Медик-волонтер Ірина Солошенко: Ми маємо стати як мурахи. Наш мурашник руйнують, а ми його відбудовуємо

|
Версия для печатиВерсия для печати

Моя війна почалася на Майдані 2014 року. Пригадую, під час так званого перемир'я на Грушевського я підійшла до шеренги правоохоронців, які грюкали щитами, відлякуючи тих, хто намагався з ними розмовляти. Вони були налаштовані дуже вороже. Але я наблизилася впритул і запитала: «Ви мене боїтеся?» Хтось засміявся. Але це зламало кригу між нами, й ми почали говорити. Російською. Тому що всі ми на той час були російськомовні. Чогось заговорили про Путіна, про те, що розколоти Україну йому дуже вигідно. Про те, що ми всі хочемо зберегти свою країну, але не як сателіта Росії. В першій шерензі стояли полковники й підполковники з Криму. І вони щосили доводили мені, що коли Росія сунеться — вони перші підуть захищати Україну. Цікаво, як сталося насправді?

…Війна в нашій сім'ї всі ці роки була присутня постійно. Починаючи з того, що ми з чоловіком познайомилися у шпиталі, куди я прийшла як волонтерка у 2014-му. Так по черзі ми й їздили на схід: я — в зону АТО як волонтерка, а чоловік — у відрядження до ООС як медик, що організовував евакуацію поранених. І коли 24 лютого почалося вороже вторгнення, я не вагаючись пішла в рідний військовий шпиталь.

…Бої були під Києвом. І перші чотири місяці всі медики жили разом у шпиталі на казармовому становищі. У приймальному відділенні, в коридорі, надавали первинну хірургічну допомогу та стабілізували поранених. Лікарі спали тут-таки на лавках, у спальниках.

Коли дороги з Києва на захід були забиті машинами з людьми, що рятувалися від війни, наше місто здавалося збезлюднілим. Воно обросло капонірами та дотами, вулиці щетинилися протитанковими їжаками… Але мене вразила кількість дітей різного віку, які перебували у шпиталі. Це були діти медиків, що жили разом із батьками. Полишити поранених їхні батьки не могли, тому й вивезти з Києва дітей не встигли.

А ще — всі забрали на роботу домашніх улюбленців. Один завідувач відділення вигулював свого маленького песика, коли мав змогу вийти з операційної. У кімнаті анестезіологів жив кіт. В одному відділень у фоє стояла клітка з морськими свинками. А в приймальні — хазяйнував кролик.

…Серед ночі ми прокидалися від того, що привозили поранених. Медики, вилізши зі спальників, надавали допомогу, реанімували, санітарки мили закривавлену підлогу. Форма поранених, яких привозили з поля бою, пахла згарищем, руки були чорні від кіптяви й мастила для зброї. Ми трималися і працювали на автоматі. То був якийсь конвеєр. Біль накривав потім, коли відвертаючись до стіни, ти намагаєшся ненадовго заснути.

 

…В один із таких днів після важкої ночі до шпиталю привезли одночасно понад 60 поранених із Чернігова. Лікарі міста від безвиході зібрали важких поранених (а в лікарні вже тиждень були вибиті шибки — при температурі на вулиці -7°, скінчилися антибіотики та знеболювальне), завантажили їх в автобус. Важкі лежали на підлозі на ношах, ті, хто був трохи легший, — сиділи. Поки водій під обстрілами проривався з оточеного міста.

До холу завезли відразу шість каталок, розвернутися місця не було, каталки стояли в ряд, лікарі прямо там розгортали ковдри й оглядали поранених. Серед них був молодий хлопець з тероборони. Він був у хіпстерській шапочці. Зовсім юне сіре обличчя. Весь у ковдрах. Коли стали розбирати цю гору ковдр, відділенням розповзся солодкуватий запах, якого ні з чим не сплутати. Запах гангрени. Ногу довелося ампутувати (відсутність антибіотиків далася взнаки), але життя було врятоване.

…Шпиталь працював у ритмі — хтось працює, а хтось спить у кутку. Вдосвіта привезли нових поранених з околиць Києва. Серед них була зовсім юна дівчина. Її завезли на візку. Весь бік у неї був посічений осколками, й кожен рух давався важко. Вона тихо попросилася в туалет. Я пішла її супроводжувати. Щоб вона не знепритомніла й могла туди зайти. Двері. Дві сходинки вниз. Двері. Крок. Ще двері. Сходинка вгору у вузьку кабінку. Їй було дуже незручно, що її супроводжує стороння людина. Але я просила не звертати на мене уваги.

…Багато медиків були не кияни, а приїздили на роботу з містечок області. Потім дехто з них втратив свої будинки під час облоги Києва. Коли ж шпиталь перейшов на казармове становище, люди чекали новин зі своїх сіл та містечок. Часто окупованих або тих, у яких точилися бої. В однієї медсестри діти-підлітки лишилися самі на 10 діб у селі, куди зайшли загарбники. І ми всі намагалися знайти слова підтримки та пігулки, щоб її заспокоїти. Хоча це було неможливо.

Всі тоді, як і зараз, жили однією думкою — вигнати окупантів із нашої землі.

…Перші місяці були схожі на постійний пошук. Пошук ліків, пошук АЗФ-ів, VAC-апаратів, специфічних антибіотиків. Треба було знайти не тільки їх, а й можливість привезти потрібне в Україну. Великій пласт робіт, якими доводиться займатися вже зараз — на десятому місяці війни, можна буде озвучити тільки після Перемоги. Тому що це — одне з ключових правил війни, з яким ми маємо рахуватися задля безпеки.

…Деякі іноземці досі не розуміють, чому ми не здаємося, не йдемо на будь-які поступки. І я знаю, чому. Бо вони рахують наші шанси на Перемогу з точки зору математики. Але волю не можна обрахувати. Хоча росіян чисельно більше, як і зброї в них, коштів, пропаганди.

…Але на нашому боці правда. На нашому боці світ. У одного з моїх товаришів і Героя майбутньої книжки — From the Flame we born/«Із полум'я зродились», який втратив ногу у 2017 році, витатуювано на руках «Твоя воля завжди сильніша твого тіла». Він і зараз на війні. З протезом. І на війні.

…Моя подруга, ефективна волонтерка, пішла на війну й тепер разом із чоловіком відповідає за наш спокій на півночі. Оскільки ж вони в грибному краї, то восени вона прислала мені сушених на грубці білих грибів і записку. Щоразу, коли я втрачаю сили, відкриваю цей пакунок, вдихаю аромат грибів і читаю записку від неї. І мені стає легше.

…Війну ми ще не виграли. Попереду ще багато важких днів і ночей. Але війну точно вже програли росіяни. Весь світ бачить їхні ницість, жорстокість, брехню. Нам усією країною й надвеликою ціною, життями наших людей доводиться відвойовувати свою історію. Сторінку за сторінкою.

Ракети, які розриваються за квартал від Софії Київської, відкривають світу, що ми були Державою вже тоді, коли наші князі ще не заснували московію. Після Бучі не треба доводити світу, «хотят лі рускіє войни». Після планомірного жзнищення нашої енергосистеми зараз — Україні вже не треба доводити, що саме росіяни влаштували штучний Голодомор українців 1923–1933 років.

Це болючий урок історії. Але він був неминучим. Я дивлюся останні відео від друзів, яких убили росіяни, і знаю, що все, що ми тепер робимо й робитимемо, має бути за себе й за полеглого друга. Ми маємо стати як мурахи. Наш мурашник руйнують, а ми його відбудовуємо. Переступивши через втому, через біль, через страх.

Фото: Ірина Солошенко

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У середу негода вируватиме на заході та півночі України
19:02
NYT: Зростають тиск і політичне втручання у роботу ЗМІ в Україні
18:49
Коломойський попрощався з нелояльним Мустафою: Кабмін звільнив Найєма з посади голови Агентства відновлення
18:42
Після чисельних скандалів Рада нарешті дозволила фінансувати підрозділи Сил оборони з місцевих бюджетів
18:03
Костянтин Корсун: Про Резерв+ і бардак у владі
16:44
Криптобиржи без верификации: как избежать мошенничества
16:11
10 тисяч військових і 450 одиниць техніки: на Луганщині росіяни зібрали "ударний кулак" − DeepState
15:20
Чиновниці РДА нарахували мільйони соцвиплат родичам і друзям
14:18
Розкрадання 88 млн грн на ремонті офісу тотально корумпованої Держміграції: отримав підозру екскерівник ДМС
13:42
Син посадовця Вінницького комісаріату, вимагав 20 тисяч доларів США за оформлення виїзду за кордон

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]