Два роки війни: у що вірить та на що сподівається Україна

Версия для печати

На фронті глухий кут, у владі та в суспільстві розкол, західна допомога падає. Але, незважаючи на всі лінії напруги, українці з надією продовжують дивитися в майбутнє країни. За підсумковим опитуванням 2023 року таких було понад 60%.

Про ситуацію в Україні стаття видання istories.media.

Наприкінці другого року повномасштабної війни Україна опинилася у стратегічному безвиході. Їй вдалося відбитися від агресора, звільнивши частину окупованих у лютому — березні 2022 року територій. Однак поставлене президентом Володимиром Зеленським (і підтримуване значною частиною суспільства) завдання виходу на межі 1991 року сьогодні виглядає малоздійсненним. Але Зеленський не переносить слова «глухий кут» і розраховує тільки на перемогу.

Війна набула затяжного характеру. Сили противників — Росії, яка спирається на допомогу блоку авторитарних країн (Китай, КНДР, Іран), та України, яку підтримує широка західна коаліція, прийшли в хитку рівновагу. Затяжне протистояння — це насамперед змагання ресурсів, і тут позиції Кремля виглядають міцнішими: російська економіка адаптується до війни та санкцій і навіть виросла завдяки ВПК, а демографічний ресурс незрівнянно вищий за український. Крім того, РФ — авторитарна держава, де Путін може продовжувати війну, не зважаючи на волю суспільства.

При цьому допомога союзників Україні починає слабшати. Затягування війни відбивається і стан суспільства. Українці, як і раніше, вірять у перемогу, але після невдачі контрнаступу у 2023 році вона вже не виглядає близькою (більшість українців вважає, що війна триватиме ще 1–2 роки). У верхах політична криза, у суспільстві депресія, економіки падіння. Але на кону стоїть саме виживання України як країни, тож українці готові продовжувати опір.

Війна: втрати та технологічний прорив

Одна з ключових військових подій початку року – залишення українською армією Авдіївки. З урахуванням великих втрат російської армії під час взяття цього населеного пункту (за українськими оцінками — можливо, завищеними — до 47 тисяч, із них 17 тисяч загиблими), цю операцію важко назвати великим успіхом ЗС РФ. Російське командування дотримується колишньої стратегії — повільне просування вглиб української території ціною масованих та кровопролитних штурмів укріплених міст (хоча деякі українські військові визнають, що противник почав воювати більш вміло, ніж під час «бахмутської м'ясорубки» з її «м'ясними штурмами» в дусі Першої світової).

В українському керівництві давно точилися дискусії щодо доцільності оборони Авдіївки, яка представляла виступ на лінії фронту, що створював загрозу котлу для ЗСУ. Прихильником виходу з Авдіївки виступав колишній головком Валерій Залужний, президент Зеленський був прихильником утримання території задля піднесення бойового духу нації (подібні розбіжності були й навколо Бахмута) і навіть приїжджав підтримати захисників Авдіївки. У результаті вже після відставки Залужного його правоту було визнано — українська армія відступила з Авдіївки на нову лінію оборони.

Однією з причин невдач ЗСУ називають нестачу постачання озброєнь із боку західних союзників. Глава МЗС України Дмитро Кулеба в інтерв'ю CNN заявив, що ВСУ не довелося б залишати Авдіївку, якби українська армія вчасно отримала артилерійські боєприпаси. Однак найчастіше брак озброєнь пояснюється вичерпанням запасів у Європі, яка виявилася не готовою до сценарію повномасштабної та довготривалої війни. Україна намагається нарощувати власні виробничі потужності, але цього поки що недостатньо для ефективного протистояння російській військовій машині.

Бракує особового складу: в Україні давно дебатується необхідність мобілізації додаткових 400–500 тисяч осіб (це був ще один пункт розбіжностей Зеленського та Залужного). У Верховній раді розглядається проект нового закону про мобілізацію. Він передбачає зниження призовного віку з 27 до 25 років, суворішу відповідальність для ухилістів, взяття на військовий облік українців, які живуть за межами країни, тощо. Проте мобілізація не надто популярна в українському суспільстві, зокрема через корупцію в військкомати, що порушує уявлення про справедливість. Політики, включаючи президента, не мають бажання брати на себе подібну відповідальність. «Мобілізація непопулярна у суспільстві. Інстинкт самозбереження, розуміння того, що війна затягнеться, ніхто не хоче ризикувати життям своїх близьких», — каже київський політолог Володимир Фесенко.

Досвід показує, що демократії можуть здаватися слабшими за авторитарні та тоталітарні країни. Наприклад, в умовах ліберально-демократичної системи складніше приймати непопулярні рішення (про мобілізацію, тимчасові обмеження свобод тощо). Як не згадати висловлювання Юзефа Пілсудського часів радянсько-польської війни 1920 року: «Я завжди сміявся, що ми не можемо позбутися добровольчого характеру армії, бо в нас воює тільки той, хто хоче, чи той, хто дурень». Але в результаті демократії перемагають, бо воюють у злагоді зі своїм народом.

Для протистояння російській військовій машині Україна має воювати «розумно». Залужний виступав за технологічне переозброєння ЗСУ, називаючи три завдання, що стоять перед українською обороною у 2024 році: забезпечення ЗСУ високотехнологічними засобами, створення нової філософії ведення бойових дій, що виходить з обмеженості ресурсів, і якнайшвидше освоєння нових методів. Незважаючи на його відставку, українське керівництво слідує цим курсом, що створює надію на спадкоємність. Президент Зеленський підписав указ про створення перших у світі безпілотних військ. А західні союзники планують поставити Україні тисячі дронів нового типу, які працюють за роєвим принципом, керованим штучним інтелектом. Такі безпілотники можуть зв'язуватись один з одним для націлювання без контролю з боку оператора.

Політика: криза легітимності та пошук альтернатив

Напередодні вторгнення Україна здавалася легкою здобиччю для Кремля — президент-популіст, який втрачає популярність, нестійка політична система, послаблювана партійними чварами, всевладдя олігархії. Однак саме через свою демократичну природу Україні вдалося легко включити формат «народної війни» (чого, незважаючи на всі зусилля пропаганди, не вдалося досягти РФ) та відбити напад. Однак після того, як перший натиск ворога спав, українська політична система почала повертатися до звичних політичних та соціальних конфліктів.

Одна з ключових проблем — криза легітимності влади, що насувається. Україна вперше опинилася у ситуації, коли президентські та парламентські вибори не пройшли у передбачені Конституцією терміни через воєнний стан. Конституція чітко прописує повноваження Верховної ради у таких випадках (парламент працює до наступних виборів, які можуть бути проведені лише після скасування військового стану), а ось про повноваження президента такої чіткості формулювань немає.

Зеленський, повноваження якого закінчуються 20 травня 2024 року (цього дня п'ять років тому відбулася його інавгурація), з точки зору Конституції стає виконувачем обов'язків президента до наступних виборів (нинішньої весни їх точно не буде, оскільки парламент продовжив військовий стан до 13 травня). . В опозиції розглядається ще одна опція — перехід посади в. о. президента до голови Верховної ради, який за Конституцією набуває повноважень у разі неможливості виконання обов'язків президентом — такий прецедент уже був під час втечі Віктора Януковича. Але речник Руслан Стефанчук представляє президентську партію «Слуга народу» і підконтрольний Офісу президента. Статус в. о. ніяк не зменшує повноважень президента, але робить хиткішою його легітимність, ніж можуть скористатися як опозиціонери, так і Кремль.

Відсутність виборів в умовах війни не була б гострою проблемою, якби популярність Зеленського наприкінці другого року війни не пішла на спад. Серйозним ударом по рейтингу президента стало звільнення Залужного, явно з політичних міркувань — популярний генерал став сприйматися в президентській адміністрації як небезпечний конкурент. Відхід Залужного лише посилив ситуацію — за лютневими опитуваннями, йому довіряють 94%, а ось Зеленському — 64% (на відставці Залужного президент втратив 13% порівняно з груднем 2023-го). Новому головкому ЗСУ Олександру Сирському довіряють поки що лише 40% українців.

Це провокує загострення політичної боротьби, формування ситуативної спілки «все проти Зеленського». Подібний альянс уже почав формуватися 2021-го, коли проти президента став створюватися фронт із парламентської опозиції, незадоволених олігархів і колишніх соратників Зеленського (один із них — екс-спікер Дмитро Разумков — розглядався як наступний претендент на пост президента). Подібний сценарій свого часу коштував владі Петру Порошенку, коли він зіткнувся з широким спектром супротивників — від розгніваних патріотів-майданівців до проросійських політиків, підтриманих частиною олігархів; цим протистоянням скористався саме Зеленський, який виграв вибори на хвилі невдоволення старою елітою.

З іншого боку, Зеленський зосередив у руках багато влади, і тут військове становище йому швидше руку. Хитка легітимність навряд чи може йому безпосередньо загрожувати, більшість українців (69%, за лютневими даними КМІС) виступають за проведення виборів після війни, тобто погоджуються зі збереженням нинішньої конфігурації влади. Невдоволення звільненням Залужного президент спробує згладити, призначаючи популярних командирів на ключові посади в армії. Наприклад, заступником головкому з інновацій і командувачем армії безпілотників став Вадим Сухаревський, який налагодив у своїй бригаді власне виробництво бойових дронів і входив до рейтингу найвпливовіших командирів ЗСУ (він також відомий як перший український силовик, який відкрив вогонь 2014 року в бою з диверс. Стрєлкова в Донбасі). Але відчувається й нестача кадрів — так, на посаду нового командувача територіальної оборони призначено генерала Ігоря Плахуту, причетного до спроб розгону Майдану.

Один із варіантів виходу з політичної кризи — створення коаліційного уряду «національної єдності» за прикладом Ізраїлю, який сформував такий кабінет після атаки ХАМАС. На цій ідеї наполягає опозиція, зокрема, партія «Європейська солідарність» Петра Порошенка. З погляду заспокоєння громадської думки це був би вдалий хід, проте час для нього втрачено, подібний уряд варто було б створювати у перші місяці війни, коли відбулася реальна консолідація еліт. Нині в умовах загострення політичної боротьби такий уряд буде «лебедем, раком та щукою». До того ж, на відміну від ізраїльської ситуації, де є протистояння двох політичних блоків, приблизно рівних за силою, Зеленський спирається на однопартійну парламентську більшість і компромісів з опозицією не потребує.

Економіка: зовнішня допомога та внутрішні резерви

Російська агресія завдала колосальної шкоди економіці України. Оцінки прямої шкоди різняться, але вимірюються сотнями мільярдів доларів. За розрахунками Світового банку, на відновлення України потрібно $486 млрд протягом 10 років. Прем'єр-міністр Денис Шмигаль оцінював втрати у 30% економіки. ВВП України у 2022 році впав на 30,4%, а у 2023 році зріс більш ніж на 5%.

Сильно постраждали основні експортні галузі – сільське господарство та металургія. Збитки та прямі втрати аграрного сектора, за підрахунками KSE, становили $80 млрд. Захоплено та зруйновано «Азовсталь», Маріупольський меткомбінат, Авдіївський коксохімічний завод. «Криворіжсталь» та «Запоріжсталь» працюють через війну в половину потужності.

За таких умов західна підтримка є критично важливою для української економіки. Бюджет залежить від неї практично наполовину: цьогорічні доходи заплановані в $43,4 млрд, витрати майже вдвічі більші — $82,3 млрд, дефіцит — $38,6 млрд. Це приблизно стільки, скільки Україна розраховує отримати від партнерів: бюджет передбачає зовнішні позики $41 млрд і таку саму суму на протидію російській агресії.

Третина міжнародної допомоги — гроші зі США, але законопроект про неї в Америці заблоковано Конгресом внаслідок передвиборних маневрів. Через цю затримку українська влада може вдатися до друкування грошей, як у перший рік війни, наприклад, щоб профінансувати проведення мобілізації. 2022-го емісія підтримала держбюджет, але призвела до девальвації гривні та стрибка інфляції. За два роки війни курс долара зріс з 29,5 до 38,6 гривень (31%), а інфляція у 2022 році підскочила до 26,6% із 10% у 2021 році. Минулого року вона опустилася до 5,1%, але у бюджеті цього року закладено зростання цін на 9,7%.

Інший варіант – пошук нових джерел зовнішньої підтримки. Нещодавно Україна уклала угоду про економічну допомогу $12 млрд з Японією; незважаючи на опір Угорщини, вдалося розблокувати пакет допомоги від ЄС, ведуться переговори з іншими країнами G7. Якщо допомоги від Америки 2024-го не буде зовсім, уряду доведеться вдатися до жорстких заходів — підвищення податків та скорочення витрат.

Незважаючи на війну та затримки іноземної допомоги, українська економіка примудряється утримуватись на плаву. У січні податківці перевиконали місячний план збирання доходів на 14%, а митниця — на 30%. Голова фінансового комітету Верховної ради Данило Гетьманцев пояснює це тим, що бізнес підвищує зарплати, виводячи їх з тіні, і відмовляється від продажу товару за готівку (безготівкова оплата ускладнює уникнення податків). Пожвавлення економіки, як і Росії, сприяє зростання ВПК, природний супутник війни.

Суспільство: депресія та надія

Відчуття глухого кута на фронтах, економічна криза та розбіжності у верхах впливають на соціально-психологічний клімат у країні, занурюючи суспільство в депресію. За даними групи «Рейтинг», уперше з початку повномасштабної війни частка тих, хто вважає, що події в країні йдуть у неправильному напрямку, перевищила частку оптимістів (46% проти 36%). Українці, як і раніше, вірять у перемогу (85%), проте 79% вважають її обов'язковою умовою продовження західної допомоги. На цьому тлі будь-які розмови на Заході про те, що допомогу Україні треба згортати, спричиняють хворобливу реакцію.

Патріотична консолідація суспільства нікуди не поділася. Але тепер вона працює не на шаленому драйві та ентузіазмі, як у перший рік війни: швидше за все, українці, зчепивши зуби, відстоюють свою країну. Ілюзій щодо противника жодних немає, люди хочуть справедливої розплати для агресора, повернення окупованих земель. За даними КМІС, 58% за продовження бойових дій за будь-яких умов, 74% проти будь-яких територіальних поступок заради миру. 78% українців мають близьких родичів чи друзів, які загинули чи дістали поранення, ця війна для України в буквальному значенні народна.

Гострою залишається проблема біженців. За даними ООН, Україну залишили 6,3 млн осіб, більшість опинилися в Європі (наприклад, понад мільйон у Німеччині та близько мільйона у Польщі). 2,8 млн. українців виявилися переміщені на територію Росії. Багато хто з тих, хто виїхав в евакуацію до Європи, вже адаптувався на новому місці і не планує повертатися на батьківщину. Наприклад, опитування польської газети Rzeczpospolita показало, що половина українських біженок, що опинилися в цій країні, не планують повертатися. Зросла за два роки і частка біженців, які бажають залишитись у Чехії, — з 43 до 58%. Європейські країни постійно продовжують право на тимчасовий притулок для українських біженців, але очікують від українців адаптації та участі на ринку праці. Влада України сприймає цю ситуацію як загрозу демографічній безпеці країни. Президент Зеленський вже звертався до українців, які перебувають у ЄС, із закликом повертатися до безпечних регіонів країни, зокрема до столиці, щоб оживити економіку.

Крім біженців, є і проблема внутрішньо переміщених осіб (ВПО, біженці із зони бойових дій), їх 4,8 млн. За час повномасштабної війни в країні на 300 тисяч — до трьох мільйонів — зросла кількість людей з інвалідністю.

Все це створює додаткові точки напруги. Соціолог української групи «Рейтинг» Олексій Антипович зазначає: «Ось три готові лінії конфлікту в майбутній Україні: “ВПО – не ВПО” всередині держави, “біженець – не біженець” поза державою, третє – “служив – не служив”, “воював – не воював”, “рідні загинули – не загинули”». Найбільші розбіжності існують між тими, хто охоплений війною — мобілізованими та їхніми сім'ями, людьми, які втратили своїх близьких, мешканцями прифронтових територій — і тими українцями, які все ще намагаються жити нормальним життям, вважає український соціолог Інна Волосевич.

Однак, незважаючи на всі лінії напруги, українці з надією продовжують дивитися в майбутнє країни. За підсумковим опитуванням 2023 року таких було понад 60%.

ВГОРІ: ОКОПНА ВІЙНА ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ВЖЕ БІЛЬШЕ РОКУ. ФОТО: REUTERS/SCANPIX/LETA

Переклад: «Аргумент»

На цю тему:

• Дрони замість снарядів: 10 уроків двох років війни в Україні
• Будемо відступати, допоки в українського війська не буде озброєння та людського ресурсу - Гудименко
• Валерій Пекар: Трагедія сторічної давнини може повторитися