Чи приймуть УПЦ МП до Константинопольського Патріархату - роздуми мирянина ПЦУ

|
Версия для печатиВерсия для печати

Дизайнер, каліграф, мистецтвознавець, автор графічного образу Православної Церкви України та мирянин ПЦУ Олексій Чекаль розмірковує про паралельні світи (церкви) під Константинопольським Патріархатом та про проблему можливого виникнення в Україні нової юрисдикції.

«Entia non sunt multiplicanda praeter necessitatem»

Ідея створення в Україні юрисдикції Константинополя не нова. В тій або іншій формі вона обговорювалася в Україні впродовж багатьох років. Не приховуватиму: колись, коли УПЦ КП очолював патріарх Філарет, а ми з друзями були мирянами УПЦ МП, рішення про створення «грецької» юрисдикції здавалося нам вельми привабливим. Я пам’ятаю, як більше 10 років тому постійно брав участь у розмовах чи зустрічах, які шукали шляхи виходу з впливу МП.

До війни 2014-го наша логіка була наступною.

1) УПЦ КП — це «Церква патріотів», але, на жаль, вона не має канонічного статусу (будь-які слова з коренем «канон» діяли на нас у ті часи магічно).

2) УПЦ МП — це краща частина найгіршої помісної Церкви у світі — РПЦ. Але, на щастя, УПЦ МП очолює гарна та проукраїнська людина — митрополит Володимир Сабодан.

3) Значна частина духовенства та вірян УПЦ МП — це православні українці, які не хочуть перебувати в юрисдикції Москви, але одночасно не готові потрапити «у розкол».

4) Ситуація патова. А єдиним виходом з неї може бути створення (або відновлення) в Україні юрисдикції Константинопольського патріархату.

Така картина світу здавалася нам незмінною… Аж раптом стався 2018 рік. Реабілітація Філарета, проведення Об’єднавчого собору, видання Томосу. На наших очах відбувалися історичні події, які на багато століть наперед визначатимуть долю Української Церкви. (Та я дуже тішуся, що як дизайнер створив графічний образ цієї важливішої для країни події). Ще рік тому нам здавалося, що реабілітація Філарета може відбутися лише після його смерті. І раптом все це стається на наших очах! Я та мої друзі прийняли ці події не без здивування. Але водночас ми сприймали їх як безпосереднє втручання Бога в наше життя.

Хто очолить об’єднану Церкву? «Аби не Філарет» — висловив сподівання нашого кола мій друг-священник. Так само думали і багато інших. Митрополита Епіфанія ми тоді ще особисто не знали. Він викликав симпатії своєю інтелігентністю та скромністю. Але ми знали, що його кандидатуру активно підтримує патріарх Філарет. І це викликало у декого з нас сумніви. А чи не стане цей інтелігентний ієрарх лише символічною постаттю? Чи не станеться так, що новою, об’єднаною Церквою керуватиме Філарет — ієрарх, який сформувався як особистість у радянські часи?
Минуло кілька місяців, і Бог знову засвідчив Свою присутність у житті нашої Церкви. Обраний Собором предстоятель став справжнім центром церковного життя та безальтернативною за ступенем впливу постаттю в ПЦУ. А патріарх Філарет… самоусунувся, вирішив доживати вік у статусі «патріарха Володимирського собору».

Які висновки я зробив з історії утворення ПЦУ? Я зрозумів, що більшість проблем, які нам здавалися нездоланими, можуть бути вирішені в один момент. Важливе лише, аби наші прагнення та плани співпадали з прагненнями та планами Бога.

А тепер повернемося до ідеї створення у сучасній Україні нової юрисдикції — Константинопольської. В роки монопольної «канонічності» в Україні УПЦ/РПЦ нам здавалося, що створення УПЦ Константинопольського Патріархату по-перше, дасть нам, православним українцям, можливість вільно молитися Богові у храмах канонічної (але не московської) юрисдикції та, по-друге, наблизить створення в Україні автокефальної Церкви. Це був крок «проти МП» і «за автокефалію».

А сьогодні? Як можна оцінити такий проект сьогодні, коли в Україні вже існує канонічна помісна Церква?

Найочевидніший та найголовніший аргумент «проти» — створення такої юрисдикції суперечить Томосу про автокефалію. Де, зокрема, проголошується воля Матері-Церкви, «щоб уся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою…». «Уся» — це «уся», тут ідеться не про частину, а про ціле, тобто про всі структури Православної Церкви в Україні (за винятком «посольства Константинополя» — патріаршої ставропігії у Києві).

А тепер про аргументи «за».

Почнемо з найпоширенішого. У такий спосіб, нібито, вдасться зруйнувати «моноліт УПЦ МП». Мовляв, єпископи та духовенство УПЦ МП не хочуть переходити до складу ПЦУ, але чомусь масово та охоче погодяться перейти до складу Константинопольського Патріархату.

Більш ніж сумнівна теза. Сучасна УПЦ МП — церковна структура вождистського типу. І це не лише про стиль керування. Це також про стиль мислення та тип духовності. Предстоятель — це «благодатний старець». Бог «відкриває старцеві Свої плани», а той відповідно до них керує Церквою. Отже, той, хто проти «старця», — автоматично стає противником «планів Бога». А той, хто, навпаки, дослуховується до предстоятеля, — виконує Божу волю.

Звісно ж, далеко не всі топ-чиновники УПЦ МП вважають Онуфрія «божественним старцем». Є серед них і ті, хто більш реалістично оцінює харизматичний потенціал свого предстоятеля. Утім, навіть ці, більш тверезомислячі ієрархи, публічно притримуються «легенди про старця». Чому? Річ у тім, що подібна ідеологія значно спрощує керівництво Церквою.

«Чому ви досі не відокремилися від москви?» — питає пересічний член УПЦ МП у свого парафіяльного священника. «Владика не благословляє!» — відповідає священник. А чому «владика не благословляє?» «Така воля старця!». А чому така воля «старця»? «А це вже, шановний, не до нас — спробуй спитати про це у Бога!»

Власна відповідальність? Власний вибір?

У рамках «казочки про старця» усе це не потрібне, ба більше, шкідливе для духовного здоров’я. Ця «стареча» міфологія може нам здаватися примітивною та такою, що суперечить духу Євангелію та біблійним уявленням про людину. Але вона працює!

Отже, масовий перехід кліриків УПЦ МП до Константинополя може статися лише в тому випадку, якщо це буде зроблено у рамках слідування волі «старця». Не того або іншого єпископа або групи священників, а саме старця — єдиної в Україні людині, якій Бог відкриває Свою волю.

Чи благословить «старець-Онуфрій» створення на базі нинішньої УПЦ МП скажімо екзархату Константинопольського Патріархату?

До цього часу підстав для подібних сподівань митрополит Онуфрій не надавав. Чи змінить він свою позицію в майбутньому? Чи звільниться від міфологеми «старця» церковна свідомість УПЦ? Звісно ж, «у Бога все можливе». Але реальність сьогодення така, що УПЦ МП — це УПЦ МП, а Онуфрій — це Онуфрій.

Що таке Константинополь з точки зору Онуфрія — консервативного єпископа, близького за духом та поглядами до РПЦЗ?

Це другий після Риму «вселенський центр єресей». Екуменізм, життя за новим стилем, дозвіл для священників вдруге одружуватися в окремих випадках тощо… Усі ці моменти, з точки зору Онуфрія, роблять Патріарха Варфоломія (та його можливих наступників) не просто «малоправославним», а «єретиком», спілкування з яким «вкрай небезпечне для духовного здоров’я».

Припустимо, що ситуація дійсно складеться таким чином, що митрополит Онуфрій вирішить реально (а не на рівні слів) відокремитися від московського патріархату. Що він робитиме у цій ситуації? Умовно кажучи, «піде у розкол», тобто проголосить на соборі УПЦ МП «нову автокефалію»? Або ж приєднається до «константинопольського патріарха-єретика»? Відповідь очевидна. Бо, з точки зору Онуфрія та його однодумців, «впасти в розкол» — це гріх, а «зрадити православ’я», тобто увійти під омофор «патріарха-єретика», — це духовна смерть.

Ще один важливий момент, який може зашкодити Онуфрію публічно висловитися за створення в Україні юрисдикції Константинополя. Після такого демаршу москва вчинить з ним так само, як 1992 року вчинила з митрополитом Філаретом. «Старець без сану» — це вже не «старець».

Принаймні в очах більшості нинішніх палких прихильників Онуфрія. Ореол святості щезне, а теперішні «соратники» миттю перетворяться на ворогів. Онуфрій по суті стане «другим Філаретом».

Минуло два роки після собору в Феофанії. А коментарів та пояснень стосовно рішень собору від предстоятеля УПЦ МП досі немає. Чому? Митрополит Онуфрій боїться коментувати власні дії та рішення, бо його лякає реакція москви! Онуфрій побоюється, що московський патріархат банально позбавить його сану та посади. Але якщо це так, то чи готовий він буде справді порвати з Москвою? Та ще й на користь Константинополя, який він насправді зневажає?

Отже, вірогідніше за все, надати своє благословення на створення екзархату Константинопольського Патріархату в Україні митрополит Онуфрій відмовиться. Подібним чином, «наслідуючи старця», чинитимуть і значна частина єпископів. А хто ж тоді гіпотетично може перейти до екзархату?

Це можуть бути кілька десятків «підписантів» серед білого духовенства і ще кілька мандрівних архімандритів, які сподіватимуться отримати в новій юрисдикції єпископський сан…

Сумнівна соціальна база проекту, чи не так? І ви все ще вважаєте, що заради цього Константинополь руйнуватиме те, що такими зусиллями створював впродовж останніх п’яти років?

Ще один момент — ідеологічний. Ідеться про погляд Константинополя та УПЦ МП на ключові події нашої новітньої церковної історії. З точки зору Фанару, реабілітація Філарета, об’єднавчий Собор 2018 року та видання Томосу — це жертовні, пастирські кроки Константинопольського патріархату назустріч мільйонам українських православних християн, які до цього перебували в ізоляції. Філарет реабілітований та поновлений в архієрейському сані, висвячені за його участі ієрархи прийняті у спілкування у сущому сані, законна автокефалія дарована Українській Церкві законною Матір’ю-Церквою — Константинополем.

А тепер згадаємо про міфологеми, якими живе сучасна УПЦ-МП.

«Все, що робив і робить в Україні Константинополь, починаючи з 2018 року — це канонічний злочин». «ПЦУ — не Церква, а її подоба». «Ієрархи ПЦУ не мають благодаті апостольського спадкоємства». «Томос — не справжній, його потрібно відкликати».

Припустимо клірик УПЦ МП завтра забажає долучитися до юрисдикції Константинополя. І перед ним постане питання — як оцінювати усі згадані кроки Константинополя? Як вияв пастирської відповідальності та любові? Або ж як «канонічний злочин»?

Проаналізуємо обидва варіанти. Перший варіант відповіді. Дії Константинополя в Україні впродовж останніх п’яти років були канонічно вірними. Звідси висновок: ПЦУ — це повноцінна Церква, яка в законний спосіб набула автокефалію та складається із чинних, канонічних ієрархів Православної Церкви.

У такому випадку до клірика УПЦ МП, який хоче продовжувати жити в Україні й одночасно потрапити у пряму юрисдикцію Фанару, виникає логічне питання. Якщо дії Фанару вірні, то чому ти досі не в ПЦУ?

«Чий Крим»? — питають сьогодні у росіян, перевірюючи їх на адекватність. Так само, завдяки одному єдиному питанню можна перевірити на адекватність і кліриків УПЦ-МП. Це питання звучатиме так — «Чи дійсний Томос про автокефалію?»

Якщо Томос «не дійсний», то патріарх Варфоломій — порушник канонічної традиції, дії якого не вилікували, а, навпаки, поглибили церковне розділення в Україні. Ба більше, якщо «розкол» не вилікувано, а патріарх та ієрархи Константинополя співслужить з ієрархами ПЦУ, то вони самі стали… «розкольниками».

А в разі, якщо «Томос дійсний», то його потрібно виконувати. Не вигадувати, «під себе», нову, вигіднішу та комфортнішу для тебе юрисдикцію, а «слідувати Томосу», тобто приєднатися до вже існуючої в Україні Помісної Церкви.

Ба більше, як ми вже зауважили вище, відповідно до логіки Томосу, після його видання Константинополь уже не може створювати в Україні власні структури (окрім «посольських»). Прагнете автономії?

Вважаєте, що структури нинішньої УПЦ МП мають отримати якісь особливі права? В такому разі ви помилилися адресою. Ваше прохання потрібно адресувати не Вселенському патріархові, а очільнику автокефальної Православної Церкви в Україні — Блаженнійшому Митрополиту Київському і всієї України.

А тепер про аргумент №2. Потреба у створені Екзархату обґрунтована тим, що ПЦУ, нібито, не стала «новою Церквою». «ПЦУ — стверджують деякі — це україномовний клон РПЦ».

Категорично не згоден! Так може думати лише той, хто не знає ані справжнього церковного життя ПЦУ, ані життя РПЦ за патріарха Кирила. Звісно ж, кожну(!) релігійну організацію, яка існує сьогодні в Україні можна до певної міри назвати «пост/радянською». Але УПЦ МП та ПЦУ — не «сестри-близнючки». Це — типологічно різні церковні структури. Усі достоїнства УПЦ МП не роблять її церквою, орієнтованою на європейське православ’я. А усі недоліки кліриків ПЦУ не роблять її церквою, орієнтованою на російські та радянські традиції.

«Нам потрібна якісно нова Церква», — голосно заявляють деякі церковні діячі. Гаразд, припустимо. А звідки візьметься ця «нова» Православна Церква? На які кадри вона спиратиметься? Хто, зрештою, її очолить? Хтось з митрополитів УПЦ МП? Хтось з єпископів діаспори? Хтось з нинішніх архімандритів? Перепрошую, я з великою повагою ставлюся до всіх трьох категорій кандидатів. А втім, хто з них має пастирський та адміністративний досвід, подібний до досвіду Предстоятеля ПЦУ?

Нам іноді здається, що ми прагнемо до чогось нового. А це «нове» виявляється «старим», тим, що вже було. В українському «православному полі» свого часу перебувала неординарна особистість — архієпископ Ігор Ісіченко.

Моральний, інтелектуальний та інші рівні УПЦ КП та УАПЦ владику Ігоря не задовольняли. То ж він щиросердно спробував створити альтернативу «Церкві більшості» — «Харківсько-Полтавську єпархію» або «УАПЦ (оновлену)». Я — харків’янин, тож дещо знаю про життя цієї юрисдикції. Експеримент був сміливим. Але він дорого коштував владиці Ігорю… Наочно пересвідчившись, що самотужки «чисту Церкву» не побудуєш, архієпископ Ігор ухвалив рішення приєднатися до УГКЦ, яка йому давно була близька за духом.

Мені як православному харків’янину шкода, що владика Ігор перейшов до складу іншої конфесії — УГКЦ. Але я, звісно ж, не засуджую колишнього керуючого Харківсько-Полтавською Єпархією УАПЦ. А втім, чи варто повторювати цей досвід? Очевидно, що ні. При всій особистій повазі до постаті та досвіду владики Ігоря, назвати його проект створення «чистої Церкви» вдалим не має підстав… До речі, ось його власне визначення Харківсько-Полтавської Єпархії: «невдалий екклезіальний проєкт».

Насамкінець дещо про власний досвід. «Перейти до греків» було колись і моєю мрією. Але сьогодні я член Православної Церкви України, і жодної хвилини не шкодував, що свого часу зробив цей крок.

(Джерело).

Вгорі: Олексій Чекаль, фото з відкритих джерел

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

09:31
Українські агровиробники можуть забезпечити до 95% потреб ЗСУ в продовольстві
08:15
Суд на Вінниччині очолив суддя, якого засудили за корупційний злочин
20:37
10 вересня в Україні місцями короткочасні дощі, грози, до +29° тепла
19:45
Google перестав створювати облікові записи з російським номером телефону
18:15
Польські спецслужби запобігли спільній диверсійній операції Росії та Білорусі
17:05
СБУ повідомила про нову підозру очільнику Бучанського ТЦК, якого викрили на схемах для ухилянтів
16:18
Забруднення річок Сейм та Десни сталося через знищення рашистами очисних споруд
15:21
СБУ та Нацполіція затримали агента рф, який палив об’єкти Укрзалізниці на Полтавщині
14:23
Інспектор Львівської митниці організував схему виїзду ухилянтів за кордон
13:15
СБУ затримала агента-рашиста, який розставляв «відеопастки» для коригування ударів по Києву

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністерство оборони закликало громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях.

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]