Леонід Остальцев: "Росіяни - моральні виродки. Щоб їх перемогти, ми маємо бути ще більшими моральними виродками"

Версия для печати

Леонід Остальцев - ветеран російсько-української війни. 2014-го він добровольцем пішов на фронт. Після демобілізації заснував "Veterano Pizza" і займався бізнесом. Однак 24 лютого знову взяв до рук зброю. Сьогодні замість піци Остальцев "пече" орків.

Інтерв"ю з ним публікує Цензор.Нет.

У складі патрульної поліції бере учать у бойових діях на підсилення ЗСУ, а також займається евакуацією цивільних із гарячих точок. Свою роботу називає специфічною, але веселою. Нам вдалося трохи про це поговорити телефоном. На певні запитання Леонід реагує досить емоційно, не шкодуючи гострих слів "із перцем". Перепрошує за різкі висловлювання. Однак, очевидно, без них інтерв’ю мало б інший "присмак".

"РОСІЯНАМ ПОТРІБНА ХОЧ ЯКАСЬ ПЕРЕМОГА. ТОМУ ЩО ПОКИ ВОНИ ВСЮДИ ОТРИМАЛИ П#ЗДЮЛЄЙ"

- Ви навіть у такий нелегкий час не втрачаєте почуття гумору. Пишете у себе у Фейсбуці, що зараз то "на полуниці", то "на черешні в Польщі". Як "врожай"?

- Скажімо так, хотілося б краще. Але все одно є. Взагалі тут найбільшою рушійною силою були, є й будуть Збройні Сили України. А я зараз у складі патрульної поліції. У нас завдання специфічні. Це евакуація з місць, де все горить і палає, та безпосередня участь у бойових діях, але на посиленні певних підрозділів ЗСУ.

- Ви – ветеран війни. Чому опинилися у Нацполіції?

- Все дуже просто: буквально через півтори-дві години після першої ракети, яка вдарила по Києву, мені подзвонив керівник патрульної поліції Києва, мій друг Юра Зозуля. На той час я вже відправив свою сім’ю, тому що я мав план дій, що робити в такій ситуації, адже було зрозуміло, що росіяни нападуть. Юра сказав, що у них є проблеми в патрулі і попросив підтримати копів, адже на той момент не вистачало військового спецназу. Я відповів: "Взагалі без питань, виїжджаю до тебе". Ми з моїм друганом Санєю Матяшем з "Regata Club" поїхали до Юри. Тоді все й закрутилося з патрульною поліцією.

- Ви сказали, що вам було зрозуміло: повномасштабного нападу росії не уникнути. Це ваше припущення? Чи ви володіли певною інформацією?

- Ні, у мене не було інформації. Це виключно історія про причинно-наслідкові зв’язки. Мені було просто очевидно. Я це знав так само, як і те, що завтра зійде сонце. Тобто я був упевнений, що російські свині у будь-якому разі нападуть. Тому що вони – російські свині. Вони до цього готувалися. Усі вісім років гібридної війни на території нашої країни з анексією Криму ще раз підтверджували, що росія готується до чогось більш глобального, аніж те, що відбувалося на Сході. Однак я не знав, коли конкретно вони на це підуть.

- Але якось нелогічно проводити повномасштабні наступальні дії взимку, коли такі несприятливі погодні умови…

- Взагалі якщо розмірковувати з точки зору тактики і стратегії, в принципі, те, що вони зробили, було довбой#бізмом в прямому сенсі цього слова. Візьмімо хоч математичний аспект і порахуймо: угруповання російських військ, яке було скупчене на кордоні з Україною з боку росії та Білорусі, загалом становило, якщо не помиляюся, 250 тисяч. Це 250 батальйонів, тактичних груп. Це при тому, що офіційно українська армія налічувала понад 200 тисяч, не рахуючи поліцію, добровольчі формування та наш мобілізаційний резерв. За правилами війни, якщо ти нападаєш, у тебе має бути чимала перевага у живій силі. У них такого й близько не було. Це зараз ми знаємо, що ці дебіли думали: їх тут зустрічатимуть з квітами.

- Коли вони побачили, що тут ніхто їх з квітами не чекає, і отримали опір, у них була можливість відступити?

- Слухайте, вони ж тікали. Як сказав один мій знайомий: "Вони відійшли від Києва і пішли нах#й не тому, що це був тактичний відступ, а тому, що отримали жорстких п#здюлєй". У них не було інших варіантів! Інакше їх там просто усіх добили б. А далі вони отримали досвід і зрозуміли: той формат, з яким йшли, не підходить, тому його потрібно змінювати. Саме через це зараз сконцентрували усі свої сили на Сході та Півдні, щоб обов’язково зберегти сухопутний коридор з Кримом, а Донецька та Луганська області – для галочки. Адже їм потрібна хоч якась перемога. Тому що поки вони усюди отримали п#здюлєй. Маріуполь – це не перемога. Там відбувається цілковитий жах!

- До речі, три роки тому в одному з інтерв’ю ви теж говорили, що рано чи пізно буде велика війна. Як ви до неї готувалися?

- На жаль, недостатньо. Тих навичок, які я отримав, виявилося замало. Я тренувався в залі – підвищував свою витривалість, був на тренуваннях зі зброєю. Я – хороший стрілок. Але на війні потрібно мати набагато більше навичок. Зокрема у мінно-вибуховій справі, у поводженні з крупнокаліберною зброєю, керуванні БМП чи танком. До цього доступу у цивільного громадянина немає. Грубо кажучи, моїх навичок вистачало для того, щоб розуміти, куди і як стріляти, як правильно залягти тощо.

- Але вони все одно вам стали у нагоді.

- Звичайно, вони згодилися.

- Мені здається, вам завдяки досвіду простіше, аніж тим, хто у лютому вперше взяв зброю до рук.

- Це правда. Досвід – це важливо. Під час першого мінометного обстрілу, який був, коли ми намагалися зайти в окупований Ірпінь, в моїй команді були я, два хлопці Лимон і Скіф, які мали бойовий досвід, а також Андрій Хливнюк з "Бумбоксу". Якраз через нашу досвідченість ми знали, що робити, коли починають #башити міномети і тому подібне. Ми моментом залягли, коли тільки почули "виходи". А Бумбокс не встиг цього зробити, тому отримав уламок в обличчя. Слава Богу, що один маленький, а не щось більше. Тому, так, ваша прада, досвід грає роль. Особливо у тому, як поводитися з артилерією. Адже зараз це важлива історія.

- Артилерія вважається богинею війни...

- Сто відсотків! Зараз більшість втрат (як наших, так і їхніх) завдаються саме артилерією. Через це нам так необхідна допомога Заходу. Тому що, на жаль, у нас артилерії набагато менше, аніж у росіян. Ці скотиняки мають безліч боєкомплектів, стволів. Адже артилерія – це дуже точна історія. Від того, як ти виставишся, наведешся, залежатиме те, куди влучиш. А якщо у тебе ресурс вже вичерпаний, відповідно, стрілятимеш куди попало. Із боєкомплектами у нас теж проблема. Про це знають всі. Це не секрет.

"ВСЕ ВЖЕ ГОРИТЬ-ПАЛАЄ, АРТА Х#ЯРИТЬ ПОВНИМ ХОДОМ, А МИ ЕВАКУЙОВУЄМО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗА ДВА-ТРИ ДНІ ДО ТОГО НЕ ХОТІЛИ ЇХАТИ"

- Порівняйте свій перший похід на війну із нинішнім. Чим, окрім масштабів, відрізняються ці два етапи?

- Напевно тим, де я зараз перебуваю. У 2014 році, коли я прийшов до військкомату і сказав, що готовий, цілеспрямовано йшов саме у ЗСУ. Ви ж пам’ятаєте, що тоді у нас з армією реально була бідося. Але при всьому цьому я розумів: тут є порядок, система, певна структура, важке озброєння. А після того, як 24 лютого мені подзвонив Юра, я побачив у поліції, що таке, коли у тебе є завдання, пікап, а зі зброї - лише довгий та короткий ствол. Немає ні танка, який може підтримати твій взвод, ні чогось важкого з переносних систем. Зозуля саме до нас звернувся, тому що у нас є бойовий досвід, і ми мислимо, як військові. А у поліцейських задачі абсолютно не військові. Тому на війні потрібно використовувати поліцію дуже грамотно. Інакше це може погано закінчитися. Дуже добре, що у керівництва патрульної поліції та Нацполіції загалом все нормально з мізками, і вони намагаються правильно використовувати особовий склад. Адже серед поліцейських є велика кількість тих, хто хоче воювати. Але тут існує кілька важливих моментів, зокрема в якій саме структурі вони знаходяться та які мають навички. Їхня участь у бойових діях має бути обмежена керівництвом, що сьогодні якраз відбувається. І це правильно.

- Ви згадали про Ірпінь. Що ви там побачили? Що найбільше запам’яталося?

- Просто вщент розбите місто, відсутність людей на вулиці, лежало багато тіл вбитих, зокрема цивільних. Не можу сказати, що мені щось сильно врізалося в пам'ять. Мій підрозділ заходив в Ірпінь, коли він вже був звільнений. Відповідно, ми не застали усієї сраки, яка там була під час ведення боїв. Було дуже приємно бачити колони розбитої техніки росіян. Це було прекрасно! Але дуже шкода місто, людей, особливо похилого віку, які там залишилися. Ми привозили їм їжу. Чому вони не евакуювалися? Тому що вони такі, які є. До прикладу, ось такий діалог з бабусею: "-Я нікуди не поїду! –Бабусю, вас вб’ють! -Ні, я все одно залишуся вдома". Таке от.

- Напевно, це найскладніше – переконувати таких людей у необхідності евакуюватися у більш безпечні місця?

- Та це жесть! Я нещодавно повернувся зі Сходу. Ми їздили на Слов’янський напрямок, в Святогірськ. Проводили евакуацію. Бл#дь, розумієте, все вже горить-палає, арта х#ярить повним ходом, а ми евакуйовуємо людей, які за два-три дні до того не хотіли їхати. Хоча їм говорили: "Будь ласка, поїхали, ми вас заберемо!". Ні, не хотіли. А от тільки почали п#здячити військові, кричали: "Забирайте нас, бо п#здець!". І треба ж їхати! Поліція саме цим займається. От військові вбивають росіян, а ми маємо між усього цього п#здорєза знайти якусь бабусю на вулиці Леніна,9 і забрати її у безпечне місце. Така от специфічна, але весела робота.

-Три роки тому ви так говорили про народ: "Є люди, які не хочуть війни. Воювати готові 10 відсотків, ще 10 відсотків – йти в партизани, допомагати, займатися контрпропагандою тощо. Всім іншим – пох*й". Чи змінили ви свою думку, коли побачили, скільки звичайних людей стали на захист країни?

- Це я переказував дослідження, яке було проведено після Другої світової війни. За її результатами зробили аналітику того, як країни протистояли агресору. Відповідно до цих даних, виявилися такі цифри. Воно і зараз так само відбувається. Просто сьогодні ми живемо в еру технологій. Зараз новинами може займатися кожна людина. Я, насправді, дуже радий, що чимало людей включилися в контрпропаганду. Але фізично долучилися до цієї історії далеко не всі. У нас величезна кількість біженців - жінки й діти, які поїхали. Йдеться про п’ять-сім мільйонів. Досить страшні цифри. Плюс, багато хто знаходиться в західних регіонах України, де не було бойових дій. Я не кажу, що це погано. Маємо те, що маємо. Але завдяки тому, що ми живемо у ХХІ столітті, люди мають можливість користуватися інтернетом. Звичайно, і світ бачить набагато більше, аніж це було 70 років тому. Тоді якою була контрпропаганда? Клепали тихенько якісь листівочки, щоб не знайшли, хто це робить, бо вб’ють. Сьогодні простіше – ти можеш, наприклад, розмістити пост у Фейсбуці. От люди в окупації, хоч їм і намагаються блокувати зв'язок, все одно пишуть українською та підтримують ЗСУ. Це теж їхній внесок.

- Наведу ще одну вашу цитату: "До 2014 року ця незалежність нікому не була потрібна. Ми не знали, що з нею робити. І тільки зараз починаємо по-справжньому цінувати її, боротися за неї. Війна – це жахлива, але потрібна шокова терапія для держави Україна. Інакше ми б не змогли цінувати свою країну". Це ви сказали до повномасштабного вторгнення. Зараз у нас численні жертви не лише серед військових, а й цивільних. Росіяни вщент знищують наші міста, окупували ще частину нашої території. Чи не занадто високу ціну ми платимо?

- Ми платимо ту ціну, яку платимо. Інакше сказати не можна. Тут немає маленької чи великої ціни. Особисто мені непотрібно було ніякої війни для того, щоб зрозуміти, що у нас є свобода, незалежність, які ми повинні цінувати. Але, на жаль, людина – така істота, яка починає усвідомлювати важливість чогось тільки після того, як це втрачає або стоїть на межі втрати. Насправді, жодна по-справжньому велика країна, держава, на яку можна рівнятися, не прийшла до того, що має зараз, простим шляхом. Кожна отримала якийсь свій шматок болю і втрат. Усе пізнається в порівнянні. От десять років тому у нас всім було пох#й, але зараз незалежність оцінюється зовсім інакше якраз через те, що ми платимо за неї кожного дня життями наших військових та цивільних. Ця війна торкається майже кожного з нас. Відповідно, й цінування свободи, незалежності та країни буде набагато якіснішим.

"МІЛЬЯРД ВІДСОТКІВ, ЩО ЦЯ ВІЙНА НАДОВГО"

- Війна нас змінила?

- Звичайно! І продовжує змінювати. Ми зараз постійно в процесі змін. Ще перебуватимемо в такому стані. До цього це призведе – побачимо в майбутньому. Але я впевнений, що сьогодні ми рухаємося в правильному напрямку.

- А вас особисто як вона змінила?

- Не знаю... Можливо, я став трохи жорсткішим у деяких питаннях. Я сьогодні якраз теж перебуваю в такому форматі змін, тому що розумію: війна дуже надовго, і мені потрібно повністю себе перелаштувати, щоб жити в цьому стані.

- Ви говорите, ця війна надовго…

- Мільярд відсотків!

- Йдеться про роки?

- Якщо не десятиліття. Розумієте, тут така історія, що росія не схаменеться. Я впевнений, що будуть перемовини, якесь "заморожування" війни, яке росія використовуватиме для того, щоб наростити свої військові потужності й вдарити з новою силою. Вона, поки існуватиме, ніколи не відчепиться від України. Для нас це в прямому сенсі питання виживання. Для того, щоб вижити, ми всі (я говорю й про себе також) повинні повністю змінити ставлення до свого життя – навчитися жити в нових реаліях, будувати бізнес, сім’ї в такому форматі, що у будь-який момент ми маємо взяти до рук зброю і дати п#зди будь-якій тварюці, яка у нас спробує щось забрати. Знаєте, я взагалі є прихильником того, щоб виховувати наших дітей у тотальній ненависті до сусідньої росії, щоб вони знали: ніхто не буде у безпеці, допоки вона існуватиме чи її доктриною лишатиметься пряма загроза Україні, як незалежній державі.

Також ми повинні бути готові до того, щоб завдати удару по території російської федерації. Про це необхідно говорити вголос. Тому що ті хлопці наглухо загралися своєю пропагандою, розповідаючи своїм глядачам, що можуть використати ядерну зброю. Вони вже захопили одну з наших атомних станцій. Тому ми маємо відкрито заявляти про те, що за можливості та необхідності ми завдаватимемо удару по території росії. Якщо буде потрібно, робитимемо це по їхніх атомних станціях, щоб у них там все здохло і нічого не росло. Ви мене вибачте, але ми в цьому питанні трохи загралися в толерантність. Я розумію, що усі хочуть в Європу. Я теж дуже хочу! Але росіяни – це такі істоти, з якими потрібно бути не просто жорсткими. На жаль, вони – моральні виродки. Щоб їх перемогти, ми маємо бути ще більшими моральними виродками.

- Захід дуже хвилюється через те, що ми можемо нанести удари по росії, і якраз застерігає нас від цього. Що з цим робити?

- Коли у 2014 році почалася війна, Україна трохи розділилася: частина людей розуміла, що відбувається, та брала безпосередню участь у боротьбі з росією, а інша була трохи відстороненою, бо ці події її не зачіпали. От зараз Європа є цією другою частиною. Але, знаючи історію, можна сказати, що вона ще своє отримає. Росія вже відкрито заявляє, що, мовляв, прибалтійські країни незаконно отримали свою незалежність…

- Польща їм теж спокою не дає.

- Так, усі ті країні, які до нас поближче, і добре пам’ятають, що таке СРСР та тоталітаризм, поруч з нами. Інша частина Європи ще цього не розуміє. Але, на жаль, такий час настане, коли до них так чи інакше прилетить п#здюліна. І нею не обов’язково може стати війна. Наприклад, колосальний потік біженців чи економічні наслідки воєнних дій в Україні, які зачеплять усіх. Уже є продовольча криза. А війна ж тільки почалася. Це далеко не вечір! Далі, на жаль, буде лише гірше.

- Чи не залишить нас тоді Захід напризволяще в цій війні?

- Незалежно від того, як поводитиметься Захід, нам своє робити. Звичайно, було б круто, якби він нам допомагав настільки, наскільки може. Але воює саме українська армія, наша країна. Тут питання не стільки у озброєнні та чим нам допомагають, скільки у тому, що ми з цим усім робимо. До того часу, поки в нашій країні є хоч одна людина, яка готова за неї битися, ми маємо майбутнє. Незалежно від того, буде у нас західна зброя чи ні. Вибачте, але в Афганістан заходив Радянський Союз, там були США, але вийшли, тому що афганці б’ються до кінця. Я в жодному разі їх не підтримую. Але звертаю увагу на те, що навіть із дуже сильним противником потрібно битися. Інакше смерть.

- Я пам’ятаю, ваш батько воював в Афганістані...

- Так, мій батько – відставний офіцер радянської армії. Але у 1991 році він свідомо залишився в Україні, прийняв присягу їй на вірність, яку по сьогоднішній день не порушив.

- Я це згадала в контексті нашої розмови. Ви з ним порівнювали його досвід із вашим?

- Якщо чесно, то ні. Батько підтримував мене, коли я йшов на війну. Я тоді тільки йому сказав. Більше нікому. Так от він підтримав мене майже без слів. Це обов’язок чоловіка захищати свою країну, незалежно від того, якою вона є. Мій батько виріс в Радянському Союзі. Відповідно, там проходив службу.

- А що він говорить про нинішню війну?

- Що росіяни – погані люди! Зверніть увагу, у мене прізвище Остальцев. Воно російське. В Україні з таким прізвищем – лише мої родичі та ще одна жінка, яка родом з росії. У мене багато родичів в рф, з якими я не спілкуюся. Мій батько теж: з моєю бабусею - його мамою (дідусь вже помер), із сестрою. Ті, кого десять років прокачували пропагандою, це вже не люди, а якісь мутанти. З ними й говорити вже не можна. Вони не розуміють. Відірвані від реальності.

- Зачепила вас ця війна особисто…

- Чорти вбивають моїх співгромадян! Прапорщик Сергій Кокурін – це перший загиблий в Криму. Я це прізвище не забуду ніколи! Коли я тоді тільки почув про це, перше, що подумав: "#бать, ви ох#уїли!". Це історія про силу, яка вважає, що вона – молодець. Ніх#я! На будь-яку силу знайдеться серйозніша сила, яка дасть п#зди. Справедливість буде! Лише за умови, що ми будемо до неї готові, як і застосовувати силу до тих покидьків, які вважають себе найсильнішими.

Наша нація немолода. Але ми – не тєрпіли. А росіяни саме такі! Їх навіть рабами не можна назвати. Об них витирають ноги, а вони з цим миряться й терплять. Я можу вийти на вулицю й сказати, що президент – чорт, і ніхто мені нічого не зробить! Ну, базарить якийсь дебіл про президента. На здоров’я! Іди п#здуй і все! Так, у нас є корупція, кругова порука серед можновладців. Але водночас є й громадськість, яка може вийти й сказати, наприклад: "Януковичу, чи ти не о#уїв?! Ану-ка з#бався звідси!" Тобто ми маємо дієвий інструмент боротьби. Наші люди готові не лише словом, але й справою відстоювати важливі для себе принципи. Ми не терпітимемо. Це історія про любов до свободи, яка трохи межує з божевіллям, але не дотягує до анархії. Ми не дамо просто так сидіти у нас на шиї, звісивши ноги, та використовувати нас.

- Цього якраз і не розуміють росіяни, тому що вони – інші.

- Абсолютно! Знаєте, мені дуже подобається історія із "тонкою синьою лінією", коли суспільство підтримує поліцію. У мережі можна побачити чимало відео, коли в росії поліцейський зупиняє якогось депутата, який їхав не за правилами, а той показує посвідчення й каже: "Слышишь, ты, съ#бался". Поліцейський вибачається й відпускає порушника. У нас таке теж буває. Але дуже часто після подібного від громадськості прилітає п#здюліна. Правда, водночас, вона ж інколи каже: "Поліцейські – теж п#дараси!". Ось у цьому всі ми. Це гостре відчуття справедливості, яке межує з дитячою інфантильністю. Мені здається, що Україна зараз – це такий підліток, який росте, отримує п#зди від життя, стає розумніше та мудріше.

- Хочеться швидше пройти цей етап і подорослішати.

- Я розумію. Але швидко не буде. Це не про роки та десятиліття. Я неодноразово в інтерв’ю говорив, що зараз ми закладаємо фундамент. Від того, наскільки якісно ми це зробимо, залежатиме майбутнє наше дітей, які будуватимуть на цьому фундаменті. Я сам хочу, щоб усе швидше закінчилося, знову почати бізнес, адже спочатку був коронавірус, тепер – війна, купа боргів. А потім я собі розказую: Сьогодні необхідно перемогти ворога, ти маєш навчитися у цій історії працювати або організувати роботу своєї команди таким чином, щоб вони могли працювати – заробляти, жити, годувати свої сім’ї, при цьому ще щось створювати та будувати. Це непросто. Але необхідно.

- А що зараз із вашим бізнесом? Працює?

- Поки ні. Мій помічник Дмитро Борисович зараз займається відкриттям, робить ремонт. Тому що на території піцерії перші півтора місяця жив мій підрозділ – близько 60 людей. Після цього потрібен ремонт. Оскільки грошей на це немає, то Діма все робить сам. Молодчина!

Плюс, багатьох наших хлопців мобілізували, дехто сам пішов. Залишилися дівчата і кілька хлопців, які взагалі непридатні для військової служби. Саме вони сьогодні відбудовують "Veterano Pizza". Інших варіантів немає. Треба продовжувати роботу. Економіка теж повинна працювати.

«Аргумент»

На цю тему:

• ГЕНШТАБ: втрати ворога станом на 8.00 19 червня
• ОВА: ситуація в регіонах України станом на 8.00 19 червня
• Війна в Україні може зайняти роки - Столтенберг
• G7 підтримуватиме Україну «стільки, скільки буде потрібно» - Шольц