“І Революції на граніті, і Помаранчевої революції, і Революції гідності”.

22 листопаду 2022 року, 272 день великої війни

… “СБУ у Києво-Печерській Лаврі!!!!! Та невже?” - цей день для Ірини Фаріон починається довгоочікуваною патріотами України новиною, якою мовознавиця поспішає поділитися з однодумцями.

Обшуки приміщень української національної святині співробітниками Служби безпеки стали початком процесу заборони в країні діяльності очевидного агентурного осередку ФСБ в нашій державі. Осередку, який рядився під нібито українську церкву.

На жаль, цей процес не завершений і додині - головним чином через політичні “маневри” президента Володимира Зеленського та його оточення, серед якого майже немає україноцентричних особистостей. Та й українців загалом. Що унеможливлює становлення національної Держави саме українців, як домінуючого етносу, на цьому етапі визвольних змагань.

“… Цей день, 22 листопаду, приніс і гірку звістку: у кліниці в Німеччини помер Юрій Шухевич - син Романа Шухевича, головнокомандувача Української повстанської армії, Героя України.

Юрій Романович пробув в радянських концтаборах і засланнях 32 роки.

Ось коментар Ірини Фаріон того дня на скорботну подію львівському телеканалу НТА - про родинний шлях родини Шухевичів:

“… Я пригадую його останній чин, який мене особисто вразив. Останній чин був пов'язаний з тим, що після того, коли львівська “прекрасна” влада, в особі Андрія Садового (мер міста Львів - А.), не дозволила поховати на Алеї Слави, на Личаківському цвинтарі, Дарію Гусяк [2], зв'язкову Романа Шухевича. І Юрій Шухевич тоді надав для неї притулок. Притулок, у якому і він тепер буде - гробівець.

І саме в гробівці Юрія Шухевича, родини Шухевичів, поховали Дарію Госяк, з якою я мала щастя спілкуватися за десять днів до війни.

Це для мене дуже символічні речі.

Коли відходить покоління звитяжців, то вони вміють триматися один за одного.

І це посил нам сьогодні. Триматися один за одного! Навіть у найтяжчій миті.

Скажемо так, що зоря Української повстанської армії відходить у безсмертя, а зійшла зоря Збройних сил України. І саме ось це покоління Романа Шухевича, Дарії Гусяк, Ольги Ільків [3], яку ми також недавно ховали, стало підґрунтям для створення сучасних Збройних сил України. І це ще одне нагадування, що історія – це не те, що минає.

Історія – це те, що завжди. І, як казав Степан Бандера, що найосновніше у цій нашій історії – це зв'язок поколінь. Тобто здатність внука тримати за руку свого дідуся у всіх сенсах цього слова.

В сенсі тому, що дійсно дідусь веде внука фізично життям. Але найважливіше, що це покоління передає молоді кульмінації свого героїзму. Бо я не знаю, чи є в нашій історії більш героїчна сторінка, ніж виникнення Української повстанської армії, яку очолював батько Юрія Шухевича Роман Шухевич.

Бо це була армія без держави, без союзників і без зброї. І воювала щонайменше 10 років. От, власне, такі в мене думки, коли Шухевич відійшов в інший світ…

Телеведуча: Якщо я не помиляюся, батька пана Юрія Шухевича - Романа Шухевича називають батьком української артилерії. І ви знаєте, ви згадали про те, що відійшла у вічність Повстанська армія і зійшла зірка Збройних сил України. Це дуже гарне порівняння, але я скажу, коли я спілкувалася з паном Юрієм Шухевичем, я вже не мала можливість це згадати в цьому етері, він мені сказав тоді таку фразу, що насправді це все послідовний і логічний зв'язок, тому що в окопах хлопці починають слухати повстанські пісні, але вже на сучасний манер. Вивчати історію українського війська, яка формувалася саме в повстанській армії, як артилеристи, і вивчати оцей неймовірний подвиг боротьби і способи боротьби. Тому мені здається, що герої породжують героїв. Нація нескорених, вона не має, по суті, кінця. І буде перетікати з одного часу, з одного покоління в інше.

- Так, звичайно. Але чомусь 14 жовтня цього року наш президент у своєму вітальному слові ні словом не згадав про Українську повстанську армію. Я залишаю це запитання відкритим і адресую йому його персонально.

А процитую тут вам Степану Бандеру у контексті тих відкритих дверей смерти Юрія Шухевича: “Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови, живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога” (ця цитата Степана Бандери з промови 1958 року над могилою Євгена Коновальця підкреслює духовну єдність між живими та полеглими борцями за Україну. Повний текст [4] відомого звернення - А.).. Скажіть, будь ласка, який ще народ має таких глибоких, мудрих, божеских провідників, як українці? Тому ми незламні, але разом з тим і тому ми платимо таку дуже високу ціну, позаяк не все українське суспільство засвоїло ці уроки історії.

І я тут ще хочу нагадати, що, наприклад, велике щастя є ще з цього героїчного покоління, покоління Атлантів - Мирослав Симчич. І якому наступного року, та буквально вже за два місяці буде 100, якщо я не помилилася. Власне, той Мирослав Симчич, який казав, що в нас не було жодних перспектив.

“Ми розуміли, що ми боремося, ми смертники, і ми боремося задля нашої історії”... А що таке історія? Історія – це можливість передати послідовність своїх дій наступним поколінням. Що ми і сьогодні спостерігаємо в героїчному чині нашої великої армії на чолі із генералом Залужним. Під час інтерв'ю якого ми бачимо, що за ним стоїть бюст кого? Степана Бандери!

Той, який каже, що розділені ми кордоном смерти, але з'єднані вірою, любов'ю і служінням.”

Того ж дня Ірино Дмитрівно нагадує про ще одну дату:

“22 листопада 1873 року відійшов у Вічність перший ректор Київського університету, людина-енциклопедія, друг Тараса Шевченка, історик мови і наш перший краєзнавець Михайло Максимович. Пізнаваймо СВОЇХ! І буде нам багатство у всьому.”

* * * * * * *

23 листопаду 2022 року, 273 день великої війни

Цього дня міністру освіти часів президента Віктора Януковича Дмитру Табачнику повідомили про підозру в державній зраді. Ця новина [5] про людину, яка системно нищила українську освіту, не могла не опинитися у стрічці новин телеграм-каналу Ірини Фаріон. Яка роками доводила злочинний умисел в антиукраїнській діяльності цього очевидного агента спецслужб РФ. Агента: якого десятиріччями “не помічала” Служба безпеки України…

Цього ж дня - сумна дата:

Ірина Фаріон:

“Сьогодні Творцеві та очільникові міжнародного батальйону "Карпатська Січ" було б 57.....Вічна пам'ять, Друже. Довершимо Твій героїчний Чин нашою великою Перемогою”.

Дивіться “Ген українців” - “Олег Куцин – Ідея і Чин”:

“Слава нації! Смерть ворогам!

Коли смерть стає безсмертям? Хочу, аби ми про це сьогодні з вами думали під час цієї дуже складної студії. Бо пишемо її у сороковий день відходу його у вічність. Героя.

Героя теперішньої московсько-української війни - Олега Куцина. Пишемо цю студію 28 липня, у день української державності.

Для нього, Олега Куцина, мого побратима, українська держава була святістю. І він знав, що без війни цієї держави утвердити не вдасться. Тому йому належить ось ця думка, яку ви можете бачити за моєю спиною.

“Я знав, що ця війна буде. Я просто переживав, що вона буде без мене”.

А ще Олег казав інше.

Має бути розуміння, що ця війна – продовження боротьби, яку віками веде український народ. За визволення з під Московської імперії. Що це продовження тієї ж боротьби, яку вели козаки. І січові стрільці у 20-ті роки. І бандерівці під час Другої світової.

А далі йде найважливіша думка, пані та панове, на яку я хочу, щоб ви звернули особливу увагу.

Найважливіше, каже Олег, які думки в голові, коли тримаєш зброю. В цій короткій студії героїчного відходу у вічність мого побратима, ми, власне, маємо з'ясувати, як думки, як спосіб мислення цієї людини виформував дуже яскраву особистість.

Я неодноразово спілкувалася з Олегом, але я і не уявляла, наскільки це глибочезна і велика людина.

Це, мені здається, одна із наших найбільших вад, що ми не оцінюємо людей, коли вони поряд з нами, ще живі. Тому, заходячи у його життя, практично мого ровесника, ми заходимо в життя покоління вісімдесятників, які віформувалися у час відродження української держави. І сьогодні дуже стисло перейдемо з вами дорогою Олега Куцина, маловідомого чоловіка нашій з вами держави.

Межі фізичного життя. Бо від сьогодні він став безсмертним. Від сьогодні.

Від 28 липня, коли душа його, з огляду на християнське віровчення, покидає цей земний світ. І, як я вичитала, цій душі вже не цікаво, що тут відбувається…

… 23 листопада 1965 року народився Олег на Франківщині.

Героїчно відійшов у вічність 19 червня 2022 року на Харківщині, зокрема - Ізумський напрямок. 57 років усього. Життя блискавки, життя метеору, життя витязя, життя борця, життя дуже сильного і самодостатнього чоловіка.

Громадський, політичний та військовий діяч, керівник комбатантського об'єднання військовиків-”свободівців” Легіон Свободи, який створений 2015 року, член політради Всеукраїнського об'єднання «Свобода», голова Закарпатської обласної організації Всеукраїнського об'єднання «Свобода», засновник та командир окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї механізованої бригади Збройних сил України. Від 19 травня він цього так домагався, для нього це так було важливо: віід 19 травня 2022 року 49 окремого піхотного батальйону Сухопутних військ Збройних сил України «Карпатська Січ».

Заступник голови Тячівської районної державної адміністрації в п'ятому-шостому роках, депутат Тячівської міської ради, почесний громадянин міста Тячева (дякую вам, тячівці, що ви це вчасно зробили!). Знаю, що буквально днями є вже вулиця Олега Куцина. Батько трьох дітей – Олесі, Тараса і Мілани…

Отже, життєпис Олега.

Найкращий життєпис Олега виповів він сам. А я маю лише велику відповідальність оприлюднити те, що він сам думав про шляхи свого становлення.

Тому що це шляхи становлення цього покоління. І кожен з моїх ровесників, читаючи це, буде читати себе.

“Мене народили в Івано-Франківську батьки-студенти за місяць до захисту диплому. А я з часу народження проживаю на Закарпатті (Олег це завжди підкреслював!). Це моя рідна українська земля. Батько мій родом із Нересниці. І вся моя родина в Нересниці. І прізвище моє Куцин, чисто закарпатське…”

Ми про це з ним говорили і шукали це прізвище у словнику великого закарпатця професора Павла Павловича Чучки…

“І виріс я в сім'ї, де завжди звучала українська мова і пісня” - ось вона, українська соборність!

“А недалекі люди сприймають мене чисто по містечковому, пришляком з Галичини. Це мої дорогі батьки. Охрестили мене по два боки Карпат. І я їм за це дуже вдячний”.

Олег закінчив Тячівську школу №1. Сьогодні це школа імені Василя Гренджі-Донського.

А Гренджі-Донський обов'язково зайде у наш з вами «Ген» (цикл передач І. Фаріон “Ген українців” про видатні постаті національних героїв - А.) завдяки вам. В 1982-1984 році навчався у Франківському інституту нафти і газу. І там відразу відбулася одна знакова подія, що дає моментальну характеристику цій людині.

Коли на вимогу одного-двох студентів викладач починав читати лекції московським язиком - тобто стріляти в нас з буками і градами ще відтоді, то хто протестував? Всі..? Ні. Бо якби протестували, війни би сьогодні не було. А протестував Олег.

Викликали тоді в райком комсомолу і вчили розуму, але похитнути його ніхто тоді вже не міг. Після строкової служби, яку він проходив, як кожний чоловік цієї пори, в шостому-дев'ятому роках (1986 - 1989 роках - А.), він продовжив навчання у нас, у Львові, у Львівській політехніці.

І знову він згадував:

“Я служив недалеко від Чорнобильської зони і звільнився у запас за день до вибуху Чорнобильської атомної. Очевидно, батьки молилися за мене в цей час особливо”. Закінчив він також регіональний інститут державного управління при Президентові Україн. А (ще - А.) з 1987 року працював на Тячівському заводі спершу від майстра, а потім до виконувача обов'язки директора.

Тобто це було, народжувалося нове покоління національних директорів. Не “червоних директорів”, як ставленників імперської системи, а народжувався сильний український підприємницький клас. І Олег це дуже добре усвідомлював.

В 2005-2006 роках він став заступником голови Тячівської райдержадміністрації. Як відбувався перший політичний гард великого покоління “вісімдесятників”, на плечі якого випала війна, а також на плечі якого випало завдання народити дітей націоналістів, які сьогодні разом з батьками убивають ворога. Отже, як згадує Олег, все почалося з 1988 року: у 22:

“До того часу фактично не знав, що таке Україна, що означає герб, тризуб та синьо-жовтий прапор. Одного разу побачив стяг на якомусь мітингу у Львові, коли був студентом політехніки, і мене це запалило”.

Ось вона підсвідомість! Ось він, український ген!

Також мало вплив виховання в сім'ї. Батьки відзначали українські свята, здійснювали поїздки по місцях української слави.

“В дорозі завжди, пам'ятаю, звучала українська пісня, велися розмови про рідний край, про Україну. Тобто мені з братом Миколою, який, на жаль, передчасно пішов з життя минулого року, закладалися не космополітичні цінності. (Це найстрашніше, що можна закладати в голову людині – космополітизм! - Фаріон) А любов до свого рідного. Також по маминій лінії багато членів родини загинули в Українській повстанській армії і були виселені до Сибіру. Тоталітарна система їх практично знищила. Але в сім'ї про це не говорили. (Як це відомо кожному з нас? Наскільки жив оцей страх не розповісти історичну правду? І як важливо сьогодні доконечно цього ворога знищити! - Фаріон). Моя майже 90-річна бабця відкрила мені очі на ці події, коли я сам вже проявляв зацікавлення, більш детально - перед самою смертю”.

Ось вона, наступність поколінь!

Ось вона, наша духовна опора.

І ось він, найосновніший – духовий фронт. Фронт пам'яти про те, що прапор боротьби тобі передали предки, бо ми хочемо мати свій дім захищений!

Почалося все далі, від засідання чого? Звісно, що з Товариства української мови! Коли на вулиці випадково Олег зустрів просвітянина ще з 30-х років, пана Левдара, і далі згадує, що “... ми приходили додому до нього, читали літературу про Україну, хто яку приносив, обговорювали, готували статті, розповсюджували неформальні, як тоді казали, газети: “Поступ”, “За вільну Україну”. Ми їздили до Львова, купували їх за свої гроші і тоді поширювали на Закарпатті”.

1989 року Олег, цілком логічно для цього покоління, вступив до Народного руху України за перебудову. А 1989 року, вже попри сувору заборону комуністів, вперше під час установчих зборів руху Тячівської міської організації підносив синьо-жовтий стяг над Тячевом. А потім він перший підносив синьо-жовтий стяг над Говерлою у 1990 році. Перша революція!

Перша революція, про яку ми не так часто говоримо, бо вона відбувалася на наших очах, а це важливий знак і символ українського відродження, не довершеного доконечно - звідси всі проблеми. Це революція на граніті. Це жовтень 1990 року, де з теперішніх побратимів і моїх, і його, Олег зустрів двох, не знаючи тоді їх.

Не знаючи, він тоді з ними спілкувався, не встигла я про це запитати. Серед них був Олег Тягнебок і Андрій Міщенко. Вони не зналися ще тоді і не уявляли, як буде їх зводити доля.

Як він згадує про це? Свідомо поїхав в Київ на голодування зі студентами, коли побачив по телевізору акцію протесту. Чи не так ми з вами робили, переходячи через Помаранчеву революцію і Революцію гідності? Сказав своєму товаришу Василю: “...що ми тут робимо? Ми п'ємо пиво, а там в Києві будують українську державу. Я завтра їду до Києва”.

“Я, до речі - аналізує вже з висоти свого політичного досвіду Олег Куцин, - був проти завершення голодовки, бо наші вимоги прийняли тільки частково. Три з п'яти”.

А далі будьте уважні: “Тоді так і не розпустили Верховну Раду, так як ми вимагали. Не призначили нові вибори, як ми вимагали.

Якби тоді вдалося дотиснути всі вимоги, сьогодні Україна була би в зовсім іншому стані. Ми весь час не дотискуємо наших вимог і після того отримуємо за це страшну плату. Тепер вже найвищу.

Наші так звані демократи (я би ще додала - нацдеми - Фаріон) переконали керівництво табору, що це не треба, що й так вже багато зроблено. (Пригадуєте Драгоманівське “українець просить мало”? - Фаріон). Думаю, що ми зарану здалися.

Треба було домагатися виконання усіх вимог, але ми були молоді, недосвідчені. Ось таким було моє перше загартування”.

Але він рухався далі, тому що в межах руху він не міг здійснювати свою парадигму внутрішнього горіння.

Тому природно від руху нацдемівської організації він еволюціонує до націоналізму. І цю його активну політичну діяльність скристалізував можливий, вкрай згубний і небезпечний референдум на Закарпатті. Йшлося про те, що угорська сторона, як завжди основний ворог на Закарпатті, ініціювала через обласну закарпатську раду автономний статус для Закарпаття за прикладом Криму.

Звісно, що Олег і його колеги з тим категорично не погоджувалися, а Закарпатська обласна рада з тим погодилася. Що робить Олег з побратимами? Вони роблять листівки, шукають можливості, де ці листівки видати, приїжджають до Стрия і у друкарні з'ясовують, що ця друкарня, де можна надрукувати цю листівку, перебуває в підпорядкуванні Всеукраїнського політичного об'єднання “Державна самостійність України”, так воно тоді називалося. Саме так він познайомився із відомим сьогодні громадським і політичним діячем, паном Романом Ковалем.

Саме так він вперше зайшов у середовище не нацдемівське, а націоналістичне середовище. На екрані можете прочитати цей спогад Олега Оленга Куцина, який вивів його на націоналістичну дорогу.

“Зустріч з ним для мене була знаковою, бо саме під його впливом я сформувався як націоналіст. Ми надрукували і розповсюдили листівки в Тячівському, Рахівському, Хустському районах, а в Ужгороді поклали на стіл кожному депутату в сесійній залі. Тоді на сесії Закарпатської обласної ради, як згадує Олег, виступив Кравчук (Леонід Кравчук [6] - А.). Угорці, звісно, пожалілися на листівку.

Кравчук запропонував перенести це питання, і це питання кануло в лету. Але і досі угорці провокують політичні конфлікти на Закарпатті через теперішнього керівника одіозного на прізвище Орбан (тепер вже екс-премґєр-міністр Угорщини Віктор Орбан, очевидний агент Кремля - А.). Саме тоді Олег і став членом оцього об'єднання політичного - “Державна самостійність України”, ДСУ, яке на той час очолював багатолітній в'язень московсько-сталінських концтаборів Зенон Красівський [7], про якого ми з вами, звісно, зробили студію [8].

Перегляньте її зараз. Тобто цей бандерівець, як його називали - Останній Бандерівець. Фактично, дякую за цю світлину, цей Останній Бандерівець став хрещеним батьком Олега Куцина у велику націоналістичну українську політику. Він виконував завдання цього великого чоловіка.

Коли не стало пана Зенона, то організацію очолив Коваль, а заступником цієї організації став Олег Куцин. Партія зосередила свою увагу, свою діяльність, перепрошую, саме на Центральній Україні, тому що вважали, що на Західній Україні було досить тоді політичних сил, які мали за своє завдання пробуджувати націоналістичний дух. Це треба було робити на Великій Україні.

І з допомогою чого робили це Олег Куцин і Роман Коваль? З допомогою відродження історичної пам'яти, з допомогою відродження у головах великоукраїнців розуміння того, що означала Холодноярська Республіка для відродження української національної ідеї. Але треба було, до речі, нагадаю ще одну цікаву річ, що колосально на світогляд Олега Куцина вплинув твір Юрія Горліса-Горського «Холодний яр». (Про Горліса-Горського ми також з вами зробили “Ген українців [9]”)ґ.

І, каже Олег, він остаточно сформував мій світогляд. Олег з 95-го року став учасником вшанування героїв «Холодного яру», далі членом історичного клубу «Холодний яр».

А з січня 22-го року (чи знав він тоді, що йому залишиться так мало часу для тої роботи,) - заступником голови клубу. Почалося відродження пам'яти про Холодноярську Республіку. А пам'ять – це вже перемога, перемога на ментальному рівні.

Як згадує про це Олег, як вони несли цю відроджену історичну пам'ять для українців центральних теренів нашої землі. Опитували людей, проводили експедиції, відкривали перші пам'ятники. “Місцеві нас виганяли…” Спасібо, так? Боже, це просто зашкварні речі!

От за це сьогодні маємо ракети! “Місцеві нас виганяли... Що ви тут робите? Зачем цих бандитів піднімати?..” А зараз Холодний Яр [10] притягує до себе тисячі українських патріотів.

Олег каже: “Я особисто віддаю шану Холодноярським козакам”. На жаль, цього року це був перший Холодний Яр, який організовує Роман Коваль із побратимами, де не було Куцина, де не було Олега. Але натомість був його дух.

І, як кажуть мені побратими, є план встановити там пам'ятник, в Холодному Яру, Олегу Куцину.

(19)98-го року під час парламентських виборів “Державна самостійність України”, ця структура, що зосереджувала свою діяльність на Великій Україні, як я вже сказала, вирішила об'єднатися ще з однією політичною силою, яка працювала в основному на Західній Україні. І ця політична сила тоді називалася СНПУ (Соціал-національна партія України - це колишня назва політичної партії Всеукраїнське об'єднання «Свобода» - А.).

Я сподіваюся, що ви здогадалися, що це таке. СНПУ – це сучасна організація Всеукраїнського об'єднання «Свобода». Ми пішли на вибори тоді спільно.

Ну, не ми, я тоді ще не належала до цієї організації, на жаль. Але тоді було створено виборчий блок, який називався «Менше слів». Саме тоді Олег Куцин познайомився із Олегом Тягнебоком.

І саме тоді Олег Тягнибок став єдиним депутатом Верховної Ради України від цього блоку «Менше слів». А за списком цей блок не подолав відсоткового бар'єру, щоб зайти в парламент і здійснювати свою націоналістичну діяльність.

А далі сталося ще цікавіше і дуже типове для нашої з вами недонаціональної держави.

28 травня 2003 року Верховний суд України взагалі зняв з реєстрації ДСУ, як таке, що не відповідає нормам українського законодавства. Натомість нормам українського законодавства, починаючи від 1991 року, завжди відповідали всі антиукраїнські сили. І щойно тепер, у часи страшної війни, їх заборонено, але в дуже дивний спосіб. В такий, що вони просто можуть перефарбуватися і далі діяти проти України. Натомість ДСУ треба було негайно заборонити через Верховний суд.

Отже, Олег аналізує.

Він став на ту пору націоналістом з дуже чітким усвідомленням, яким питання влади – це наше основне завдання націоналістів. У нас фактично, каже Олег, відбулася підміна еліти. Якщо у Східній Європі, Прибалтиці відбулася зміна влади, бо комуністи були усунуті, у нас залишалася та ж сама партійна номенклатура і їхні вихованці.

Ви цю цитату можете дочитати до завершення, але суть я вам передала. Тому цілком логічно, що він вступає в ту організацію, яка вперто продовжує свою націоналістичну дорогу досі. Під кулями на нульовій позицію в першу чергу, і на інформаційному фронті, як тут, зокрема, я. Отже, вступає до Всеукраїнського об'єднання «Свобода» у сьомому році (2007 році - А.), очолює закарпатську організацію, входить до партійного списку «Свободи» на позачергових виборах сьомого скликання Верховної Ради, але, звісно, що партія не проходить до парламенту.

У нас голосують за партії з промосковським напрямом або з розмитою ідеологію…

12-го року також балотується до Верховної Ради сьомого скликання в одномандатному окрузі №72, але посідає лише третє місце.

І що я думаю про це все? Ось я думаю те, що є у цій цитаті, що зараз буде за мною. Це вислів видатного шотландського письменника Томаса Карляйля [11]: “Потрібний не лише нам герой (розумієте, оце як Куцин і багато таких, як він - Фаріон), а й світ, вартий його. Який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв, які собі подібних рабів обирають до влади”.

У протилежному випадку герої перейдуть для світу, а що найважливіше - і для нації - майже безслідно… Льокай не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього”.

Як там Біблія каже:

“Будете дивитися, не будете бачити”...

“Будете слухати, не будете чути.”

Мені здається, що Карляй сказав про Олега Куцина іще одну думку, яку ви точно знаєте, але ми її виведемо на екран. Вона стисліша, вона саме про нього, про Олега Куцина:

“Революції готують генії, творять романтики, а їхні плоди пожинають шахраї”.

У нас пожали шахраї плоди трьох революцій. І Революції на граніті, і Помаранчевої революції, і Революції гідності.

Гинуть найкраще, а владу представляють найгірші. Прекрасно! - завдяки ніяким, які йдуть і таке обирають.

Отже, він готував і творив Революцію гідності.

Він творив Революцію на граніті. Як свідчить його побратим і мій Ігор Ващенко, саме Олег організував майдан в Ужгороді. Кажуть, що це був один із останніх майданів на Закарпатті.

Всупереч погрозам міліційного керівництва. У найстрашніший день майдану, ви можете це бачити на екрані, 20 лютого 2014 року, він біг з відкритим забралом на озброєний “Беркут”. Він виносив поранених - досі переді мною міст, який з'єднував готель “Україна” і Палац Свободи, тоді Жовтневий, по якому біг Олег, щоб рятувати поранених.

Він чудом вижив тоді!

На позачергових виборах до Верховної Ради 2014 року, звісно, що Всеукраїнське об'єднання «Свобода» не подолало бар'єру, не добравши скільки там, 4,71, а треба було 5%.

Війна.

Війна 2014 року, яку наша власть війною не називала. З початком воєнних дій, наприкінці травня - на початку червня, Олег активно волонтерить. А потім ці хлопці, які волонтерили, ухвалюють рішення вступити до лав Національної Гвардії.

Так виникає окрема добровольча чота «Карпатська Січ» (2014-2016 рік), що поступово перетворилася на роту і увійшла до 93-ї механізованої бригади. Назву отримала на честь однойменної історичної української організації, про яку ми з вами обов'язково поговоримо, на честь «Карпатської Січі», начальним командантом якої був геніальний Михайло Колодзінський [12], кумир Олега Куцина. Тому він і отримав його псевдо:

“Коли обирали собі псевдо, попросив товариство самим мене якось назвати. Хлопці зібралися в окремій кімнаті і за декілька хвилин винесли вердикт – будеш називатися віднині Кумом. Я тоді відразу не зрозумів, чому. А коли перепитав, то почув у відповідь: А таке псевдо мав начальник штабу «Карпатської Січі» Колодзінський”. Чесно скажу, аж мороз пішов по шкірі”.

Щорічно з ініціативи Олега Куцина на Закарпатті відбувалися події вшанування героїв «Карпатської України», ми про це поговоримо в наступній студії. Він ініціював встановлення мармурової таблички з портретами Колодзінського і Косака. На ймовірному місці їхнього розстрілу 1939 року.

Дикі угорці, дикі! Розстріляли тоді п'ять тисяч українців, які боролися за Соборне Закарпаття. Щороку вони обливають фарбою цю дошку, яку встановив Олег Куцин. Ми щороку її відновлюємо.

Здається, згадує Олег, тільки з початком російсько-української війни ця боротьба з Колодзінським припинилася, а тепер з новою силою ця боротьба з диким Орбаном відновлюється. В жовтні 2014 року “Карпатська Січ” посідала позиції в селищі Піски. І залишалася там до 2016 року, беручи участь в обороні Донецького летовища.

Там Олега Куцина поранено напередодні різдва 2015 року в бою за селище Піски. Він став інвалідом другої групи. Незадовго до загибелі своєї в інтерв'ю “Суспільному” казав, що як інвалід другої групи, він не хоче штабної роботи.

Ви зможете це зараз побачити у цьому відео: “Я, наприклад, інвалід другої групи і мене вже не візьмуть. Я хочу воювати, але мене вже по закону не мають права взяти. Якщо візьмуть, то на штабну роботу. На штабну роботу я не хочу, я хочу воювати”.

За 10 місяців свого існування “Карпатська Січ” перебувала під постійними обстрілами ворожої артилерії на околицях Донецького летовища, про яке ми також зробили “Ген українців [13]”.

І, прошу подивитися, під час виконання бойових завдань “січовики” втратили сім героїв. Тоді, 2 жовтня 2016 року, загинув учень Олега Куцина, Мирослав Мисла [14], про якого ми також з вами зробили “Ген українців”. “Якось він забіг до мене, згадує Олег, на штаб і з сяючими очима повідомив, що знає, де знаходиться друга і третя частина праці Колодзінського “Українська воєнна доктрина” і просить підтримки в її виданні. Я сам на той час вважав, що друга і третя частина втрачена. І зустрів цю звістку як якийсь подарунок неба”.

На жаль, видати цю працю тоді не вдалося через героїчну смерть Мирослава Мисли. Але Олег Куцин встиг видати до своєї героїчної смерті фундаментальну працю. Михайла Колодзінського, про яку ми поговоримо в наступній студії, а також запровадив нагороду - медаль Михайла Колодзінського.

Саме завдяки Олегові вийшла ціла низка видань, присвячених Карпатській Україні і зокрема спогади Василя Ґренджа-Донського про події Карпатської України.

… Місцеві вибори 2015 року, він очолював список до Закарпатської обласної ради. До ради, звісно, що не прийшов.

Тут я знову зацитую: “Бо ніде, як у нас, - каже велика Олена Теліга, - не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі. Бо довкола стояла ціла маса рабів, яка кидалася помагати не їм, героям, а помагала панам. Масса, яка не могла зрозуміти, для чого ці герої це роблять.“

… У березні 2017 року Слідчий комітет Російської Федерації Російської Федерації порушив кримінальну справу проти Олега. Кажуть, що ось за ці слова, що війна закінчиться або в Чопі, або у Владивостоці.

Повномасштабна війна. 24 лютого 22-го року Олег відразу вирушає в найгарячіші точки, а саме бере участь у обороні Києва, Гостомеля і інших прикиївських міст. Навколо нього групуються ці хлопці, які воювали в 14-му - 15-му році.

Вперше в історії фактичним командиром батальйону Збройних Сил України стає молодший лейтенант.

Сьогодні до “Карпатської Січі” входить 33 іноземці з 18 країн. Саме Олег зумів їх всіх залучити до Карпатської Січі. А це Сполучені Штати Америки, Канада, Швеція, Німеччина, Польща, Латвія, Великобританія, Австралія, Угорщина, Колумбія, Аргентина, Перу, Бразилія, Іспанія, Франція, Японія, Азербайджан, Грузія. Так, націоналістичний батальйон “Карпатська Січ” на чолі зі “свободівцем” Олегом Куцином став найінтернаціоналістичнішим батальйоном. "Мені пощастило, - каже Олег, - Я побачив нову когорту українських героїв, які гідно стали в один ряд з тими, про кого я читав, ким захоплювався і мав щастя формувати цю силу.”

Він її реально сформував!

19 травня 22-го року частина добровольчого батальйону ОДЧ “Карпатська Січ” увійшла до лав Збройних Сил України, як 49-й окремий піхотний батальйон сухопутних військ Збройних сил України “Карпатська Січ”. Після загибелі Олега героїчної 19 червня, на Ізумському напрямку способом прямого влучення снаряду, на одному з ресурсів ворог написав таке - я хочу, щоб ви це побачили, що написав ворог. Мені складно це озвучувати їхнім язиком, але все ж треба, щоб ви розуміли, якими маємо ми бути, аби знищувати їх:

“... Самое главное, - додають ці потвори. - ещё один почитатель Бандери отправился к своему кумиру”.

Ми відправили їх уже 40 000, і ще відправимо на концерт Кобзона!

Отже, епілог і пролог нашого короткого слова про душу Олегову.

“Ми усвідомлюємо - каже Олег, - що зараз вирішується доля української держави та нації. Йти на фронт необхідно. Ні американські джавеліни, ні англійські енлави за нас цю боротьбу не виграють. Лише ми, українці здатні подолати ворога, бо ми породили цю імперію (Чуєте? Ми реально її породили в другій половині XII століття - Фарион). І лише ми з допомогою цивілізованого світу здатні її знищити”.

Ми ж маємо відплатити за Куцина і за його 16-тьох уже полеглих побратимів-”січовиків”. Вічна пам'ять Олегові Куцину!

Вічна пам'ять усім побратимам, які загинули!

Я мушу назвати їхні прізвища:

Ярослав Бойко,

Ельнур Хасанов,

Давид Менабдашвілі,

Ніколос Шанава,

Геннадій Дубров,

Святослав Свистун,

Валерій Константинов,

Владислав Волинський,

Сергій Воробйов,

Віталій Шелях,

Олександр Захарченко,

Олександр Лінкін,

Станіслав Скрипін,

Максим Остяк,

Себастьян Ландес,

Маркес Каміліо,

Валентин Томеш Себастіян…

Вічна пам'ять нашим героям! Вічна помста ворогам!

Дякуємо Олегові за подвиг…

(Далі буде).

Аргумент [15]

---

 Початок дивіться тут:

• «Фаріон дана нації на виріст» [16] Частина 1
• Ірина Фаріон: «Чому теперішні події - це спосіб вилікувати Україну і світ» [17] Частина 2
• Ірина Фаріон: Прошу не вітати мене з восьмою мартою. Я її не знаю [18] Частина 3
• Ірина Фаріон: З уродинами, Тарасе Григоровичу!!!! [19] Частина 4
• Ірина Фаріон: За московським язиком ідуть московські танки [20] Частина 5
• Ірина Фаріон: «Люди! Навіть найгірший суржик кращий за москвоязик» [21] Частина 6
• Ірина Фаріон: Ніякого язика балалайок!!!) [22] Частина 7
• Ірина Фаріон: «Кожне московське слово сьогодні - це поширення окупації Путіна» [23] Частина 8
• Ірина Фаріон: «Ми досі не закрили своє "ідеологічне небо" постатями Бандери, Шухевича, Мазепи» [24] Частина 9
• Ірина Фаріон: «Російською мовою України ніхто і ніколи не збудує» [25] Частина 10
• Ірина Фаріон: Ще такий ся не вродив, аби впокорив українців [26] Частина 11
• Ірина Фаріон: «Не обурюватися, а прозрівати треба і вбивати ворога, як косити траву» [27] Частина 12
• Ірина Фаріон: Наші джавеліни - це є наша історія, тому що історія - це є те, що завжди [28] Частина 13
• Ірина Фаріон: Мужніймо. Глибшаймо. Мудрішаймо. Перемагаймо [29] Частина 14
• Ірина Фаріон: Російськомовний українець - це такий самий оксюморон, як і живий труп [30] Частина 15
• Ірина Фаріон: Питання мови - це питання влади, а не мінливої чи ситуативної комунікації [31] Частина 16
• Ірина Фаріон: Не буде ментальних змін - буде поразка у всьому [32] Частина 17
• Ірина Фаріон: Неможливо захиститися ззовні, якщо всередині пасуться колаборанти [33] Частина 18
• Ірина Фаріон: Коли “у голові гнила підошва, здохлий кіт, горох і капуста” [34] Частина 19
• Ірина Фаріон: Можете уявити не англомовного британця?! [35] Частина 20
• Ірина Фаріон: Наша мрія - смерть москви до останнього кацапа [36] Частина 21
• Ірина Фаріон: Світ належить переможцям, а не угодовцям і "миротворцям" поразок. [37] Частина 22
• Ірина Фаріон: На чолі перемоги може бути лише одна ідеологія - ідеологія націоналізму. [38] Частина 23
• Ірина Фаріон: Якби Україна виграла мовний фронт в 90-х, москви б яко варвара, не було б [39] Частина 24
• Ірина Фаріон: Має минути наша вторинність і залежність від будь-яких векторів [40] Частина 25
• Ірина Фаріон: Війна не лише вбиває - вона народжує Героїв і сталить Націю. [41] Частина 26
• Ірина Фаріон: У тилу наші кулі - Мова, Пісня, Церква. [42] Частина 27
• Ірина Фаріон: «Трампівсько-путінське "мир" - це для нас смерть» [43]. Частина 28
• Ірина Фаріон: Нас, українців, перемогти неможливо. Служімо один одному. [44] Частина 29.
• Ірина Фаріон: «Щоб визволитися - читайте Дмитра Донцова». [45] Частина 30
• Ірина Фаріон: Тільки розтрощена москва - запорука спокою у світі [46]. Частина 31
• Ірина Фаріон: Не той пріоритет, чоловіче: Україна, перемога, мир. [47] Частина 32
• Ірина Фаріон: Хто не захистить своєї мови, втратить свої території. [48] Частина 33
• Ірина Фаріон: Час реально ставати надзвичайно радикальними. [49] Частина 34
• Ірина Фаріон: Ми не перестанемо виховувати націю на прикладі українських Героїв. [50] Частина 35
• Ірина Фаріон: Все, що поза Правдою і поза Відданістю - воно нас вбиває. [51] Частина 36
• Ірина Фаріон. ДіЯгноз – Арєстовіч [52]: малий про великих. Частина 37
• Ірина Фаріон: Московський язик - це тавро маргіналів [53]. Частина 38
• Ірина Фаріон: А арєстовічь - бидло московське - і далі вєщятиме? [54] Частина 39
• Ірина Фаріон: Якщо інформаційний простір брудний, то тоді бруд в головах [55]. Частина 40
• Ірина Фаріон: Малі ніколи не визнають великих. Тому обирають собі подібних, а не звитяжців [56]. Частина 41
• Ірина Фаріон: Ставаймо нацією з колючками. [57] Частина 42
• Ірина Фаріон: Найбільше ненавидять те, що зрадили. [58] Частина 43
• Ірина Фаріон: «Неможливо Україну завоювати, якщо не спертися на малороса». [59] Частина 44
• Ірина Фаріон: Законодавче поле української мови не має національного характеру. [60] Частина 45
• Ірина Фаріон: Мова без історії і мова без політики - це тіло, яке несуть на цвинтар. [61] Частина 46
• Ірина Фаріон: Тому у нас і війна, бо не вибудовано мовно-ментального кордону [62]. Частина 47
• Ірина Фаріон: Громадянство і мова - це зброя [63]. Частина 48
• Ірина Фаріон: Вся трагедія українців полягає у бракові націоналізму [64]. Частина 49
• Ірина Фаріон: Цькують лише слабких. То ставаймо сильними, як Бандера [65]. Частина 50
• Ірина Фаріон: Все зараз в руках українського суспільства [66]. Частина 51
• Ірина Фаріон: Наша влада не вміє діяти чесно, відкрито. А намагається затягувати час, щоб розв’язувати свої приватні інтереси [67]. Частина 52
• Ірина Фаріон. Україна переможе тоді, коли повсюдно переможе її мова [68]. Частина 53
• Ірина Фаріон: «Мова - гамерси в тилу і пароль на фронті» [69]. Частина 54
• Ірина Фаріон: Мова не може бути модною. Це Божа даність. Як батьки [70]. Частина 55
• Ірина Фаріон: Лише меч може принести мир [71]. Частина 56
• Ірина Фаріон: Безпека світу - це безпека України [72]. Частина 57
• Ірина Фаріон: Українцям треба ставати месником і відплатником [73]. Частина 58
• Ірина Фаріон: Аби в кожному недоукраїнцеві остаточно в голові здох руський мір [74]. Частина 59
• Ірина Фаріон: Без покоління ОУН-УПА не було б сьогочасних героїв ЗСУ [75]. Частина 60
• Ірина Фаріон: Українська влада не доросла до сили української мови [76]. Частина 61
• Ірина Фаріон: «Рускоязичних українців» немає, є змосковщені українці [77]. Частина 62
• Ірина Фаріон: Націоналісти - це не лише військова аристократія. Це інтелектуальна брила [78]. Частина 63
• Ірина Фаріон: Коли ми знищимо Москву? Тоді, коли ми знищимо власну слабкість» [79]. Частина 64
• Ірина Фаріон: Пізнаваймо і шануймо своїх. На їхній плечах сьогоднішній змаг [80]. Частина 65
• Ірина Фаріон: Гуманітарна політика - це основна броня кожної нації [81]. Частина 66
• Ірина Фаріон: Я не буваю культурною з безкультурними людьми [82]. Частина 67
• Ірина Фаріон. Сьогодні весь простір кишить безпотрібними англізмами. Звідки таке улягання перед чужим? [83] Частина 68
• Ірина Фаріон. Коли Тебе ображають дурні, то Ти попереду [84]. Частина 69
• Ірина Фаріон. Наші сьогоднішні жертви - це неосмислене і неприйняте минуле [85]. Частина 70
• Ірина Фаріон: Неможливо звільнити територій, коли душі московські [86]. Частина 71
• Ірина Фаріон: Тримаймося за руки і за душі. Тоді і крила будуть [87]. Частина 72
• Ірина Фаріон: Історія - це те, що завжди [88]. Частина 73
• Ірина Фаріон. Ми деокупуємо наші території, коли деокупуємо голови і виставимо націєцентричні пріоритети [89]. Частина 74
• Ірина Фаріон: Велика трагедія нашої нації полягає в тому, що вона не карає зрадників [90]. Частина 75
• Ірина Фаріон: Агов!!! А згадайте, кого звільнив з полону Порошенко? [91] Частина 76
• Ірина Фаріон: Визволити мозок складніше, як територію [92]. Частина 77
• Ірина Фаріон. 12 кроків англіїзації на тлі деукраїнізації [93]. Частина 78
• Ірина Фаріон: Він знав кого вбити, а кого вести шляхом Істини [94]. Частина 79
• Ірина Фаріон: Найстратегічнішим міністерством в Україні є Міністерство освіти [95]. Частина 80
• Ірина Фаріон: Нам потрібна українська, україноцентрична держава! [96] Частина 81
• Ірина Фаріон: «…Моральне виродження. Звідси і війна» [97]. Частина 82
• Ірина Фаріон: Ми, сильні, вільні і свідомі, маємо втримати вертикаль світу. Бо це місія України [98]. Частина 83
• Ірина Фаріон: “Наше життя — це всього лише коротка мандрівка задля високої ідеї” [99]. Частина 84
• Ірина Фаріон: Зеленський зумисне не привітав зі створенням УПА [100]. Частина 85
• Ірина Фаріон: Безпам'ятна нація - це біосміття. Прокидаймося! [101] Частина 86
• Ірина Фаріон: “У своїй армії не говорять чужою мовою” [102]. Частина 87
• Ірина Фаріон: “Завжди шаную тих, хто на лягає на догоду черні” [103]. Частина 88
• Ірина Фаріон: “Шануймо і славімо. Хоч цього не хоче держава Ізраіль” [104]. Частина 89
• Ірина Фаріон: Сьогодні кожен убитий московит - це солодка справедливість [105]. Частина 90
• Ірина Фаріон: «Герої платять за покидьків» [106]. Частина 91
• Ірина Фаріон: «Ціна прозріння - війна і вбивство тисяч людей» [107]. Частина 92
• Ірина Фаріон: “Визволяймося Духом і знаннями - тоді звільнимося у всьому” [108]. Частина 93
• Ірина Фаріон: «Слово — це зброя, а не спів солов’я!» [109]. Частина 94
• Ірина Фаріон: «Слово — це зброя, а не спів солов’я!» [110]. Частина 95
• Ірина Фаріон: Найкраща Донька своєї Мови [111]. Частина 96
• Ірина Фаріон: Істинна дорога України тільки одна - націоналістична. Частина 97
• 18-19 листопаду 2022 року, 268-269 дні великої війни