Для того, щоб підсумувати висновки, які зробив Західний світ після Другої світової війни, достатньо двох слів: «Never again» («Ніколи знову»)

В цьому гаслі відбивається все: жах перед Голокостом, осуд нацизму, скорбота за мільйонами загиблих, а врешті – неприйняття війни як такої. По завершенні Холодної війни «Ніколи знову» перетворилось із застереження на констатацію факту, зазначає Укрінформ [2]. «Червона загроза» зникла і здавалося, що принаймні ця частина континенту вийшла на шлях сталого і безконфліктного розвитку.

Впевненість у цьому визначала фрейм мислення цілого покоління західного істеблішменту і була настільки сильною, що напад Росії на Україну у 2014 році був сприйнятий як прикрий виняток із загального правила. Проте повномасштабна агресія Росії стала шоком, який викликав не лише хвилю солідарності з Україною, але й пробудив старі страхи.

Проросійські настрої на Заході ще не зникли повністю, проте наразі не мають визначальної ваги. Сьогодні, у 2024 році, головна дискусія на Заході точиться між прихильниками рішучої військової підтримки України та тими, хто воліє якомога швидше посадити «сторони конфлікту» за стіл переговорів і нарешті розпочати те, що мовою дипломатичного протоколу називається «дипломатичним врегулюванням».

Обидві позиції спираються на сильні аргументи, зокрема й ті, що закорінені в досвіді Другої світової війни. Проблема в тому, що саме хибна інтерпретація цього досвіду призвела до того, що європейські міста знов піддаються бомбардуванням, а слово «геноцид» повернулося на шпальти провідних медій і лунає з трибуни ООН.

Перший хибний висновок із досвіду Другої світової війни полягав у тому, що мир – настільки велика цінність, що заради його збереження можна (а часом навіть треба) ігнорувати дійсність. Перетворення Росії на агресивну диктатуру не було ані раптовим, ані прихованим – цей процес розпочався ще під час першого президентського терміну Путіна і безперервно тривав понад два десятиліття.

Еволюція офіційної ідеології Кремля також була очевидною для всіх. За іронією, становим хребтом ідеології путінського режиму стала спотворена пам’ять про Другу світову війну. Необґрунтовано привласнивши собі винятковий статус «країни-переможниці нацизму», Росія швидко перейшла від самолюбування до месіанства, а сентиментальне гасло «Спасибо деду за Победу» («Дякую дідові за Перемогу») заступив слоган-погроза: «Можемо повторити».

Понад те, ще у 2000-х Кремль озброївся доктриною «русского мира», котра обґрунтовувала претензії Росії на поширення свого впливу на сусідні незалежні держави. Проте ідея «Європи від Лісабону до Владивостока» витала у повітрі навіть після сумнозвісної Мюнхенської промови Путіна у 2007 році.

То була досить відверта заява про те, що Росію не влаштовує наявний світовий лад, і вона залишає за собою право нехтувати усталеними правилами співжиття на континенті та за його межами. Складно уявити, що аудиторія, якій було адресоване це послання, не зрозуміла Путіна. Його словам просто вирішили не надавати належного значення, остерігаючись, що адекватна реакція порушить status quo.

Врешті, мова не лише про слова й не лише про Путіна як такого. Відторгнення від Молдови Придністровського регіону (1991-1992), дві криваві війни у Чечні (1994-1996 та після 1999), напад на Грузію (2008) – це далеко не вичерпний перелік збройних конфліктів, в ході яких Москва продемонструвала, що й далі плекає традиційний імперіалізм. Анексія українського Криму та окупація частини Донбасу у 2014 році стали черговим витком російського експансіонізму. І, як стало очевидним тепер, ігнорування цієї тенденції не допомогло зберегти мир, а навпаки – заохотило Москву до ще більш масштабної агресії.

Читайте також: Російський шизофашизм - це симбіоз комунізму та фашизму [4]

Умиротворення агресора

Навряд чи на Заході знайдеться бодай один політик, котрий би хотів здобути сумної слави британського прем’єр-міністра Невілла Чемберлена. Як ми тепер знаємо, Мюнхенська угода 1938 року не відвернула великої війни у Європі й навіть суттєво не відтермінувала її. Але парадокс у тому, що у ХХІ столітті знайшлося чимало охочих повторити й цю очевидну помилку, применшуючи істинне значення подій в Україні навесні 2014 року.

Десять років тому амбіції Москви простяглися вже далеко за межі Криму і Донбасу. Вже тоді російська пропаганда оперувала ідеологемою «Новоросія від Харкова до Одеси», що відображало реальні апетити Кремля. Первісний план гібридного вторгнення полягав у захопленні низки південних і східних областей України шляхом створення маріонеткових квазіреспублік на кшталт «ЛНР» та «ДНР».

Читайте також:  Идеология путинской России - шизофашизм. Мир должен признать это [5]

Те, що у підсумку Росія спромоглася захопити на материку лише третину території Луганської та Донецької областей, було результатом надзусиль української держави й громадянського суспільства, які зірвали план розчленування України.

Проте реакція світу виявилася невідповідною рівню загрози. Замість покарати агресора, його запросили за стіл переговорів, розпочавши так званий «Мінський процес», а накладені на РФ санкції виявились малоефективними. Замість протидії чи принаймні стримування Росії Захід обрав стратегію її умиротворення – і саме це заохотило Путіна спробувати ще раз. Тільки наступного разу йшлося вже про захоплення всієї України, причому шляхом відкритої окупації.

Не важко уявити, наскільки складно західному істеблішменту і суспільствам прийняти факт того, що війна повернулася до Європи. Ще більш нестерпною є думка, що погрози Кремля на адресу держав Балтії та інших членів НАТО – не блеф, а декларація про наміри. Розширення географії збройного конфлікту справді було б трагедією, проте нерішучість чи то пак «стриманість» у підтримці України лише збільшує ймовірність такого сценарію.

Страх перед «мілітаризмом»

Сьогодні мілітаризація Заходу є адекватною і вимушеною відповіддю на загрози, які постали перед ним. Збільшення військових бюджетів, переозброєння, інтенсифікація роботи оборонно-промислових комплексів – все це може виглядати як катастрофічне сповзання до ще більшої війни, яка загрожує перерости у Третю світову й остаточно зруйнувати світовий лад.

Однак, такі міркування містять фундаментальну помилку. Навряд чи варто нагадувати, що сталий міжнародний лад на континенті після 1945 року був створений силою зброї, а Холодна війна не переросла у «гарячу» завдяки очевидній військовій перевазі Заходу.

Читайте також: Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z» [6]

Після розпаду СРСР серед західних еліт запанувала ідея, що Росію можна інтегрувати до євроатлантичної спільноти через розбудову економічних зв’язків, які змушуватимуть Москву стримувати власні імперські апетити в ім’я прагматичної вигоди. Але ці розрахунки не виправдалися. Економічні зв’язки з Європою у Кремлі розглядали як інструмент шантажу, а пацифізм – як визнання слабкості. Наслідки цього загальновідомі: миру на континенті стало не більше, а менше.

Новий світовий лад, про який вже третій рік поспіль розповідає Путін, не має нічого спільного з деколонізацією. Російському диктаторові йдеться про світ, в якому пануватиме право сили, не обмеженої жодними угодами, законами та конвенціями.

Немає сумніву в тому, що то був би мілітаризований світ, сповнений насильства і жорстокості. Але єдиний реальний спосіб запобігти такому сценарію – це вдосконалення системи колективної безпеки, яка зможе примусити Москву, Тегеран і Пхеньян дотримуватись правил цивілізованого співжиття. Це можливо лише тоді, коли заклики до порядку спиратимуться на реальну і незаперечну готовність застосувати силу.

Читайте також: Як Путін краде промови в нацистських військових злочинців [7]

Український чинник

Як влучно зазначив історик Тімоті Снайдер, у центрі колоніальних планів Гітлера була Україна, яка мала стати стратегічно важливим ресурсним придатком Третього Райху. Таким самим ресурсом Україна була й для Сталіна, а тому зіткнення двох тоталітаризмів стало неминучим.

Сьогодні Україні також випала ключова роль у тому, яким буде світ завтра. Але тепер мова вже не стільки про економічні та природні ресурси, якими міг би заволодіти Путін, а про ресурс політичний та символічний. Досягнувши принаймні часткових успіхів у своїй війні, Кремль засвідчить, що міжнародний лад, створений після 1945 року й остаточно закріплений після 1991-го, може бути переглянутий. І чим більшими будуть його успіхи, тим більш переконливим стане цей приклад.

Читайте також:  Якби не Україна – не було б Дня Перемоги  [8]

Сьогодні ще не пізно відвернути катастрофу, яка може спіткати і Україну, і Захід, і зрештою весь світ. Для цього Захід має достатньо ресурсів, які можуть бути мобілізовані та належним чином спрямовані зусиллям політичної волі. Так, йдеться про великі ресурси та незвичну для демократій швидкість ухвалення рішень. Проте це буде найкраща інвестиція у наше спільне майбутнє. У майбутнє, де «Ніколи знову» звучатиме як констатація факту, а не як докір.

—

Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для агентства Укрінформ [9]

В тему: 

• Увидит ли мир на скамье подсудимых Гаагского трибунала путина? [10]
• Що не так з росією? [11]
•  Несостоявшееся государство путина [12]
• Путін давно мріяв про світ без українців. Світ дослухався? Тепер ми бачимо, що це означає [13]
• Імперія знову атакує. Яка кінцева мета путіна у цій війні проти України? [14]
• Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z» [6]
• Росія і весь світ мають мовчати, скорбіти, і спокутувати [15]
• Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18) [16]
• «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?» [17]
• Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»   [18]