Геополітичний розворот: чому Росія на сьогоднішній день є більшою загрозою світопорядку, ніж Китай

1.00

Нет

За кілька перших тижнів 2025 року звична картина світу зникла так само швидко і безслідно, як і Джо Байден, Джо Байден, який ще недавно був її гарантом, та Камала Харріс, Камала Харріс, яка ще недавно була її гарантом.

Президент США Дональд Трамп поставив під сумнів усе, що донедавна становило "символ віри" західного світу: від мультикультуралізму та "інклюзивності" до просування глобалізації та захисту демократій від зазіхань диктаторів. На зміну громіздкій сукупності цінностей, що постійно ускладнювалася, приходить компактний набір інтересів, якими, цілком імовірно, і стане визначатися міжнародна політика найближчих десятиліть, зазначає виданнія Riddle [2].

Якщо виходити з такого припущення, то найважливішим для західного світу неминуче стане питання про те, хто є його головним ворогом і на протистоянні кому слід було б зосередитися в найближчі роки.

Тривалий час - щонайменше останні двадцять років - на це питання прийнято було давати [3] стандартну відповідь: Китай. Зберігаючи комуністичний лад як основу політичної системи і не підтримуючи західні уявлення про права людини та демократичні норми, ця країна, тим не менш, змогла прийняти ринкові економічні механізми і стати [4] найбільшим у світі виробником промислових товарів, а також лідером за обсягом [5] експорту (який зріс [6] у 14 разів з 2000-го по 2022 рік) і профіциту торговельного балансу (який досяг [7] торік $992 млрд) та досяг $992 млрд).

Господарські успіхи КНР вже до середини 2010-х рр.. спровокували значні негативні сальдо в торгівлі з ним у всіх західних країн (сумарний показник США [8], ЄС [9], Великої Британії [10] та Канади [11] за той самий термін зріс у 6,1 раза на рік) і перетворили Китай на $730 млрд на рік ($730 млрд на рік);6,1 раза, сягнувши $ 730 млрд на рік) і перетворили Китай на найбільшого кредитора західного світу (наразі Народний банк КНР має [12] на балансі цінні папери урядів США на $ 759 млрд та європейських країн на порівнянну суму).

Читайте також: Режим Путіна набуває нацистських рис [13]

При цьому Китай уже давно виглядає [14] головною ревізіоністською державою, виступаючи за багатополярність і намагаючись дорівнювати зі США у військовому плані, збільшивши [15] оборонний бюджет у понад десять разів за останні десять разів за останні два десятиліття і почавши претендувати на контроль над океанськими акваторіями (що, як кажуть [16] багато стратегів, підвищує ризик зіткнення з США). На цьому тлі у Вашингтоні та Брюсселі вже давно триває дискусія про згубність зближення Китаю і Росії. Адепти цієї ідеї стверджують: слід зробити [17] все можливе, щоб відірвати Росію від Китаю і повернути її "в орбіту" західного світу.

Паралельно цій дискусії Росія тільки зміцнювалася в рішучості "повороту на Схід" [18], стаючи агресивнішою і рішучішою. За роки, які на Заході пройшли під розмови про загрозу китайського вторгнення на Тайвань, Росія відторгла два регіони у Грузії у 2008 році, окупувала та анексувала Крим у 2014 році, розв'язала "громадянську війну" на Донбасі у 2014-2015 роках і нарешті здійснила "громадянську війну" на Донбасі у 2014-2015 роках, і нарешті, здійснила "громадянську війну" на Сході у 2014-2015 рр., а потім - на сході. і, нарешті, здійснила повномасштабну агресію проти України у 2022 році, заявляючи прямо [19] про намір змінити її міжнародно визнані кордони. Володимир Путін та інші кремлівські керманичі відкрито називають [20] бойові дії в Україні війною між Росією і Заходом, періодично погрожуючи [21] застосуванням щодо свого супротивника ядерної зброї.

Усе це породжує питання, яке поки що ніхто прямо не ставив: хто зараз більше прихильний дотриманню норм міжнародного права - Китай, якого підозрюють у бажанні захопити Тайвань (хоча не лише сам Пекін [22], а й жодна з великих країн світу не називає [23] його суверенною державою, вважаючи частиною Китаю [з 2016 року дев'ять держав із 14 раніше підтримували дипвідносини з островом, а вважають його частиною Китаю [з 2016 року дев'ять держав із 14]);14, що раніше підтримували дипвідносини з островом, відмовилися від них [24]]), або Росія, що менш ніж за одне десятиліття тричі вторглася в межі держави, з якою вважають його частиною Китаю [з 2016 року дев'ять держав із островом], або Росія, менш ніж за одне десятиліття;якою сама підписувала договори про кордони [25], дружбу і співробітництво [26] (і відторгала від неї частини її суверенної території)?

Варіанти відповіді на це питання (яких не так багато) дозволяють по-новому оцінити міркування про те, чи варто Заходу продовжувати догоджати Москві в марних очікуваннях розриву її "зв'язки" з Китаєм. Причому подібні міркування тією чи іншою мірою можна зустріти навіть сьогодні (тут можна навести приклади виступів міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського [27] і держсекретаря США Марко Рубіо [28]). Однак з перспективи сьогодення здається, що дії Росії є більш небезпечними, ніж дії Китаю.

Читайте також: Захід ще допомагає Україні триматися, але вже не допомагає перемагати - BBC [29]

Це повністю перевертає традиційну картину світу в координатах "ворогів" і "друзів". Підхід, що більше відповідає новим реаліям, вимагає не "відривання" Росії від Китаю і залучення її до колективного Заходу, частиною якого вона сторіччями була, а, навпаки, "ізолювання" Китаєм Росії і загальносвітових зусиль з примусу її до миру. Інакше кажучи, йдеться про відтворення біполярного світу, центрами якого в майбутньому стають Вашингтон і Пекін, здатні підтримувати порядок, впливаючи на своїх сателітів і молодших партнерів.

Така система, що протягом сорока років існувала в ХХ столітті, допомогла уникнути великих конфліктів за лінією безпосереднього зіткнення двох блоків, що протистояли, і винесла основні "гарячі точки" на глобальну периферію. У XXI столітті ситуація може виявитися навіть менш проблемною, оскільки Китай не є пропагандистом ідеології, націленої на перетворення світу, має ринкову економіку і пов'язаний із західними країнами набагато міцнішими економічними відносинами, ніж колись СРСР.

Сьогодні Росія критично (і непропорційно) залежить від Китаю. Частка КНР у російській зовнішній торгівлі зросла [30] з 17,9% у 2021 році до 36,9% у 2024-му [31]. Росія відправляє [32] до Китаю 42% експортованого природного газу, 48% вугілля [33] і до 50% нафти [34]. Китайські автомобілі торік зайняли [35] в Росії 60% ринку, а частка китайських ноутбуків і смартфонів досягла [36] 82% і 87% відповідно.

В останній рік китайський юань став єдиною валютою, яку Мінфін Росії закуповує [37] у резервні фонди. Приклади залежності можна продовжувати. При цьому слід зазначити, що сама Росія не має на Китай значущих важелів впливу: навіть головні експортні товари (нафту і газ) покривають не більш як 20 [38] і 30% китайського імпорту цих ресурсів [39]. В інших сферах співпраця з Росією є для Китаю просто несуттєвою. При цьому масштаб відносин КНР із Заходом куди більш значний: навіть незважаючи на те, що торік товарообіг між Росією і Китаєм досяг [40] рекордних $245 млрд, він поки що залишається в шість разів меншим, ніж сукупний товарообіг Китаю з ;поки що залишається вшестеро меншим, ніж сукупний товарообіг Китаю з [41]США, ЄС [42] та Великобританією [10].

Читайте також: Західний бізнес що залишився в РФ отримує надприбутки та фінансує російську агресію [43]

Якщо ж оцінювати обсяг накопичених Китаєм і Росією прямих інвестицій в економіках один одного, то він не перевищить [44] $15 млрд проти не перевищить $;15 млрд проти більш ніж $ 600 [41] млрд, взаємно проінвестованих Китаєм, з одного боку, та США, ЄС і Великою Британією, з іншого. Тому економічні поступки або вигідні пропозиції з боку Заходу можуть серйозно змінити ставлення Китаю до Росії, а якщо вони доповняться, наприклад, пресингом для "пошуку миру" щодо президента Тайваню, який можна порівняти з тим, що зараз чиниться на президента України, то зближення КНР із західними країнами може піти небувалими темпами.

Останніми днями ми чули епатажні міркування [45] про те, що якщо США остаточно повернуться обличчям до Росії, то Європа має зробити те саме стосовно Китаю. Але така схема тільки розколе західний світ і нічого не дасть для стримування агресивних устремлінь Росії. Як і в Москві, у Пекіні готові й хочуть говорити тільки з Вашингтоном, і Європі правильніше було б шукати або варіанти спільних зі США дій, або залишатися дещо осторонь, у тіні Вашингтона. Тим часом масштабна зміна курсу західного світу в бік більш конструктивних економічних взаємовідносин з КНР видавалася б розумним довгостроковим сценарієм.

По-перше, економічно Китай і країни Заходу краще доповнюють одна одну, ніж здається на перший погляд. Поки США та ЄС залишаються емітентами світових резервних валют, акумулювання їхнього боргу Китаєм не є серйозною загрозою: у 2020-2021 рр. кредитування уряду в США в значній мірі здійснювалося в Китаї. кредитування уряду в США значною мірою здійснювалося Федеральною резервною системою (ФРС), і якщо тоді їй вдалося [46] наростити обсяг облігацій на своєму балансі на $3,4 трлн, викупити в Китаю облігації на $760 млрд [47] не становитиме жодних труднощів.

Читайте також: Новий (без)порядок та "Велика держава Шредінгера" [48]

Китай вкрай успішний у випуску нехай і високотехнологічної, але масової продукції, тоді як Захід дотепер упевнено лідирує в ноу-хау, операційних системах, соціальних мережах і технологічних платформах (автор цієї статті називає [49] такий "розподіл праці" "паралельними глобалізаціями", які безпосередньо не загрожують одна одній). Нарешті, небувале домінування американських компаній на світовому фондовому ринку (підвищило [50] рівень у 50% вперше в історії) також не підживлює побоювань про потенційне лідерство Китаю. Істеричність Дональда Трампа на тему китайського імпорту виглядає занадто схожою на його зацикленість на формі одягу президента України Володимира Зеленського.

По-друге, ревізіоністські домагання Китаю можуть турбувати багатьох, але вони не ґрунтуються на тривалій історії колоніальних захоплень і не надто загрожують західному світу. Навіть на Тайвані ідея возз'єднання не у всіх викликає відторгнення [51], і якби США і Європа стали посередниками в переговорах, які могли б вилитися в якийсь компромісний варіант (типу автономії на 50 років, як це було зроблено наприкінці 1990-х із Гонконгом), вони могли б послужити світові добру службу (а знамениті тайванські високотехнологічні заводи не так уже й складно і релоціювати).

Зазіхання Китаю на прибережні води [52] теж не можуть порівнюватися з війною в Європі, що забрала вже близько мільйона життів. Конкуренція між США і Китаєм за глобальну периферію збережеться, але це природний і регульований процес, який не загрожує ані світовою війною, ані великими економічними втратами (якщо Пекін так хоче [53] витрачати мільярди на допомогу "четвертому світу" і на допомогу "четвертому світу", якщо Пекін так хоче), а також на допомогу "четвертому світу" і на "четвертому світу";допомогу "четвертому світу" і замінити США як глобального благодійника, заважати йому нерозумно - подяки від грантоодержувачів він не дочекається, як не дочекалися її і всі інші донори).

По-третє, сумнівно, що сьогодні у західних країн є дієві інструменти для стримування Китаю. На відміну від Росії, він має повністю самодостатню економіку, систему освіти, що постійно поліпшується, оборонний комплекс, здатний не спиратися на іноземні розробки. Навіть приклад санкцій проти Росії показує [54], що боротьба економічними методами з великою ринковою економікою з високою ймовірністю завдасть більших економічних збитків її ворогам і не зупинить агресію, якщо лідер, який розв'язав війну, непохитно прихильний до відповідної політики.

Читайте також: Чого насправді хоче Путін – 2: фактор Китаю [55]

Нарешті, варто зазначити: політична еліта в КНР набагато різноманітніша і меритократичніша, ніж у Росії. Китайський бізнес має власні інтереси і величезні ресурси, і зовсім не завжди залежить від держави. Відхід Сі Цзіньпіна у 2030-ті рр. напевно пожвавить запити на "бізнес". напевно пожвавить запити на колективне і змінюване керівництво - тим паче що китайське населення не звикло до стагнації (якої, на відміну від Росії, в країні не не було вже понад 30 років [56]), і економічна криза може бути для Пекіна набагато небезпечнішою, ніж для Москви (а деякі ознаки [7] її вже видаються помітними, що стурбує китайських лідерів [57]).

З огляду на ці обставини, Заходу варто було б узяти курс на зближення зі зближенням із Китаєм, тим паче, що зараз, імовірно, питання демократії та прав людини відійдуть на другий план (врешті-решт, чому США та ЄС можуть мати тісні союзницькі стосунки з Саудівською Аравією, але не з КНР?). Умовою зближення могло б бути [58] повне припинення всіх економічних контактів із Росією та її сателітами - країнами ЄАЕС і ОДКБ (доти, доки вони не вийдуть із цих організацій).

Крім того, слід домагатися від КНР рішучого засудження агресії Москви проти України та приєднання до коаліції з підтримки Києва. У Пекіні можуть здогадатися, що в такій ситуації дні путінського режиму будуть полічені, і Китай незабаром знову зможе користуватися російськими ресурсами, зберігши за собою російський ринок, на який західні компанії навряд чи повернуться [59] найближчим часом. Отримати ж за публічну прочуханку Москви нормальні відносини із Заходом, "повернення Тайваню в рідну гавань" і приєднання до клубу провідних держав напевно здасться Пекіну вкрай привабливою опцією (хоча стверджувати це заздалегідь, зрозуміло, не можна).

Сьогодні такий поворот здається нереалістичним, але він набагато вигідніший Заходу, ніж "умиротворення" Росії та руйнування світового порядку [60] через явне визнання можливості змінювати силою міжнародні кордони.

—

Владислав Іноземцев [61], співзасновник і член Ради, Європейський центр аналізу та стратегій; опубліковано у виданні Riddle [2]

Читайте також: