Паперова оборона: чиновники Нацгвардії воюють проти дитини загиблого воїна

"Батько загинув під Ізюмом минулого квітня. Мама померла від раку, коли я була підлітком. Бабусин будинок залишився в окупованих Олешках на Херсонщині. А фінансистам Нацгвардії не підходять всі документи, які надаю, щоб я змогла отримати виплату". 21-річна Анна Бондаренко залишилася сиротою. І якщо керівництво університету, де вона навчається, зробило все для допомоги дівчині, то фінансисти частини, в якій служив її батько, безкінечно хамлять та вимагають все інших та інших документів.

- Батько загинув 7 квітня минулого року, – розповідає Анна. – Напередодні ми з ним поговорили 27 секунд. Він сказав, що їде на завдання. А вже наступного дня мені подзвонив його командир і сказав, що машину, в якій був тато, обстріляли з міномета. П’ятеро бійців, які в ній їхали, загинули… Я була на вулиці, коли отримала цей дзвінок. Зі мною сталася істерика. Із Конотопа, де я тоді жила, приїхала в Київ, а звідси вже з лікарем Всеволодом Стеблюком, який знав мого тата, на його медичній Жужі-2 - в Дніпро, на впізнання. Мені показали обличчя тата. Це був він…

Уже в травні я зайнялася документами. І наче все почало рухатися, але… Почали вимагати різні додаткові документи. Я відправила необхідні документи фінансистам частини – і пів року чекала відповіді. Коли подзвонила сама, мені повідомили, що не вистачає ще якихось документів. І так кожного разу. Я надсилаю документ – у відповідь мовчання. Коли набираю сама, виявляється, що ще чогось не вистачає. Частина вже має свідоцтво про смерть не тільки тата, а й мами, я знайшла і дані про смерть батьків тата, хоча дідуся навіть не знала, він помер до мого народження. Потім навіщось знадобилася довідка про те, що тато після першого шлюбу змінив прізвище… Постійно від мене вимагають щось нове. За цей час змінилася форма заяви, яку я мала написати на виплату. Я вже переслала нову. Але документи знову десь застрягли. При цьому частина майже рік робила ВЛК. І три місяці тому нарешті прислала мені висновок, в якому двічі зробили помилки. Неправильно написали рік народження тата та вказали, що він загинув у Попасній, хоча це сталося в Ізюмському районі…

Коли я дзвоню фінансистці частини, вона, як правило, ігнорує мої дзвінки. А коли пишу – відкрито хамить і відписує, що у неї таких, як я, сотні…

Схоже, частина чекає того моменту, коли Аня закінчить навчання у виші. А це станеться за два місяці. За законами тоді вона точно не зможе розраховувати на виплату. Але де тут справедливість? Чому частина 3035 вирішила, що ці гроші дівчині не потрібні? І вже рік робить все, щоб дотягнути до того моменту, поки вона закінчить 4-й курс? Тільки уявити можу, як би на це реагував її тато – Олександр Бондаренко у 2014 році пішов захищати Україну добровольцем. А країна чомусь зовсім не хоче захистити його доньку-сироту.

- У 2014 році тато воював у складі батальйону "Донбас", – згадує Аня. – Я навіть не знала, що він так вирішив. Мамі він казав, що перебуває на полігоні. А потім хтось із знайомих побачив його по телевізору в реанімації – його було поранено під час виходу з Іловайська. Кулі прошили його бік, коліно, а третя увійшла в груди. Мала б потрапити в серце, але вдарилася об монету, яка була в кишені. Та зігнулася. Пізніше ми зробили дірочку і тато носив монету, як оберіг.

Після одужання тато б повернувся в батальйон, але у мами виявили лейкемію. Два роки вона лікувалася, але хвороба перемогла. Мені було 14 чи 15 років. Кожен раз дивлюся на рік її смерті і мозок відмовляється запам’ятати дати… Стирає…

Після цього тато вимушений був залишитися зі мною, поки я не закінчила школу. Його запросили в херсонську облраду у спілку АТО. Ну і працював, звісно. Батько був регіональним менеджером. Останнє, що продавав, як я пам’ятаю, це халва та козинаки.

Тато завжди казав мені, що я маю обирати в житті те, що мені подобається, що я маю робити так, як сама вважаю за потрібне. Всі завжди вважали, що я татова донька. Він дуже мене любив і все робив для мене. І дуже боявся за мене. Думаю, це пов’язане з тим, що я народилася не сама. У мене була сестра-двійняшка. Але вона померла до трьох рочків…

- Як ви обирали, де ти будеш навчатися після школи?

- Постійно це обговорювали. Я категорично не хотіла їхати на навчання в Київ. Але так сталося, що я вступила саме сюди, в економічний університет. Я ж була відмінниця у школі, тож вступ не став проблемою. Тато зі мною приїхав у гуртожиток. Побачив, що поруч будуть жити четвертокурсниці, які вже всі працювали, у когось був свій бізнес. Він зрозумів, що зі мною все буде добре.

Я не зразу усвідомила, що як тільки почала вчитися в університеті і жити самостійно, він… знову пішов служити. Кішку прилаштував знайомим – і поїхав на полігон.

З 2019 року, як поїхала на навчання, лише два рази була вдома. Тому і фотографій сімейних ніяких у мене немає. Їх би забрати… Бо у мене лише один знімок з татом на телефоні є. Я там геть маленька.

- Де ти була 24 лютого 2022 року?

- У гуртожитку. Зразу поїхала в Конотоп до знайомих. Думала, там буде безпечніше… Батько ще 23-го числа почав скидати мені гроші, які мав на картці, через IBOX. До речі, саме тому, що він скидав через цю систему, я не можу надати докази соціальній службі, що він мені допомагав… Тато сказав, щоб я всі переслані гроші зняла – щоб мала готівку. Я так і зробила. На них ми потім місяць і жили.

- Де батько похований?

- Ми його кремували в Києві і частинку праху поховали в Білогородці за містом. Чому кремували? Він сам так хотів. Тато був буддистом, йогом, майстром кунг-фу. Мабуть, тому і позивний мав Монах. Більшу частину праху розвіяли на Лисій горі. Заповідаючи мені так зробити, він казав: "Я ж буду з тобою завжди". Посмертно татові дали орден "За мужність" ІІІ ступеня. До цього він також мав різні нагороди. Коли мені відправили рюкзак батька, я знайшла в ньому цілу купу різних нагород. Але татові на них було пофіг. Йому було не все одно, що буде зі мною. А мене рік футболить фінансова частина. Просто чекають, коли я закінчу вчитися. При цьому університет повівся уважно: мене зразу було переведено на бюджет. Я отримую стипендію. Більше того – повернули гроші, заплачені за пів року навчання. Тільки нещодавно мені оформили пенсію у зв'язку з втратою годувальника. А так, як поводяться фінансисти частини... Їм просто на мене начхати, хоча ж вони гроші платять не власні, а це держава має про мене попіклуватися…

Думаєте я одна така? Родина моєї подруги також нічого не може отримати після загибелі батька і чоловіка.

- Ти знаєш, що з будинком, де ви жили?

- На жаль, нічого не знаю. Це будинок батьків моєї мами. Ключі від хати тато залишив батьку моєї однокласниці. Він залишався в окупації і зник без вісті. В списках полонених його немає…

Після загибелі Олександра Анею опікується родина його побратима. Він і сам страшенно обурений тим, як частина поводиться з дівчиною.

- В Іловайську поранений Саша потрапив у полон до росіян і був там у ямі, з якої його останнім забрав наш Док, – розповідає побратим. – У Сашка були важкі поранення кінцівок, постраждали і внутрішні органи, але зразу після шпиталю він повернувся на службу. Повернутися додому його примусила хвороба дружини. Задля дороговартісного лікування прийшлося продати нерухомість, яку мав. Після смерті Інни Саша залишив службу, але продовжував активну ветеранську роботу. Він організовував всі ветеранські заходи, працював і у Громадській раді Міністерства у справах ветеранів. А тепер все робиться, щоб не заплатити донці цього непересічного бійця, вигадують різні приводи, щоб відмовити круглій сироті. Після загибелі батька Аня хотіла піти служити в Національну гвардію. Говорила: "Я займу місце батька". Але у неї була вроджена вада серця, в дитинстві дівчина перенесла операцію. Тому її не взяли на службу. І понад рік військова частина знущається з Ані. Вже вдалося добути копії документів з окупованих територій – небайдужі люди їх переслали. Завдяки їм встановлено, що Аня - єдина спадкоємиця Олександра. Після цього почали вимагати: "А ви доведіть, що були на утриманні батька, що він платив за контракт". Уже і ці квитанції позбирали. Пенсійний фонд визнав її як особу, яка втратила годувальника. Має посвідчення. Але це також не є підставою для частини. І в суд вже вона звернулася, але він розміщений за місцем розташуванню частини – в Слов’янську. Там документи то губляться, то не доходять, бо пошта не працює… Відчутно чекають, коли Аня закінчить університет. Це абсолютне неподобство. Таке відчуття, що без розголосу ця справа так і закінчиться – відфутболюванням.

…Ми сподіваємося, що командування Національної гвардії розбереться у справі – і Аня нарешті отримає все, що має, а фінансистка частини почне спілкуватися українською мовою постійно, а не епізодично…

«Аргумент»

На цю тему:

• 10 історій про людяність українців: “Трохи світла, трохи тепла”
• Парамедик Юлія Паєвська «Тайра»: «Після перемоги я сяду і розплачусь»