різних епох. Плівки вилучило КДБ [6]. Залишилося лише це фото 1972 року. Параджанов (праворуч) переодягнувся голландським купцем, а Олександр Муратов – лицарем

На цю тему: Писатель-фронтовик Некрасов никогда не каялся [7]

Рани загоїли смерековою смолою. Тоді якраз випав сніг, і я не міг вийти два дні, щоб не залишити слідів. Читав націоналістичну літературу, а бійці чистили зброю. У схроні поміж двох жовто-блакитних прапорців висів портрет Тараса Шевченка.

Почав їздити Україною, був на Кубані. Привозив листи, ліки, гроші, агітаційну літературу. Раз зустрівся з Василем Куком, який після смерті Романа Шухевича став головнокомандувачем УПА [8]. Потім ми зустрілися з ним уже в незалежній Україні. Нагадав про нашу зустріч. Незадовго до його смерті зняв про Кука фільм-інтерв'ю "Уроки патріотизму".

Запропонували піти на "екс" – замінувати міст вузькоколійки. На діло вирушив із побратимом Йосипом. Коли заліз під міст, почув вибух. Міна розірвалася в руках товариша: його плечі і голова були в одному місці, ноги – в іншому. З переляку почав останки тягнути до схрону. А назустріч хлопці: "Ти збожеволів, нас же знайдуть по кривавих слідах!" Закопали Йосипа прямо там.

Останній раз я був у тому схроні у квітні 1952 року, коли розпустили боївку. Із тих часів маю знімок. Щоб сфотографуватися, мені дали однострій хлопця, який загинув. На спині була заштопана дірка від кулі.

Коли повернувся до Харкова, почув, що в Полтаві схопили одного з наших. Злякався так, що доїхав аж до озера Балхаш у Казахстані. Батько розшукав мене через родичів – висланих туди татарів. Розлютився: "Якби дізналися про твої походеньки, усю родину репресували б". Порадив їхати до Москви. Казав, там український націоналізм нікого не цікавить.

Із рекомендаціями від Максима Рильського та Андрія Малишка поїхав вступати в Літературний інститут. Мої вірші сподобалися Михайлові Свєтлову (російський поет, 1903–1964. – Країна), який тоді набирав курс поезії. Але в екзаменаційному творі я зробив 18 орфографічних помилок. Свєтлов привів мене до директора інституту: "Повірте, цей хлопець – майбутній Тарас Шевченко". А той: "Я вам охоче вірю. Але 18 помилок! Нас не зрозуміють". Одночасно подав документи у ВДІК, на операторський факультет. Там на іспиті твір списав зі шпаргалки.

На нашому курсі хлопці-актори були не дуже здібні, а от дівчата – талановиті: Людмила Гурченко, Зинаїда Кірієнко, Наталія Фатєєва, Валентина Хмара. Із Люсею Гурченко в мене були складні стосунки. Я її ще в Харкові добре знав, зустрічався з її близькою подругою. Не посидиш наодинці – Люся завжди була поруч, це дратувало. Спочатку в неї як у актриси було багато претензій. Вони виглядали штучно, бо не були підкріплені майстерністю. Та з роками вона стала блискучою акторкою.

На цю тему: «Уночі відкопали брата. Загорнули в простирадло й так несли майже вісім кілометрів» [9]

З Кірою Муратовою, в дівоцтві – Коротковою, ми навчалися на одному курсі. Мене причарували її розумні очі й усмішка. Прожили дев'ять років. У роботі мимоволі пригнічував її, не давав проявитися. Їй пощастило, що ми розлучилися.

Приїздив на зйомки її "Коротких зустрічей". Кіра грала головну роль, її партнером мав стати В'ячеслав Любшин, та в останній момент почав зніматися у фільмі "Щит і меч". Тоді другий режисер Олександр Боголюбов запропонував на цю роль ще маловідомого Володимира Висоцького. Кіра сказала, що він занадто грубий. Ми почали переконувати: "Любшин – кіношний геолог, а Володя такий, якими геологи насправді бувають". На зйомках я потоваришував із Висоцьким. Жили з ним в одному готельному номері. Він уночі складав вірші під гітару і не давав спати.

У ВДІКу проводили майстер-класи відомі кінорежисери. Після виступу Олександра Довженка я з чистого піжонства запитав українською. Він відповів рідною мовою.

Після третього курсу на практику весь курс пішов до Сергія Герасимова на "Тихий Дон". А на нас із Кірою прийшла заявка на фільм "Поема про море", який почав знімати Довженко. Його всі поважали, хоч був різкою людиною. До мене ставився прекрасно, бо я єдиний з його знімальної групи володів українською.

Із Сергієм Параджановим познайомився ще школярем наприкінці 1940-х. Кінорежисер Ігор Савченко знімав фільм "Тарас Шевченко", і йому асистували кілька випускників із його ВДІКівського курсу, серед яких був і Параджанов. Савченко попросив показати мені кіностудію. Він, розповідаючи про кіно, так захопився, що після екскурсії запросив додому на чай. Жив у кімнаті, половину якої займав рояль. На стіні висіла розп'ята українська сорочка.

Із Леонідом Биковим посварилися. Не поділили актора Віктора Мірошниченка. Два роки не розмовляли. Якось ішов зі студії і почув, як сигналить машина. Обернувся – за кермом новенької "Волги" сидить Биков. Питає: "Хочеш покажу свої проби?" Він почав працювати над фантастичною комедією "Прибулець". Я дивився і сміявся: "Вітаю, це блискуче!" Биков відповів: "Біда в тому, що тільки це й цікаве. Тут 20 хвилин, а для повнометражного фільму треба не менше години. Все думаю, як цей сценарій допрацювати". Через кілька днів Леонід Биков [10] розбився на машині.

—

Вікторія Майстренко, опубліковано у жкрналі КРАЇНА [11]

На цю тему:

• Ростислав Кушнірук: «Червона нечисть, як шакали, набігала...» [12]
• Украинская Повстанческая Армия (УПА): что нужно знать [13]
• Он не был разоружен [14]
• Генерал Николай Арсенич: жизнь и борьба шефа Службы безопасности ОУН [15]
• Истоки ОУН. Поразительная судьба украинского рыцарского ордена [16]