Артилерист і ... філософ Олександр Комаров:"Чому пішов на фронт? Мотивацій – безліч

Ще пару років тому про героя цього інтерв’ю у анонсі Форуму видавців писали таке: "Олександр Комаров - засновник освітньої платформи Club of Creative Philosophy, популяризатор філософії, член правління Українського філософського фонду, куратор філософських програм Книжкового Арсеналу та BookForum у Львові, аспірант філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка".

Нині філософ Олександр Комаров – на фронті, б’є ворога у складі артилерійського підрозділу. Був поранений, одужав, повернувся на війну. І погодився відповісти на питання "Цензор.НЕТ".

- Почну із запитання, яким нині легко розпочинати будь-яке інтерв’ю. Де тебе застав початок війни і про що ти подумав передусім?

- Застав удома, приблизно о шостій ранку. Тобто багато хто прокинувся раніше. Мені десь о шостій мама з Німеччини написала смску. Коротко: сина війна.

- А як це ти, киянин, не почув вибухів?

- Я ліг спати десь о пів на четверту ранку. У мене було засідання Філософського клубу. Була лекція, потім ще пішли вечеряти. Розійшлися близько опівночі. Причому говорили якраз на ці теми, обговорювали можливість війни. І якось більшість учасників намагалися розійтися на позитивній ноті. І розійшлися - сподівалися, що нападу таки не буде. Я спокійним темпом прогулявся додому пішки, вже було пізно. Таксі викликати не було сенсу, там півгодини - і я вдома. Ліг десь о пів на четверту. А о шостій – війна. І, з огляду на на те, що я допускав такий варіант, мамі відповів одразу: я пішов у військкомат.

- Інших варіантів не розглядав?

- Ні. Попередній військовий досвід у мене був на строковій службі у 2005-2006. В 2014 році я не пішов в АТО. І якось воно мені завжди пригадувалось. Я розумів, що якщо буде війна, то тут у мене варіантів нема – я точно йду на службу.

- Картав себе за те, що не пішов тоді в АТО?

- Бувало. Думки приходили.

- Що тобі сказали у військкоматі?

- Я поїхав у Бортничі, у прикордонну службу, тому що там проходив строкову. Але я прийшов о четвертій годині вечора, бо спершу поїхав до бабусі з дідусем, закупити їм довготривалі продукти. А на сайті МВС повідомили, що є 4 дні зібратися всім резервістам-прикордонникам. І от я приїхав о четвертій вечора 24-го. Даю військовий квиток на прохідній – а мені кажуть: до вас всіх резервістів пропускали, а зараз комплектація завершена. Тобто до четвертої години вечора Бортничі були повністю укомплектовані прикордонниками. Молодці! Вони вже просто не брали додатково. У військкоматах теж були черги. Всюди бажаючих було більше, ніж місць.

Я поїхав додому і наступного ранку пішов у Голосіївський військкомат, щоб вступити в тероборону. А в теробороні відсіювали: якщо є військовий квиток - тоді ЗСУ, якщо нема військового квитка – тероборона. І от вони кажуть: потрібні артилеристи. Я кажу: я стрілок. Вони: нічого, там навчать. Ну, що ж, тоді артилерист…

- А чому настільки жорстко одразу вирішив іти на фронт? Розкажи про свою мотивацію.

- Рішення йти на фронт було ухвалене набагато раніше. Тим більше, що у нас був певний час, тому що "ЛНР-ДНР" були визнані трохи раніше. І вже тоді таке напруження було. А мотивацій - безліч. Я вільна людина, в тоталітарному суспільстві моя діяльність неможлива. Згадати хоча б цей псевдоісторичний путінський монолог, який я дорогою в Бортничі прослухав повністю. От як на це реагувати? Битися.

- У тебе вистачило нервів слухати цей монолог Путіна?

- Я змусив себе прослухати повністю, задля вивчення ворога. Окрім цього, я читав статтю, яка вийшла під його іменем влітку, перед нашим Днем Незалежності. Це якраз у той час, коли ми з Ярославом Грицаком, відомим українським істориком, писали "Шлях становлення української ідентичності", за мотивами якого ми створили аудіоспектакль на Хортиці. І от ми робимо цю роботу – а ця істота пише псевдонауковий, псевдоісторичний, політизований абсолютно текст, який стверджує, що немає нашої ідентичності, немає українців!

- Ця гра Путіна в історичні паралелі – вона ж невипадкова. Ти ж пам’ятаєш, що Йосип Сталін начебто писав статті з мовознавства. Нерон пробував себе у різних видах мистецтва…Це, мабуть, властиво вождям і тиранам: на якомусь етапі їм хочеться бути трішки більше, ніж владарювати. Їм хочеться бути фахівцем у нетиповій для тиранів галузі. Я думаю, Путіну теж хочеться цього – визнання у науці…

- Гадаю, йдеться просто про маніакальну жагу загарбництва, і все використовується заради цього як засіб. Тирани жонглюють цінностями, ідеологіями, науковими положеннями. Щодо Сталіна ти правий; є, наприклад, його стаття 1913 року, коли він писав про національне питання. І серед комуністів він вважався з цього питання фахівцем. І от в цій статті є певне визнання того, що республіки мають право на свої особливості розвитку. Але далі, коли він отримує владу, йому все це по барабану! Він жонглює. Він не вірить в те, що сам пише.

Якщо ж згадати Гітлера, то він починав в 1919 році з Робочої партії – Arbeiterpartei, а далі вона вже стала НСДАП – націонал-соціалістична робоча партія. Тобто для нього комунізм, націонал-соціалізм, чи райх, імперія – все разом. Він жонглює то тим, то іншим, аби захопити владу. А далі - просто тиранія.

Тобто для них культура – це не справжнє. Для них цінності – це не справжнє. Вони цим просто граються, аби реалізувати свої загарбницькі інтереси. Тому коли вони нападають, то ми їх культурою в даному випадку не переможемо. Доводиться брати до рук зброю.

- Повернімося до подій лютого. Військкомат. Що було далі?

- Далі нас повезли на укомплектацію в частину в Бердичів. 26-та артилерійська бригада 57-й дивізіон. Там ми кілька тижнів чекали на білорусів, які мали атакувати на цьому напрямку. Але вони не прийшли. Ми, як могли, навчалися; були люди із АТО, були ті, хто служив в артилерії, - і от вони якось нам роз’яснювали певні моменти.

Але коли білоруси не зайшли, нас ще відправили на кілька днів на Яворівський полігон, щоб ми вже відпрацювали нормально і впевненіше себе почували. Якраз це було в той день, коли його обстріляли. Слава богу, ми виїхали трохи пізніше. Зранку прокинулися, побачили, що там таке. Ще добу провели в потязі, бо ніхто не розумів, чи будуть там ще обстріли, чи ні…

А після Яворівського полігону в середині березня нас відправили захищати Київ на Вишгородський напрямок. Одразу за Оболонню ми були.

- Яка у вас специфікація в артилерії?

- Офіційно я навідник. Це та людина, яка працює з панорамою. Тобто я маю навести гармату у правильному напрямку і смикнути за ручку, аби вона вистрелила. Але після поранення, коли я повернувся до підрозділу, всі розрахунки вже були укомплектовані. І наразі я допомагаю старшому офіцеру батареї. Вчуся працювати з планшетом, з координатами направляти батарею. А далі подивимося.

- Якими вміннями і навичками має володіти людина твоєї спеціалізації?

- Насамперед, пильність. Впевненість і незворушність. Тому що найважче – це залишатися спокійним, коли всюди громихає, коли по тобі щось летить. Кажуть, що математика потрібна. Дійсно, математика, особливо раніше, була дуже потрібна артилерії, коли ми ще користувалися картами, і все треба було вирахувати. Зараз певну роботу робить планшет. Тобто якщо у вас є 10 класів середньої школи і принаймні четвірка з математики, то цього достатньо, щоби все порахувати. Це не так і складно. З іншого боку, неодмінно треба бути спокійним. Що б не відбувалося, не можна переплутати жодної цифри.

- Тобі це вдається?

- Вдається.

- Ця незворушність, впевненість у собі є складовою твого характеру?

- Думаю, що так.

- Клас!

- Страшнувато буває. Але в принципі, так, вдається зберігати спокій.

- Те, що ти мав робити, стало виходити відразу, чи довелося помучитися?

- Думаю, що відразу. Тим більше, що спершу я був навідником. А певний час після поранення, коли розрахунки сформували без мене, я декілька виїздів був установщиком – це людина, яка відповідає за підготовку снарядів і зарядів. А зараз готуюся на позицію старшого офіцера батареї. Тобто я вже три позиції змінив. Різне випробував. І, в принципі, якщо бути пильним і старанним, то воно вдається. Це не суперскладна робота. Головне - не нервувати і нічого не переплутати. Тоді все вдається.

- Мені артилерист Олександр Єрмаков розповідав, ворожа армія навряд чи буде брати у полон артилеристів, льотчиків…

- …і снайперів. Так, є такий напівжарт, напівмем. Чесно кажучи, з того, що нам чутно, хто б не потрапив у полон, може зазнати жорстких тортур і вбивства. Тому краще в полон не потрапляти. Але справді, такий мем є, що артилеристів і снайперів в полон не беруть…

- А звідки цей мем з’явився?

- Думаю, десь ще зі старої війни - тому що війна дуже швидко змінюється. Коли бойові дії здійснюються, переважно, піхотою і танками, то, звісно, нікому не хочеться, щоб "нізвідки" прилетіла куля, прилетів снаряд - і рознесло одразу цілий взвод. Тому артилеристів і снайперів, які б’ють нізвідки і одразу тікають, а потім знов прибігають, б’ють і знов тікають – всі ненавидять. Тому що це не бій "стінка на стінку". Звідти воно і пішло, гадаю. Але на сьогоднішній день війна - це передусім війна артилерії. Це маневри: хто кого обдурить, хто звідки вистрілить, хто краще змінить вогневі позиції, хто прицільніше влучить, швидше втече і надійніше сховається. Тому, я думаю, ці меми ми теж будемо переглядати. Якщо це війна артилеристів, то що? Один одного не брати в полон? Це як технології – все дуже швидко змінюється.

- Яким був твій перший бій, пам’ятаєш? Нам тут один стрілець в оповіданні описав свій перший бій як різнокольорове дійство, у розрізах часу і простору. Як по них гатили з мінометів, як літав безпілотник. Я читав, не міг відірватися… В тебе під час першого бою було оце відчуття, що час сповільнився?

- А перший бій - це коли били ми, чи коли били нас (посміхається. – Є.К.)? Бо мій перший бій (коли били ми) був вже після мого поранення і реабілітації. І це жахіття і безглуздість війни - коли люди, які ще самі не брали участь у боях, вже помирають, втрачають руки і ноги. Комусь, як мені, пощастило більше. Нас обстріляли, коли ми виходили на вогневі позиції - по нас вдарили Точкою У. І вибили, по суті, більше, ніж 30% батареї. Одразу. А мій перший бій був, коли я повернувся після реабілітації…

Тобто дійсно є над чим подумати і про що писати. Я думаю, цим слід буде зайнятися після війни. Наразі це все треба осмислити, відрефлексувати. Те, що хлопці залишаються на все життя інвалідами або втрачають життя, коли йдеться про те, що ще не зробили жодного пострілу по ворогу... Я вже про це писав на Фейсбуці: хочеться, щоб у майбутньому тіла людей з військових дій були виведені. Людство на це здатне. Якщо людство з часом стало здатне виключити насильство з політичного процесу через електоральну процедуру – треба рухатися у тому ж напрямку і з війною. Це ще не всі розуміють.

- Мені здається, ти помилково виключаєш з ланцюгу своїх раціональних думок елементарну людську ненависть, яка була, є…

- …і точно буде.

- А проявом цієї ненависті є бажання вбити, знищити опонента. Знищити його фізично, а не знищити якусь іншу його сутність.

- А в політичній боротьбі хіба не так? Раніше опонентів вбивали. А тепер можна через вибори змінити владу. А тепер, якщо ми говоримо про війну, давайте думати. У вас стільки-то дронів, стільки-то безпілотників, дистанційно керованих танків і так далі. І хто виграє? Якщо ми вибили всі ваші безпілотники, тоді нам достатньо прилетіти і просто на вас націлитись. Ви вже нічого не можете зробити. Ви програли. В принципі, все. Але це не тілесне знищення. Тіло - має стати новим сакральним, в сучасності.

- З іншого боку, люди зробили певний крок вперед, оскільки вже багато років не застосовують ядерну зброю. Хоча вона у них є у величезній кількості. Але вони цього не роблять. Тобто з цього першого кроку можна починати рухатися далі.

- Я вам можу скинути свій пост. У ньому я починаю з того, що людство через довгий шлях політичної боротьби із застосуванням насильства дійшло до того, що насильство фізичне з політичного процесу треба виключити. І до цього дійшло. Демократія дозволяє через 4 роки поміняти владу на іншу. Так само я вважаю, що ми маємо цього досягти у правилах війни, бажано за нашого життя. Принаймні розробити моделі того, яким чином війна не буде нищити людське тіло. Бо це жахіття. На все життя лишитися без кінцівок, незважаючи на те, чи пройшов ти 500 бойових зіткнень - чи як наші хлопці, які потрапили під перший жахливий обстріл, ще не встигнувши нічого зробити.

- Мені подобається наша розмова; від перебігу подій у твоєму військовому житті ми без будь-яких зусиль переходимо до рефлексій про майбутнє людства. Але час повернутися в Україну. Опиши, будь ласка, якого поранення ти зазнав.

- Лівої гомілки наскрізне, 4-сантиметровий шматок ракети прошив ногу.

- Про що найперше подумав, коли це трапилося?

- Подумав, що мене зачепило вибуховою хвилею. Воно настільки швидко прошило, і настільки був шоковий стан, що фізичної болі я спершу не відчув. А коли побачив, що уся штанина в крові, то зрозумів, що щось таки є. Причому сил вистачило пробігти ще десь метрів 100. Бо спершу я стрибнув під вантажівку. Це теж було стрьомно, бо у вантажівці боєкомплект… але куди було діватися у відкритому полі? Якби боєкомплект вибухнув, це був би кінець. На щастя, цього не сталося. Але вантажівці пробило бензобак. І коли вже обстріл завершився, бензин лився на нас. Тож я вистрибнув з-під вантажівки - і ще метрів 100 з цією ногою пробіг. Там вже просто впав від запаморочення. І далі, коли мені вже наклали турнікет, перетягнули ногу і вже вкололи двічі знеболювальне, - лише тоді я почав відчувати біль від рани.

- І про що думав тоді?

- Про те, чи буде продовження обстрілу чи ні. Тому що в полі вже лежало багато людей, з яких хтось був поранений, а хтось - вбитий. Там, де я пробіг 100 метрів, ще була зона ураження, тому що касетна бомба накриває велику площу… Думки були такі: чи буде ще один обстріл, чи ні. Бо якщо буде, то доб’є всіх поранених, хто лежить у полі. А найгірше було розуміти, що ті вцілілі, хто не втік, а залишився допомагати пораненим – а таких теж було багато – накриє в разі нового обстрілу. Оце було страшно. Це страшне відчуття несправедливості - що "найкращі" - ті, хто не побоялись, не побігли, а залишилися у зоні ураження допомагати пораненим, - зараз можуть загинути. І ми чекали, чекали - але нового обстрілу не сталося. Це було, звісно, вже обнадійливо.

- Розкажи про шпиталь. Не було думок, дивлячись на тих, хто був навколо тебе, що от, мені ще пощастило, у багатьох все набагато гірше?

- Справді пощастило. І так, були такі думки. Взагалі-то ми з такими пораненнями (де ні у кого нічого не ампутовано і всі притомні) лежали цілим крилом. У когось складніша ситуація, у когось легша. Але всі розмовляють; всі, в принципі, вже за кілька днів можуть на милицях самі пройтися. Навіть, коли завозили з нашої частини гуманітарку, то заносили нам, бо ми могли її розподілити. І от коли ми її розподіляли і ходили в інше крило, де лежали хлопці без рук, без ніг – ось це було страшно. І це ті хлопці, які вчора були з нами… Це важко. Тому що не хочеться навіть туди дивитися. Тобі аж незручно, ти дивишся, наче та сама людина, з якою ти вчора сидів, ходив в караул, щось обговорював, навчався разом - а зараз його тільки половина.

- І тобі хочеться говорити з ним так, начебто нічого не трапилося. А це видається дуже важко. І він це розуміє. І ти розумієш, що він розуміє. Це робить ситуацію важкою для всіх…

- Важкою, так. От хочеться дивитися в очі і не дивитися туди, де відсутні кінцівки. Воно і не виходить, і… і важко, да.

- Скажи, за твоїми спостереженнями, люди в тилу розуміють, що кожен день другої фази війни в середньому стає нам у сотню двохсотих і сотні поранених?

- Люди дуже різні. Я здебільшого спілкуюся з тими, хто допомагає армії - і вони дійсно переймаються цією допомогою, витрачають на неї весь свій час.… Знаєш, після того, як я пройшов лікування, мене відправили ще на реабілітацію додому. Я провів певний час вдома - і повернувся вже в травні в свій підрозділ. І увесь час, який я був вдома, я теж максимально намагався шукати, що хлопцям треба в різні підрозділи - в свій, не в свій.

Чесно кажучи, я в цей момент відчув, що, можливо, в тилу інколи ще і складніше психологічно.

- Чому?

- Тому що ти просто не знаєш, як витратити свій час максимально корисно. Ти не знаєш, що зараз на фронті відбувається; кого вбивають, кого не вбивають. І навіть приходять думки: я маю постійно працювати чи можу приготувати собі поїсти? Тому що коли ти зі зброєю в руках, то ти постійно відчуваєш, що ти при справі. Прокидаєшся і засинаєш з автоматом у спальнику і завжди відчуття, що ти працюєш. Ось ця напруга невизначеності, у війську, певною мірою знімається. Навіть, якщо зараз немає бойової команди, ти знаєш, що робити - перебувати у готовності. Коли команда є - і поготів все ясно. Якщо ти в тилу, то психологічно це буває навіть складніше. Тому що ти просто не знаєш, як себе задіяти, щоб все було добре.

- На якому напрямку зараз знаходиться твій підрозділ?

- На харківському.

- Чи все у вас є? Навушники, інші речі?

- Нам допомагають. І, в принципі, привозять все, що треба.

- Якщо подивитися, який відсоток того, що у вас є, дала держава, а скільки волонтери?

- Все істотне, я би сказав, дала держава. Нас забезпечили броніками, касками хорошими, зброєю. А волонтери поставили нам… Я думаю, десь 50 на 50. Літню форму ми попросили, берці, тепловізор, коптер, розгрузки... Плюс у нас наразі невеличкий підрозділ, два розрахунки. І ми працюємо над тим, щоб у нас повністю-повністю все було. По інших батареях я не буду говорити. Мені особисто і моїм побратимам багато допомагають друзі. Зараз джип нам везуть. Теж друзі зібрали буквально за три години велику суму грошей - на краудфандингу здебільшого. Зараз ми його ще вдосконалюємо, фарбуємо в захисний колір. І це не перша машина, яку нам передали. Також товаришу моєму, Сергію з Умані, передали машину. Друзі допомагають. За наш невеличкий підрозділ я можу впевнено говорити, що ми забезпечені всім. За інші говорити не буду, бо це залежить від друзів. Ось у чому нюанс. Якщо є ті, хто вам допоможуть, то да, з забезпеченням все буде добре.

- З аеророзвідкою у вашого підрозділу повний контакт?

- Так.

- Бо з одного боку кажуть, що ця війна – це війна артилерії. Але все-таки, я думаю, що більшу частину інформації вам постачає аеророзвідка, так?

- Задачі ми отримуємо, звісно, за результатами аеророзвідки. І наша справа – спрацювати по цілі. З аеророзвідкою, звичайно, є свої нюанси. Це ціла наука. Не можна просто так взяти, випустити дрон, подивитися, де ворог. Це теж маневри. Дрон палиться. По ньому можуть просто одразу прилетіти ракети. Його треба правильним чином запускати і ніколи не саджати в тому самому місці. Його запускають три людини. Один запускає сам дрон, інший з пультом керування за пів кілометра чи за 200 метрів від нього. Скеровує його зразу в інший бік. Ще машина з водієм, яка підхоплює і перевозить цю групу одразу в інше місце.

При цьому зарядки не вистачає надовго. Тобто це 25 хвилин льоту. Якщо ти не встановив координати ворога, або в тебе сідає акумулятор, тобі треба летіти в інше місце, змінювати акумулятор, знову запускати. А розрахунок гармати в цей час чекає, бо нам потрібні очі. Це складна система. Від аеророзвідки тут залежить реально багато.

- Якщо я попрошу тебе сформулювати своєрідне кредо артилериста, що це буде?

- Мені важко відповісти так нашвидкоруч, але якщо спробувати описати, в чому полягає наша робота, я би сказав: стріляй, ховайся і стріляй знову. Тобто йдеться завжди про те, що ти маєш убезпечити себе від зворотного вогню. Тобто стріляй, тікай і стріляй. І бий влучно, звісно.

- Ви виїхали на локацію, відпрацювали – і швиденько на іншу локацію?

- Якщо дозволяє ситуація. Якщо ж ні, і ми маємо працювати з того самого місця, завжди мають бути укріплені бліндажі, в яких ми сидимо весь час, коли не стріляємо.

- Ти обіцяв розповісти про перший бій.

- В принципі я би не сказав, що тоді відбулось щось екстраординарне. Ми виїхали, мали цілі, двома гармати відпрацювали. Зараз не згадаю навіть, скільки було пострілів по тих цілях. Близько 20 ймовірно. Далі годин 5 ми чекали, бо нам не дозволили одразу після цього залпу переміщатися. Чекали, бо мали добивати. Там наступали наші мотострілецькі підрозділи, ми здійснювали супровід. Але за 5 годин нам повідомили, що нової цілі з цього місця не буде. Вилізли з бліндажу, звернулися, поїхали.

- Якось не дуже динамічно (розчаровано промовив інтерв’юер)…

- Ймовірно, мені пощастило, перший бій був без ексцесів. Було складніше, коли летить по тобі. Коли десь дуже поряд з нами приходи. І чи вони нас виловлюють чи виловлюють сусідів… А якщо вже прилетить по тобі, то ця історія завершена, а зрозуміти куди саме летить складно, громихає сильно. Тому, звісно, у той момент, коли чуєш приходи біля тебе – ось тут ну… замислюєшся про вічність (посміхається).

- Ти є філософом, вченим, засновником "Клубу творчої філософії". Знайдуться люди, які жартівливо, а хтось і глузуючи, скажуть: агов, філософе, ну що, допомогла тобі твоя філософія на війні? Що ти скажеш цим людям?

- Безперечно, допомогла. Чесно кажучи, про це не йдеться. Немає значення людина-філософ, людина-юрист, людина-зварювальник чи будівельник. Тут ми всі займаємося не тією справою, якою займались до того. Зараз всі розуміють, що нам треба відвоювати, перемогти - і далі ми всі повернемося до своїх справ. Сьогодні ми - солдати. Бекграунд допомагає. Якщо хтось вміє щось краще руками робити, то він буде це робити… Бекграунд допомагає  залежно від того, що ти вмієш. Але, засадничо, ми всі солдати, ми займаємося військовою справою. Коли повернемося, тоді будемо знову цивільними займатися.

- На війні є час читати? Масі Найєм, їдучі на війну, прихопив з собою книгу Генрі Міллера. А у тебе якось видається час почитати?

- На жаль, дуже мало. Є у мене з собою Фіхте німецькою мовою - і переклад взяв, щоб інколи підглядати. Але поки що просунувся недалеко. Бачите, навіть оце інтерв’ю – довго не було дня, щоби нормально з тобою зв’язатися. Сьогодні - перший день, коли у нас більш-менш нема справ і можна поговорити. З моменту, як повернувся в підрозділ після реабілітації, я лише двічі нормально сідав за роботу. Адже просто сісти-почитати 15 хвилин знайти можна. А для того щоб займатися філософією, ти маєш собі виділити мінімум 3-4 години, коли будеш концентровано займатися тільки цим. Це не читання, це дослідження. Я зміг сісти двічі. Але другий раз мене переривали. Тобто часу обмаль - і я через це трошки переймаюсь. Тому що мені треба завершити дисертацію.

- Тобто після війни повернешся до дисертації. А потім?

- Так. Я зараз в академічній відпустці. Маю повернутися, завершити дисертацію. Далі буду займатися і розвивати свій клуб. Це для мене найголовніше. Також у нас є проєкт з моїм науковим керівником Євгеном Костянтиновичем Бистрицьким і багатьма українськими відомими філософами – це Український філософський конгрес. Я там координатор оргкомітету. Це велика міжнародна філософська подія, яка була запланована на жовтень. І от зараз якраз мала бути підготовка. Це те, що ми зробимо обов’язково. Після війни будуть нові сенси. Тобто насамперед, коли я повернуся, це буде пожвавлення роботи клубу, дисертація і Український філософський конгрес. Плюс ми маємо з Ярославом Грицаком трошки переписати наш твір "Шлях становлення української ідентичності" - тому що є нові вихідні дані. Ми вже над цим працюємо, переписуємося. Оце будуть перші справи, які я зроблю після перемоги.

УВАГА! Забезпеченням підрозділу займається кінорежисерка та волонтерка ГО "Спільна Мета" Єлизавета Сміт. Охочі допомогти можуть скористатися інформацією:

Приват банк 4731185630694021

Єлизавета Сміт

Paypal

[email protected]

***

Фото: ФБ Олександра Комарова 

«Аргумент»

На цю тему:

• Військові Білорусі воювали в Україні: захисники з 58-ї бригади розповіли про перші бої на Сумщині та звільнення Чернігівщини
• «Український героїзм почасти вимушений, тому що нам бракує високотехнологічних засобів боротьби з ворогом» - ізраїльський доброволець
• "Іноземний легіон" в Україні: «Я не можу дивитися, як гинуть діти»
• Яна Зінкевич: «Є підрозділи, які взагалі не мають медиків»
• Чому все більше білорусів їдуть воювати за Україну. "Я готовий битися чим завгодно"
• Нестача артилерійських боєприпасів на фронті: як Україна долає критичну проблему