«Не зміг спокійно спостерігати»: історії чоловіків, які повернулися з-за кордону боронити Україну і загинули

|
Версия для печатиВерсия для печати

На початку березня з-за кордону повернулися понад 66 тисяч чоловіків з однією метою — захищати Україну від нападу Росії. Вони залишили престижну роботу, комфортні умови і, ризикуючи життям, пішли на фронт. Не всі повернулися живими… Михайло Жало, Євген Ковальов та Ярослав Ященко — українські захисники, які повернулися з-за кордону через війну і загинули в боях.

Михайло Жало. «Він народився з геном патріота»

29 років тому в Борисполі в родині вчительки та водія народився хлопчик Михайло.

«Все дитинство Міша приносив додому кошенят і цуценят. Ми їх мили, годували, а потім ганяли бліх по всій хаті», — згадує мати Михайла Любов Жало.

Михайло закінчив із відзнакою дев’ять класів і музичну школу, де грав на баяні. Ще тоді любов до тварин переросла у чітке бажання стати ветеринаром. Михайло вступив до Немішаєвського коледжу на ветфельдшера, а згодом і до Національного університету біоресурсів і природокористування України.

«Він завжди навчався легко та залюбки. Школу, коледж, університет закінчив із відзнакою, а наукова робота приносила йому задоволення», — розповідає Любов.

Після здобуття вищої освіти Михайло поїхав працювати на ферму в Данію. А згодом переїхав до Фінляндії, де продовжував займатись улюбленою справою.

Михайло Жало на війні. Особистий архів родини Жало. Фото, надане автором

«Йому подобалася Фінляндія через її простори та ставлення до тварин. Син розповідав, що там узагалі немає безпритульних собак, а все живе дуже цінують і поважають. Це було йому близьким», — згадує мама Михайла.

Уже 2023 року чоловік міг отримати громадянство. Але 24 лютого, без жодних вагань, Михайло Жало вирішив покинути все та повернутися додому.

«Він відстоював інтереси України ще на Євромайдані. Завжди любив і пам’ятав свою Батьківщину, хоч би де був. Писав неймовірні патріотичні вірші. Він народився з геном патріота», — каже Любов Жало.

На початку війни Михайло приєднався до громадської організації «Зоопатруль», яка рятувала тварин із замкнених столичних квартир. Згодом йому здалося цього замало, і чоловік записався до тероборони.

«Десь через місяць він зателефонував мені дуже натхненний і попросив привітати. Я вже здогадувалася, із чим, але запитала. Було страшно почути відповідь. Він сказав, що присягнув на вірність українському народу», — згадує Любов.

За три місяці навчання в ЗСУ Михайло Жало перекваліфікувався із ветеринара на коригувальника артилерійської установки 2-го відділення 1-го взводу 5-ї стрілецької роти військової частини А4081. Хоча у документах військкомату навіть після загибелі числиться водієм — не встигли владнати всі юридичні формальності.

3 липня 2022 року Михайло вирушив до Харкова, але запевнив рідних, що не на передову. Але вже 5 липня надіслав зовсім інше повідомлення: «Їдемо на сім днів на «нуль». Там без мене ніяк. Усіх обіймаю, ваш науковець». Так він підписався, бо завжди любив наукову роботу.

Михайло Жало на фронті. Особистий архів родини Жало. Фото, надане автором

На фронті Михайло встиг повоювати лише два дні, але, як дізналася його мама, до цього він також виконував секретні завдання на «нулі». За цей час чоловік встигнув проявити себе як справжній герой.

7 липня в селі Дементіївка позиції підрозділу Михайла атакував ворог. Хлопців розстріляли з танків і закидали гранатами. Сам чоловік отримав смертельне поранення в голову.

«Їх в окопі біля артилерійської установки було троє. Сина вбило уламком одразу, а інших хлопців контузило. Міша впав на них і залив побратимів своєю кров'ю. Орки подумали, що вони теж мертві, та не стали добивати. Так сталося, що мій син врятував їм життя», — із болем розповідає Любов.

Тіло Михайла вдалося забрати лише через два дні. Чоловік до останнього подиху стріляв у ворога із таким завзяттям, що після смерті пальці так і залишилися стиснутими на пусковому гачку.

За два тижні до загибелі Михайло став у бориспільській церкві хрещеним батьком донечки своїх друзів. І в тій самій церкві його згодом і відспівали.

«Такі люди трапляються рідко. Чесний, порядний, відданий. Із моєю донькою вони швидко знайшли спільну мову: він із нею балакав по-своєму, вона по-своєму. Я була впевнена, що Міша стане найкращим другом для моєї доньки, а став янголом-охоронцем», — розповідає подруга і мама похресниці Михайла Ірина Маласай.

У Михайла Жало було дуже багато друзів, які його поважали. Він завжди приходив на допомогу та підтримував у складні часи.

Євген Ковальов. «Я знала, що він не буде відсиджуватися, бо такою він був людиною»

Євген Ковальов народився в Росії 33 роки тому, там на той час працював його батько. Але подружжя вирішило: щойно малюк народиться, вони одразу повернуться додому в Україну. Так, власне, і відбулося. Тому в родині завжди вважали, що родом Євген із смт Новопсков Луганської області.

2005 року Євген закінчив Новопсковську газопроводську школу та вступив до Політехнічного коледжу в Луганську. А 2012-го одружився з коханою дівчиною Ольгою. У Євгена залишилося двоє доньок — дев’яти та п’яти років.

Протягом життя Євгену довелося працювати у різних країнах і різних сферах: і в газовій, і в будівельній, і як інженер-механік на комунальному підприємстві. Але останні три роки перед повномасштабним вторгненням чоловік працював зварювальником у Чехії.

Євген Ковальов у мирному житті. Сімейний архів родини. Фото, надане автором

«Він їздив за кордон, бо це була єдина можливість забезпечувати родину. Звісно, ми розмірковували над тим, аби переїхати із дітьми до чоловіка. У нас були такі плани. Але Євген дуже любив Україну, тому ми довго вагалися, чи варто переїжджати кудись у Європу. Ми втомилися бути на відстані, тому влітку мали прийняти остаточне рішення, де саме житимемо», — розповідає дружина Євгена Ольга Ковальова.

Війна для родини Ковальових не стала несподіванкою.

«Сумнівів, що буде велика війна, в нас не було. Тому про рішення Євгена стати на захист України я здогадувалася ще до початку вторгнення. Я знала, що він не буде відсиджуватися, бо такою він був людиною — справедливою і відповідальною», — згадує Ольга.

24 лютого близько 5-ї ранку Євген зателефонував дружині, сказав, що почалася війна, і він іде звільнятися з роботи у Чехії. Повернутися додому чоловік не міг, бо Новопсков розташований між уже окупованою 2014 року територією Луганської області та кордоном з Росією. Був ризик, що селище захоплять, а Євгена змусять воювати на боці «ЛНР». Тому вибір був однозначний — вступати до лав ЗСУ.

Євген Ковальов на війні. Особистий архів родини Ковальових. Фото, надане автором

«Женіне рішення піти захищати Україну не було емоційним, воно відповідало його цінностям. Він просто не зміг би спокійно спостерігати за тим, що відбувається», — розповідає подруга Євгена Анастасія Ковальова.

Із Чехії чоловік приїхав до Львова й одразу пішов до військкомату, де йому відмовили, бо вже набрали багато охочих. Кілька днів працював на підприємстві, яке виготовляло протитанкові споруди. Євген міг там і залишитися та бути корисним фронту, але сказав, що не для цього повернувся.

Чоловік збирався поїхати до Києва, бо там, як йому казали знайомі, точно взяли б на фронт. Дорогою Євген зупинився у Вінниці, де також зайшов до військкомату. Так 3 березня його, нарешті, прийняли на військову службу. А 6 березня, вже у Черкасах, Євген склав присягу. Після недовгих навчань чоловіка відправили у район Авдіївки Донецької області як старшого навідника гранатометного взводу.

«Женя ніколи не соромився, що родом із Луганщини, хоча багато хто ставився до цього насторожено. Цікавився різними видами зброї, навчався прискіпливо. Рішення приймав виважено і розумів, яка важка робота попереду», — згадує побратима товариш по службі Олександр.

Євген Ковальов з доньками. Сімейний архів родини. Фото, надане автором

20 квітня під час оборони лінії фронту, безпосередньо на рубежі, Євген загинув від мінометного обстрілу. О 12-й годині він востаннє поговорив із дружиною, а вже о 15-й його не стало.

«Казати, що Євген «загинув», неправильно. Це якийсь пасив. Його вбили. Вбили люди, які вирішили, що можуть отак просто ламати чужі долі, знищувати міста та вбивати волю. Женя прожив коротке, але достойне життя. Він був гарним батьком, чудовим чоловіком і надійним другом», — розповідає подруга Анастасія.

Євгена Ковальова поховали в Новограді-Волинському, навіть не вдома, бо Новопсков окуповано ще з початку березня. Його батьки так і не змогли попрощатися з сином.

Дружина Євгена Ольга разом із доньками зараз у Нідерландах. Дівчатка чітко знають, за що загинув тато і хто нам ворог.

Ярослав Ященко. «Якщо він щось вирішив, цього не змінити»

Ярослав Ященко народився на Дніпропетровщині в місті Новомосковську 1993 року. З дитинства йому легко давались іноземні мови, з дитсадка займався з репетиторами.

Після закінчення Новомосковського міського ліцею «Самара» хлопець поїхав здобувати вищу освіту до Дніпра, де вступив до Національного гірничого університету на факультет іноземних мов.

«Ярослав був гарним учнем, відважним хлопцем і щирим патріотом. Але все це скромно, не на показ. Він мріяв побачити світ, але завжди відчувалася його любов до міста, до країни. Все, за що він брався, робив із натхненням», — згадує свого учня заступник директора з виховної роботи ліцею «Самара» Олена Булава.

Ярослав був дуже відважним уже у шкільному віці. Був випадок, коли він із другом затримали рецидивіста, який крав сумки у літніх жінок. Тоді хлопців нагородила міська влада.

Також Ярослав любив спорт, займався боксом.

Після першого курсу університету Ярослав поїхав за міжнародною програмою студентського обміну Work and Travel на два місяці працювати на Аляску, ловити рибу, а потім потрапив у Сієтл, де остаточно зрозумів, що хоче подорожувати. Після другого курсу Ярослав узагалі вирішив покинути навчання, бо мови він знав і так, а в університеті лише нудьгував.

Ярослав Ященко в горах. Особистий архів батька. Фото, надане автором

«Ярослав — моя єдина дитина, я завжди намагався робити так, аби він був поруч. Але потім зрозумів, що якщо він буде завжди зі мною і робитиме те, що я кажу, він буде жити моє життя. Тому я дав йому волю та право обирати», — розповідає батько Ярослава Віктор Ященко.

Відтоді хлопець почав активно шукати роботу за кордоном. Спочатку Ярослав працював у галузі обслуговування в Арабських Еміратах, а потім поїхав у бідні райони Китаю, де на волонтерських засадах викладав англійську дітям. Батьки навіть не знають, на що він жив увесь цей період. Через певний час Ярослав із товаришами відкрив у Китаї власну маленьку школу, де також викладав іноземні мови дітлахам.

Кілька років тому в Ярослава тяжко захворіла мама. Чоловік повернувся до України і був поруч із мамою до її смерті.

За своє життя Ярослав Ященко встиг побувати в Америці, Африці, Індонезії, В’єтнамі, Індії та на Тибеті. Знав англійську, німецьку, китайську та італійську мови. А перед самим вторгненням отримав запрошення на роботу до Саудівської Аравії.

«У спілкуванні з побратимами Ярік розповідав про країни, в яких він побував, про тамтешню кухню, природу, культуру. Він дуже хотів, щоб в Україні був гідний рівень життя», — розповідає товариш по службі Ярослава Ященко Володимир.

Ярославу також дуже подобався буддизм. Хлопець навіть жив певний час у старому китайському монастирі з ченцями. Через це й отримав позивний «Монах».

Ярослав Ященко в Китаї. Особистий архів батька. Фото, надане автором

Чоловік був закоханим у мандри, у подорожі з рюкзаком, у сплави на каяку, у гори та медитацію. Він мав можливість виїхати до початку війни та продовжувати насолоджуватися життям, але він бачив, що відбувається, та відхилив пропозицію.

«Ярік ніколи не шукав легких шляхів. Він хотів жити життя, а не проживати його», — згадує сина батько.

24 лютого Ярослав пішов до військкомату добровольцем, але його попросили прийти наступного дня. Вже 25 лютого чоловік був у лавах ЗСУ.

Ярослав Ященко в ЗСУ. Особистий архів батька. Фото, надане автором

«Зранку 25 лютого він пішов до військкомату. Вже увечері йому подзвонили і дали півтори години на збори. Через його минуле у боксі його одразу взяли до десантно-штурмової бригади», — розповідає про той день Віктор Ященко.

26 лютого Ярослав був уже у Харкові. Потім потрапив до Ізюма на Харківщині, де воював безпосередньо на «нулі», а згодом його бригаду перекинули під Донецьк. Ярослав керував квадрокоптером і займався аеророзвідкою для свого підрозділу. У боях Ярослава контузило, але він усе одно продовжував боронити країну.

«Ярік запам’ятався мені дуже розумним та освіченим хлопцем. Зі зброєю та військовою справою знайомився дуже швидко. Очі горіли. Він дуже хотів бути корисним у цій війни», — згадує побратима Володимир.

Ярослав Ященко з побратимами на Донеччині. Особистий архів батька. Фото, надане автором

«Пам’ятаю, як сидимо в окопі, до ворога кілька сотень метрів, іде артобстріл чи стрілецький вогонь, а Ярік вчить нас англійської. Було цікаво! Ми навіть конспект завели, але вивчити щось нормально не вдалося. Не вистачило сил, та і обстановка не дозволяла», — розповідає Володимир.

Ярослав дуже хотів стати військовим перекладачем в управлінні бригади, але не встиг.

2 липня підрозділу Ярослава дали наказ допомогти товаришам відійти з позицій під Лисичанськом. Бригада пішла на підмогу. Під час відходу ворог обстріляв хлопців касетними боєприпасами. Один із них і вбив Ярослава Ященка.

Батько чоловіка згадує, що син тоді не виходив на зв’язок уже днів п’ять, але саме в той день, 2 липня, до його квартири залетіла ластівка, немов принесла трагічну звістку.

Текст підготовлений платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для ZN.UA. Аби повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.

Угорі: дитячий малюнок, автор невідомий

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

18:45
Херсон деокуповано, що далі? Деякі висновки з осінньої кампанії
18:19
Різдво та Новий рік: скільки будуть відпочивати українці на свята
17:37
В.о. декана Кропивницької Льотної академії НАУ засуджено до п'яти років за ґратами за хабар для здійснення польотів - ОГ
17:16
Яхту Медведчука продадуть на аукціоні, а кошти передадуть Україні - The Guardian
16:39
"Хотіли допомогти ЗСУ": у Гостомелі ідіоти вкрали шматок стіни з графіті британського художника Бенксі, дикунів затримали
16:06
Єврокомісія криміналізує порушення санкцій: загрожуватиме від 5 років позбавлення волі
15:43
Влада роз'яснила, чому забороняють УПЦ МП: небезпечна для здоров’я і життя
15:02
Вікарій Київської митрополії УПЦ МП отримав підозру
14:41
У Куп’янському районі знайшли схованку зі списками поліцаїв та доноси колаборантів під час окупації (ФОТО)
14:07
Джон Хербстс: для припинення ракетних обстрілів рф потрібно відключити SWIFT

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]