Нині мимоволі пригадав свої думки і настрої десятирічної давності. І вони в першій половині серпня 2014 року були доволі оптимістичними. Так, ще тривала активна фаза так званої Антитерористичної операції, хоча всі розуміли, що за цією евфемістичною абревіатурою приховується війна між Росією і Україною, хай і обмежених масштабів.

Наші Збройні сили впевнено тіснили ворога, просувалися вперед, звільняючи від умовних сепаратистів один населений пункт за іншим, нагадує видання  ZAXID.net [2]. Так, з Росії їм невсякаючим потоком надходила зброя, бронетехніка, амуніція і навіть жива (тимчасово) сила. Але нашого праведного наступу, здавалося, не годна зупинити жодна сила. Благо – до Іловайського котла на той момент ще справа не дійшла.

Водночас радикально змінювалися в кращий для нас бік настрої на Заході. Там встигли відійти від шоку, спричиненого варварським збиттям пасажирського авіалайнера Boeing 777 та нарешті усвідомити, хто тут кривавий убивця, хто загрожує безпеці цілого континенту. А головне – почати усвідомлювати, як діяти в такій ситуації.

Читайте також: "На арену з тиграми кинули Україну і закрилися нею, як щитом. Це виглядає доволі гидко." [3]

Майже три сотні людських життів коштувало Заходу це усвідомлення. Коли ракета, запущена 17 липня 2014 року російським ЗРК «Бук», збила пасажирський авіалайнер Малайзійських авіаліній, який летів з Амстердама до Куала-Лумпура рейсом MH17.

Так, нині ми вже знаємо, що то була «мала кров», як би цинічно це не звучало. Бо сьогодні ми бачимо, яких масштабів може досягти трагедія, якщо кровожерливого диктатора вчасно не зупинити всіма силами й засобами. Але тоді цивілізований світ хоч і посилював тиск на Москву, але все ще намагався знайти компроміс.

«Настав час Європі показати, що вона справді є впливовою. Посилення санкцій – єдине, що Владімір Путін дійсно розуміє», – наголошувала авторитетна німецька газета Welt у своїй статті, опублікованій у серпні 2014 року.

Читайте також: Іловайськиа трагедія: половина матеріалів справи, яка налічує 1150 томів - таємна інформація [4]

А ще якихось кілька тижнів перед тим публікації в німецькій пресі були значно беззубішими, а то й прихильними до Москви. Ще популярною в колах європейських інтелектуалів була ідея Russland verstehen – «Зрозуміти Росію». Щойно після трагедії MH17 цю ідею почали ставити під питання: «Putin verstehen? (Зрозуміти Путіна?) – За бажання й Гітлера теж можна спробувати зрозуміти».

Тон висловлювань німецьких публіцистів щодо Москви відчутно загострювався. І це стало притаманним не лише для журналістики і не лише для Німеччини. Хоча, звісно, медіаатаки путінферштеєрів, тобто преси, яку ми умовно можемо назвати «газпромівською», тривали.

І ще довго на світ Божий з’являлися статті на кшталт тієї, як у німецькому виданні TAZ (симпатизує лівиці) «Правда про рейс MH17» (Die Wahrheit über Flug MH17). Її автор, послуговуючись принципом cui bono, намагається довести, що винні в аварії Сполучені Штати, Україна, навіть Ізраїль, але ніяк не Росія і проросійські бойовики, бо їхнє реноме, бачте, лише постраждало…

Читайте також: Як Німеччина через свій дисфункціональний любовний зв'язок з Росією стала заручницею найнебезпечнішої диктатури у світі [5]

Але такі думки і їхні носії відходили на маргінес загального західного дискурсу. Помірковані політики Європейської Унії зненацька перетворилися на активних критиків Москви. Хто б ще кількома днями раніше міг припустити, що тодішній президент дружньої до Москви Болгарії Росен Плевнелієв привселюдно назве Росію «агресивною і націоналістичною».

Саме тоді Марк Рютте, тодішній прем’єр-міністр Нідерландів – країни, яка прихистила в себе доньку Владіміра Путіна, перетворився на вірного друга України й затятого ворога Росії. Він почав фактично виставляти ультиматуми Кремлю, закликати ЄУ до перегляду відносин з Росією. Голосно претензії Кремлю почав видавати й тодішній британський прем’єр Девід Кемерон. Саме з того часу Лондон взяв твердий антипутінський курс і вже з нього не сходив, а лише посилював його.

Читайте також: Непрості питання про війну в Україні – і відповіді на них від американського аналітика [6]

Саме тоді Захід поступово почав прозрівати. Зручна ілюзія щодо «доброго Путіна» й можливості «перезавантаження» відносин з Росією розвіювалася (спойлер: але не розвіялася до кінця). Тож у Києві логічно сподівалися, що і Європейська Унія, і Сполучені Штати накладуть на Кремль більш жорсткі санкції та провадитимуть щодо нього адекватнішу політику, яка б більше не передбачала умиротворення агресора.

А Путін тоді нівроку перелякався. Зразу ж 17 липня він зателефонував тодішньому американському президентові Баракові Обамі (хоч не робив цього вже кілька місяців). Виправдовувався, крутився як вуж на пательні, мовляв, Росія до цього інциденту зовсім не причетна. Це не ми, це українці, марсіани, це він сам вибухнув (пригадуєте, як Путін з макабричною либою на обличчі прокоментував на шоу Ларрі Кінґа трагедію субмарини «Курск»: «Она утонула»). Але переконати в цьому Обаму, який уже був озброєний матеріалами ЦРУ, ФБР і АНБ, звісно, не зумів.

Тут би й натиснути на Кремль усім цивілізованим світом, допоки російське керівництво перебувало в цілковитій прострації. От був реальний шанс змусити Росію припинити війну на Донбасі й забратися геть з української землі. Але західні лідери тоді не виявили твердості. Вкотре. І, на жаль, далеко не востаннє.

Попри все західні політики продовжували вірити (радше, не так вірити, а самі себе переконувати), що Росію все ще можна інтегрувати в цивілізований світ. Особливо Берліну дуже вже не хотілося втрачати свої інтереси в Росії. Мова передовсім про експорт високотехнологічної продукції – електроніки, верстатів, транспортних засобів. Та й Обама, який зовсім недавно ініціював «перезавантаження» відносин із Кремлем, не втрачав надію, продовжити цю справу.

Читайте також: Річниця вторгнення. Як Путін майже 20 років готувався до знищення України: Кучма, Янукович, Майдани та план "Механічний апельсин" [7]

А Путін перетерпів свій переляк, потроху оговтався й побачив, що все для нього в порядку, можна продовжувати агресію. І не просто продовжувати, а посилювати. Посилювати на вищому рівні – із введенням в Україну регулярних російських частин.

Саме тоді ми й почули про Іловайськ… Далі був «Мінськ-1», «Мінськ-2», Дебальцеве. І повномасштабне вторгнення стало лише питанням часу. Бо ще тоді було зрозуміло, що Путін так просто не згорне свій проєкт «Новоросія», а радше його розширюватиме, допоки це вдаватиметься.

Читайте також:  Російські ракети зробили у 2022-му те, чого до кінця не зробили у 2014-му російські танки - поцілили в бездумну прив’язаність до Росії [8]

Занадто багато сил і коштів було в нього вкладено. Запущений маховик війни Москва навіть при бажанні не змогла б сама так просто зупинити. А от зупинити її за допомогою західної потуги було цілком реально.

—

Любко Петренко [9], опубліковано у виданні ZAXID.net [2]

Читайте також: 

В тему: 

•  Чому з російським воєнним злочинцем Путіним не ведуть переговорів [10]
• Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше? [11]
• Психиатр Джеймс Фэллон: Путин — психопат с признаками садиста [12]
• Чи справді Путін психічно хворий? Чи здатен він натиснути «ядерну кнопку»? [13]
• Теперь Путин – Каддафи [14]
• Путинский рейх несет такую же угрозу человеческой цивилизации, какую нес режим Гитлера [15]
• Осмысление немыслимого в Украине. Что произойдет, если Путин нанесет ядерный удар? [16]
• Как Путин хотел уничтожить украинский народ, но в итоге укрепил украинскую идентичность [17]