Історія хворобливої одержимості російського диктатора Україною

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Путінова хвороблива заклопотаність “українським питанням”, яка набула особливо патологічних рис в останнє десятиліття й увінчалася розв’язанням повномасштабної геноцидної війни проти України, має глибоке ідеологічне коріння – як у біографії самого російського диктатора, так і в російській історії та культурі загалом, у ключових елементах російської (імперської) ідентичності.

Стаття досліджує еволюцію Путінових поглядів на Україну, з’ясовуючи спершу історико-культурні підвалини та ідеологічні джерела цих поглядів, а тоді простежуючи їх видозміну під впливом різноманітних політичних подій і процесів.

Відсутність адекватної міжнародної реакції на ці дедалі радикальніші погляди й на дедалі агресивнішу політику, мотивовану ними, сприяла їх легітимізації й перетворенню у своєрідну державну ідеологію, raison d’etre як самого режиму, так і відновлюваної ним імперії. Геноцидна війна стала логічним наслідком цих процесів, спробою “остаточно розв’язати” українське питання відповідно до історико-цивілізаційних фантазій російських еліт та їхніх хворобливих психологічних комплексів.

Міжнародні оглядачі дедалі охочіше погоджуються, що сьогоднішня заклопотаність Путіна “українським питанням” багато в чому подібна до хворобливої заклопотаності Гітлера “єврейським питанням” – із досить схожими геноцидними наслідками обох idées fixes. Однак між цими двома обсесіями існують також істотні відмінності.

Якщо євреї у збоченому сприйнятті Гітлера були абсолютним злом, невиліковною патологією на тілі людства, яку слід ретельно і методично знищувати, то українці у світогляді Путіна – це патологія на тілі російської нації, небезпечна мутація “російськості”, яка заперечує саму себе і видає себе за щось інше (стає “анти-Росією”, у термінах Путіна, якою маніпулюють, зрозуміло, одвічні вороги Росії та їхні місцеві найманці).

Українців, однак (на відміну від примордіально “невиліковних”, з погляду Гітлера, євреїв), можна зцілити від їхнього розумового збочення, від хибної свідомості, званої українством, і зробити їх “нормальними”, тобто російськими. Кремлівські ідеологи передбачають для них табори перевиховання, доповнені фізичною ліквідацією тих, хто перевиховуватися не хоче і тим підтверджує, що є “нацистом”.

За наявними свідченнями, Путін не був надто одержимий “українським питанням” на початку своєї політичної кар’єри, хоча, безумовно, плекав антизахідні обрáзи, імперський реваншизм і постсовєтську ностальгію протягом усіх років свого врядування у Санкт-Петербурзі, а згодом у Москві.¹ У постсовєтській Росії не бракувало шовіністичної, українофобської літератури, яка включала як квазінаукові праці дореволюційних і білоемігрантських авторів, так і сучасні антиукраїнські тексти в усіх жанрах.

Владімір Путін як офіцер КҐБ міг бути знайомий з цією літературою ще за совєтських часів, оскільки влада мовчки толерувала її “самвидавний” обіг і часто сама поділяла її основні ідеологічні, переважно конспірологічні постулати.

З великою вірогідністю можемо припустити, що власне антизахідництво й залишковий імперіалізм, успадковані зі служби в “органах”, поєднувались у Путіна з глибоко закоріненими в російському суспільстві великодержавницькими поглядами на Україну і логічно провадили його від квазі-академічного заперечення України як нації до сумнівів у її політичній легітимності, а відтак і до спроб усунути цю “історичну аберацію” силою.

У першій частині цієї статті я розглядаю (можливі) ідеологічні джерела українофобії Путіна, тоді як у другій частині поетапно простежую еволюцію його риторики й політики щодо України, від 1990-х і дотепер.

Моє головне припущення полягає в тому, що це ставлення значною мірою визначалося російською культурою, політичною філософією та специфічно імперським світоглядом загалом. Проте конкретні політичні кроки і рішення, хоч і засновані на цьому спотвореному світогляді, не конче мали набути аж таких масштабів і сягнути крайнощів геноциду, коли б патології, що лежать в їхній основі, були належним чином розпізнані і заблоковані.

Читайте також: Чому не варто толерувати російську культуру

1. Сумнівне “братерство”

Невдовзі після масакри в Бучі, у квітні 2022 року, президент Франції Емманюель Макрон спровокував обурення багатьох українців, застерігши журналістів від уживання терміну геноцид, тому що, мовляв, “ці два народи [росіяни та українці] є братами”.² 

Міністерство закордонних справ України висловило своє розчарування словами Макрона і назвало метафору недоречною, оскільки ці так звані “брати” вбивають українських дітей, обстрілюють мирних жителів, ґвалтують жінок і руйнують усе на українській землі. Інші коментатори без зайвої дипломатії заявили, що “братами” росіян є насправді не українці, а орди Чинґісхана. Президент Володимир Зеленський пам’ятно визначив російсько-українське “братерство” біблійною метафорою про Каїна й Авеля.³

Міф про “братерство” та подібні метафори були розроблені більшовиками, які не могли вже просто так заперечувати існування української нації (як це робили їхні суперники-монархісти), особливо після виходу українців на політичну сцену в 1917–1918 роках та проголошення Української Народної Республіки. Більшовики якраз тому й виграли громадянську війну, що були гнучкішими у “національному питанні”, ніж білогвардійці, які ревно відстоювали ідею “єдиної і неподільної Росії”. Ленін зумів прихилити значну частину меншин на свій бік, пропонуючи їхнім лівим лідерам різні ступені автономії.

Путін, який звинувачує більшовиків у “винайденні” радянських націй, включно з Україною, та руйнуванні “єдиної і неподільної Росії”, явно помиляється: більшовики насправді врятували Російську імперію від остаточного розпаду, залучивши “націоналів” до свого утопічного проєкту глобальної соціалістичної федерації, – на противагу до монархістів, які наполегливо заперечували реальність (і пов’язану з нею модерність) – достоту як це робить тепер Путін.

Радянське “братерство” було лицемірним, бо ж не передбачало реальної рівності: росіянам відводилася роль “старшого брата” (“старшого” не так за віком, як за місцем у ієрархії; відоме визначення Сталіном росіян як “перших серед рівних” стосувалося насамперед статусу; мова йшла про встановлення чіткої ієрархії в комуністичній “родині”, де росіянам приписувалась як політична, так і культурна зверхність).

Українцям у цій колоніальній моделі відводилася роль “молодшого брата” – такого собі сільського кузена, недорікуватого, але милого, особливо в народному одязі, з фольклорними співами та кумедним діалектом. Симпатичні, але тупуваті, вони постійно потребували старшобратньої опіки (а деколи й стусанів).

Більшість росіян, включно з самим Путіним, “люблять” українців – проте лише доти, доки ті погоджуються грати роль слухняних підлеглих селюків щодо російських культурніших, урбанізованих родичів. Дослідники колоніалізму порівнюють ці взаємини зі стосунками між Робінзоном Крузо і П’ятницею.

Робінзон “любить” свого П’ятницю – але лише доти, доки абориген визнає зверхність білого господаря й не наполягає на шанобливому ставленні до його власної мови, культури та гідності. Тим часом П’ятниця, який хоче зрівнятися з Робінзоном, хоче, щоб його називали справжнім, а не вигаданим колонізаторами ім’ям, і який претендує на власну культурну, а тим більше політичну суб’єктність, – це вже якийсь божевільний чи, ще гірше, зманіпульований якимось іншим “Робінзоном” (американським, німецьким, польським, жидо-масонським) П’ятниця.

Читайте також: Що передбачив Джорж Орвелл у путінській Росії

Яскравий приклад цієї своєрідної діалектики “братерства” надав років десять тому неофашистський філософ Алєксандр Дуґін, на той час професор Московського державного університету і автор популярних підручників з геополітики, на яких виросло кілька поколінь офіцерів російського Генштабу.

У серпні 2014-го він був настільки розчарований запеклим опором українців російському вторгненню на Донбасі, що гнівно написав на своїй сторінці Вконтакте: “Я не можу повірити, що це українці. Українці – чудовий слов’янський народ. А це – раса виродків, які виповзли з каналізаційних люків... Ми повинні очистити Україну від ідіотів. Геноцид кретинів необхідний і неминучий...”

На той час це була досить радикальна заява, хоча й не унікальна і не виняткова, бо ще з 1990-х років, а особливо після 2005 року (від Помаранчевої революції) російський ультраправий марґінес дедалі більше насичувався подібними закликами та “науковими” трактатами, які доводили штучний і сутнісно “антиросійський” характер незалежної України й пропонували різноманітні шляхи її підкорення та/або ліквідації. Власне, сам Дуґін зробив подібну заяву ще в червні 2014-го, а згодом повторив цей заклик кілька разів у своїх відеозверненнях: “Українців треба вбивати, вбивати, вбивати. Ніяких більше розмов. Я стверджую це як професор”.

Коментар Дуґіна примітний не так своїм радикалізмом (тут конкурентів йому ніколи не бракувало),¹⁰ як специфічною геноцидною “діалектикою”. Він дуже добре ілюструє неспроможність російської імперської свідомості прийняти незручну реальність – визнати існування реальних українців і відмовитися від їхнього віртуального образу, виплеканого імперськими ідеологами.

Ця свідомість і далі заселяє політичну реальність фіктивними українцями з імперської уяви (“чудовим слов’янським народом”), натомість реальних українців переводить у світ хтонічних істот (“виродків із каналізаційних люків”), які самою своєю присутністю псують вигадану “чудову” реальність і тому мають бути знищені.

Про особисті контакти Дуґіна з Путіним невідомо практично нічого, проте дослідники, які називають його “мозком Путіна”, мають рацію принаймні в тому, що відзначають їхню ментальну спорідненість і приналежність до однієї школи вкрай реакційної, месіанської, імперіалістичної думки.¹¹ Ця школа ототожнюється насамперед із російським емігрантським християнсько-фашистським філософом Іваном Ільїним (1883–1954), який ще в 1928 році з ентузіазмом розмірковував про перспективи російського фашизму,¹² а в 1933-му вітав гітлерівський націонал-соціалізм,¹³ хоча й розчарувався в ньому невдовзі –  головно через презирливе ставлення гітлерівців до слов’ян.

Його твори, заборонені в СССР, почали знову перевидаватися в 1990-х, резонуючи, вочевидь, з імперським ресентиментом багатьох росіян, даючи їм надію на національне відродження в каламутних ідеях національної містики, месіанізму, вигаданої меритократії й сподіваного реваншу над безбожним, раціоналістичним, ліберально-демократичним Заходом.

“Засобом досягнення цієї мети мав стати сильний тоталітарний лідер, якого Ільїн називав “живим органом Росії, знаряддям самоспокути”, “Царем”, який поведе Росію “у велику історичну битву між слугами Божими і силами пекла”.¹⁴ У єльцинській Росії не бракувало охочих на таку роль, проте було небагато інституцій, здатних свого кандидата на ту роль проштовхнути. Навряд чи котрась із них зберегла свої традиційні можливості краще, ніж КҐБ.

Читайте також: Марія Берлінська: Українське суспільство зараз — про свободу

У 2005 році Путін віддав належне Іванові Ільїну, посприявши його посмертній репатріації зі Швейцарії до Москви. Роком пізніше у щорічному зверненні до Федеральних зборів він визнав свій борг “перед відомим російським мислителем”, після чого не раз іще і за різних обставин згадував його як зразкового патріота і яскравого візіонера. У 2014 році він рекомендував своїм регіональним губернаторам прочитати книгу Ільїна “Наша місія” поряд з “Виправданням добра” Владіміра Соловйова та “Філософією нерівності” Ніколая Бердяєва. Незважаючи на всі відмінності, ця трійця мала важливе спільне.

Всі вони були віддані “російській ідеї” – “сукупності концепцій, що виражають історичну унікальність, особливе покликання і глобальне призначення російського народу і, відповідно, російської держави”.¹⁵ Окрім містики російського месіанізму, вони поділяли також дуже сильні антизахідні почуття, спрямовані насамперед проти секуляризму, раціоналізму та ліберальної демократії. І всі троє твердо вірили в “неподільність російських народів”, хоча лише Ільїна можна назвати по-справжньому одержимим “українським питанням”.

Деякі автори також вказують на загравання Путіна з Александром Солженіцином, котрий незадовго до смерті в 2007 році прийняв державну нагороду від президента, хоча в минулому відхиляв подібні пропозиції від Ґорбачова і Єльцина. Путін, зрозуміло, цінував Солженіцина не за його захист свободи слова чи безкомпромісну критику сталінізму й Ґулаґу.

Він підходив до Солженіцинових ідей вибірково і кон’юнктурно, роблячи акцент на його затятому антизахідництві та пропаґанді російського “особливого шляху”. Хоча неоімперіалізм Солженіцина був стриманішим і витонченішим, Путін намагався використати його якомога ефективніше, апелюючи зокрема до антиукраїнської позиції російського нобелянта, висловленої ще в 1990 році: “Всі розмови про окремий український народ, котрий існує десь із дев’ятого століття і має свою неросійську мову, є нещодавно вигаданою брехнею”.¹⁶

Жоден із цих мислителів не мав справді глибокого впливу на погляди Путіна на Росію, Україну й політику загалом. Скоріше, вони надали йому зручні аргументи, допомогли сформулювати деякі почуття і раціоналізувати певні ідеї.

Проте всі вони, як і сам Путін, – продукти тієї ж гегемоністської культури, глибоко схильної до антизахідних ресентиментів, теорій змови, містичного націоналізму і месіанства, та, що особливо важливо сьогодні, “заперечення України”. Уся ця культура ґрунтується на специфічних переконаннях і припущеннях та виростає з певного досвіду.

У новітню добу вона артикулюється через так зване “імперське знання” – сукупність дискурсивних репрезентацій імперської історії й етнології, які формують ментальність імперських підданих і забезпечують домінування імперії над підкореними народами.¹⁷ Протягом трьох століть російське “імперське знання” було інституціоналізоване на міжнародному рівні – в академічних колах, підручниках і масовій культурі; воно стало, по суті, загальновизнаною “мудрістю” – самоочевидною, незаперечною і безпроблемною.¹⁸

Стосовно України це “знання” передбачає, що українці є лише етнічною підгрупою росіян, а українська історія – лише регіональна частина вічної, “тисячолітньої” Росії. Щоб довести ці твердження, перебільшується мовна, культурна та релігійна спорідненість українців і росіян, натомість важливі, а подеколи й вирішальні відмінності ігноруються, насамперед – принципово відмінна політична культура, успадкована в одному випадку від деспотичного Московського царства й Золотої Орди, у другому – від республіканської Речі Посполитої та інституційно до неї подібної козацької Гетьманщини.

Читайте також: «Викривлена історія може бути небезпечнішою за ядерну зброю, і ми це тепер бачимо»

Російська уява (на яку спирається “імперське знання”) створила українців як “малоросів” три століття тому – разом із привласненням української території та історії – під час перетворення середньовічної Московії за Петра І на Російську імперію.

За іронією долі, саме освічені українці з колишніх “польських” земель, залучені Петром І до його проєкту “європеїзації”, винайшли ідею політичної тяглості між Києвом і Московією (для підвищення власного символічного статусу) і придумали для новонародженої імперії назву “Русь”, символічно апелюючи до середньовічної Київської Русі, яка припинила своє існування в ХІІІ столітті.¹⁹ 

Таке “винайдення традиції” не є чимось унікальним для більшості держав і народів, проте винайдення “Росії” як єдиної спадкоємиці Русі мало справді катастрофічні наслідки для її двох інших, набагато пряміших і легітимніших спадкоємців – українців і білорусів.

Міф про спадкоємність не лише посприяв перетворенню Московії на Російську імперію шляхом привласнення руської історії та руської території (яка на той час належала Речі Посполитій), але й відкинув та делегітимізував саме існування українців та білорусів, понижених до статусу регіональних етнічних підгруп стосовно домінантних московитів, облудно перейменованих у “великоросів”.

Не дивно, що будь-які спроби українців розвинути свою самобутню культуру, мову та ідентичність жорстко придушувалися імперією як прояви небезпечного сепаратизму. У цьому сенсі російсько-українська війна триває вже триста років, набуваючи різних форм – від заборон мови, друку, освіти, Церкви й репресування активістів до військового знищення УНР, Голодомору, масових депортацій і завезення колоністів, брутальних репресій і системної русифікації.

У цій війні були короткі періоди перемир’я, на які Москва вимушено погоджувалася, як у 1920-х або 1990-х роках, але по суті війна ніколи не припинялася, оскільки Росія так і не позбулася міфу про “Київську Русь”, не розвинула новочасної національної ідентичності замість застарілої імперської і не змирилася з існуванням незалежної, демократичної та європейської України.

Путін, у цьому сенсі, не розпочав нової війни, а лише продовжив і активізував стару, трьохсотлітню. У перше десятиліття свого правління він покладався головно на м’яку силу, корупцію і маніпуляції, але мірою того, як західна м’яка сила і, відповідно, вплив в Україні ставали дедалі сильнішими, він перейшов до жорсткіших методів політичного тиску й економічного шантажу, а відтак і до тотальної війни.

Його особистий життєвий досвід і особливості психіки відіграли, ймовірно, роль у виборі часу, методів та риторичного оформлення цієї війни, але основні причини конфлікту випливають із фундаментальної, екзистенційної несумісності російської імперської ідентичності з українською національною, що позиціонує себе як окрема і “європейська”.

Одержимість Путіна самим існуванням незалежної України – це не його особиста параноя, а квінтесенція травмованої імперської свідомості, яка сприймає відсутність України в імперському проєкті як зяючу діру, кровоточиву рану, яку слід негайно вилікувати хірургічним шляхом. Якщо уважно вчитатися в заяви й писання Путіна про Україну, то можна догледіти в них такий собі панслов’янський еквівалент “Майн кампф” чи, радше, ще одні фейкові “Протоколи мудреців Сіону”.

Послання вождя зводяться до кількох простих ідей: України не існує, її вигадали вороги Росії, українці по суті є росіянами, а ті, котрі з цим не погоджуються, витворюють “антиросію” – екзистенційну загрозу для всього “русского мира”, – достоту як євреї становили, з погляду нацистів, екзистенційну загрозу для людства й “германського світу” зокрема.

Парадоксальний ефект путінської “боротьби” виявився протилежним до того, якого він зі своїми натхненниками й послідовниками сподівався. Україна вийшла з випробування консолідованою політичною нацією з міцною, як ніколи раніше, громадянською ідентичністю, що ефективно перекриває всі її легендарні етнічні, мовні, регіональні та інші поділи.

Читайте також: Сергій Грабовський: хто і навіщо прагне розіграти карту «народу Донбасу»

Так само й західний світ подолав нарешті свої внутрішні розбіжності й інституційну слабкість, а летаргійне й нікому вже, здавалося б, не потрібне НАТО отримало новий несподіваний стимул для подальшого розвитку. Натомість омріяне дітище Путіна – “русский мир” – розлетівся на друзки, оскільки не лише українці в переважній більшості визнали Росію своїм найбільшим ворогом,²⁰ а й навіть Російська православна церква в Україні поквапно дистанціювалася від прокремлівського Московського патріархату.²¹

Україна як національна держава виявилася несумісною з імперською Росією як з історичних, так і з політичних причин. Історично московити розвинули ідентичність, яка привласнює ідентичність українців і білорусів як свою невід’ємну частину й не залишає місця для них як окремих народів. Політично Росія еволюціонувала від гібридного режиму кінця 1990-х років до консолідованої автократії, дедалі більш диктаторської та тоталітарної.

Російські еліти зайнялася промоцією вкрай ретроградного, застарілого типу імперської ідентичності, заснованого на примордіальних уявленнях про буцімто спільну мову, релігію та міфологізовану “спільну” історію.

Україна тим часом відкинула авторитарні спокуси, захистила демократію і розбудувала конкурентну політичну систему в рамках відкритого суспільства. Вона зміцнила громадянську і, що важливо, орієнтовану на майбутнє національну ідентичність, ставши таким чином настільки ж відмінною від путінської Росії, наскільки історична Річ Посполита (й Україна як її частина) відрізнялася свого часу від Московського царства.

Конфлікт між цими двома утвореннями був неминучим – мірою того, як росіяни відчували свою ідентичність неповною без України, а українці відчували екзистенційну загрозу від нав’язливих російських обіймів. Форми цього конфлікту змінювалися впродовж століть, і його теперішня кульмінація не конче мусила набрати саме таких, щонайкривавіших форм. Ціла низка об’єктивних і суб’єктивних чинників відіграли істотну роль у його перебігу. 

розділ книги "Удавана Росія: імітація величі і могутності" / Зеленько Г. (керівник проєкту, науковий редактор), Лісничук О., Нагірний В., Павленко І., Рябчук М., Стародуб А. Ніжин: Видавець Лисенко М. М., 2024. 288 с.

Микола Рябчук, опубліковано у виданні ZBRUC.eu

___________________________

¹ Владимир Путин обвиняет коммунизм и СССР [відеозапис 1991 р.]. Youtube, 31 січня 2014, Див. також: Илья Жегулёв, Как Путин возненавидел Украину. Вёрстка, 25 апреля 2023; та Андрій Мовчан, Ліквідація спадку Революції як ідеологія російського вторгненняSeptember, 21 лютого 2023.

² Simon Bouvier, Macron rejects use of the term ‘genocide’ to describe Russian atrocities in UkraineCNN, April 13, 2022.

³ Zelenskiy Trolls Putin After Russian President Publishes Article On Ukraine, RFE/RL Newsline, July 13, 2021.

 See Peter Kenez, Civil War in South Russia, 1918 (зокрема розд. 8: A Russia Great, United, and Indivisible). Berkeley: University of California Press, 1971.

 Докладніше про це: Mykola Riabchuk, The Ukrainian ‘Friday’ and the Russian ‘Robinson’: The Uneasy Advent of Postcoloniality. Canadian American Slavic Studies, 44:1-2 (2010), 5–20.

 Александр Дугин [особиста сторінка], Вконтакте, 24 августа 2014.

 Александр Дугин, Убивать, убивать, убивать! Youtube, 18 июня 2014.

 Александр Дугин, Убивать, убивать, убивать! Youtube, 17 июля 2014.

 Герман Обухов, Агрессор и профессорРадио Свобода, 10 марта 2015.

¹⁰ Игорь Джадан, Операция “Механический апельсин”Русский журнал, 21 апреля 2008.

¹¹ Anton Barbashin and Hannah Thoburn. Putin’s Brain, Alexander Dugin and the Philosophy Behind Putin’s Invasion of CrimeaForeign Affairs, March 31, 2014; Anton Shekhovtsov, Putin’s Brain? New Eastern Europe, no. 4, 2014, 72-79; David von Drehle, Russian intellectual Aleksandr Dugin is also commonly known as ‘Putin’s brain’NPR, March 27, 2022; Michael Millerman, Inside "Putin’s Brain": The Political Philosophy of Alexander Dugin. Toronto: Millerman School, 2022.

¹² Иван Ильин, О русском фашизмеРусский колокол [Berlin], 1928, №3, с. 54-64.

¹³ Иван Ильин, Национал-социализм. Новый духВозрождение [Paris], 17 мая 1933.

¹⁴ Peter Hughes, “Putin’s brain”: What Alexander Dugin reveals about Russia’s leaderSpectator, 19 April 2022.

¹⁵ Santiago Zabala, Claudio Gallo, Putin’s philosophers: Who inspired him to invade Ukraine? Al Jazeera, 30 March 2022.

¹⁶ Цит за: Peter Yeltsov, What Putin’s Favorite Guru Tells Us About His Next Target. Politico, 10 February 2015.

¹⁷ Докладніше про механізм дискурсивного домінування: Едвард Саїд, Орієнталізм. К.: Основи, 2001.

¹⁸ Ева Томпсон, Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. К.: Основи, 2006.

¹⁹ Edward Keenan, On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors, in: S. Frederick Starr (ed.), The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia (Armonk NY: M. E. Sharpe, 1994), 19-40.

²⁰ Зовнішньополітичні орієнтації громадян УкраїниЦентр Разумкова, 4 квітня 2023ю

²¹ Neil MacFarquhar, Ukrainian Orthodox Church Breaks with Moscow Over War. The New York Times, 28 May 2022.


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

14:07
Валерій Пекар: Що далі, то мирних планів буде більше
13:15
Прокурори не можуть встановити особи Миколи Негрича та Михайла Голиці, за наказом яких у Києві зруйновано пам'ятку архітектури
12:04
Politico: Угорщині загрожує паливна криза через зупинку транзиту нафти ЛУКОЙЛу Україною, у Будапешті нервують
10:00
Ворог захопив село Пргорес, загрожена траса Покровськ-Костянтинівка
09:01
ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті та втрати ворога на 21 липня
08:11
Джонсон оприлюднив мирний план для України, який може використати Трамп
20:00
У неділю дуже спекотно буде лише на півдні України
18:06
"Мамі не кажи, але я може не вийду звідси": історії жінок, які чекають та шукають безвісти зниклих в Кринках
16:40
Побита у Києві заброньованим інспектором благоустрою жінка госпіталізована до лікарні
16:10
Юрій Касьянов: "Штабних" багато, командирів мало. Про офіцерські посади у військах

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]