Історія хворобливої одержимості Путіна Україною. Як народжувався визрівав російський фюрер

Версия для печати

 Через чотири місяці після Бухарестського саміту, що увінчався фактично дипломатичною перемогою Путіна, Росія вторглась до Грузії, анексувала 20% її території і, не зазнавши серйозного міжнародного осуду і поважних санкцій, найімовірніше інтерпретувала цю поблажливість Заходу як своєрідний карт-бланш для подібних розбійницьких дій у “ближньому зарубіжжі”. 

Початок тут: Історія хворобливої одержимості російського диктатора Україною

Серед західних “розумійників Путіна” (Putinverstehers) побутує уявлення про російського президента як “прагматика”, що на початку своєї кар’єри буцімто був позитивно налаштований щодо Заходу, прагнув дружніх взаємин і конструктивної співпраці, проте був використаний, обманутий і принижений західними партнерами, зокрема горезвісним “розширенням” НАТО до російських кордонів, внаслідок чого змінив свою настанову і перейшов до дедалі гострішої конфронтації.¹ Щоб поважно засумніватися у цій версії, досить, однак, прочитати короткі мемуари Тімоті Ґартона Еша, опубліковані невдовзі після російського вторгнення на Донбас 2014 року.

Британський автор згадує в них свою першу зустріч із Путіним 1994 року в Санкт-Петербурзі на круглому столі, організованому Фондом Кербера.² “Я був напівсонний, – пише Еш, – коли несподівано слово взяв невисокий кремезний чоловік зі щурячим обличчям, – якийсь, за всіма ознаками, підручний петербурзького мера.

Росія, заявив він, добровільно віддала “величезні території” колишнім республікам Радянського Союзу, включно з районами, “які історично завжди належали Росії”. І, звичайно ж, вона не може просто кинути напризволяще “25 мільйонів росіян”, які опинилися тепер за кордоном. Світ повинен поважати інтереси російської держави “і російського народу як великої нації”.³

Ґартон Еш відповів на цю “доповідь” саркастичною реплікою: “Якби ми визначили британську національність за мовою, ми мали б державу, більшу за Китай”. Та ця заувага, схоже, жодним чином не вплинула на майбутнього російського президента.

На той час політичний та історичний ревізіонізм ще не стали пропагандистським мейнстрімом у постсовєтській Росії, хоча після несподіваного успіху Владіміра Жиріновського на думських виборах 1993 року ревізіоністська риторика вже ширилася по всьому політичному спектру. Путін явно промовляв від щирого серця, виповідаючи особисті погляди і жалі і не надто дбаючи про політичну коректність на міжнародному форумі, хоча як заступник ліберального мера Анатолія Собчака мусив би дотримуватися більш поміркованої лінії.

Ґартон Еш зазначає, що слово “народ”, передане в стенограмі Кербера як Volk, ідеально пасує до путінського “експансивного, народницького (völkisch) визначення російськості – всього того, що він називає тепер «русскім міром»”.

“Ми й уявити собі не могли, – саркастично підсумовує Еш, – що через 20 років заступник мера Санкт-Петербурга, нині некоронований цар усіх росіян, захопить Крим силою, розпалить воєнну пожежу на українському сході і перетворить свій архаїчний, у дусі ХІХ ст., völkisch-світогляд у державну політику ХХІ ст.

Сьогоднішній Кремль має власну збочену версію розробленої Заходом і освяченої Організацією Об’єднаних Націй гуманітарної доктрини R2P (responsibility to protect) – обов’язку захистити загрожену групу від геноциду. Росія, стверджує Путін, несе відповідальність за захист усіх росіян за кордоном, при цьому він сам вирішує, хто є росіянином”.

2.1. Неоімперський шаблон

Було б, звісно, перебільшенням стверджувати, що сьогоднішня геноцидна війна Путіна в Україні та його агресивні авантюри в інших країнах були наперед визначені вже в 1994 році. Описаний Ґартоном Ешом епізод лише підтверджує, що Путін ніколи не відмовлявся від ліберальних і миролюбних поглядів у відповідь (буцімто) на образи й приниження з боку Заходу, тому що ніколи насправді й не мав таких поглядів.

Він завжди був імперцем – у дусі тої організації, в якій починав кар’єру і яка врешті привела його до президентства, і завжди був реваншистом – відповідно до настроїв того суспільства, яке на перших (і єдиних поки що) вільних виборах віддало більшість голосів фашистам і комуністам, і яке досі одностайно підтримує свого знавіснілого вождя.

Поміркований тон Путіна в міжнародній політиці та досить доброзичливе ставлення до Заходу в перші роки президентства були зумовлені прагматичною потребою розв’язати спершу деякі внутрішні проблеми – приборкати олігархів і перерозподілити їхню власність, обмежити громадянські свободи й ліквідувати опозицію, придушити автономію в регіонах і завершити геноцидну війну в Чечні – уникаючи при тому міжнародного осуду та можливого остракізму.

Кілька підірваних разом із мешканцями житлових будинків у Москві й Волгодонську 1999 року допомогли невідомому доти офіцерові КҐБ середнього рангу розкрутити ефективну виборчу кампанію і врешті виграти президентські вибори у висококонкурентному (на той час) політичному середовищі.

Читайте також: Росіяни мріяли про «свого Піночета», тепер їх країна держава-терорист

Суспільство потребувало “крутого хлопця”, здатного навести “порядок” якими завгодно методами, і тому не надто прислухалося до тривожної інформації щодо підриву будинків, яка просочувалась у мас-медіа. Поклавши відповідальність за вибухи на чеченців і хвацько пообіцявши “мочити терористів у сортирі”, маловідомий у публічній політиці кандидат від спецслужб виграв вибори й розпочав консолідацію особистої влади під любим для росіян і прийнятним для іноземців гаслом “наведення ладу”.

Перші кроки він мусив робити вкрай обережно, оскільки в Росії все ще була опозиція, незалежні мас-медіа та норовливі олігархи. На міжнародній арені теж доводилось діяти м’яко, бо хоч західні лідери ніби й повірили у зручну для них версію про терористів-чеченців, альтернативна інформація про підозрілі “передвиборчі” вибухи теж потрапила до тамтешніх мас-медій, і деякі факти в ній були досить тривожними.

Фахове входження у довіру до західних лідерів не було для полковника Путіна складним завданням, надто беручи до уваги, що вони й самі хотіли бути ошуканими. Росія вабила їх безмірними природними ресурсами і потенційно великим інвестиційним ринком, тож плекати ілюзію тамтешньої “демократії” і президента-реформатора, що наводить буцімто “лад”, було політично й економічно вигідно.

Ніхто не хотів зважати ані на грубий ефесбешний слід у московських і волгодонських вибухах, ані на дедалі авторитарніші тенденції у російській внутрішній політиці. Німецькі депутати стоячи вітали виступ колишнього дрезденського резидента у Бундестазі, Джордж Буш побачив у ньому “справжнього демократа”, а сам Путін граційно натякнув на можливість вступу Росії до НАТО (звісно, на умовах Москви, а не Альянсу).⁴ 

Щоб приглушити критику російських воєнних злочинів у Чечні, Путін підтримав у Раді Безпеки ООН інтервенцію НАТО в Афганістані й запропонував транспортні коридори через російську територію для доставки військової техніки. Пізніше того ж року, під час візиту до США, він заявив, що “Росія визнає роль НАТО в сучасному світі, готова розширювати свою співпрацю з цією організацією.

І якщо ми змінимо якість відносин, якщо ми змінимо формат відносин між Росією і НАТО, то я думаю, що розширення НАТО перестане бути питанням – перестане бути актуальним питанням” (курсив мій, – М.Р.).⁵  На конкретне запитання, чи буде він виступати проти членства країн Балтії в НАТО, Путін відповів: “Ми, звичайно, не в тому становищі, щоб вказувати людям, що їм робити. Ми не можемо заборонити людям робити певний вибір, якщо вони хочуть підвищити безпеку своїх країн у певний спосіб”.⁶ 

У травні 2002 року, відповідаючи на запитання про поглиблення відносин України з НАТО, Путін знову залишився незворушним: “Я абсолютно переконаний, що Україна не буде ухилятися від процесів розширення взаємодії з НАТО і західними союзниками в цілому. Україна має свої відносини з НАТО, є Рада Україна–НАТО. Зрештою, рішення мають ухвалювати НАТО і Україна.

Це справа цих двох партнерів”.⁷  Два тижні по тому, на прес-конференції після саміту Росія–НАТО, він повторив те ж саме, про що повідомив офіційний сайт Кремля: “На тему вступу України до НАТО президент Росії сказав, що вона має право приймати рішення самостійно. Він не бачить у цьому нічого такого, що могло б затьмарити відносини між Росією й Україною”.⁸

Ці заяви, безумовно, не слід приймати за чисту монету, оскільки вони не відбивають якихось політичних чи ідеологічних переконань, а є радше чистим опортунізмом і прагматичним утіленням “мистецтва можливого”. По-перше, Путін ще не був готовий до відкритої конфронтації з Заходом і все ще сподівався, що з “особливими інтересами” Росії будуть рахуватися, тобто формально чи неформально визнають “легітимну” сферу російського впливу (саме на це вказують його слова про бажану зміну “якості” і “формату відносин”).

А по-друге, він розумів безперспективність боротьби зі вступом країн Балтії до НАТО, оскільки консенсус стосовно цього вже існував і на Заході, і в країнах Балтії, і зупинити процес у той час Росія була не в змозі. Натомість боротьба зі вступом України до НАТО не мала сенсу з протилежної причини: Путін добре розумів, що ані Захід не зацікавлений у членстві України, ані Україна не готова зробити такий крок в осяжному майбутньому.

Наприкінці 2000-го у Києві якраз вибухнув великий політичний скандал, що сильно зашкодив репутації чинного президента Леоніда Кучми і, опосередковано, репутації всієї очолюваної ним країни. У парламенті і в мас-медіях було озвучено таємні записи розмов президента з його підручними, з яких можна було зробити висновок про його причетність до багатьох кримінальних злочинів, зокрема до вбивства опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе. Аудіозаписи містили також епізод, у якому Кучма обговорює з радниками, як краще обійти американські санкції й продати українські радарні системи Саддамові Хусейну. Хоча радари так ніколи й не були продані, сам намір і виявлена при тому дволикість стосовно західних союзників зробили з українського президента міжнародного парію.

Щоб якось поліпшити відносини із Заходом і убезпечити себе від надто тісних російських обіймів, Леонід Кучма оголосив про намір України вступити до НАТО на засіданні Ради національної безпеки і оборони (у травні 2002 року), закріпив цей намір у національному законі “Про основи національної безпеки України” (у червні 2003)⁹ і дав згоду на відправку українських військ до Іраку, де вони співпрацювали з НАТО до 2006 року. За іронією долі, саме Вікторові Януковичу, тодішньому прем’єр-міністру, довелося проштовхувати цей закон через парламент і представляти згодом Україну на зустрічах з офіційними особами НАТО.

Путін, найімовірніше, розумів вимушений характер цих кроків і тому не надто переймався декларативною євроатлантичною інтеграцією України. А все ж намагався тримати Україну на короткому мотузку, застосовуючи звичний метод батога і пряника. У 2003 році він запропонував обложеному зусібіч українському президентові очолити Співдружність незалежних держав – аморфну і досить безлику організацію, створену після розпаду СРСР як “інструмент цивілізованого розлучення” (з української точки зору) чи як основу майбутньої конфедерації (з погляду росіян). У вересні Кучма урочисто головував у Криму на саміті президентів Росії, Білорусі та Казахстану, які підписали угоду про створення Єдиного економічного простору – ще одного мертвонародженого проєкту, вигаданого Росією задля омріяної “євразійської” інтеграції.

Пряники працювали кепсько, тож доводилося вдаватись і до батогів. У жовтні 2003 росіяни влаштували провокацію в Керченській протоці – почали будівництво дамби завдовжки 4 км між російським Таманським півостровом і невеликим українським островом Тузла. Проєкт був розпочатий начебто місцевою владою без згоди Москви, завдяки чому Кремль якийсь час мав змогу вдавати невідання, аж поки Київ звернувся до російського уряду з тривожним запитанням.

Читайте також: Що сталося на острові Тузла 20 років тому: навіщо рашисти намагалися його захопити

Лише після того, як українські прикордонники пригрозили сусідам збройною відповіддю, будівництво греблі було зупинено, а Путін великодушно зіграв роль незамінного миротворця. Роль “лихого поліцейського” натомість була відведена голові його адміністрації Алєксандру Волошину, скандальна заява якого навряд чи була особистим експромтом: “Росія ніколи не залишить Керченську протоку Україні. Досить того, що Крим український... Годі вже над нами знущатися. Якщо буде потрібно, ми зробимо все можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію. Буде треба – скинемо туди бомбу!”¹⁰

На перший погляд, це виглядало як цитата з промов Жиріновського, проте насправді заява Волошина досить послідовно відбивала логіку ревізіоністських скарг Путіна 1994 року (описаних Ґартоном Ешем) і великою мірою провіщала його яструбину промову 2007 року на безпековій конференції в Мюнхені (яку багато хто нині вважає першою декларацією нової холодної війни).

Діатриба Волошина навряд чи звучить несподівано у контексті подібних антиукраїнських заяв російських чиновників і громадських діячів, зроблених від самого початку української незалежності. Боріс Єльцин, варто зазначити, ставився до них так само поблажливо, як і Владімір Путін. Попри всю його конфронтацію з російською Думою, він не вважав за потрібне спростовувати її одіозні антиукраїнські заяви – юридично нікчемні, проте символічно значущі.

Так було у травні 1992 року, коли російський парламент оголосив передачу Криму в 1954 акцією, що “не має юридичної сили”, бо, мовляв, вона була прийнята “з порушенням Конституції (Основного Закону) РРФСР і законодавчого процесу”. Роком пізніше Дума видала постанову, яка “підтвердила російський федеральний статус Севастополя”, а через три роки оголосила, що Росія має право здійснювати суверенітет над містом. Найбільш загрозливим і потенційно небезпечним було рішення Думи 1996 року (прийняте переважною більшістю голосів) про анулювання Біловезьких угод 1991 року про розпад Радянського Союзу.

Наприкінці 2004 року, втім, поблажливість Путіна до прозахідної орієнтації Києва вичерпалась, оскільки Помаранчева революція перевела ту орієнтацію з суто декларативної площини у площину практичної політики.

Вже в грудні він застеріг Україну від подальших загравань із НАТО, хоча й зробив позитивний жест щодо Європейського Союзу: “Якби Україна вступила до ЄС, це було б позитивним фактором, який, на відміну від розширення НАТО, допоміг би зміцнити систему міжнародних відносин”.¹¹ Ще через десять років він змінить свою думку і щодо ЄС, застосувавши усі наявні пряники й батоги, шантаж і підкуп, щоб змусити президента Януковича відмовитися від Угоди про асоціацію з Євросоюзом за кілька днів до її запланованого парафування на саміті Україна–ЄС (у листопаді 2014).

Можемо припустити, що ставлення Путіна до НАТО й ЄС (і загалом до Заходу) насправді ніколи не змінювалося. Просто до 2004 року він не надто переймався “європейськими устремліннями” України, розуміючи, що сутнісно це така сама словесна гра київських урядовців, як і його власне “партнерство” із Заходом. Але Помаранчева революція показала, що справи серйозніші, а Революція гідності остаточно переконала Кремль, що в Україні вже є критична маса населення й еліт, здатних перевести європейську риторику в інтеграційну практику.

Читайте також: Оксана Забужко: Захід прогледів російський фашизм

2.2. Помаранчева загроза

Схоже, що саме Помаранчева революція змінила відносно поблажливе, “веґетаріанське” ставлення Путіна до України, а заразом і до Заходу як гаданого спонсора і натхненника цієї та кількох інших “кольорових революцій” у посткомуністичних країнах.

Можливо, тут відіграли роль ще й особисті фобії колишнього каґебіста – пережиті ним переляк і розгубленість у дрезденській штаб-квартирі під час антиурядових протестів у НДР 1989 року. В кожнім разі, системна робота з метою “дати кольоровим революціям у морду” (за висловом одного з путінських політтехнологів)¹² почалася в Кремлі відразу після перемоги Віктора Ющенка і формування в Києві ліберального і прозахідного – чи, у термінах Москви, “націоналістичного” й “антиросійського” – уряду.¹³

Прикметно, що Ющенко уникав прямої конфронтації з Кремлем і навіть демонстративно здійснив свій перший міжнародний візит до Москви (по дорозі до Брюсселя), щоб запевнити Путіна, що він не тримає зла на нього за втручання в українські президентські вибори і що Україна цінує відносини з Москвою так само, як і з ЄС. Але Путіну не потрібні були рівноправні і дружні відносини з Україною, як і з будь-якою іншою колишньою колонією. Він потребував беззастережного послуху і підлеглості – за лукашенківською моделлю.

Путін, схоже, занадто багато вклав у перемогу Януковича й був переконаний, що його протеже зазнав поразки внаслідок змови і зради Заходу, а не народного голосування. Україна, за всієї своєї безладності, була все ж демократією, де формула “воля народу” мала як нормативний, так і практичний сенс. Росія ж, починаючи з перших років правління Путіна, ставала дедалі більш авторитарною з дедалі вужчими можливостями вільного вираження поглядів та політичної конкуренції. Путін, який завжди вважав постсовєтський простір своєю “законною сферою впливу”, мав вагомі підстави боятися демократії на цьому просторі, як і в самій Росії.

Російській авторитарній консолідації суперечила не лише демократія в Україні, а й історична політика, спрямована на розвінчання тоталітарної спадщини, зокрема сталінізму, що дедалі активніше реабілітувався в Росії. Москву дратувала й українська культурна політика, спрямована на відродження пригнобленої та маргіналізованої української мови й культури; і релігійна політика, що обстоювала юридичну рівність усіх Церков, відокремлених від держави, усупереч вимогам Москви пріоритезувати Російську православну церкву на так званій “канонічній території” (до неї Москва зараховує й усю Україну).

Конфліктним було й питання штучного голоду, організованого Сталіним у 1932–1933 роках, що забрав життя близько п’яти мільйонів українських селян. За совєтських часів навіть згадування про нього жорстоко каралося як “антирадянський наклеп”.

Віктор Ющенко вважав своїм особистим обов’язком відновити пам’ять про цю трагедію та вшанувати її жертв. У 2006 році він створив Український інститут національної пам’яті як спеціальний орган при Кабінеті Міністрів для “відновлення та збереження національної пам’яті українського народу”. Розслідування злочинів сталінського режиму та реабілітація його жертв були визначені першочерговим завданням Інституту, а дослідження Голодомору посіло центральне місце в його науковій діяльності.

Восени того ж року українська Верховна Рада законодавчо визнала Голодомор “геноцидом українського народу” і закликала іноземні парламенти ухвалити подібні резолюції. З ініціативи Ющенка в Києві було створено Національний музей Голодомору-геноциду і започатковано щорічне поминання на національному рівні жертв Голодомору в четверту суботу листопада.

Знову ж таки, усвідомлюючи чутливість цього питання, Ющенко та його команда ретельно уникали звинувачень Росії та росіян у цьому злочині. “Це тоталітарна, комуністична, сталінська система [вчинила геноцид], вона не має національної ідентичності”,¹⁴ – неодноразово повторював Юшенко – проте російських лідерів це не переконало. Вони  вже надто далеко зайшли в реабілітації та відродженні сталінізму й надто глибоко ототожнили власний режим із радянським “славним минулим”, щоб сприйняти Ющенкові аргументи. Вшанування українцями пам’яті жертв Голодомору було потрактоване у Москві як ще один вияв їхнього націоналізму, русофобії та, врешті, “нацизму”.

У відповідь на українські ініціативи і з виразним наміром запобігти поширенню “помаранчевої” інфекції у Росії, зіцпрезидент Дмітрій Мєдвєдєв створив у 2009 році спеціальну комісію, уповноважену “протидіяти спробам фальсифікації історії на шкоду російським інтересам”. Її основними завданнями було визначено “узагальнення та аналіз інформації про фальсифікацію історичних фактів і подій, спрямовану на приниження міжнародного престижу Російської Федерації”. Законопроєкт, який криміналізує “реабілітацію нацизму”, був поданий до Думи не так для боротьби з вигаданою “реабілітацією”, як для унеможливлення будь-яких обговорень радянських воєнних злочинів, співпраці СССР з Гітлером чи зіставлень сталінізму з нацизмом.¹⁵

У 2007 році указом Путіна був створений державний фонд “Русский мир” для поширення російської “м’якої сили” за кордоном, а ще через рік постало Федеральне агентство у справах Співдружності незалежних держав, співвітчизників, що проживають за кордоном, та з питань міжнародної гуманітарної співпраці, більш відоме як “Росспівробітництво” – федеральна держустанова під егідою міністерства закордонних справ.

Обидві установи за старою традицією почали відразу використовуватися для прикриття підривної діяльності в тих країнах, де вони працювали.¹⁶  У квітні 2021 року президент Зеленський припинив діяльність “Росспівробітництва” в Україні,¹⁷ а в липні 2022 року фонд “Русский мир” потрапив під санкції ЄС разом з багатьма іншими організаціями та особами, причетними до російської агресії проти України.¹⁸

Співпраця України з НАТО завжди була відчутним подразником для Москви – не так через вигадану “загрозу” російській безпеці з боку Альянсу, як через справді реальну загрозу російським імперським амбіціям та експансіоністським планам. Навесні 2008 року Україна перетнула “червону лінію”, визначену Кремлем, коли подала заявку на отримання Плану дій для членства в НАТО.

Москва мобілізувала весь свій вплив у країнах Альянсу, щоб ті відхилили українське подання, причому головну роль у цій не зовсім благочестивій справі було відведено Франції та Німеччині – головним бенефіціарам специфічних бізнес-відносин із Росією. Сам Путін виступив на саміті НАТО в Бухаресті з промовою, в якій (уперше, наскільки відомо) озвучив свої реакційне, радикально імперське бачення України як “штучної” держави (“навіть не країни”, як пояснив він у приватній розмові Джорджеві Бушу-молодшому).¹⁹

Читайте також: Чи міг саміт «надій і скандалів» 14 років тому в Бухаресті врятувати Україну?

Груба суміш брехні, напівправди та безсоромних маніпуляцій, деталізована згодом у його численних квазіісторичних екзерцисах²⁰ та провокаційних промовах про Україну,²¹ ґрунтувалася на фундаментальній, проте не завжди і не всім очевидній хибі: архаїчному, в дусі ХІХ ст., розумінні нації як спільноти “ґрунту і крові”, об’єднаної спільною мовою, релігією та міфологізованою історією, а не громадянською лояльністю, рівними правами і візією спільного майбутнього.

Україна не вписувалася в цю його примордіалістську модель, оскільки від перших днів незалежності розвивалась передусім як політична нація, у якій мова, етнічність або релігія відіграють другорядну роль і не розглядаються як ключові детермінанти громадянської лояльності й поведінки. У Бухаресті, однак, нікого не насторожила примордіалістська риторика Путіна, як і я його подальші антиукраїнські заяви, що ставили під сумніви саме існування України як держави і нації, – аж поки вони не оформилися в чітку українофобську теорію й не трансформувалася, зрештою, у геноцидну практику.

Через чотири місяці після Бухарестського саміту, що увінчався фактично дипломатичною перемогою Путіна, Росія вторглась до Грузії, анексувала 20% її території і, не зазнавши серйозного міжнародного осуду і поважних санкцій, найімовірніше інтерпретувала цю поблажливість Заходу як своєрідний карт-бланш для подібних розбійницьких дій у “ближньому зарубіжжі”. У серпні 2009 року Дмітрій Мєдвєдєв, який на той час виконував роль російського президента, надіслав Вікторові Ющенку зловісного відео-листа, сповненого погано замаскованих погроз, інсинуацій та брехливих тверджень.

Читайте також: Як беззуба реакція Заходу на окупацію Грузії РФ заохотила Путіна напасти на Україну

Він критикував політику України в усіх сферах: пам’яті, культури, мови, релігії, взаємин із НАТО (всупереч “добре відомій позиції Росії”), солідарності з Грузією під час російського туди вторгнення та розриву “наявних економічних зв’язків із Росією, насамперед у сфері енергетики” (це була кодова назва для спроб українського уряду зламати корупційні схеми в торгівлі енергоносіями, вигідні вузькій кліці українських і російських олігархів).²² 

А найгірше, Україна зробила справді безпрецедентну річ, яку може собі дозволити лише справді суверенна країна, – вислала двох російських шпигунів і зухвало нагадала російському військовому командуванню в Севастополі, що в договорі про оренду є пункти, які обмежують чисельність військ, перешкоджають перевезенню зброї і зобов’язують командувачів консультуватися з українською владою щодо будь-яких пересувань за межами визначеного місця дислокації.

Головною метою “листа” Мєдвєдєва у той час вважалася спроба підбадьорити й мобілізувати проросійські сили в Україні напередодні президентських виборів, запланованих на січень 2010 року (десятиденний візит Патріарха Кіріла в Україну слугував, очевидно, тій самій меті). І лише деякі спостерігачі звернули увагу на специфічне тло цього “листа”: відеозапис було зроблено у резиденції Мєдвєдєва в Сочі, з видом на Чорне море і військовими кораблями вдалині. У цьому контексті оголошене рішення “відкласти направлення нового російського посла в Україну” до нормалізації російсько-українських відносин звучало досить зловісно.

Читайте також:  Як Путін майже 20 років готувався до знищення України: Кучма, Янукович, Майдани та план "Механічний апельсин"

2.3. Останній шанс Путіна

Орієнтовна “миротворча операція” в Україні була підготовлена, правдоподібно, ще в той час, проте перемога “дружнього” для Кремля кандидата Віктора Януковича на президентських виборах у лютому 2010 року зробила цю операцію непотрібною – принаймні на якийсь час.

Вдячний Москві за підтримку новообраний президент поквапливо підписав із Мєдвєдєвим надзвичайно невигідні для України (та й для самого Януковича, як покаже час) Харківські угоди, поквапно й без жодних дебатів проштамповані у Верховній Раді пропрезидентською більшістю.

Суть угод зводилася до продовження російської оренди військово-морських об’єктів у Криму ще на 25 років, з 2017 по 2042 рік, з можливістю додаткової п’ятирічної пролонгації, в обмін на вельми сумнівну знижку на російський газ.

Опозиція розкритикувала Угоди з цілої низки причин: і як антиконституційні (через численні процедурні порушення), і як шкідливі економічно (оскільки розрекламовані газові “знижки” підривали насправді вільний ринок і повертали Україну до непрозорих схем у торгівлі енергоносіями), і як шкідливі політично (бо ж Янукович анітрохи ослабив цими поступками російський “інтеграційний” натиск, радше навпаки – лише посилив його й заохотив). Фактично, як зауважив тоді один із коментаторів, він “заклав частину незалежності України, щоб забезпечити внутрішню консолідацію” свого режиму, і тим самим “усунув противаги, які робили партнерство з Росією можливим і безпечним”.²³

Таким чином, Харківські угоди означали не лише “відхід від політики, яку з 2005 року проводив колишній президент Віктор Ющенко, а й фундаментальний перегляд курсу, яким Україна йшла з моменту здобуття незалежності”.²⁴ 

Читайте також: Чому та хто змусив Україну роззброїти свою армію?

Виглядає, однак, що росіяни в інтеграційному запалі переборщили, зазіхнувши зокрема й на особисті економічні інтереси найближчих Януковичевих соратників. Українські олігархи не надто переймалися ідеологічними поступками Москві – чи то у вигляді привілеїв Російській православній церкві в Україні, чи підвищення статусу російської мови, чи вилучення згадок про “геноцид” у вшануванні пам’яті жертв Голодомору, чи відновлення сталінської формули “Велика вітчизняна війна” (замість Другої світової) в підручниках тощо.

Проте надання російському бізнесу необмеженого доступу до українських ресурсів ішло кардинально врозріз із їхніми інтересами. Ймовірно, саме вони спонукали Януковича пручатися під московським натиском, продовжуючи оптимальну для них політику “багатовекторності” Леоніда Кучми, – але Януковичеві не вистачало для цього ані навичок, ані простору для маневру. Восени 2013 він мусив остаточно капітулювати перед путінським шантажем, відмовившись підписати в останню мить Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Укладена у 2010 році угода “газ за флот” хоч і принесла Януковичеві деякі короткострокові політичні й економічні вигоди, у тривалішій перспективі серйозно підірвала українську безпеку. Харківські угоди не лише продовжили далеко за межі 2017 року присутність у Криму 25 тисяч російських військових (без яких навряд чи вдалося б так легко захопити півострів у 2014 році), вони ще й легітимізували там підривну діяльність російських спецслужб, оскільки злощасна російсько-українська угода 1997 року (Договір про статус та умови перебування Чорноморського флоту) передбачала ще й збереження десяти російських розвідувальних та контррозвідувальних підрозділів у Севастополі. Російський флот, як влучно зауважив Джеймс Шерр, – це не просто звалище старих кораблів, призначених на брухт, це ще й притулок для російської агентури, логістичний центр “діяльності, яку всі попередні українські президенти вважали шкідливою для інтересів своєї країни”.²⁵

У червні 2010 року український парламент під тиском Росії виключив зі стратегії національної безпеки мету “інтеграції в євроатлантичну систему безпеки і набуття членства в НАТО”.²⁶  У липні був прийнятий закон про пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики, який офіційно зобов’язав Україну зберігати “позаблоковий статус”.

Російські розвідники, вислані Ющенком, були негласно прийняті назад в Україну; ціла низка росіян отримала українське громадянство за прискореною (і сумнівною з правового погляду) процедурою, щоб обійняти високі урядові посади, аж до очільника Міністерства оборони, Служби безпеки та особистої охорони президента.

А Володимир Сивкович, політик, якого ще тоді підозрювали у тісних зв’язках із російськими спецслужбами (нині він у розшуку), став віцепрем’єр-міністром із питань безпеки. Не дивно, що на момент російського вторгнення у 2014 році українська армія й апарат безпеки були в повному безладі; кілька тисяч державних службовців утекло до Росії вслід за Януковичем, десятки офіцерів армії, поліції та служби безпеки перейшли на бік ворога.

Масштабна інфільтрація українських держустанов російською агентурою не лише уможливила мирне захоплення Криму російськими спецпризначенцями і масштабні збройні заворушення на південному сході країни. Вона, ймовірно, забезпечила також керовану ескалацію насильства на Майдані й довкола нього взимку 2013–2014 р. у рамках розробленої російськими “політтехнологами” стратегії т.зв. “контрольованого” (чи “маніпульованого”) хаосу.²⁷

Читайте також: Суд дозволив арештувати ексміністра оборони Єжеля, який погодив «Харківські угоди» і давно з України безперешкодно втік

 Один із цих “ляльководів”, тогочасний помічник Путіна і, як вважають, його головний радник з українських справ Владіслав Сурков (“путінський Распутін”, за висловом Пітера Померанцева),²⁸ знаний як завзятий “заперечувач України” і один з архітекторів путінської (анти)української політики. Саме йому належить відома фраза про те, що “немає ніякої України – є лише українство, специфічний розлад свідомості”. Практичні поради щодо насильницького лікування згаданого ним “розладу” виглядають сьогодні особливо зловісно: “Примус силою до братніх відносин, – пояснював він, – єдиний метод, який історично довів свою ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайдено якийсь інший”.²⁹

Велетенський масив електронних листів та інших документів, добутих із поштової скриньки Суркова хакерською групою “Українська кіберхунта”, ілюструє його масштабну участь у подіях 2014 року в Україні, зокрема в організації та управлінні так званою “російською весною” – народним “повстанням” на півдні та сході України після революції Євромайдану.³⁰  Його роль в ескалації насильства на Майдані і подальшій, досі не до кінця зрозумілій утечі Віктора Януковича (вже після досягнення посередницького компромісу з опозицією, який начебто відкривав шлях достроковим президентським виборам), залишається поки що суто гіпотетичною.³¹

Проте цілком очевидно, що Кремль цього разу був набагато краще підготовлений до революційних подій в Україні, ніж у 2004-му, і мав набагато більше можливостей маніпулювати цими подіями на власну користь. Не лише інфільтрація українських інституцій була значно глибшою і системнішою, а й “політичні технології”, застосовані командою Суркова, були витонченішими, а пропагандистська кампанія, розгорнута під час Євромайдану, була значно потужнішою – що й підтвердила невдовзі антиукраїнська (й антизахідна) пропагандистська війна в глобальному масштабі.³²

Окрім часто повторюваної тези про “неіснування” України та пов’язаних із нею тез про “глибокі внутрішні поділи” та “штучність” українських кордонів, для полегшення й виправдання військового вторгнення було розроблено ще два окремих, але взаємопов’язаних наративи.

Один стосувався “нацистів” із потужно демонізованої Західної України, котрі начебто здійснили у Києві державний переворот, скинули (за підтримки Заходу) законний уряд і встановили фашистську хунту. Другий наратив стосувався росіян і російськомовних, які нібито зазнають утисків в Україні, а з приходом до влади “нацистів” опинилися взагалі на межі геноцидного знищення.

Ні перший наратив, ні другий не були абсолютно новими. Історія про “пригноблених” російськомовних циркулювала в російських і багатьох зарубіжних ЗМІ ще від початку 1990-х років, коли мільйони російських колоністів та їхніх нащадків у постсовєтських республіках зіткнулися раптом з вимогою (і потребою) опанувати на певному рівні мову зневажених ними аборигенів. Що ж до “нацистського” наративу, то його бойове випробування відбулось у 2004 році, коли фальшиві “націоналісти” пройшли парадом у центрі Києва, вдаючи з себе прихильників Віктора Ющенка – для його передвиборчої дискредитації.³³ Проте глибше коріння цього наративу сягає совєтських часів, коли весь український національний рух визначався як “націоналістичний” або й “нацистський”, а Західна Україна оголошувалася його споконвічною колискою.³⁴

Обидва наративи виявилися доволі успішними з пропагандистської точки зору, оскільки спиралися на певні усталені стереотипи (як частина “імперського знання”, перетвореного на міжнародне), а також на деякі вміло підтасовані факти та напівправду. І той, і той апелював до “здорового глузду”, хоча зазвичай цей “глузд” ґрунтувався на цілковитому незнанні особливостей України, її колоніального минулого й постколоніального сьогодення.

Наратив про “пригноблених русофонів” спирався на загальне переконання, що кожна держава, особливо новостворена, має тенденцію до “націоналізації”, тобто прагне асимілювати меншини у панівну мову й культуру. Ця модель виглядає слушною, проте малопридатною до України, де владна, майже стовідсотково зросійщена еліта зберегла панівне становище й після проголошення незалежності, а відтак і російська мова зберегла домінантні позиції в більшості сфер суспільного життя.

Досить згадати, що жоден український олігарх не розмовляє українською мовою як рідною, а з-поміж усіх шести українських президентів лише Віктора Ющенка можна вважати україномовним у повсякденному побуті.

Поступове розширення вжитку української мови впродовж трьох останніх десятиліть відбувалося не згори вниз, зусиллями владних “націоналізуючих” еліт (які насправді цілком комфортно почувалися зі звичною російською мовою), а як складний двосторонній процес, у рамках якого україномовна більшість мусила шукати взаємоприйнятних компромісів із панівною, структурно упривілейованою російськомовною меншістю. Повільність і непослідовність цього процесу дратувала радикалів з одного боку, натомість сама його необхідність дратувала консерваторів з іншого боку, проте перші й другі поступово призвичаювались до пошуку компромісів, а заразом і до того, що їхня країна виглядає (і, найімовірніше, виглядатиме) не зовсім так, як їм би хотілося.

Другий пропагандистський наратив – про вигаданих “нацистів” – спирається на схожі стереотипи, розроблені і поширені “імперським знанням” (українці у тому дискурсі – нацистські колаборанти, Західна Україна – колиска українського націоналізму, українці – генетичні антисеміти).

Читайте також: Антисемітизм і прокремлівська дезінформація

“Доказова база” того наративу істотно слабша, проте саме йому було відведено головну роль для виправдання російської агресії. До новочасного політичного обігу він потрапив у 2004 році з легкої руки російських “політтехнологів”, що керували кампанією Януковича проти Віктора Ющенка (одним із них був, до речі, автор сьогоднішнього “підручника з геноциду” Тімофєй Сєрґєйцев),³⁵ а у 2012 той наратив здобув друге дихання, коли маргінальна ультраправа партія “Свобода” отримала несподівану інформаційну підтримку від провладних, лояльних до Януковичевого режиму мас-медій (за рахунок більш поміркованої демократичної опозиції) і пройшла до парламенту з безпрецедентними для подібних груп в Україні 10% голосів. Генеральний план, ймовірно, полягав у тому, щоб вивести згодом її лідера до другого туру президентських виборів (2015 року), оскільки це був єдиний опонент, якого Янукович міг перемогти без значних фальсифікацій.

Ці зусилля несподівано окупилися у 2014 році, коли в Києві почалися антиурядові протести, а історії про “нацистів” на Майдані були підхоплені і роздуті московською пропагандистською машиною.³⁶ Це збило з пантелику багатьох іноземців, не кажучи вже про росіян, а найгірше – спантеличило й налякало багатьох українців на південному сході, традиційно прив’язаних до російських ЗМІ.

Дехто навіть приєднався до російських оперативників, відряджених в Україну очолити “народне повстання проти хунти” (як згодом хвалився один із очільників того “повстання” Іґорь Ґіркін: “Коли б наш загін не перейшов кордон, все би пропало!”).³⁷ Більшість жителів регіону воліли лишатися осторонь, проте декотрі стали й на український бік.

Цього було недостатньо, щоб дати відсіч озброєним провокаторам, проте досить, щоб не допустити поширення “російської весни” на всю територію “Новоросії”. Українська армія, хоч і дезорганізована, змогла звільнити за допомогою добровольців більшу частину Донбасу і наблизилася до оточення його головних центрів – Луганська та Донецька. Щоб урятувати своїх маріонеток від повного розгрому, Росія мусила ввести регулярні війська, передбачувано розбила танками погано озброєну українську піхоту і змусила Київ погодитися на перемир’я.

Тривалі переговори розпочалися в Мінську, де Росія вдавала, що “не є стороною конфлікту”, й наполягала на тому, щоб Київ вів переговори безпосередньо з представниками так званих Донецької та Луганської “народних республік”. Це означало б фактичну легалізацію маріонеткових режимів, чого Київ не міг прийняти, тож переговори проходили в дещо химерному форматі, де Росія грала роль посередника – поряд із Францією та Німеччиною, і водночас промовляла від імені представників “воєнних формувань окремих районів Донецької та Луганської областей” (так вони офіційно називались на зустрічі).

Семирічні суперечки щодо тлумачення “Мінських угод” передбачувано не принесли жодних результатів, оскільки неможливо ефективно обговорювати конфлікт, головний підбурювач, учасник і бенефіціар якого вдає, ніби “не є його учасником”. Україна резонно противилась інкорпорації “сепаратистських” регіонів до свого тіла на московських умовах (і під московським контролем), оскільки це фактично перетворило б її на дисфункціональну державу, “велику Боснію”, відкриту для всіляких московських диверсій і маніпуляцій. А Росія, зрозуміло, теж не могла піти на жоден компроміс, оскільки це означало б цілковитий провал її майстер-плану.³⁸

Читайте також: Російська брехня про "одиннарод"

Неспроможність Москви загнати Україну в пастку майстерно сконструйованих нею “Мінських угод” доповнилася черговою поразкою проросійських партій і кандидатів на виборах 2019 року: прихід до влади “космополіта” і “пацифіста” Зеленського замість гаданого “ультранаціоналіста” Порошенка не спричинив жодних істотних змін у політиці України щодо Москви. Це був виразний знак, що традиційно хитка й амбівалентна Україна пройшла нарешті точку неповернення, не лишаючи проросійським силам шансів на електоральний реванш. Як і в кожній нормальній країні, зміна уряду в Україні перестала бути підставою для фундаментальних геополітичних реорієнтацій.

Всупереч очікуванням Москви, Зеленський не став нічого змінювати в політиці свого “ультранаціоналістичного” попередника. “Декомунізаційні закони”, ухвалені у 2015 році (і спрямовані фактично на деколонізацію), залишилися чинними, національна мета приєднатися до ЄС і НАТО залишилася закріпленою в Конституції, м’яке просування української мови й культури було й далі підтримане низкою нових законів та інституцій, Російській православній церкві в Україні так і не дісталося сподіваних привілеїв і вивищення над іншими Церквами, зокрема головною суперницею – Православною церквою України, канонічно пов’язаною від 2018 р. з Константинопольським патріархатом. Ставлення населення до Росії й, особливо, до Путіна залишалося в Україні вкрай негативним,³⁹ а позитивне ставлення до ЄС і НАТО – стабільно високим.⁴⁰

Під певним оглядом, Зеленський навіть перевершив свого попередника, закривши найбільш токсичні проросійські пропагандистські телеканали і посадивши під домашній арешт найближчого друга Путіна й головного агента російського політичного впливу в Україні Віктора Медведчука, звинуваченого у державній зраді.⁴¹  Вигуки “ми втрачаємо Україну!” стали постійним мотивом у російських пропагандистських медіях – як відображення справді важливої, хоча і неповної правди. Повна правда полягала в тому, що Україна вже давно була “втрачена” – якщо не у 1991, то безумовно у 2014, – і лише власні міфи й ілюзії перешкоджали Москві це збагнути.

Після кільканадцяти місяців шантажу та демонстративного нарощування військової присутності біля українських кордонів міністерство закордонних справ Росії 17 грудня 2021 року оприлюднило два проєкти текстів – “Договору між Сполученими Штатами Америки та Російською Федерацією про гарантії безпеки” та “Угоди про заходи щодо забезпечення безпеки Російської Федерації та держав – членів Організації Північноатлантичного договору [НАТО]” – і звернулося до США та їхніх союзників по НАТО з проханням негайно відреагувати. Заявлена мета документів полягала в отриманні “правових гарантій безпеки”, але фактично зводилася до зухвалої вимоги відходу НАТО зі Східної Європи на позиції до 1997 року і визнання всього регіону й насамперед України легітимною сферою російського впливу.⁴²

Ці документи були радше погано завуальованим оголошенням війни, аніж пропозиціями для переговорів. Якщо вимоги Росії не будуть виконані, зловісно натякали кремлівські політики, їм доведеться подбати про безпеку країни самотужки, наявними “військово-технічними засобами”. Через два місяці, 24 лютого 2022 року, всі ці “засоби” були приведені в дію. Росіянам, як з’ясувалося, йшлося зовсім не про безпеку, не про територію і навіть не про помсту.

Йшлося про перемогу уяви над дійсністю, фантазії над реальністю: українців, уявлених як “нацистів”, слід було знищити, людей Заходу – як ворогів-змовників – викрити, а росіян-богоносців – ощасливити місією порятунку людства від глобального зла в мілленарному поєдинку. Російська війна в Україні таким чином – це війна перверсивного, ілюзорного, паралельного світу, витвореного не лише Путіним і його очманілими від власної брехні пропагандистами, а й поколіннями російських філософів, письменників, науковців, митців, – війна колективної маячні з непідвладною їй реальністю, яка має бути якщо не змінена, то знищена, починаючи з України, “військово-технічним шляхом”.

За цих обставин українці не мають іншого вибору, окрім як боротися за свою країну, свободу, гідність та ідентичність. Єдина альтернатива – бути стертими з лиця землі в рамках “остаточного розв’язання українського питання”, до якого вже досить відверто закликають кремлівські ідеологи. Росіяни, які абсолютною більшістю підтримують своїх знавіснілих лідерів, не мають жодного шансу стати нормальною нацією, зосередженою на розв’язанні власних проблем, а не поглиблюванні чужих.

Для одужання їм треба було б капітально переглянути своєї переверсивну самосвідомість і сформувати нову постімперську ідентичність, сумісну з сучасним світом суверенних національних держав. Можливо, такій фундаментальній ревізії посприяє шок від поразки у війні з Україною; можливо, статус держави-ізгоя й дедалі глибша міжнародна ізоляція спонукає їх критичніше глянути на свою сумнівну історію, ганебну сучасність і безперспективне майбутнє. Історія іронічна, й остаточне розв’язання “російського питання” (замість “українського”) цілком може стати несподіваним (і вельми бажаним) наслідком путінської війни в Україні.

—

Джерело: ZBRUC.eu

_______________________________-

¹ Цей погляд підтримують не лише незліченні кремлівські “голуби” та фахові “розумійники Путіна”, а й деякі поважні вчені, особливо з т. зв. “реалістичної школи” міжнародних відносин. Див. напр., John Mearsheimer, Why the Ukraine Crisis Is the West’s Fault. The Liberal Delusions That Provoked Putin. Foreign Affairs, 93:5 (2014), 77-89.

² Rußland und der Westen: Internationale Sicherheit und Reformpolitik. Bergedorfer Gesprächskreis, St. Petersburg 1994.

³ Timothy Garton Ash, Putin’s Deadly Doctrine. New York Times, July 18, 2014,

⁴ David Hoffman, Putin Says “Why Not?” to Russia Joining NATO. Washington Post, March 6, 2000.

⁵ Цит. за: Robert Person and Michael McFaul, What Putin Fears Most. Journal of Democracy, 22 February 2022, https://www.journalofdemocracy.org/what-putin-fears-most/

⁶ Vladimir Putin speaks with Robert Siegel. NPR, November 15, 2001.

⁷ Президент России [офіційний сайт], Совместная пресс-конференция с Президентом Украины Леонидом Кучмой [Сочі], 17 мая 2002.

⁸ Президент России [офіційний сайт], По окончании заседания саммита Россия–НАТО Владимир Путин принял участие в совместной пресс-конференции с Генеральным секретарем НАТО Джорджем Робертсоном и Председателем Совета министров Италии Сильвио Берлускони, 28 мая 2002.

⁹ Верховна Рада України [офіційний сайт], Про основи національної безпеки України, 19 червня 2003.

¹⁰ Цит. за: Leonid Shvets, KGB Agent Who Dreamed of NATO. Promote Ukraine, August 6, 2021.

¹¹ Президент России [офіційний сайт], Россия всегда негативно относилась к расширению НАТО, но всегда положительно смотрела на вхождение новых стран в ЕС, 10 декабря 2004.

¹² Глеб Павловский, “Революции вовремя не дали в морду” [інтерв’ю]. Корреспондент.net,   7 грудня 2004, Першодрук: Независимая газета, 7 декабря 2004.

¹³ Див., напр., Jeffrey Kuhner, Will Russia-Ukraine be Europe’s next war? Washington Times, 12 October 2008, Сергей Медведев, Мать родна. О войне как национальной идее. Радио Свобода, 18 июля 2022.

¹⁴ Jan Maksymiuk, Ukraine: Parliament Recognizes Soviet-Era Famine as Genocide. RFE/RL, November 29, 2006.

¹⁵ Pål Kolstø, Dmitrii Medvedev’s Commission Against the Falsification of History: Why Was It Created and What Did It Achieve? A Reassessment. Slavonic and East European Review, 97:4 (2019), 738-760, Див. також: Ivan Kurilla, The Implications of Russia’s Law against the “Rehabilitation of Nazism”. PONARS Eurasia Policy Memo, no. 331, August 2014; та Nikolay Koposov, Memory Laws, Memory Wars. The Politics of the Past in Europe and Russia [зокрема розд. 6, Memory Laws in Putin’s Russia]. Cambridge University Press, 2017.

¹⁶ How Kremlin Uses “Soft Power” for Malign Influence: Case of Rossotrudnichestvo in Ukraine. Hybrid Warfare Analytical Group, 9 September 2020; Yulia Masiyenko et al., “The Russian flag will be flown wherever Russian is spoken”: “Russkiy Mir” Foundation. Ukrainian Institute, 2022.

¹⁷ Ksenia Polskaya, Rossotrudnichestvo fell under the Kyiv’s sanctions. Deutsche Welle, April 4, 2021.

¹⁸ European Union imposed sanctions on Sobianin et al. Meduza, July 21, 2022.

¹⁹ Text of Putin’s speech at NATO Summit (Bucharest, April 2, 2008). UNIAN, 18 April 2008.

²⁰ Владимир Путин, Об историческом единстве русских и украинцев. Президент России [офіційний сайт], 12 июля 2021.

²¹ Президент России [офіційний сайт], Обращение Президента Российской Федерации, 21 февраля 2022.

²² Президент России [офіційний сайт], Послание Президенту Украины Виктору Ющенко. 11 августа 2009.

²³ James Sherr, The Mortgaging of Ukraine’s Independence. London: Chatham House, 2010.

²⁴ Ibid., p. 3.

²⁵ Ibid., p. 16.

²⁶ Ukraine drops Nato membership bid. Euobserver, June 4, 2010.

²⁷ Andrew Wilson, Virtual Politics. Faking Democracy in the Post-Soviet World. New Haven & London: Yale University Press, 2005.

²⁸ Peter Pomerantsev, Putin’s Rasputin. London Review of Books, 20 October 2011.

²⁹ Surkov: It’s interesting for me to act against the reality. Актуальные комментарии, 26 февраля 2020,

³⁰ Alya Shandra, Robert Seely, The Surkov Leaks: The Inner Workings of Russia’s Hybrid War in Ukraine. RUSI Occasional Papers, 16 July 2019.

³¹ Timothy Thomas, Russia. Military Strategy. Impacting 21st Century Reform and Geopolitics. Fort Leavenworth, KS: Foreign Military Studies Office, 2015, p. 373-374.

³² Деякі провокації, особливо після 2014 р., були організовані досить винахідливо, – як, наприклад, підпал угорського культурного центру на Закарпатті у 2018 трьома польськими громадянами з праворадикального угруповання на замовлення німецького(!) журналіста, зв’язаного, правдоподібно, з російськими спецслужбами. Див. Yuri Zoria, Alya Shandra, Attack on Hungarian centre in Ukraine: three Poles charged with terrorism in German journalist-planned plot. Euromaidan Press, 9 January 2019. Або на свій лад показова історія про невелику групу російських олігархів, які фактично приватизували територію меморіального комплексу Бабин яр із заявленим наміром збудувати там музей Голокосту. Їхні перші практичні кроки, однак, викликали занепокоєння активістів, які запідозрили групу в намірах реалізувати в проекті прокремлівські, антиукраїнські пропагандистські наративи. Див. Josef Zissels, Poutine nous envoie un Cheval de Troie. Desk Russie, 24 septembre 2021). Підозри особливо загострились після того, як один з олігархів був викритий на фінансуванні антиукраїнської операції “під чужим прапором” у Харкові – платив кримінальникам за малювання у місті свастик від імені українських “неонацистів”. Див. Seth Hettena, Sources Say Oligarch Funded Scheme to Paint Swastikas in Ukraine. Rolling Stone, 23 March 2022.

³³ Anton Shekhovtsov, Pro-Russian network behind the anti-Ukrainian defamation campaign. Blogspot, 3 February 2014. Див. також: Halya Coynash, Fake “Ukrainian fascist” arrested and charged with working for Russia and its proxy Luhansk “republic”. Kharkiv Human Rights Group, 24 January 2021, http://khpg.org/en/1608808766

³⁴ Mykola Riabchuk, The City and the Myth: Making Sense of the Lviv “Nationalist” Image. Aspen Review, 2020, nо. 1, p. 63-77.

³⁵ Ольга Ліпич, Автором плану знищення української нації виявився політтехнолог Януковича, який у 2004 році ділив Україну на три сорти. Обозреватель, 5 квітня 2022.

³⁶ Дослідницька група Hoaxlines проаналізувала обширні дані з мережі щодо поєднання термінів “Україна” (Ukraine) та “нацисти” (Nazi) у медійних дискусіях від червня 2010 до липня 2022 року. Їхнє парне вживання різко зросло під час російського вторгнення в Україну у 2014 і так само підскочило напередодні і під час російського нападу у 2022. Дослідники дійшли висновку, що “широке занепокоєння екстремізмом в Україні є рідкістю, якщо тільки Росія не інструменталізує це явище для виправдання своїх агресивних дій”. Див. Hoaxlines, August 3, 2022.

³⁷ Anna Dolgov, Russia’s Igor Strelkov: “I Am Responsible for War in Eastern Ukraine. Moscow Times, 21 November 2014.

³⁸ Duncan Allan, The Minsk Agreements Rest on Incompatible Views of Sovereignty. Chatham House, July 15, 2019.

³⁹ Динаміка ставлення населення до Росії. Київський міжнародний інститут соціології, 26 травня 2022.

⁴⁰ Public Opinion Survey of Residents of Ukraine. International Republican Institute, 2 April 2022.

⁴¹ Kremlin-Allied Ukrainian Lawmaker Medvedchuk’s House Arrest Extended. RFE/RL, 10 January 2022.

⁴² Françoise Thom, What Does the Russian Ultimatum to the West Mean? Desk Russie, 30 December 2021.

В тему: 

•  Чому з російським воєнним злочинцем Путіним не ведуть переговорів
• Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше?
• Психиатр Джеймс Фэллон: Путин — психопат с признаками садиста
• Чи справді Путін психічно хворий? Чи здатен він натиснути «ядерну кнопку»?
• Теперь Путин – Каддафи
• Путинский рейх несет такую же угрозу человеческой цивилизации, какую нес режим Гитлера
• Осмысление немыслимого в Украине. Что произойдет, если Путин нанесет ядерный удар?
• Как Путин хотел уничтожить украинский народ, но в итоге укрепил украинскую идентичность