Грузинський поворот від воріт Європи

Версия для печати

Які перспективи у країни, яка кілька десятиліть прагнула Західного світу, а тепер її влада передумала.

Про це розаовідає видання novayagazeta.

Процес вступу Грузії до ЄС припинено на певний час: принаймні до парламентських виборів 26 жовтня. Але як ясно і чітко дає зрозуміти Брюссель в особі своїх повноважних представників, якщо під час тих виборів грузини переоберуть нинішню «партію влади», «Грузинську мрію» мільярдера Бідзини Іванішвілі, яка безповоротно зіпсувала відносини із Заходом, то багатовікова мрія Грузії про інтеграцію в Європу усі зусилля грузинських політиків протягом останніх 30 років можуть зійти нанівець — «мрія про Європу» остаточно перетвориться на історичний міф, а кавказька країна повернеться на «кола свої» — на орбіту Росії.

Посол ЄС у Грузії, досвідчений і висококласний польський дипломат Павел Герчинський, був як ніколи різким і конкретним в оцінках. Буквально на межі європейської дипломатичної риторики. Виступаючи на полях тбіліської міжнародної конференції «розширення ЄС — геополітична необхідність та подальші кроки для держав-кандидатів», Герчинський почав з повідомлення про те, що лідери ЄС під час останнього засідання Євроради 27 червня «вирішили заморозити процес вступу Грузії до ЄС».

Цікаво, що за підсумками того засідання глав держав та урядів Європейського союзу проблематика Грузії у підсумковому комюніке не формулювалася настільки чітко та однозначно, але Павєл Герчинський, зважаючи на все, отримав мандат внести повну ясність, розставивши всі крапки над i. "Для наших лідерів незрозумілі прагнення влади Грузії", - продовжив розвивати думку польський дипломат. — «Закон «Про прозорість іноземного впливу» — це явний відхід від виконання дев'яти умов інтеграції Грузії до ЄС», — уточнив пан Герчинський, назвавши припинення процесу інтеграції Грузії «сумним» і «неприємним».

За його словами, інтеграція може бути відновлена ​​восени, але лише за умови, що в результаті парламентських виборів 26 жовтня у Грузії з'явиться новий уряд, і цей уряд знову почне роботу зі зближення з ЄС.

Озвучивши жорсткий ультиматум (по суті, це саме ультиматум, причому не владі, а самому суспільству), посол Герчинський докладно пояснив, чому ЄС «змушений» вдатися до такого незвичного для європейського стилю методу взаємин із партнером, який має статус кандидата в члени ЄС.

Павєл Герчинський. Фото: соцмережі

Якщо перекласти аргументи Герчинського з «дипломатичної мови», то Брюссель просто більше не міг терпіти «мистецтво» грузинської влади не лише щодо їх конкретних дій, а й риторики. Це й ухвалення закону «Про прозорість іноземного впливу», по суті — аналога російського закону про «іноагентів», крім того, звинувачення лідерів правлячої партії «Грузинська мрія» (ГМ), що неодноразово звучали, в тому числі засновника партії, мільярдера Бідзини Іванішвілі, а також прем'єр-міністра та спікера парламенту, у зловмисних спробах «організації в Грузії державного перевороту» за допомогою фондів, що фінансуються ЄС, а також у «прагненні втягнути Грузію у війну проти Росії», відкривши на Кавказі «другий фронт проти Москви».

«Вінцем» стало висловлювання прем'єр-міністра Іраклія Кобахідзе, що Єврокомісар Олівер Вархелі нібито пригрозив йому «долею прем'єр-міністра Словаччини, який зазнав збройний напад» у разі ухвалення закону «Про іноагентів».

Проте останньою краплею, зважаючи на все, що переповнила брюссельську «чашу терпіння», виявилося навіть не це нечуване звинувачення, а безпрецедентну за своєю… «сміливістю» заяву того ж прем'єра Кобахідзе про те, що ухвалення горезвісного «закону» не тільки не зменшило шанси Грузії щодо вступу до ЄС, а, навпаки, збільшило шанси країни набути повноправного членства в Європейському союзі до 2030 року, «зберігаючи при цьому національну гідність, а не стрибаючи на одній нозі перед Брюсселем».

Після цієї тиради навіть завжди м'який і спокійний Жозеп Боррель, верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки, мало не перейшов на «рик»: «ні та ні — цей закон не наближає, а віддаляє Грузію від ЄС», — майже вигукнув на брифінгу іспанець, супроводжуючи фразу незвичним йому «рубаним жестом» рукою.

Жозеп Боррель. Фото: AP / TASS

Кавказька дитина, яка важко виховується

Сучасна Європа, звичайно, не була б собою, якби при цьому одразу перестала «бігати» з малозрозумілою їй, важковихованою «кавказькою дитиною». І річ навіть не в тому, що Брюссель все ж таки остаточно не «запечатує ворота» перед Грузією, відкладаючи остаточні рішення на період після парламентських виборів 26 жовтня, а в небажанні карати саме грузинське суспільство, зберігаючи йому шанс збожеволіти. Єврорада, всупереч очікуванням, не скасувала безвізовий режим для грузинських громадян, залишивши їм цей привілей та щастя вільно їздити до держав Шенгенської угоди.

Цей привілей ощасливив з 2017 року приблизно 300 000 грузинів (близько 7% усієї нації), які благополучно поїхали до Європи, знайшли там роботу і допомагають сім'ям.

Усі спроби провідних держав (насамперед ФРН, Франції, Нідерландів) домогтися призупинення «безвізу» через безпрецедентний наплив грузинських незаконних емігрантів і прохачів притулку, наштовхувалися на жорстку протидію європейських чиновників, у тому числі того ж Борреля і Вархелі, які закликали до "європейської терпимості» по відношенню до Грузії та її багатостраждального народу.

Проте терпіти те, що відбувається останнім часом, у європейців вже немає жодної мотивації та можливості: якщо 26 жовтня грузинські виборці підтвердять повноваження нинішньої правлячої партії, погодившись цим із її політикою щодо ЄС, то європейські ворота для Грузії закриються остаточно.

Можливо, назавжди.

А якщо врахувати, що за всіма опитуваннями громадської думки, в умовах традиційного «роздратування» в убогому та безталанному «політичному спектрі» Грузії, ГМ зберігає шанс на беззаперечну перемогу, то країна, безсумнівно, підходить до сумної віхи власної багатовікової історії, яка виходить за своїм значенню далеко за нинішній дискурс між Тбілісі та Брюсселем.

Чадо великої Візантії

«Прагнення до Європи», «повернення до Європи» («назад до рідного дому — Європи») — головні «мобілізуючі міфологеми» грузинської історії починаючи з травня 1453 року, коли турецька армія султана Мехмеда II завоювала Константинополь, і велика Візантія, під якою Грузія розвивалася з ІХ століття, припинила існування.

З того часу «європейська орієнтація» вважалася споконвічно «грузинською мрією», але — в умовах неможливості подолати величезні геополітичні та географічні бар'єри — спочатку виявлялася в прагненні зблизитися з великою європейською державою, Московським царством, пізніше — Російською імперією, потім нарешті втілилася в «Грузинській демократичній республіці», заснованої в 1918 році на основі домінуючих тоді в Європі соціал-демократичних цінностей. Аж до знищення цієї республіки «російськими більшовиками» – Йосипом Джугашвілі та Серго Орджонікідзе – за підсумками військової агресії лютого 1921 року.

Грузинські еліти того часу втекли через Батумі до Франції, де й лежать на цвинтарі поблизу містечка Левіль під Парижем. Нащадок тієї еміграції — нинішній президент Грузії, кар'єрний французький дипломат Саломе Зурабішвілі, — відчайдушно бореться зараз за збереження «вічної мрії» Грузії, але згідно з конституцією має лише церемоніальні повноваження.

Президент Грузії Саломе Зурабішвілі (на екрані) під час звернення до учасників акції протесту. Тбілісі, 28 травня 2024 року. Фото: Інна Кукуджанова / ТАСС

Візит у Версаль та похорон у Всесвятському

Протягом століть грузинські царства не припиняли спроб встановити союзницькі відносини з «ядром Європи». Тієї ж Францією.

Приклад тому - візит до Парижа 1714 року грузинського просвітителя Сулхана Саба Орбеліані і його зустріч у Версалі з Людовіком XIV.

"Король-сонце" був сумним, відчуваючи наближення смерті. Він сказав грузинському посланцю, що на нього «напала старість» і що йому «насилу вдається впоратися з вагою сімдесяти років», на що князь Орбеліані відповів у кращих традиціях куртуазної Європи: «Ваша величність! Ви настільки граціозно носите свої роки, що кожному захотілося б дожити до ваших літ».

Відповідь грузинського дипломата сподобалася не лише Луї Бурбону, а й придворним великого короля зі своїм витонченим дипломатичним стилем.

Однак Франція, звичайно, нічим Грузії, яка страждає від постійних набігів ворожих горян та інших сусідів, допомогти не могла.

Як писав у вірші «Саба» грузинський поет XX століття Мухран Мачаваріані: «Посол Картлі виніс зі знаменитого Версаля те саме, що й вніс туди».

Відразу після невдалго та безуспішного благання про допомогу на адресу Бурбонів цар Картлі (східної Грузії) Вахтанг VI звернувся до Романових. А його посол та вчитель Сулхан Саба Орбеліані похований у Москві — у Всесвятському.

Після історичного «безпам'ятства» комуністичного режиму, який тривав з 1921 року до оголошення Грузією незалежності 1991 року, ідея «додому до Європи» засвітилася з новою силою, але грузинські еліти, зокрема політики, важко розуміли, що 500 років — надто багато навіть для цивілізаційної та геополітичної ідентичності.

Європейська стежка Грузії

Нещодавно грузинський журналіст Паата Нацвлішвілі згадував: у 1992 році, після розпаду СРСР, коли у складі офіційної делегації він перебував у Європі, домагаючись членства Грузії саме в Європейському футбольному союзі, йому варто було важко пояснити європейцям, чому Грузія, країна Південного Кавказу, має бути прийнята до UEFA, а не до Азіатської конфедерації футболу.

Багато європейських чиновників знизували плечима і посилалися на висновок найавторитетнішого Британського географічного товариства, згідно з яким кордони Європи проходять на сході Уральським хребтом, а на півдні — Головним Кавказьким хребтом.

Цілком європейському «знизу плечима» та «холодній обережності» тоді багато в чому сприяла й маразматична громадянська війна, що бушувала на той час у Грузії і цинічно, жорстоко, але справедливо названа на Заході «кривавою клоунадою»; а також два дикі етнополітичні конфлікти на території колишньої Грузинської РСР — у Південній Осетії та Абхазії.

У ті часи ЄС ще не був об'єднанням, що інституційно устає, тому які саме міркування спонукали Париж, Берлін і Лондон з їх вирішальним словом у Європі погодиться на включення Грузії в європейські інтеграційні системи, зараз сказати важко. Кажуть, свою роль у цьому відіграв колишній міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе, популярний у Європі та особливо ФРН за внесок у «руйнування берлінської стіни» та завершення холодної війни.

Едуард Шеварднадзе. Фото: Сергєй Велічкін / ТАСС

Так чи інакше, але Грузія стала на «європейську стежку», а президент Шеварднадзе декларував 1996 року: «Європейський союз стане останньою тихою гаванню для державного корабля Грузії після бурхливих віків історії».

"Крайній бастіон європейської цивілізації"

1999 року, виступаючи у Страсбурзі на церемонії прийняття Грузії до Ради Європи, Шеварднадзе сказав, що його країна протягом століть була «останнім, крайнім бастіоном Європи». Маючи на увазі, що саме на схід від Грузії починалася Азія ще з XII століття, тобто епохи Тамплієрів та Річарда Левине Серце, коли, за переказами, грузинські війська мали право входити до Єрусалимського царства з розгорнутими бойовими прапорами як найближчі союзники європейських хрестоносців.

До речі, їх усіх, у тому числі англійців, німців та італійців, у Грузії в ті часи називали «французами».

Через багато століть, у січні 2004 року, відразу після «революції троянд», що повалила президента Шеварднадзе, лідер тієї революції (четвертий президент Грузії — 36-річний Михайло Саакашвілі) вперше підняв прапор ЄС на флагштоку біля будівлі парламенту, маніфестуючи тим самим основне зовнішньої політики: вступ до ЄС та НАТО.

Прибічникам Саакашвілі властиво перебільшення його ролі як у самій Грузії, так і в регіоні, але якщо абсолютно об'єктивно та неупереджено проаналізувати підсумки бурхливого десятирічного правління «Міші», неможливо не помітити міцний ланцюжок подій, що призвели зрештою до прискорення процесу зближення Грузії (і не тільки Грузії) з ЄС. Відразу після «п'ятиденної війни» 2008 року Європейський Союз, шокований діями російської армії у незалежній пострадянській державі, ініціював програму «Східне партнерство» для республік колишнього СРСР. З цієї програми згодом «вилупився» інший, ще більш далекосяжний проект — укладання з Грузією, Україною та Молдовою договорів про асоціацію з ЄС. А спроба Києва оформити «асоціацію» України з Європейським союзом спричинила жорстке неприйняття Москви. Як наслідок: відмова президента Януковича від підписання документа, бурхливі події у Києві, Крим, багаторічне протистояння на Донбасі та нарешті – 24 лютого 2022 року.

При цьому Грузія, яка стала при Саакашвілі «джерелом» цих процесів і «першою ланкою» згаданого «ланцюжка», скористалася тим, що змінила владу в 2012 році, «заспокоївши» Москву, але реально продовжила йти тією ж «стежкою»: у 2014–2015 роках Тбілісі підписав із Брюсселем «Євроасоціацію», а також Договір про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі.

Михайло Саакашвілі. Фото: Алєксандр Клімчук / ТАСС

У 2017 році ЄС запровадив із Грузією «безвізовий режим» — це була найвища точка євроінтеграції кавказької країни за рівнем впливу на життя простих громадян, які отримали можливість їздити без віз до країн Шенгенської угоди. У цьому сенсі із «безвізом» не може зрівнятися навіть офіційний статус кандидата в члени ЄС, який країна отримала у 2023 році.

Як у Грузії «зламалося»

Що ж «зламалося» після? «Зламалося» розуміння (якщо воно взагалі існувало) того, що немає і бути не може демократії без змін влади.

Наближаються доленосні вибори 26 жовтня. Лідер опозиції Михайло Саакашвілі вже по суті третій рік перебуває під домашнім арештом у клініці Vivamedi і щодня виступає із заявами про готовність змінити владу. Неурядовий сектор, традиційно впливовий, досить високопрофесійний і дуже активний ще з часів «революції троянд», відкрито лобіює зміни, натякаючи на можливість нової революції у разі наполегливої ​​відмови правлячої партії перейти в опозицію.

Влітку 2023 року коаліція найвпливовіших неурядових організацій навіть висунула ультиматум уряду під час масової маніфестації протесту, вимагаючи його відставки. НУО тоді презентували на багатотисячному мітингу «тимчасовий технічний уряд» до нових демократичних виборів.

І хоча всі ці «публічні екзерсиси» були лише демонстрацією та маніфестацією ставлення громадянського суспільства до «забронзованої влади», правляча партія вирішила реанімувати «російський закон» про «іноагентів», щоб «приборкати західну агентуру».

Таким чином, якщо у жовтні «Грузинська мрія» збереже у своїх руках важелі управління країною, а опозиція разом із «неурядовим сектором» зазнають поразки, Грузія остаточно стане на іншу, зовсім не європейську стежку — у бік «суверенної демократії» російського типу. Перетворившись цим на єдиний приклад на пострадянському просторі та у Східній Європі, коли держава, яка йшла у бік ЄС та НАТО протягом трьох десятиліть після здобуття незалежності, раптом повертає назад на 180 градусів.

Причому восени неможливо виключити найтравматичніший з погляду незалежності та державності Грузії варіант розвитку подій: днями Служба зовнішньої розвідки Росії з «ніжною турботою про Грузію» повідомила: нібито Захід готує насильницьку зміну влади в процесі жовтневих виборів. Тим самим Москва не виключила своє втручання у дуже важливому для неї регіоні — Грузії як ключовій географічній точці «південного підчерев'я Росії» ще з ХІХ століття, епохи Російської імперії та намісників на Кавказі.

Георгій Пагава, Тбілісі

Фото вгорі: AP / TASS

«Аргумент»

На цю тему:

• Вступ Грузії до ЄС призупинено – путін досяг свого
• Сценарій Кремля: проросійська влада Грузії залучила "тітушек" для розправи над опозицією
• Українські добровольці у Грузії, 1993 рік: "Ми воювали в Абхазії за Україну"