Втрати українців нині у Другій Світовій: аналогії і розбіжності

Версия для печати

У травні 2023 року Конфедерація роботодавців України заявила, що Україна втратила доступ до більш ніж 30% працездатного населення. До війни чисельність робочої сили України становила 17,4 млн людей, з них 8,3 млн жінок і 9,1 млн чоловіків працездатного віку. Після повномасштабного вторгнення ситуація змінилась кардинально.

Про це пише Роман Кабачій, історик, журналіст у виданні УП.Життя.

Станом на початок 2023 року за межами України перебували 4,6 млн українців, з яких 3,2 млн – жінки працездатного віку.

На тимчасово окупованих з початку 2022 року територіях жили 3 млн осіб, з них орієнтовно 1,3 млн працездатного віку.

Окрім того, 1 млн громадян було мобілізовано на захист держави.

Такі втрати вже можна порівнювати із Другою світовою війною. Щоправда, тоді такий порядок цифр стосувався офіційно загиблих, проте зараз Україні від того не легше: люди або за кордоном, або під окупацією, або у війську, чи загинули або втратили працездатність.

Про це та про інші аналогії в стінах Національного музею історії України в Другій світовій війні була організована дискусія до Всесвітнього дня народонаселення. Він відзначається 11 липня – 1987 року цього дня оголосили, що на земній кулі мешкає 5 мільярдів людей. Населення Землі збільшується, але Україна не перебуває в цьому тренді – вже в 1990 році вона пережила черговий за ХХ століття так званий демографічний хрест – коли смертність перевищила народжуваність, і з того часу нас уже далеко не 52 мільйони.

Більше того, як сказав на дискусії Олександр Гладун з Інституту демографії НАН України, розв’язана проти нас війна повернула на українську землю явище надсмертності – різниці між фактичною кількістю смертей та її гіпотетичною кількістю за умови відсутності катастрофічної події. Надлишкова смертність в Україні в 2014-2021 роках склала, за попередніми оцінками, 129 тис. осіб. Про втрати з початку 2022 року говорити точно важко.

Олександр Гладун та гендиректор Музею Юрій Савчук. Фото: Роман Пупенко

Не тільки тому, що є засекреченими втрати ЗСУ, чи ми не можемо собі уявити масштаб втрат на тимчасово окупованих територіях. Навіть у перепохованих у квітні 2022 року могилах у Бучі лежать люди, офіційно не визнані такими що померли – йдуть процеси ідентифікації, пошуки ДНК родичів тощо.

Що вже казати про число вбитих Росією дітей – офіційно вважається, що вбито 494 дитини, і таке число видніє на дошці перед візуальним простором "Діти", створеним у Верхній Брамі Музею війни. Немає сумніву, що невдовзі це число знову збільшиться, але всі ми знаємо, що воно неповне. Громадський діяч із Кривого Рогу Юлій Морозов нещодавно написав, що з початку широкомасштабного вторгнення кількість самогубств підлітків у місті зросла вчетверо: "По суті, це теж діти, вбиті росіянами". Ми це розуміємо, але статистикою не охопимо – максимум такі випадки поповнять рівень надсмертності.

Треба також пам’ятати, що цифри втрат часто стають об’єктами спекуляцій. Згадати хоча б скандал із завищенням лічби загиблих під час Голодомору, протягуваним Олесею Стасюк, нещодавно остаточно звільненою з посади директора Музею Голодомору-геноциду. Вона та окремі історики із її кола стверджують, що українців загинуло не 3,9 млн, як прийнято вважати, а 10,5. Це породжувало недовіру як до науки, так і до історичної політики держави як такої.

Олександр Лисенко з Інституту історії НАНУ, що також брав участь у розмові, пригадав, як маніпулював цифрами загиблих Радянський Союз. Спершу їх завищували, щоб прибільшити внесок СРСР у перемогу, нівелюючи значення Західного фронту, а потім занижували, щоб не видавати свою неспроможність під час війни або ж просто невиправданість втрат, як це було в жовтні-листопаді 1943 р. під Києвом.

"На політичному рівні дослідження науковців щодо наслідків війни трансформувалися у зовсім інший меседж: "держава-переможець", "народ-переможець", жертв ми уславили в десятках музеїв, книжках, кінофільмів, нібито і все нормально. Але виникав латентний дисонанс між трагедією війни і лакованим політичним образом цієї війни", – пояснив історик.

Що стосується демографічних втрат від вимушеної міграції, то безпосередня керівниця Гладуна в інституті демографії Елла Лібанова в інтерв'ю французькому сайту RFI висловила сподівання, що повернення в Україну буде вищим від подібного показника після Балканських війн в 1990-х, коли до домівок повернулося біля третини біженців. Цей висновок вона зробила з факту повернення в Україну з-за кордону біля 200 тис. чоловіків, які після 24 лютого 2022 року пішли захищати нашу державу. 

Інша справа, що нерідко повертатися не буде куди, оскільки окремі райони стануть обезлюдненими. "Наприклад, моя бабуся після евакуації повернулася до Києва і жила з двома дітьми в парадному. Це тривало пів року, поки дід не повернувся з армії і сім’ї не дали житло. Я не думаю, що зараз будь-яка матуся готова до такого рішення", – розповіла Лібанова.

До дискусії в Музеї війни долучилася також соціологиня з Варшави Йоанна Конєчна-Саламатін. За її оцінками, більшість українців, що приїхали до Польщі в 2022-2023 рр., готові повертатися, вони переважно зберігають українську ідентичність, розосереджені по багатьох в тому числі престижних професіях.

"Проте, звісно є і такі, що не повернуться, ця нова хвиля дуже природним чином увійшла у ту попередню, економічної міграції, і відповідно досить швидко адоптувалася. Багато залежить від того, як підуть справи в самій Україні", – підсумувала Йоанна.

Вгорі: на початок 2023 року за кордоном перебували 4,6 млн українців. Фото: Наталія Кравчук

«Аргумент»

На цю тему:

• Демографічна криза загрожує Україні: скільки українців працюватиме і сплачуватиме податки
• Демографічні ризики для України через російську агресію: драматична смертність та міграція
• Масштабна демографічна криза чекає на Україну