Трагедія Курахового: яке воно, "життя" у прифронтовому місті (РЕПОРТАЖ)

|
Версия для печатиВерсия для печати

Що таке мир, у містечку Кураховому давно забули. Війна тут явище перманентне вже ціле десятиліття. До межі окупованого Донецька звідси тільки 35 кілометрів, до лінії фронту було лише 15, тепер і ще менше — неповні 10. Тож місто не раз обстрілювали навіжені окупанти.

Репортаж із цього прифронтового міста Романа Малка публікує видання Тиждень.

Спочатку, звісно, було не так гаряче, як сьогодні, бо й війна не була такою тотальною. Через лінію зіткнення можливо було переїхати, подолавши численні блокпости. Люди з окупованих територій, кажуть, навіть їздили в Курахове на базар, а звідси в Донецьк лікуватися в тамтешні лікарні. Багато громадян, які не хотіли жити під окупацією, оселялися тут, оформивши статус ВПО (внутрішньо переміщеної особи), і зрідка навідувалися додому, щоб подивитися, чи все нормально із житлом. «Спілкування» з Донецьком закінчилося, коли з’явився COVID-19 і ввели карантин. Тоді проїзд на окуповані території остаточно закрили.

Але найбільше Курахове постраждало, звісно, уже за останні два роки повномасштабної війни. Постійні обстріли з усіх можливих калібрів системно знищують мальовниче містечко. Люди потроху покидають його, квартали стають пусткою. І все ж місто не здається. Якось знаходить сили триматися, боротися і навіть мріяти про майбутнє. Тиждень побував у містечку й поспілкувався з першою заступницею міського голови Наталією Пужайло про те, як живеться мешканцям Курахового сьогодні, як їм вдається виживати під постійними обстрілами, що таке зимувати без опалення і як евакуюють людей з особливо небезпечних територій.

— Останні 10 років Курахове перебуває на лінії фронту. Після початку повномасштабної війни ситуація взагалі загострилася. Як вам вдається виживати в таких умовах?

— Звикли. Ми були найближче до всіх цих подій. До нас їхали люди з Донецька із сіл. Зі всіх напрямків їхали. На початок 2022 року, це офіційна статистика, у нас було 16,5 тисяч переселенців. Це і з окупованої території, і прифронтової — Мар’їнки, Красногорівки. Громада в нас 41 тисяча мешканців, плюс ще ці 16,5 тисяч.

 

Уже як повномасштабна почалася, люди почали виїжджати. Летить до нас часто й густо. Арта, ракети, касети — усе сюди летить. Є і загиблі, і поранені. Сьогодні у нас в громаді усього 14,5 тисяч мешканців. Плюс 6400 нових переселенців додалося від лютого 2022 року. Ну ви ж самі розумієте, хтось далі їде від цього всього кошмару, а хто не хоче далеко виїжджати — до нас. Хоча ми всіх просимо, особливо з дітьми, виїжджати. Сьогодні в громаді залишається ще 920 дітей. В Успенівському окрузі (це чотири села: Успенівка, Трудове, Ганнівка й Веселий Гай) оголошено примусову евакуацію. Майже всіх дітей батьки вивезли, залишилося двоє. Але і їх збираються евакуювати.

— Маєте можливість їх змусити виїхати з дітьми чи вмовляєте?

— Умовляємо. Розповідаємо, куди можна їхати тощо. Розуміємо, що тяжко покидати рідний край, але ж діти… Наприклад, жінка жила з дітками в Катеринівці, там був приліт, знищено їхній будинок, вона переїхала до матері в Успенівку, і тепер знову треба їхати. З 28 населених пунктів нашої громади один уже в зоні бойових дій. Це селище Гостре. Там ще залишається 81 особа, але дітей немає. Їх евакуювали завчасно.

— Чи дуже місто постраждало за два роки повномасштабної війни?

— Дуже постраждало. У нас немає жодного будинку із цілими вікнами. Є вже такі багатоквартирні, які повністю знищені. Є що люди загинули прямо у своїх будинках.

У школі в нас гуманітарний штаб був, видавали допомогу. У 2022-му туди прилетіла ракета. Це вночі було, слава Богу, і ніхто не постраждав. Потім у школу ще раз ракетами поцілили. Там ще й досі є гуманітарка завалена. Ну, звісно, у новинах вони написали, що штаб розбили. А люди туди лише по гуманітарну допомогу ходили.

Кафе молодіжне розбили. Кому воно заважало? Не працювало, закрите було, ніхто там не мешкав. Хтось може припустити, що мешканці місцеві передали якісь дані, ніби там гарнізон стоїть чи щось таке, але там нікого й близько не було. Б’ють по школах, садочках, лікарнях…

— Багато жертв під час таких обстрілів?

— От на ринок удень прилетів «град» — семеро мертвих.

— Чи можливо якось визначати, що розпочинається обстріл, щоб встигнути сховатися? Чи є в них якась система цих обстрілів?

— Ні. А як його зрозумієш наперед? Чуєш десь вихлоп, одразу всі сидять у коридорах. Хто в підвал, у кого під’їзд є безпечний — туди, у гуртожитку в загальний коридор виходять… Вікна всі завішані, повербанки заряджені, якщо раптом світла не буде. І коли тихо, воно вже напружує, бо чи готуються, чи що. Уявляєте, що таке, коли за одну ніч за пів години сім ракет прилетіло? Морально до цього ніхто не був готовий. Надіялися, що все буде добре, перемога буде, дуже в це вірили. Та й зараз віримо…

Раніше вночі стріляли, а тепер і серед білого дня. Прилетіла по центральній вулиці, у будинок залетіла, рознесла. І це десь пів на третю в неділю. Ну ви уявляєте? У нас комендантська година з 21 до 5 год. Людей після 16 години в робочі дні вже майже не видно по вулицях. Але у вихідний день однаково в магазин виходять.

По місту обладнані бомбосховища, це якщо вдень обстріл. Стараємося, щоб під’їзди були відчинені. Оголошення пишемо всім, щоб двері в будинках не зачиняли. Є в нас будинки, де взагалі жодної людини вже нема, повиїжджали.

— А ви самі як почуваєтеся в таких умовах?

— Мої діти виїхали відразу. Випровадила, якщо чесно. Ну от у мій власний будинок уже чотири рази прилітало. Два рази по даху арта була, потім поряд з нами в дитячий садочок прилетіло. Садочок «Казка» дуже гарний. Прямо по ньому дві ракети з інтервалом 15 с. Це опівночі було. Усю кухню рознесло. Добре, що була в іншій кімнаті, у куточку лежала, а не там, де зазвичай працюю. А потім у «Гостинний двір», готель у нас є такий поруч. Ні даху, ні вікон, ні дверей.

— Тобто у вас у будинку вікон немає?

— Ну чого ж, позабивали, живемо. У нас на весь будинок (41 квартира) три сім’ї залишилося. Іще три сім’ї навідуються, переїхали тут неподалік.

Ну поки люди тут є, поки потрібна наша допомога, як виїдеш? Скільки маломобільних людей залишилося. Є, що діти давно повиїжджали чи син помер, а бабуся уже чотири роки не встає, сусіди дзвонять — що робити? Знаходимо куди, перевозимо, лікуємо…

Ну, може, хтось сидить і чекає…

— Є такі?

— Думаю, є. Ви ж самі розумієте: одні родичі тут, інші там. От бабуся одна каже, що їй дочка дзвонить: «Мама, нікуди не їдь, ми скоро будемо у вас, я тебе заберу». Де вона скоро «буде у вас»? І якщо вона «буде у вас», тут уже не буде нікого. Он «звільнили» Мар’їнку. Від усього народ «звільнили», від житла, від роботи, від життя, від усього — одні руїни. «Звільнили», звичайно. Я розумію, що бабулі там уже 90… ну а дочка сказала…

— Як місто пережило зиму? Воно, по суті, залежить від ТЕС, яка ніби вже не працює?

— Минулої зими підтримували трохи опалення, щоб батареї не потріскали. У нас же все-таки чимало багатоповерхівок. А цієї зими в грудні, після чергового прильоту взагалі воду відключили. Опалення не було. Станції працювати не давали. Тільки десь димок з труб показався, все, уже туди відразу летить. Тож опалення взагалі не було.

Волонтери допомагали з обігрівачами, слава Богу, що електрика була, волонтери та  благодійні фонди роздавали буржуйки на під’їзди та підвали, деякі люди встановлювали і в квартирах.. Привозили дрова, палети, вугілля розвозили. І ми дрова, які пиляли, також людям давали. І люди самі, де яке дерево впало, складали. А що, молодці, треба до всього бути готовим. Крім того цілодобово працювали Центри Незламності, де можна було погрітися та гаряченького попити.

Добре, що є технічна водичка, подають за графіком. Спочатку качали річкову воду, а потім за ініціативою голови військової адміністрації відновили  свердловини Успенівського водозабору, які не використовувались кілька десятиліть. Розчистили, протягли водогін, установили фільтри. От з питною складніше. Ще до початку повномасштабного вторгнення розбили сюди постачання. Її розвозимо в ємностях, спеціальним транспортом. Так і живемо.

— Роботи в місті, я так розумію, не дуже багато, більшість підприємств не працює, із чого люди живуть?

— Ну чому, працюють: комунальні підприємства, магазини й ФОПи працюють, сфера обслуговування… Хоча, справді, багато закрилося. ТЕС ще потроху працює, лагодить обладнання, людей не звільнили. Когось переводять далі, щоб не втрачати. Працівників освіти багатенько тут. Вони ж дистанційно працюють з дітьми. Але основна частина мешканців, відсотків 60, — це вже пенсіонери.

— Діти, які залишаються в місті чи переїжджають сюди, мають можливість відвідувати школу, садочки?

— У самому Кураховому залишається ще майже 250 дітей. У нас не працюють ні школи, ні садочки. Діти навчаються дистанційно, і садочки працюють дистанційно. Їх збирають біля комп’ютерів, проводять з ними заняття. Є велике бажання не втратити дітей. Розуміємо, що коли батьки виїхали, то вони там, де мешкають, і віддають діточок на навчання. Але вони дуже сумують одне за одним, їм, справді, спілкування не вистачає.

— Яка допомога вам сьогодні найбільше актуальна, чого бракує?

— Будматеріали. Нам їх надають благодійні фонди, але їх потрібно багато. Я вже казала, що в мій будинок прилетіло чотири рази й довелося його чотири рази повністю зашивати. Потрібні електроінструменти. Вони ж всі мають свій ресурс і зношуються під час використання. Техніка комунальна…

— Чи є сенс проводити ремонтні роботи в цій ситуації та відновлювати пошкоджені будинки?

— Ну які ремонтні роботи, так – ліквідація наслідків обстрілів… Капітально ремонтувати ми не бачимо зараз сенсу. Воно летить, ламає все. Це вже після війни ремонтуватимемо повністю. До повномасштабки, до речі, у нас два квартали всього лишилося, де ми не встигли зробити реконструкцію. Тротуари всі переклали, дороги зробили, будинки оновили…. Місто і сьогодні постійно прибирають, траву косять, доглядають за рослинами, вивозять сміття.

Після прильотів вікна забивають, дахи, хоч тарпауліном, але накривають, щоб не затопило, щоб якось утримати житловий фонд. Усе, що можемо, закриваємо. На деяких будинках покрівлі по 10 разів перекривали. Спочатку, поки шифер був, накривали ним. Зараз немає, то накриваємо тарпауліном. Будматеріали дають, слава Богу. Допомагають дуже Червоний Хрест, «Проліска»,  «Янголи спасіння», вони з будматеріалами працюють, у нас з ними уже налагоджено. І продукти везуть — людей годуємо…

— Це тільки волонтерська допомога?

— І державна налагоджена. Через райдержадміністрацію отримуємо допомогу. Накриваємо, допомагаємо всім. Усій громаді. Також у нас працює програма «єВідновлення». Люди, у кого помешкання повністю зруйновані, уже отримали сертифікати й купили собі будинки в більш безпечних регіонах України.

— Як відбувається евакуація? Ви якось допомагаєте людям облаштуватися, знайти житло?

— У нас щодня, окрім неділі курсує евакуаційний автобус до Дніпра, евакуювати почали з березня 2022. А тим, хто не має де жити, ми допомагаємо Через кожні вісім днів є евакуація до Рівненської, а зараз Волинської області евакуаційним потягом з поселенням. Люди попередньо реєструються, ми відвозимо їх до поїзда, там їх волонтери забирають, супроводжують і розселяють вже по громадах. Хто має до кого їхати, то сідає і їде кожного дня львівським евакуаційним. Дуже багато самостійно знаходять житло по селах довкола, бо далеко не хочуть виїжджати.. Якщо є люди з інвалідністю чи маломобільні, їх нам допомагають евакуювати волонтери. Ми працюємо з «Save Ukraine», вони прямо приїжджають і забирають, з «Капеланським патрулем» і «Восток SOS».

— А хто не хоче далеко їхати, може розраховувати на допомогу в поселенні тут?

— Раніше, до повномасштабного вторгнення, в нас був комплекс, колишній дитячий садок, куди ми розселяли переселенців, надавали їм кімнати. Зараз не можемо так робити, бо сюди постійно летить. Усіх вмовляємо виїжджати. Є у нас і центр для тимчасового перебування ВПО, де, коли вивозять людей з під обстрілів та гарячих точок, вони можуть переночувати день-два. Хто категорично каже, що «я далі не поїду», знаходить собі тут житло й розташовується. А якщо люди страху натерпілися і вже не хочуть більше, то забираємо їх і веземо автобусом на Дніпро, або на поїзд реєструємо. Чи в Покровськ веземо. Звідти їде поїзд на Львів, і в ньому є евакуаційний вагон.

Цікаво, що коли настає затишшя, воно зрідка, але буває, починають повертатися. З’їжджаються, на городи виходять, на дачах пораються і біля будинку порядки наводять. У нас люди оптимісти. Щойно обстріли починаються, знову їдуть. Іноді по два автобуси за день відправляємо. Я розумію, що приїжджають подивитися на свої домівки, якісь речі взяти. Бо всі ж планували — на місяць, на два виїду, а потім повернуся… Хтось і меблі, і майно вивозить.

— Не секрет, що ворог прагне захопити всю Донеччину…

— Я проти! Сподіваємось на краще…

— У вас є якийсь алгоритм дій, що робитимете в разі серйозного погіршення ситуації?

— Я не вірю в це, зовсім не вірю. Я розумію, що летить і воно прилітатиме, але впевнена, що сюди їх наші хлопці не пустять. Звісно, евакуюватимемо в найгіршому разі. Попереджаємо про це. Я сама ось балакаю з бабусями. Кажу: «Ви ж розумієте, зараз ми можемо вам допомогти, але може настати такий момент, коли волонтер не зможе сюди заїхати». От скільки ще евакуюють з Красногорівки, а там уже прямо в місті бої ідуть. Їдуть наші «Білі янголи», вивозять під вогнем. І я запитую, чому хтось заради вас повинен життям своїм ризикувати? Вчасно виїжджати треба. Я розумію всіх бабусь, що кажуть: «Та скільки мені вже лишилося жити, та я не поїду нікуди чи мені нема куди їхати». Я їх розумію. Ну але з дітворою вмовляємо виїжджати.

Звісно, хто поїхав раніше, тим запропонували кращі умови. У нас була жінка з Георгієвки, бідкалася, «де я там буду жити, мені треба умови». Я кажу: «Ви ж усе життя у селі прожили, то їдьте в село і там будуть звичні для вас умови. Там тільки комунальні платитимете. Скільки накрутили світла, стільки і є». У мене багато знайомих і родичів повиїжджали й, справді, жодної оренди. У Києві, у Дніпрі та і в менших містах винаймати дорого. За квартиру, самі знаєте, оренда висока, бабулі не потягнуть. Я це розумію. Хоча, з іншого боку, якщо є діти, то я завжди кажу, що це їхній святий обов’язок батькам допомагати. Свого часу вони ж нічого не шкодували заради дітей.

— У вас немає якоїсь образи, що ви мусите це все переживати, а десь хтось собі живе в нормальних умовах і навіть, можливо, не замислюється про війну?

— Не знаю. От як поїду в Київ чи Дніпро, то мені образливо. Дуже страшно, що ми вже звикли жити отак у цьому жахітті. У нас же ж і вуличного освітлення немає ввечері. Ми одразу відключили. Люди вікна всюди позатуляли, щоб не світилося. І як поїду туди, а там зовсім не таке життя: все світиться, життя вирує… Але коли тут, то ні. Тут кардинально інші думки, тут зосереджуєшся на іншому…

Фото: Роман Малко

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
На вихідні сухо лише на півдні та сході України, спека до +32°С
19:07
Полковник МВС Олександр Панченко: Як здавали південь України
18:06
Ігор Луценко: Чому так прикро за друга Буревія, Миколу Коханівського
17:55
Прорив росіян на Торецьк, оборонних споруд знову нема, - "слуга народу" Безугла
16:00
У трьох країнах Балкан раптово зникло світло
15:37
Ексдиректора НАБУ Ситника призначили заступником директорки Агенції оборонних закупівель
15:03
Президент призначив Олексія Морозова начальником УДО
14:51
Рада ЄС схвалила початок переговорів про вступ з Україною і Молдовою 25 червня
12:06
Стефанчук збрехав, що в Раді немає голосів для заборони московського патріархату. Він - типовий "слуга народу"
12:02
У ніч на 21 червня на території рф БпЛА атаковано 4 НПЗ, РЛС та центри радіоелектронної розвідки в Брянській області та окупованому Криму, - Генштаб

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]