Російська опозиція і російські злочини

1.00

Нет

Фото: Російська опозиція і російські злочини

Тривога за Росію може бути лише превентивною, щоб не дати їй заподіяти кривду до кінця століть, – а це означає радикальне приниження її як нації. Кожен росіянин має бути просякнутий цим усвідомленням злочину як стійким, прогірклим запахом. Ось чому санкції мають бути спрямовані безпосередньо проти них – окрім того, що санкції, від яких можуть постраждати «звичайні росіяни», також необхідні для підриву російської воєнної машини.

Ніколас Тенцер [2] (Nicolas Tenzer) французький письменник, старший науковий співробітник Центру аналізу європейської політики та експерт з міжнародних питань та питань безпеки у своїй статті "Russian Opposition, Russians’ Crimes, and Guilt [3]" пояснює - чому російські дисиденти повинні перестати бути одержимими Росією, цією жалюгідною країною, приреченою десятиліттями спокутувати свої нескінченні злочини, а натомість робити все для порятунку України – бо це єдина битва, яка має значення перед обличчям історії.

Ніколас Тенцер

***

Наступного після звільнення дня, 2 серпня 2024 року, троє найвідважніших і найпоказовіших російських дисидентів – Владімір Кара-Мурза, Ілья Яшин та Андрєй Півоваров – провели в Бонні пресконференцію, яку потім коментатори часто називали катастрофічною. Багато з них вважали, що дисиденти кинули тінь на справу, яку захищали.

Для українців і всіх тих, хто їх цінує на Заході, це було тим більше неприємно, бо вони не сподівалися подібних висловлювань, оскільки раніше всі дисиденти говорили інакше. До арешту Ілья Яшин засуджував злочини, скоєні Росією в Бучі, й був ув'язнений власне за свої висловлювання. Владімір Кара-Мурза також промовисто засуджував російські злочини в Україні, Сирії та Чечні і вважав війну проти Києва злочинною у суті своїй. Деякі з них після цієї пресконференції неявно відмовилися від своїх заяв і хоча й опосередковано, але визнали свій промах.

Але факт залишається фактом: ця пресконференція була зімпровізована та погано підготовлена. Потреба висловитися після більш ніж дворічного ув’язнення в умовах, які рівнозначні тортурам, цілком зрозуміла. Хоча Олегу Орлову, звільненому тоді ж, вистачило мудрості почекати, перш ніж говорити. Всі вони не знайшли часу, щоби щось дізнатися про масові злочини, скоєні росіянами з моменту їхнього ув'язнення.

Певне їх замовчування, а також – передусім – заклик до скасування санкцій, спрямованих проти російського народу (ті, що спрямовані проти номенклатури режиму, вони підтримали, а Кара-Мурза навіть до свого арешту був дуже активним у просуванні санкцій Магнітського), викликали глибоке сум'яття не лише в Україні. Я бачив, що це збурення залишилося, незважаючи на пізніші – очікувані – виправлення, зокрема коли Кара-Мурза уточнив, що він просить про більшу західну допомогу Україні, а Яшин – що неприйнятно віддати частину української території Росії. Але мусимо зрозуміти, чому ці конечні й очікувані роз'яснення не завжди були переконливими.

Щоби було ясно: такі особистості, як Владімір Кара-Мурза (мій друг, якого я давно захищаю, в тому числі й тут, звільнити якого я багато разів публічно закликав і на телебаченні, і в соціальних мережах) чи Ілья Яшин, хочуть поразки Путіна і перемоги України. Разом з іншими я також номінував його на Нобелівську премію миру. Вони не націоналісти, на відміну від Алєксєя Навального, якого вбили за наказом Кремля, – і якого я також захищав, тому що він був чоловіком, мужність якого викликала повагу.

У них немає проблем з обов'язком засуджувати російських злочинців. Їхні інституційні пропозиції покликані послабити центральну владу Росії. Я на свої очі бачив, як деякі члени команди Навального не виявляли жодного, навіть мінімального, співчуття до українців – але це не той випадок. Дружина Владіміра Євгенія Кара-Мурза часто демонструвала це, закликаючи до поразки Росії в Україні. Вони також без проблем вимагатимуть, щоби в підручниках і музеях, якщо Росія коли-небудь стане демократичною, широко висвітлювалися нескінченні злочини Сталіна і наступних лідерів, а потім і Путіна. Вони не прагнуть затушовувати правду. Тому маємо віддати їм в цьому – як і в усьому іншому – належне. Так, була помилка, але вона не є непростимою.

Однак я не можу позбутися глибокого почуття ніяковості, яке потребує вияснення. Цей дискомфорт частково моральний, але передусім політичний. Більшість дисидентів – скажу, може, з певною пересадою – не спроможні визнати кінець російського патріотизму і, зрештою, самої Росії. Вони продовжують культивувати певну національну ідею – тоді як мали б від неї відвернутися і порвати з самою ідеєю Росії.

Вони ігнорують Україну не тому, що не усвідомлюють абсолютної жахливості скоєних злочинів, – а тому, що відмовляються думати про Росію на горизонті непоправного. Вони ненавидять Путіна – але продовжують дивитися на Росію так, ніби вважають головною проблемою виживання саме її, а не виживання України. Україна видається їм другорядним питанням. Вони є мимовільними жертвами одержимості Росією – так, коли б учасники німецького антигітлерівського опору переймалися лише майбутньою долею Німеччини, а реальність Голокосту не зачіпала їхніх душ.

Коротше: хоча вони би мали спочатку звернутися до українців, їхній дискурс залишається сфокусованим на росіянах. І вони докладають зусиль, щоби не сказати росіянам того, чого ті не хочуть чути. Вони завжди намагаються погладити за шерстю. Виступаючи за "примирення" (відкладене, звичайно, на потім колись) з українцями, вони починають з того, що посилають їм протилежний сигнал. Вони сподіваються на прощення, але не просять його.

Дуже важливо, я думаю, зрозуміти деякі їхні сталі упередження.

Читайте також: Час людожерів [4]

Про російську провину

Дебати про колективну провину не є новими. Вони спричинили тривалі суперечки в Німеччині й інших країнах після поразки нацистів. Я присвятив їм багато сторінок у книзі Notre Guerre [5] («Наша війна»), бо вважаю їх засадничою дискусією. У нещодавньому інтерв'ю Владімір Кара-Мурза висловив думку, що ми повинні говорити про «колективну відповідальність» з боку росіян, але не про колективну вину. Він побоюється, що покладання вини на цілу національну групу дозволить уникнути розгляду вини Путіна і його поплічників або принаймні пом'якшити її.

Боюся, що правда змусить нас застосувати інший підхід. Мені також здається, що десятилітня робота, яку росіяни мусять виконати над власною історією, призведе до того, що ми збережемо концепцію колективної вини, як у випадку з німцями під час нацизму. Я, зрештою, волію термін «колективна безвідповідальність», оскільки безвідповідальність сама собою є формою вини.

Отже, почнімо з фактів. У всіх реґіонах, які росіяни окупували, а подекуди й досі тримають під своїм ярмом, злочин йде за злочином: тортури, розстріли без суду і слідства, іноді дітей на очах у батьків, депортації дітей тощо. Ці воєнні злочини і злочини проти людяності, безумовно, стали можливими завдяки війні Путіна (звідси важливість визнання злочину агресії) – але це злочини, скоєні безпосередньо і холоднокровно десятками тисяч росіян, а не тільки найманими бойовиками Ваґнера.

Тисячі і десятки тисяч росіян вбивають українців уві сні або калічать їх на все життя майже щодня. Наглядачі катують військовополонених, іноді до смерті. Десятки тисяч росіян цілеспрямовано атакують не лише школи, ринки та лікарні, а й культурну спадщину України, спалюючи книги в бібліотеках. Нищення є систематичним, організованим і здійснюється цілою армією.

«Звичайні росіяни» чинять так само, як «звичайні німці» (та представники інших національностей по всій Європі) чинили з євреями та населенням – більше на Сході, ніж на Заході – окупованих ними територій. Так само, як не всі чи навіть не більшість нацистських німців були індоктриновані нацистською ідеологією, не всі росіяни, які вчинили ці масові вбивства, діяли з поваги до ідеології Путіна.

Вони не захищали себе як солдати, а керувалися бажанням вбивати безкарно – і все більше й більше. Пропаганда, як ми нещодавно бачили у фільмі «Росіяни на війні» колишньої співробітниці Russia Today Анастасії Трофімової, прагне представити російських солдатів як нормальних, навіть хороших людей, які не мають нічого спільного з такого роду злочинами. Однак злочини занадто разючі, щоб не бачити їх майже на кожному кроці.

Хтось скаже, що то були не всі росіяни (так само, як і не всі німці) – але це не применшує колективної вини нації, люди якої скоїли злочини, що не мають терміну давності. Ті, хто протестував проти війни, робили це або тому, що не хотіли бути мобілізованими, або тому, що не бачили для неї виправдання і вважали, що вона може принести лише нещастя Росії. Лише одиниці виступали проти війни через масові злочини і через співчуття до українців – або раніше до чеченців, грузинів і сирійців. Більшість цих людей дивилися в інший бік, ненавидячи Путіна, можливо, за знищення свободи вдома і корумпованість його режиму, але засуджували його лише за те, як він поводився у своїй країні, а не за геноцид, вчинений за кордоном, який має зовсім інше значення і вагу.

Читайте також: Росія ніколи не стане іншою. Маємо забути все спільне [6]

Далі: поміркуймо, чому в самій логіці дисидентів, які прагнуть закріпити Росію у світі демократій, цей пасаж про колективну вину є конечним. Якщо Путін і його поплічники будуть єдиними винуватцями, росіянам буде не лише легко виправдати власні злочини, а й не відбудеться усвідомлення того, як ця країна дійшла до масового продукування убивць. Якщо, як у післявоєнній Німеччині, не буде усвідомлення тягаря вини, все може повернутися на круги своя – а навіть цей тягар вини не є вакциною на віки вічні. Я сам тривалий час вважав, що між росіянами і Путіним потрібно провести водонепроникну перегородку – і дискутував про це зі своїми українськими друзями після 2014 року. Сьогодні масштаб злочинів заважає мені це робити.

Слід визнати, що дебати про відповідальність/безвідповідальність нелегкі. Як я часто наголошував, те, чим є росіяни сьогодні, є результатом 98 років диктатури, подекуди тоталітарної. Послідовна влада, від Леніна до Путіна через Сталіна і Брежнєва, формувала – і руйнувала – їхню душу і розум. Але ця безвідповідальність, якщо ми поважаємо особисту свободу кожної людини, є також формою вини.

Я часто писав, що не існує такої речі, як російська ДНК – того, що дурні іноді називають «слов'янською душею». Те, ким є росіяни сьогодні – це результат політичного процесу. Але саме для того, щоби спростувати цю фаталістичну детерміністську теорію про російський народ, «генетично» приречений на злочин і гноблення, необхідно відновити почуття провини за скоєні злочини. Вони не є результатом невблаганної механіки історії.

Ось чому було б небезпечно (навіть для майбутнього Росії) зображати росіян як жертв. Безумовно, вбиті, закатовані й ув'язнені дисиденти є певним чином жертвами режиму – як і все суспільство, закуте в тоталітарну гамівну сорочку. Але перш ніж жаліти себе, росіяни мусять спочатку розплющити очі: головними жертвами, безумовно, є люди, яких росіяни вбивають день за днем. Порівняння неприпустиме.

Дискусія про самого Путіна недоречна. Так, його треба судити і засудити до довічного ув'язнення за всі скоєні злочини – так само, як і всіх вбивць. Але хіба вина цілого народу зробить його злочин менш жахливим? Так, саме він дозволив, санкціонував, підбурював і заохочував усі інші злочини – але їх не було би без десятків і сотень тисяч виконавців. Те ж саме можна сказати і про Гітлера, і про Сталіна, і про Мао, і про Асада.

Залишається тісно пов'язане з цим питання російських політичних дебатів. Дехто стверджує, що опозиція орієнтується на те, щоб говорити переважно з росіянами, і що їхні слова пов'язані з надією здобути собі певну форму політичної привабливості для російського населення, щоб трансформація Росії стала можливою, коли прийде час. Цим мала би пояснюватися відсутність їхніх наполягань на цій вині. Однак якщо російська опозиція хоче підготуватися до майбутнього і донести до російського народу реальність того, що сталося, вона мусить говорити правду. Така ціна політичної відповідальності.

Читайте також: "На арену з тиграми кинули Україну і закрилися нею, як щитом. Це виглядає доволі гидко." [7]

Про майбутнє Росії

Більшість російських опозиціонерів мають намір просувати демократичну і ліберальну Росію, яка живе в мирі зі своїми сусідами, відкидаючи будь-яку агресію і – як дехто з них вважає – дивлячись у бік Європи, до якої, на їхню думку, Росія повинна належати з точки зору цінностей.

Вони також хочуть – хоч не одностайно – децентралізованої, навіть реально федералізованої влади і вільної системи правосуддя. Звичайно, вони також закликають до боротьби з корупцією, співмірної з цим злом, тим більше, що корупція також є фактором зміцнення диктатури і проникнення в кожну пору російського суспільства через компроміс із режимом. Ця ліберальна частина російської опозиції (знову ж таки, неодностайна в цьому питанні) презентує загальне бачення, яке здається цілком прийнятним.

Проблема, щиро кажучи, полягає в замовчуванні. Що опозиція має сказати про володіння Росією ядерною зброєю і доктрину її застосування? Чи готова вона прийняти, якщо цього вимагатимуть певні нації, незалежність деяких нинішніх російських реґіонів? Яка її позиція щодо репарацій, які Росія повинна виплатити Україні, скільки і яким чином? Багато хто з них мовчить і про репатріацію депортованих українських дітей. Чи хоче опозиція, щоб Росія продовжувала свою політику впливу в решті світу, особливо в Африці та Азії? Як вона позиціонує себе стосовно Азії з одного боку і НАТО з іншого?

Іншими словами, бачить опозиція Росію все ще «великою державою», а навіть спадкоємицею імперії – чи «нормальною державою», яка зосереджена на власному розвитку і відмовляється від будь-якої специфічної ролі у світових справах, на кшталт післявоєнної Японії та демократичної Німеччини? З огляду на злочини, які Москва скоювала безперервно протягом останніх 25 років, не кажучи вже про комуністичну епоху, – опозиція мусить відповісти на ці питання. Вони повинні бути віддані ідеї зробити Росію знову малою і засудити будь-які мрії про велич.

Це питання також стосується історичного бачення опозиції: чи вважає вона, якщо колись прийде до влади, що «нова» Росія є частиною певної форми безперервності російської історії, навіть якщо і має намір порвати зі своєю злочинною традицією, – а чи готова уявити собі маленьку Росію, яка не відіграватиме жодної ролі у світі? Чи готова вона також визнати отримання Москвою місця постійного члена Ради безпеки ООН від колишнього СРСР узурпацією або захопленням і чи готова вона відмовитися від нього? Не можна вдавати, що ці питання є другорядними, адже вони вказують на розрив (чи не розрив), який має намір зробити опозиція. Якщо це питання «порятунку» так званої «величі» Росії, то вона залишатиметься головною небезпекою для світу.

Багато моїх друзів у цій опозиції також бачать шлях до демократичної Росії. Мені ж самому ще до початку повномасштабної війни Росії проти України було важко уявити спонтанний рух у цьому напрямку. Відтоді я став вірити в це ще менше – у світлі того, як бачу і суспільство, і структуру та організацію російської влади. Можна, звичайно, уявити собі падіння Путіна, його заміну, навіть передачу його до Міжнародного кримінального суду, але не заміну його «лібералом» – за нинішніх обставин прихід до влади іншого силовика є значно ймовірнішим.

Чи варто тоді говорити про майбутнє Росії, як це робить опозиція? Це не тільки слушно, а й необхідно. Я сам намагався це зробити у великому есе, присвяченому Владіміру Кара-Мурзі невдовзі після його ув'язнення. Але це передбачає формулювання плану, як я зробив у другій частині цього есе, в рамках стратегії, яку союзники намагаються визначити. Зрештою, це залежить від них самих.

Але така стратегія передбачає досить радикальну поразку Росії й політику, яка буде реалізована протягом не року після перемоги України, а щонайменше десятиліття. Цей план щодо майбутнього Росії неможливо уявити без України. Опозиція, безумовно, має відігравати важливу роль у розробці цього «плану», але передумови, які я виклав щодо бачення майбутнього Росії, є важливими. Існує ще одна передумова, що стосується України.

Читайте також: Специфіка російської політики геноциду [8]

Російська опозиція повинна спочатку заговорити про Україну

Від початку тотальної війни мене вразила різниця, яку, на мою думку, мало хто помітив: представники російської опозиції у вигнанні, за рідкісними винятками, майже не говорять про масові злочини, скоєні росіянами в Україні, – тоді як представники білоруської опозиції до режиму Лукашенка наполегливо і вперто роблять це регулярно.

Перші не проявляють особливого співчуття до особливо жахливих або кривавих російських убивств, тоді як другі, зокрема президент-елект в екзилі Свєтлана Тіхановська та члени її команди, роблять це постійно. Те ж саме можна сказати і про деяких сирійських активістів, які говорять про звірства Росії в Україні, проводячи справедливу паралель з тим, від чого вони страждають у своїй власній країні.

Це виглядає так, ніби білоруси (як і грузини, якщо на те пішло) ідентифікують себе з українцями, які є жертвами російського імперіалізму і його кривавих репресій, як і естонці, литовці та латиші, – в той час як російська опозиція не здатна зрозуміти і відчути всю огидність цих злочинів. Іноді вони ставлять знак рівності між російськими й українськими політичними в'язнями, бо і ті й інші є жертвами путінського режиму.

Але між ними не може бути жодної аналогії: бо ж ніби Україна не є іншою країною, яка не має нічого спільного з Росією; ніби ми можемо прирівнювати внутрішні репресії до зовнішньої агресії; ніби, передусім, ми можемо провести еквівалентність, хай і формальну, між сотнями росіян, вбитих путінським режимом, і сотнями тисяч українців, убитих росіянами.

Щороку я з сумом і повагою згадую вбивства Наталії Естемірової, Анни Політковської, Боріса Нємцова та кількох інших, які з самого початку попереджали про масові злочини Путіна. Я чітко говорив про вбивство, коли йшлося про Навального. Я також часто писав, що репресії всередині країни є передвісником агресії за кордоном. Але аналогія між вбивчими репресіями проти опонентів і систематичним знищенням українців була би такою ж шокуючою, як паралель між першими нацистськими таборами для опонентів і таборами смерті, призначеними насамперед для євреїв. Саме порівняння було би ганебним.

Читайте також: Павло Казарін: Жалюгідна російська еміграція та її доля [9]

Власне тут я, безсумнівно, почуваюся дещо обділеним – з точки зору, звичайно, моєї сили переконання, але передусім з точки зору моєї здатності розуміти. Чому переважна більшість російських дисидентів не говорять про українців? Чому вони не віддають їм належну шану? Чому – треба говорити знову і знову – не формулюють каяття за злочини, скоєні росіянами проти українців?

Я вже згадував винятковий приклад тих російських феміністичних активісток, які кинули виклик руху, встановивши ефемерні за конструкцією вотивні пам'ятники жертвам Бучі, Ізюма чи Маріуполя. Я вже згадував того російського письменника, який, переслідуваний скоєним злом, ніби дистанціюється від власної мови, мови вбивць? Чому вони не визнають, що Росія ніколи не була «великою нацією» і ніколи нею не буде, тоді як Україна є такою?

Щоби сформулювати політичне послання, потрібно пережити ці злочини на власній шкурі. Вони, ці злочини, повинні переслідувати вас. Вам повинні снитися ночами діти, придавлені бетоном зруйнованого будинку або розтрощені російською ракетою.

Однак у мене не створюється враження, що це стосується переважної більшості російських дисидентів, які тривожаться (нехай і небезпідставно) долями своїх, що можуть померти завтра в тюрмі, але для яких українські мертві не є їхніми мертвими. Те, про що говорю, не має нічого спільного з нібито «братерством» росіян і українців, яке є чистою кремлівською пропагандою, як це вже було доведено, – йдеться саме про почуття вини, про яке я згадував раніше.

На мою думку, саме цього російська опозиція (за винятком хіба таких фігур, як Ґаррі Каспаров, який завжди був бездоганним у питаннях злочинів, необхідності радикальної поразки Москви і засудження зволікання Заходу, та деяких інших) так і не зрозуміла: російська опозиція повинна припинити своє затяжне самобичування.

Я вважаю, що був першим, хто передав послання про вбитих дисидентів – і завтра продовжу благати про їхнє звільнення. Я також ніколи не звинувачуватиму російську опозицію в тому, що вона звернулася до своїх. Але все ж таки! Ніколи не порівнюймо долі їхні, або навіть сотень чудових російських діячів, убитих Путіним, з сотнями тисяч убитих українців. Ми завжди повинні повертатися до цієї первинної реальності. Почуття міри є важливим.

Я часто наводжу приклад публіцистичної статті Зої Свєтової, людини, гідної захоплення за її мужність у протистоянні Путіну і реальний ризик в Росії. Але що може бути кращим способом заплямувати її боротьбу, як заклик до європейців не обмежувати візи для росіян? Сама ця скарга є невиразною і непристойною, коли день за днем убивають українських дітей.

Коротше кажучи, російські дисиденти повинні перестати бути одержимими Росією, цією жалюгідною маленькою країною, приреченою десятиліттями спокутувати свої нескінченні злочини. Нехай вони будуть одержимі Україною. Порятунок України – це єдина битва, яка має значення перед обличчям історії.

Читайте також: Як людожерська Росія 33 роки не може змиритися з Незалежністю України [10]

Донині Німеччина відчуває незмивний моральний борг перед євреями, який також поширюється на Ізраїль. Дійсно, Берлін часто критикують за те, що іноді він заходить так далеко, аж відмовляється від будь-якого критичного погляду на ізраїльський уряд (це дискусія, в яку я не буду тут заглиблюватися). Важливо, щоб російська опозиція також висловила свій борг перед українцями, сирійцями, білорусами, грузинами, африканцями тощо, замученими Росією.

Це борг, який ніколи не буде погашений, тому що вина не зникає зі смертю винуватого. Вона назавжди залишається тягарем, який висить над нацією. Цей борг, до того ж, тяжіє і над Францією – бо навіть якщо у колаборації брала участь лише меншість французів, саме Франція, за словами покійного президента Жака Ширака, вчинила непоправне.

Якщо представники опозиції не зможуть висловити цей борг, вони не виконають свого історичного обов'язку. Вони також перешкоджатимуть роботі совісті, яку повинна виконати їхня країна. Ми можемо оцінити складність завдання, яке стоїть перед ними, – оскільки йдеться про навернення цілого народу до усвідомлення злочину. Можливо, це навіть неможливо. Але вони не можуть, не зраджуючи власних принципів, обійтися без цього.

—

Ніколас Тенцер [2] (Nicolas Tenzer), експерт з міжнародних питань та питань безпеки, старший науковий співробітник Центру аналізу європейської політики.

Оригінал: Russian Opposition, Russians’ Crimes, and Guilt [3] /Tenzer Strategics, 18.09.2024

Перекладено і опубліковано у виданні ZBRUC.eu [11]

На цю тему: