Херсон деокуповано, що далі? Деякі висновки з осінньої кампанії

|
Версия для печатиВерсия для печати

Підсумки осінньої кампанії - у статті ZN.UA.

Визволенням Херсона і правобережжя Дніпра завершилася осіння кампанія російсько-української війни.

В її часових межах Збройні сили України провели оборонну операцію на сході України та дві наступальні операції, в результаті яких визволено значні території на сході та на півдні.

Оборонна операція на донецькому напрямку проходить із колосальною напругою зусиль наших військ, але розвивається успішно. Ворог зазнає великих втрат і все ж не може досягти якихось значних успіхів. Залишається загроза захоплення ним певних населених пунктів, та навіть це не змінить стратегічну ситуацію на фронті.

Блискуча операція на харківському напрямку характеризувалася раптовістю для противника, глибиною і швидкістю просування наших військ. Не вдалося створити котел під Лиманом, але це було дуже важко зробити, як через конфігурацію фронту, так і через співвідношення сил сторін.

Складніше розвивалася операція з визволення Херсонщини. Її проведенню сприяли передумови для ізоляції військ агресора на правобережжі Дніпра й водночас ускладнювала висока концентрація боєздатних військ противника в цьому ізольованому районі.

До речі, неправильно ці операції називати контрнаступальними. Контрнаступ проводиться проти ворога, який наступав, вичерпав наступальні спроможності та резерви і був зупинений. У такий момент оборонна операція противника ще не спланована, оперативна побудова військ для ведення оборони не створена, резервів немає, інженерно смуга не обладнана, система вогню не побудована. Це ідеальні умови для переходу до наступу, головне — вчасно визначити сприятливий момент.

На відміну від контрнаступу, ЗСУ зараз проводять наступальні операції, суть яких полягає в розгромі добре підготовленої оборони противника, що готувалася упродовж тривалого часу. Це робить проведення наступу набагато складнішим, і його успіх свідчить про майстерність наших командирів та мужність солдатів на передовій.

Наступ на правобережжі Дніпра розпочався зі спроби прорвати оборону ворога. Ця спроба базувалася на усталених канонах організації наступу: потужна вогнева підготовка і за її результатами — удар військами. Спроба успіху не мала. Ми зазнали відчутних втрат, але значного просування військ не досягли. У Закарпатті та Кам’янці-Подільському оголошені дні жалоби. Вічна пам'ять і слава Героям...

Не маю морального права й не аналізуватиму причин невдачі початкового етапу операції, хоч і міг спостерігати за розвитком подій безпосередньо на цьому оперативному напрямку, що дало можливість скласти про них певне власне уявлення. Але для повноцінного об’єктивного аналізу потрібно мати повну картину як військової, так і воєнно-політичної обстановки, пов’язаної з зазначеним епізодом.

Ця перша спроба прориву оборони була схожа на дії російських військ при веденні наступу. Що не дивно, адже на озброєнні обох сторін майже однотипна техніка, а відтак бойові статути практично однаково визначають порядок застосування військ. Але, на відміну від окупантів, наше командування не стало хвилю за хвилею кидати солдатів в атаку. Натомість після оперативного аналізу причин невдачі було скориговано застосування військ і спосіб ведення наступу. Таке рішення дорогого варте.

По-перше, командування показало здатність правильно й критично оцінювати обстановку та поєднувати рішучість у досягненні мети з гнучкістю управління залежно від розвитку ситуації.

По-друге, на ділі продемонстровано, що намагання максимально, наскільки це можливо, зберегти життя наших бійців для командування — не порожній вислів.

І, нарешті, по-третє, такі ефективні дії стали можливими завдяки кредитові довіри та підтримці військового командування з боку українського суспільства.

Ці три ключові позиції докорінно відрізняють нас від противника.

Оглядачі часто згадують операцію «Буря в пустелі», перша фаза якої ставила за мету ураження противника шляхом нанесення авіаційних і ракетних ударів. Ця фаза тривала 42 дні. Але, відповідно до початкового плану, час її проведення був значно коротшим. І вже під час операції, оцінюючи досягнені результати, союзне командування вносило корективи до плану і продовжувало час її проведення.

Змінити спосіб ведення наступу на Херсонщині вдалося завдяки наявності в нас на озброєнні систем, які надають партнери. А способи ведення війни з їх використанням наші військові освоюють успішно і швидко.

Наше командування відмовилося від лобових атак на добре підготовлену оборону противника і перейшло до ведення наступу шляхом вогневого ураження ключових об’єктів угруповання. Паралельно виконувалося завдання щодо ізолювання району бойових дій ударами по транспортних комунікаціях, і насамперед — переправах через Дніпро.

Відступ окупантів був прогнозованим і неминучим. Їхнє угрупування на правому березі Дніпра (понад 30 батальйонних тактичних груп) — приреченим на знищення. Це було обумовлено труднощами логістичного забезпечення і завойованою нами вогневою перевагою.

Забезпечення угруповання ворога трималося на використанні мостових переправ, що періодично руйнувалися ударами ЗСУ, а також значною мірою за рахунок паромних переправ, що наводилися за допомогою понтонів, барж, катерів та інших плавзасобів, але в зимовий період використовувати паромні переправи практично неможливо. Відтак, стала реальною загроза повної блокади постачання для угруповання ворожих військ на правому березі.

Мотивація відступу з правого берега — максимальне збереження життя і здоров’я російських солдатів — звучить із вуст російських воєнних злочинців як вершина цинізму, але базується вона на правильній оцінці обстановки. Щоб зберегти життя і здоров’я своїх солдатів, ворогові треба тікати за кордони нашої держави, і ЗСУ будуть гнати їх вогнем.

Залишення ворогом правого берега Дніпра — це не перегрупування, це втеча від неминучого розгрому під натиском вогневого наступу ЗСУ.

Ворог зазнав значних втрат. На жаль, нам знову не вдалося організувати повне оточення і знищення ворога. Вирішення такого завдання потребувало нестандартних і ризикованих дій, а крім того — необхідних сил та засобів для реалізації задуму. Втім, цей факт не применшує значущості нашої перемоги. Котли для ворога ще попереду.

Щонайменше два потужних фактори впливали на характер наступальних операцій ЗСУ і ускладнювали їх проведення: відсутність переваги в повітрі, що вкрай обмежувало застосування наших повітряних сил, а також значний дефіцит потрібного бронетанкового озброєння. «Хаммери» та інші легкоброньовані машини (бронеавтомобілі), як вітчизняні, так і отримані від партнерів, — чудовий варіант для виконання завдань у населених пунктах чи рейдових дій у пустелі, горах і степу. Але вони не призначені для ведення бойових дій з прориву підготовленої оборони противника. Для цього потрібні танки, бойові машини піхоти (БМП-2, американські «Бредлі», німецькі «Мардер»), бронетранспортери рівня БТР-80, вітчизняні БТР-3, БТР-4.

Таким чином, операції осінньої кампанії війни засвідчили, що армія окупантів втрачає не лише наступальний, а й оборонний потенціал, натомість ЗСУ демонструють здатність і далі рішуче громити ворога та визволяти всі захоплені території. Головна необхідна передумова для цього — допомога партнерів кількістю і якістю необхідного озброєння та боєприпасів.

Що далі?

Збройні сили України оволоділи стратегічною ініціативою. Це означає, що ми, а не ворог вирішуємо, де й коли буде завдано чергового удару.

Відхід агресора на лівий берег Дніпра і створення по Дніпру оборонного рубежу робить продовження нашого наступу на цьому напрямку малоймовірним, але не неможливим.

І на острові Зміїному, і під Херсоном ми показали, що можемо витісняти ворога із захопленої ним території потужним вогневим впливом. Так само ми можемо вогнем відтіснити противника від Дніпра і створити умови для десантування (переправи) наших військ на лівий берег. Але для широкомасштабного наступу потрібно переправити значне угруповання військ плюс організувати його безперебійне забезпечення. Без мостових переправ це надскладне завдання. Його вирішення може спростити наявність плавневих островів у нижній течії Дніпра, що розбивають течію на кілька вужчих рукавів, але це не набагато полегшить ведення наступу на зазначеному напрямку.

Іншим можливим напрямком наступу може бути схід України. Оволодіння Сватовим і дальший наступ на Кремінну, Лисичанськ, Сіверодонецьк зупинили би проведення навіть кволої наступальної операції ворога на Бахмут. А наступ степами Луганщини на Старобільськ і Біловодськ створює умови для визволення щонайменше території, захопленої ворогом після 24 лютого 2022 року.

Втім, обидва ці напрямки наступу не приведуть до зміни стратегічної ситуації на фронті. Ключовим центром, оволодіння яким може привести до остаточного, корінного перелому у війні, є Мелітополь.

Проведення успішного наступу в напрямку Токмака і Мелітополя розділить усе угруповання ворога навпіл, на східну і західну частини. Вихід наших військ на причорноморське та приазовське узбережжя створить умови для ударів не тільки по керченському мосту і паромних переправах через Керченську протоку, а й по пунктах базування флоту агресора, як у Криму, так і в Новоросійську. Руйнування керченського мосту позбавить логістичного забезпечення все східне угруповання ворога. Крім того, будуть унеможливлені удари ракетами сухопутного і морського базування по містах України з південного напрямку.

Критичність становища, в якому опиниться агресор у разі визволення нами Мелітополя, важко перебільшити. Не варто описувати зрозумілий подальший розвиток подій із виходом наших військ до кримських перешийків, визволення Криму, подальший розгром військ агресора на сході.

Ключом до всього цього є визволення Мелітополя.

Викладені думки очевидні, і їх чудово розуміють як наше командування, так і агресор.

Ми точно можемо успішно провести таку потужну операцію, але — лише за умови надання партнерами допомоги потрібним наступальним озброєнням у необхідній кількості.

Тимчасом бачимо, що військово-технічна допомога надається нам дозовано і обмежено, як за кількістю, так і за видами озброєння. А останнім часом, як на мене — то досить несподівано, наростає інформаційна хвиля взагалі про її призупинення, про сепаратні домовленості між президентом Байденом і Путіним, про слушний момент для переговорів з агресором тощо.

Я впевнений, наші партнери не змінили своєї думки стосовно необхідності покласти край світовій терористичній загрозі, яку являє собою Росія в її нинішньому стані. Навпаки, з кожним новим кроком Путіна, спрямованим на ескалацію конфлікту, переконаність у цьому зростає.

Але з’явилася штучно створена перешкода на шляху до знищення путінського режиму.

А що там на Росії? Пошуки гібридного порятунку

Що буде після Путіна, якщо це знищення відбудеться неконтрольованим чином? Під контрольованим мається на увазі варіант, коли світ наперед розуміє, які сили в Росії прийдуть до влади, наскільки прогнозована їхня майбутня політика і наскільки вони готові відмовитися від агресивного курсу. Такого розуміння немає, і саме це стримує допомогу нам із боку Заходу в тому обсязі, який би забезпечив швидкий розгром агресора Збройними силами України.

Цей фактор розуміє й Путін і використовує його.

За час агресії ворог апробував різні гібридні способи впливу на розвиток подій. Спроба сепаратних переговорів у Стамбулі виглядала як домашня заготовка в рамках плану агресії. Надалі використовувалися шантаж світової спільноти застосуванням тактичної ядерної зброї, аварією на Запорізькій АЕС, влаштуванням штучного голодомору через блокування зернових запасів у портах України та енергетичної кризи в Європі в зимовий період. Перелік гібридних дій неповний. Усі вони зазнавали невдачі.

Зараз триває чергова, теж напевно не остання спроба. Розуміючи рішучість Заходу покласти край його режимові і притягнути особисто його до відповідальності за скоєні проти людства злочини, Путін укотре вдається до спроби шантажу: він показово демонструє готовність передати владу як своїм наступникам відвертим терористам на кшталт Прігожина.

Прігожин не є самостійною фігурою — це маріонетка Путіна.

«Вагнер» не є приватною військовою компанією — це виключно державна структура, військова частина головного управління генерального штабу ЗС РФ, що створена під вивіскою ПВК. Росія готувалася до ведення прихованої агресії, і їй для цього потрібні були військові формування, формально не пов’язані з державою.

Прігожин не проводить самостійну політику, він лише грає роль, написану для нього Путіним. Прігожин демонструє найбрудніші сторони людської сутності, відверто виставляючи себе прибічником тероризму. Публічний об’їзд в’язниць і виступи на камеру з вербуванням найманців із осуджених, коментарі звірячої страти одного з членів ПВК, відправлення до Європарламенту муляжу закривавленої кувалди та багато іншого — все це робиться показово: «Я — терорист. Із моїм приходом до влади в Росії вам, Заходу, мало не здасться. В боротьбі за ваше знищення я не зупинюся ні перед чим».

Усе це масово тиражується російськими ЗМІ, повністю підконтрольними Путіну. Путін посилає Заходу меседж: «Якщо моя поразка у війні проти України не буде зупинена, я передам владу Прігожину & Co, а вони точно не вагатимуться, застосувати ядерну зброю чи ні. Спробуйте їх зупинити, вони — відверті терористи. Доведеться сідати з ними за стіл перемовин. Бережіть мене, Путіна, я — не найбільше зло. Без мене буде набагато гірше!»

Прігожин — це узагальнений образ, що уособлює найтемніші сили й наміри. Він навряд чи має шанси прийти до влади. Але за його публічним образом стоять інші сили, на кшталт православного олігарха Малофєєва, який відігравав активну роль у захоплені Криму та розгортанні війни на сході України, ідеолога «руского міра» Дугіна, терориста Стрєлкова та інших схожих персонажів. Вони готові до перехоплення влади після Путіна. Вони сповідують ті самі принципи й ідеї, які публічно проголошує Прігожин. А головне — вони не такі токсичні, і їхні ідеї підтримує значна частина населення Росії, яке одурманене ідеологією російського фашизму/шовінізму/нацизму.

Захід, як і раніше, сповнений рішучості покласти край путінському режиму, але шукає вихід із ситуації, що склалася. І він його напевно знайде. А поки що допомога нам надається в тому вигляді і в такій кількості, які не дозволяють швидко й рішуче знищити окупантів, що привело б до краху путінського режиму.

Але за кожен день, який наближає нас до неминучої перемоги над ворогом, ми платимо життями наших людей. Відтак, не варто сподіватися лише на Захід.

Ми віримо у Збройні сили України!

Слава Україні!

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]