«Тут, під бомбардуванням, краще, ніж у Росії» - історія росіянки, яка рятує поранених з-під Бахмута

Версия для печати

Історію росіянки, яка втекла в Україну до війни, а зараз працює парамедикесою та вивозить поранених з-під Бахмута, розповідає видання "Важные истории".

Одна з найгарячіших точок російсько-української війни зараз під Бахмутом. Щодня з поля бою поранених до шпиталів доставляють парамедики. Їхнє завдання — не допустити погіршення стану бійця, знизити крововтрату і знеболити, що непросто: часто амбуланс їде по дорозі, що прострілюється, або по бездоріжжю. У командах екстреної медичної допомоги багато волонтерів. В одній із них – ASAP Rescue – волонтерить росіянка. Назвемо її для безпеки вигаданим ім'ям — Марина. Десять років тому, будучи підлітком, вона почала брати участь в антифашистському та анархістському русі в Росії, а 2017 року ледь не стала фігуранткою справи «Мережі». Рятуючись від політичного переслідування, вона у 2020 році переїхала до України. На початку війни Марина проводила чоловіка-українця на фронт, а потім довго шукала спосіб потрапити туди самої. Ось її історія.

«Мого хлопця теж забрали до ФСБ»

2012-го я переїхала до Петербурга, вступила вчитися на інженера і підробляла візажистом. Незабаром почала жити з молодим чоловіком, з яким у нас були спільні антифашистські цінності. 2014 року, коли Росія анексувала Крим, я підтримувала українців, стежила за подіями, навіть почала читати блоги активістів українською.

Багато моїх знайомих їздили до Києва на Майдан, щоб познайомитися з соратниками, вивчити їхній досвід, а потім повторити цей досвід у Росії. Повторити досвід Майдану не вдалося: після мітингів на Болотній проти фальсифікації виборів почалися репресії. Поліція та спецслужби переслідували учасників протесту та пригнічували спроби об'єднання опозиціонерів. Із початком війни репресії посилилися.

Я була знайома з хлопцями, яких згодом заарештували та звинуватили у справі «Мережі».

Мого хлопця також забрали до ФСБ і катували, але в якийсь момент відпустили. Того ж дня він покинув країну. Співробітники Центру «Е» раз у раз ходили до наших друзів та знайомих. Стало зрозуміло, що арешти продовжаться, буде сфабриковано нові справи проти здатних вийти на протести.

За порадою правозахисників, 2018 року я поїхала до Грузії. Але за кілька місяців повернулася: хотіла залишитися в Росії і ще поборотися. Проте тепер мої батьки наполягли на від'їзді і навіть допомогли засобами.

Я планувала виїхати до Європи, але спочатку вирішила відвідати друзів в Україні. У Києві я зустріла давнього друга, і ми почали роман. Ми вирішили довго не зволікати, я вийшла за нього заміж і залишилася в Україні. Отримала посвідку на проживання як його дружина. Ми будували плани, мріяли разом поїхати до Австралії на заробітки, а згодом відкрити свій бізнес в Україні. Війна зруйнувала ці плани.

Морально ми вже були готові. В останній місяць ми навіть не платили за оренду квартири до певної кількості — вирішили, якщо війна не почнеться, то заплатимо. Чомусь були впевнені, що розпочнеться до кінця лютого. Почалася.

Ми з чоловіком почули її початок одразу, у ніч на 24 лютого 2022 року, оскільки жили на околиці Києва — приблизно за 10 км від Броварів, куди припав один із перших ракетних ударів. Ми поїхали до друзів, а далі чоловік вирушив до військкомату.

Я почала волонтерити в організації Helping to leave, яка евакуювала людей — шукала водіїв і сама їздила до евакуаційних рейсів.

Але я хотіла потрапити до армії, до бойових частин, і не знаходила способу. Жінкам не так просто це зробити, особливо якщо у тебе російський паспорт та прострочений посвідка на проживання. Проте мене жодного разу не водили в міграційку, хоч могли б, і не виписували мені штрафів: коли перевіряли документи та питали, чому я живу в Україні, я пояснювала, що тут мій чоловік, що він воює. До мене ставилися з розумінням.

«Кисень ми не возимо: він може вибухнути»

Наприкінці 2022 року Україна дозволила продовжувати документи росіянам, які тут живуть. А я все намагалася вирушити на війну. Зрештою, знайшла номер організації, яка набирала волонтерів для медичної допомоги пораненим. Я написала керівнику, він дав мені номер командирки з позивним Ромашком. Вона попередила, що працювати доведеться на бахмутському напрямку. Команді не вистачало людей: на цій ділянці фронту багато поранених. Я погодилась. Я не мав варіантів. І не було страху.

Чоловік до того підтримував моє бажання брати участь у війні, намагався мені допомогти, навіть хотів, щоб мене взяли до його підрозділу. Дізнавшись, де я працюватиму, він не зрадів: це найнебезпечніша ділянка. Але заперечувати не став.

У мене не було медичного досвіду, але мені сказали, що прямо тут навчать усього необхідного. На початку березня я приїхала до Донецької області. Через день чи два після прибуття мене привезли до «стабіка» — центру, де стабілізують поранених для подальшого лікування чи повернення до ладу. Навчили основ надання першої допомоги.

Є три етапи евакуації. Перше: забрати пораненого з поля бою (зазвичай це роблять військові). Другий: передати пораненого на «стабік», де разом із медиками ми можемо поставити катетер, щось вколоти. Третій: відправлення пораненого до шпиталю. Військові самі визначають, чи ми можемо їхати, і повідомляють нам. Буває, що ми чекаємо паузи в обстрілах, щоб проїхати.

Як тільки ми прокидаємося і вмиваємося, ми їдемо до «стабіка». Забираємо тих, кого з поля бою привезли військові броньованим транспортом. Бувають дрібні поранення, тоді солдата обробили, перемотали, і він знову йде в бій. Але найчастіше ми вивозимо тяжко поранених, з великою крововтратою, з травмами легень, голови. І так по вісім-десять годин на день. Поки вистачає сил і зовсім не вимотаєшся.

У нас хороший реанімобіль: дефібрилятор, апарат штучної вентиляції легень, кардіограму можна зняти. Кисень, щоправда, ми не возимо: він може вибухнути. Усередині амбулансу ми можемо поставити пораненому катетер у вену, ввести ліки, фізрозчин або плазму при крововтраті. Тампонуємо рани, перев'язуємо. Хороше оснащення амбулансу та госпіталів, а також швидкість евакуації дають гарне виживання поранених. Але привозять і двохсот — їх везуть у морг.

ФОТО: ЛІДІЯ МИХАЛЬЧЕНКО

Буває важкий робочий день, буває легше. Часто здається, що зробила замало. Найскладніше – потрапити у вену з першого разу. А найстрашніше — це везти пораненого без одного лікаря. Є парамедики, які завжди їздять без лікаря, але не беруть тяжких. Але ти не знаєш організм людини, до того ж ми їздимо поганими дорогами. У мене був випадок: ми взяли солдата із пораненням середньої тяжкості. Зупинили йому кров. А дорогою в нього відкрилася кровотеча. Добре, що зовнішнє, а чи не внутрішнє. Я почала тампонувати далі і тримала рану руками всю дорогу, до госпіталю.

Одного разу їхали у бік фронту, і прямо за нами на дорогу прилетіли три міни. У нас не цілилися, просто обстрілювали дорогу. На той момент мені не було страшно. Коли приїхали, я зрозуміла, що зараз могла бути мертва.

Водії теж усі добровольці. Як правило, усі працюють на фронті по два місяці. Потім ротація — два-чотири тижні.

«Ми зафіксували смерть. Я нічого не відчувала»

Колеги іноді запитують мене про мотивацію: я ж працюю на добровільних засадах, без зарплати, а їжею та одягом забезпечують інші волонтери. Буваю, чую всякі дурниці. Наприклад, один солдат мені сказав, що мотивація йти на війну у жінок – це чоловіки та гроші. На війну за чоловіками звучить смішно. Начебто у мирних містах їх немає. Я відповіла, що чоловік у мене вже є, а грошей за роботу мені не платять. Він не знайшов, що відповісти. Декому важко зрозуміти, що ти просто не можеш інакше.

У день ми евакуюємо по три-чотири особи. Іноді так шкода хлопців! Один солдат на моє запитання про рік народження відповів: 2003-го. Він мав контузію. Йому було страшно, він плакав. Щоправда, це страшно: коли снаряд прилітає прямо до тебе в окоп. Але знову поїде на фронт. Більшість поранених знову хочуть до ладу. Кажуть, треба повернутись, там наші друзі воюють, треба воювати, щоб перемогти.

Якось привезла пацанів до шпиталю, залишила, евакуювала наступного. Приводжу його до шпиталю, а ці двоє мене побачили і просять: "Відвези нас назад, ми відмовляємося від госпіталізації". І я пощастила їх назад. Вони були контужені, але отримали допомогу та повернулися.

У мене ще не було нагоди, щоб я не довезла пораненого або щоб лікарі не врятували того, кого ми доставили. Але й відчуття, що я рятую життя, також немає. Просто роблю свою роботу.

Я вважала, що буде складно. Але першої ж ночі, коли я працювала на стабпункті, я побачила пораненого з повністю вивернутою рукою; відірвані кінцівки; людини, що втратила око; людину, у якої витікали мізки... І нічого не відчула.

Одного ранку ми почули вибухи з Костянтинівки, це півгодини їзди від Бахмута. Зрозуміли, що був приліт житловим сектором. Виїхали — побачили попадання до приватного будинку. Моя посестриня [аналог побратима] витягла поранену жінку. Жінка кричала, що в хаті лишився чоловік. Під завалами знайшла його. Перевірила пульс – він був мертвий. Потім із-під завалів дістали бабусю. Стали їй робити масаж серця, але вона померла дома. Разом із поліцією, що приїхала, ми зафіксували смерть. Тоді я теж нічого не відчувала.

Але нещодавно був випадок, який мене зачепив. Я чекала поранених у стабпункті. Військові мали привезти їх. Навпроти сиділа дівчина та плакала. Як я зрозуміла, вона з парамедиків у складі ЗСУ — тих, що вивозять солдатів прямо з поля бою. Я зрозуміла, що в неї щось трапилося, але не наважувалася спитати. А потім вона комусь зателефонувала і розповіла, що її молодик, з яким були в одному батальйоні, сьогодні загинув. Вона сама привезла його до моргу. Це найстрашніше, що може статися зі мною.

Тут, під бомбардуванням, краще, ніж у Росії. Але я не знаю, що буде, коли я повернуся до мирного життя. Кажуть, що повернутись важко, бо ти не знаходиш собі місця. Я, звичайно, сумую за домом, за своїм собакою.

Чого я ніколи не забуду? Все це не можна забути. Але хочу це забути. Чого ніколи не пробачу Росії? Всі. Її існування – бачачи, що Росія робить.

ВГОРІ: МАРИНА НЕ ВІДРАЗУ ЗНАЙШЛА СПОСІБ ПОТРАПИТИ НА ФРОНТ. ФОТО: ЛІДІЯ МИХАЛЬЧЕНКА; LIBKOS/AP/SCANPIX/LETA

«Аргумент»

На цю тему:

• Особовий склад щодня збільшується" - грузинські добровольці їдуть в Україну, незважаючи на опір уряду у Тбілісі (ВІДЕО)
• Доброволець Ріад Агаєв з Азербайджану: Громадянства не прошу. Дайте посвідку на проживання, щоб хоча б контракт із ЗСУ підписати
• Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону, які б'ються за Україну