Валерій Пекар: Про спекуляцій на тему "воєнної економіки"

Версия для печати

"Вже кілька місяців бачу чимало спекуляцій на тему "воєнної економіки" та чому в нас її досі не запроваджено. Давайте нарешті розберемося - - пише Валерій Пекар, викладач, підприємець, громадський активіст, у своєму блозі у Фейсбук.

Передусім відкинемо розуміння "воєнної економіки", запозичене з фільмів про Другу світову. Нині війна інша, виробництво інше й економіка інша. Роз’яснювати різницю не буду, хто її не бачить – просто далі не читайте.

Вхідні умови:

1. Ми воюємо зброєю союзників, якої в певний момент може не стати (політичні зміни в різних країнах тощо), а тієї, що є, – недостатньо. Є чи нема обмежень нині на застосування зброї, нам достеменно невідомо, але в будь-який момент такі обмеження можуть з’явитися.

2. Ми не можемо витрачати на війну гроші міжнародної фінансової допомоги, лише власні бюджетні.

Отже, нам потрібно більше української зброї й більше українських грошей на війну. Це і є воєнна економіка.

Як це зробити?

Передусім поговоримо про те, чого точно не треба робити.

По-перше, треба відмовитися від прагнення перевести на воєнні рейки хлібопекарські комбінати, манікюрні салони та кав’ярні. Так само не треба втілювати звичне бажання пострадянських чиновників регулювати ціни. Як тільки почнуть регулювати ціни на хліб – хліб зникне, можете не сумніватися. З пальним це вже було. І найголовніше – від цього не буде ні більше зброї, ні більше грошей.

По-друге, треба відмовитися від ідеї збільшення податків. Бізнес і так ледве витягує. Як відомо, є певна межа, за якою збільшення ставок призводить до зменшення надходжень. Почитайте про криву Лаффера.

По-третє, треба відмовитися від ідеї пограбувати місцеві бюджети й загалом згорнути децентралізацію. У нас і так значна частина управління країною зосереджена в руках невеликої кількості людей, яких ніхто не обирав і які нікому не підзвітні. А децентралізація і так згортається великими темпами, і це перешкода на шляху до відновлення й євроінтеграції.

Цих трьох речей не треба робити.

Тепер поговоримо про те, які є реальні шляхи отримати більше української зброї й більше українських грошей на війну, – що, власне, і є суттю "воєнної економіки".

1. Почнемо зі зброї. Те, що сьогодні потрібно ЗСУ, і те, що здатна виробляти українська оборонна промисловість, – досить різні речі. Не буду зараз заглиблюватися в реалії вітчизняного ВПК, це потребує окремої статті, і не однієї. Скажу лише, що для виробництва потрібні інвестиції. Тому перший стратегічний крок до власного потужного ВПК – завершення корпоратизації Укроборонпрому та залучення в ті оборонні підприємства, які на щось здатні, інвестицій від наших стратегічних союзників. А для цього потрібно нарешті визначитися, хто наші стратегічні союзники. Західні гроші, технології та менеджери на українських оборонних заводах змінять ситуацію у ВПК. Треба розуміти, що це дуже довгий шлях, на роки й роки. Але росія нікуди не подінеться (вона, звичайно, розпадеться, але те, що залишиться у вигляді московії, все одно буде агресивним, хоч і меншим утворенням). Тож треба починати якомога раніше, ми й так чимало часу згаяли.

2. Друга частина ВПК – це приватні підприємства, як інноваційні (дрони, цифрові рішення тощо), так і виробники продукції подвійного призначення для фронту (наприклад, аптечки). Приватний бізнес за визначенням гнучкіший за державу. Від чого потерпають приватні підприємці? Від обмежень, тиску та нестачі оборотних коштів. Якщо переводити економіку на воєнні рейки, то це означає, що треба виокремити приватний ВПК у сектор, для якого застосовуються інші умови: (а) рішуче зняття всіх регуляторних обмежень, що заважають виробництву, передусім по імпорту комплектуючих, (б) я би запропонував відстрочку по всіх податках на 10 років, хай вони накопичуються й згодом будуть сплачені поступово, (в) спеціальна програма кредитування державними банками. І тоді ми побачимо, як приватний бізнес робить неймовірні речі за лічені місяці.

3. Виробництво озброєнь і військової техніки само по собі не дасть результату, якщо продукція не потраплятиме у війська. Проблема тут не стільки логістична, скільки людська: в штабах подекуди (а може, й переважно) сидять офіцери, дуже далекі від реалій війни, далі розшифровувати не буду, має бути зрозуміло, що підрозділи на полі бою нічого не отримують, маючи таку перешкоду. Це не можна змінити швидко, але з чогось потрібно починати. Не буду писати деталей, але певен, що механізми відомі тим людям, які ухвалюють рішення, – отже, треба зрозуміти, яких нормативних актів не вистачає, й швидко їх ухвалити.

4. Тепер про гроші. Передусім треба переглянути державний бюджет на предмет зменшення витрат, які можна відкласти. Це очевидна річ. Також треба спростити процедуру перекидання грошей на військові потреби.

5. Якщо вже переводити економіку на воєнні рейки, то треба передусім заткнути діри, через які витікають гроші з бюджету. Переважна більшість таких дір зосереджена у податковій та на митниці (різноманітні схеми), решта – у державних підприємствах (вони списують на витрати астрономічні суми). Якщо ми не здатні це зробити під загрозою зазнати поразки у великій війні на виживання – значить, ми не варті й власної держави. До речі, єдина логічна причина, чому зараз стали красти як скажені, полягає в тому, що всі ці люди сподіваються найближчим часом втекти з України. Чи вони не вірять в перемогу, чи вже пов’язують своє подальше життя з іншими країнами – не знаю, але так виглядає.

6. Тепер про місцеві бюджети. Ідея все забрати в центр, як я вже писав, хибна, тим більше що центр і сам не може впоратися з наведенням ладу. Є міста, які систематично допомагають своїм ТрО та іншим військовим частинам, а є такі, що радше перекладатимуть бруківку. Але як натиснути на місцеву владу в умовах обмеження свободи слова й зібрань? По-перше, треба спростити перекидання грошей на військові потреби. По-друге, треба ініціювати позачергові сесії міських рад для перегляду бюджетів. По-третє, політичне лідерство Президента тут би було дуже доречне: закликати міста переглянути витрати й більше спрямувати на війну, але зробити це так, щоб виглядало не політичною атакою, а лідерством воєнного часу.

7. І головне – спитати тих, хто знає. Зібрати терміново державних та приватних виробників військової продукції, волонтерів, військових (головні сержанти вам дуже чітко розкажуть стан справ і що робити), фахівців у сфері публічних фінансів тощо. Зібрати не заради політичного піару, а щоб послухати тих, хто знає краще. Функція "слухати" у державі нині не дуже тренована, але заради перемоги варто починати.

Це лише чернетка, нарис ключових тез. Запрошую до коментування людей, які, на відміну від мене, глибоко знають ті або інші аспекти проблеми. Потім підготую другу версію тексту.

Roman Bondar Nelly Stelmakh Dana Yarovaya Myroslav Hai Kirill Danilchenko Vitaliy Deynega Артем Біденко Volodymyr Omelyan Anatoliy Amelin Andrii Dligach Ілля Несходовський Hlib Vyshlinsky Maria Repko Юрій Бутусов Юрий Касьянов Eugene Nayshtetik Ruslan Rokhov Олександр Солонтай Yura Gaidai."

«Аргумент»

На цю тему:

• Любов Шипович: Чому перемога навряд можлива або яку суму треба донатити, щоб не програти війну?