Юрій Бутусов: Авдіївка - її оборона та вихід ЗСУ

Версия для печати

Головний редактор Цензор.НЕТ Юрій Бутусов у прямому ефірі проаналізував вихід ЗСУ з Авдіївки 17 лютого 2024 року.

Вітаю! Зараз я на Донбасі. Всі ці дні я був біля Авдіївки. На власні очі спостерігав за тим, що там відбувається. Все, що там було, бачив через стріми, через спілкування з бійцями, командирами. Тому сьогодні можу вже говорити про ті події, які відбулись.

Мета ефіру — просто показати ту обстановку, яка відбувалась, як діяли наші війська. Стратегічні висновки щодо майбутнього – вже в наступних ефірах. Моя мета зараз – повідомити факти, як ми втратили Авдіївку. 

ЯК СИТУАЦІЯ В АВДІЇВЦІ РОЗВИВАЛАСЯ З ЖОВТНЯ 2023 РОКУ

Я писав про ситуацію в Авдіївці багато місяців, буквально десятки матеріалів.

10 жовтня 2023 року російська армія почала масований наступ на місто Авдіївка. Удар основний був завданий на півночі. Також противник проводив численні атаки прямо на місто і південніше міста.

Як розвивалась обстановка? Якщо коротко: ворогу вдалось прорвати нашу першу лінію оборони і прорватись у важких боях на село Степове. Воно північніше Авдіївки. Ворог зайшов у Степове, підійшов упритул до Авдіївського коксохімічного заводу. На цей північний напрямок українське командування висунуло свій стратегічний резерв – 47 механізовану бригаду, яка оснащена сучасною бронетехнікою західного виробництва. І 47 бригада була посилена додатковими підрозділами і змогла зупинити наступ ворога в районі Степового. Ситуація на той момент для міста не видавалася безнадійною. Я постійно це повторював на ефірі. Ділянка прориву ворога була шириною десь до 3 км. Ми контролювали надійно фланги прориву, висоти. З цих висот було дуже зручно працювати нашим операторам дронів, нашим розрахункам вогневих засобів. Ми були в заводській забудові на самому коксохімічному заводі. Тому ворогу було дуже важко розвалити таку велику зону забудови. Вона дозволяла нам маневрувати, завдавати ураження. Вся російська піхота на півночі повзла по відкритій місцевості – і по ній били. Втрати противника в боях за Авдіївку переважали наші в багато разів. Тому що противник діяв максимально тактично невигідно, і у нас була повна тактична перевага. Ситуація у грудні, особливо у січні значно погіршилась через кілька факторів.

Перше. Кількість резервів, які перекидав ворог на Авдіївку, значно перевищувала кількість резервів, які перекидаємо ми. Так, українське командування не ігнорувало загрозу. На напрямок була перекинута 47 механізована бригада і підрозділи інших частин. Добре себе показали підрозділи 116 механізованої бригади, прикордонники, які діяли на цьому напрямку. Бригади, батальйони територіальної оборони діяли. Діяли окремі стрілецькі батальйони. Тобто резерви перекидались. Але противник перекидав їх значно більше. Ми бачимо, як сьогодні Путін оголосив відзнаку своїх бригад. Відзначено як мінімум 12 російських військових з’єднань, бригад, полків, які атакували місто. Насправді це ті, що заходили вже в оцій крайній хвилі атаки, а росіяни насправді багато більше зосереджували сил. Усього з жовтня по лютий ворог застосував для атак по місту як мінімум 20 з’єднань рівня бригада-полк. Тобто противник міг використовувати ротації, він міг змінювати війська свої. Міг, що дуже важливо, застосовувати свіжі сили. У нас 110 механізована бригада, це був кістяк оборони міста самого, на момент початку російського штурму в жовтні тримала фронт 5 батальйонами за 32 км на напрямку головного удару противника. Думаю, всі військові розуміють, наскільки великий фронт, як важко тримати його такими силами. Однак за рахунок високої якості управління, організації розвідки, якісної роботи артилерії 110 бригада відбивала російські атаки і завдавала ворогу значно більших втрат, ніж мала сама. Але це таки був розмін. Курс був невигідний для противника, але втрати були і у нас.

Противник ставив завдання захопити Авдіївку вже в листопаді. Ці плани провалились. Потім вони проводили атаки у грудні, щоб захопити місто до 1 січня. Теж провалились. Але ці безперервні атаки, постійне підкріплення виснажували нас. І в січні ворог кинув по Авдіївці авіацію. Тільки за січень, тільки те, що у нас зареєстровано за пусками, по місту було випущено понад 600 авіабомб у районі оборони 110 бригади. Такі масовані атаки разом з перевагою росіян в артилерії дуже важко позначались на нашій обороні. З нашої сторони, якраз у січні-грудні, не було такої кількості боєприпасів, як раніше, і ворог почав спокійно притискатись до наших позицій. Він не зазнав ураження. Із півночі вони змогли підходити все ближче і ближче. Критичний момент оборони міста… Противник також продавив оборону 53 бригади і дуже глибоко охопив місто з півдня. Тобто фактично вже зайняв район Царської Охоти,  навіть за 9-й квартал вийшов і 110 бригада вже не могла маневрувати силами.

Противник атакував її з усіх флангів. Критичний момент уже був і раніше, всі про це говорили, військове командування було повністю в курсі – на той момент, щоб стабілізувати Авдіївку потрібно було посилювати 110 бригаду. Не тільки для поповнення втрат, а для того, щоб на тих напрямках, де противник тисне, побудувати надійну лінію оборони. Лінія оборони, як на півдні, після того, як противник прорвав оборону, пройшов бойові порядки 53 бригади, продавив з великими втратами, і після того, як вони вийшли до заводу і почали атакувати на північному напрямку район Дач біля самого Коксохіму, там треба було будувати другу лінію оборони. Противник був близько. Треба було посилювати наші війська і будувати другу лінію оборони. Про ці речі говорили військові, говорили командири 110 бригади, доповідали постійно. Але сил будувати другу лінію оборони і посилити якимось свіжими з’єднаннями 110 бригаду на той момент не було в місті.

Я написав пост 19 січня, що ситуація в Авдіївці критична, бо противник захопив перші будинки, дачі на північній околиці Авдіївки. Тобто якраз вони були фактично за 2,5 км від в’їзду в Авдіївку. В’їзд в Авдіївку був на одній-єдиній дорозі. Других шляхів по бездоріжжю там не було. Ворог почав атакувати. Вони знов зазнавали шалених втрат. Вони йшли на наші позиції, їх вибивали, їх розстрілювати. Але противник зосередив резерви, і російське командування обрало таку тактику – вони підвозять свіжі бригади, і потім вони рота за ротою, батальйон за батальйоном, не одразу кидають всіх в атаку, а вони приблизно діють активно кілька тижнів. Тобто вони кидають роту, батальйон, не більше – щоб тримати нашу оборону в постійному напруженні. І росіяни вимагають від них штурм за будь-яку ціну. Фактично вони ведуть безперервно велику розвідку боєм. Так, з великими втратами. Але цей постійний тиск призводить до того, що через деякий час наші оборонці, яких чисельно значно менше, виснажуються. Тобто люди під постійними атаками. Вони не сплять, вони не можуть відпочити – немає ротацій. Що було робити на той момент? Це не моя особиста думка. Це думка військових, які були в Авдіївці. Так, ми були на вигідних позиціях. На цих позиціях можна було ці резерви російські перемелювати просто нескінченно. Авдіївка – дуже вигідний рубіж оборони. Виходити звідти підстав з тактичної точки зору не було ніяких. 57 механізована бригада створила надійний фронт північніше міста і ворог припинив просуватись. Ворога зупинили. Він зазнавав втрат у районі Степового і не міг далі просуватись. Криза була південніше міста, але її можна було закрити. Ворог не міг там діяти значними силами, оскільки теж напрямок прориву був вузький і наші війська намагались там теж битись. Ключовий фактор, чому ворог просувався, – нестача боєприпасів, нестача резервів, відсутність інженерного обладнання другої лінії оборони.

У нас дуже люблять на війська відповідальність перекладати. Але ж не може бригада 110, яка постійно в бою, всі люди задіяні, в неї всі сили виходять на ротації на нулі, яка розтягнута в одну лінію оборони на 32 км – у неї нема людей, щоб рити собі другу лінію оборони. Просто фізично нема. Я вже не кажу про техніку. Тому тут потрібні були вчасно введені резерви, які могли б закріпитися і змінити ті батальйони, які були під найбільшим вогневим впливом. Один з батальйонів 110 бригади після кількох місяців штурмів, там залишилось близько 50 піхотинців – у батальйоні, у якого смуга відповідальності була 6 км. Уявіть собі. Тому, звичайно, що героїзм, тактичні переваги, якісне управління – все це працює. Але у ворога велика перевага в засобах ураження і в нього свіжі резерви, чисельність і вони продовжують накат.

Що в цих умовах очікувалось? Що на ділянку прориву на півночі будуть введені достатні сили вчасно. На південь зайдуть достатні сили, ворога зупинять і якось надійдуть до нас боєприпаси і ми знов будемо вибивати, розвалимо просто всі ці клини, які з півдня і півночі ворог забив. Позиція Авдіївки залишалась вигідною. На війні, як і в житті, все потрібно робити вчасно. Ми знаємо про те, що рятувати становище в Авдіївці кинули 3 штурмову бригаду. Я бачив, як хлопці прибули, як розгортались. Я був в Авдіївці на початку лютого, тобто бачив ситуацію в місті, об’їхав усе місто. Чому так важко було 3 штурмовій бригаді?

РОЛЬ ТРЕТЬОЇ ШТУРМОВОЇ БРИГАДИ

Я скажу зараз свої спостереження через спілкування з офіцерами, з бійцями. Перше. Третя штурмова прибула дуже пізно. Вона не прибула, як хтось зараз каже, організовувати відхід. Відхід з Авдіївки було зробити дуже легко насправді. Для цього не треба були додаткові сили. Додаткові сили були потрібні, щоб Авдіївку втримати і розгромити противника. Щоб його розгромити, треба було підсилити на двох напрямках 110 бригаду вчасно. Хочу нагадати, 19 січня противник зачепився за Дачі біля коксохіму. Ці будиночки стали накопичувачами російських штурмових груп. І поступово поліз, поліз, поліз. Бо його там не знищували на підході. На шляхах комунікацій росіян, на цій вузькій кишці, на яку вони влізли, не було вогневого ураження. Бо не було достатньо боєприпасів у нашої артилерії. І ось кидають третю штурмову. 3-тя штурмова прибула достатньо швидко… 19 січня ворог зайшов на дачі, а прибула 3 штурмова 3 лютого фактично. Тобто минуло 3 тижні. Бригаду теж не вдалось одразу ввести в бій. Тому що в командуванні ОТУ очікували, поки вона вся зосередиться, вся зайде. Тобто не давали наказ на вхід в ОТУ. Тому бригада була змушена чекати ще до 6 лютого. Розгортання, щоб їх включили в наказ і вони могли туди зайти, знайомитись з обстановкою.

А ворог жодного дня не втрачав. Він підкидав резерви і на ділянку прориву, де ворог вже зачепився за дачі, вже пройшов наші бойові порядки. Крім військ противника, які вже були розгорнуті, туди прибули дві бригади - 74 і 35 мотострілецькі, щоб завершити прорив і пройти до дороги, до в’їзду в Авдіївку. Ті наші підрозділи збірні, які там розташовувалася - 31 механізована бригада, підрозділи окремі, вони вже не могли втримати такий тиск. На момент вводу в бій 3 штурмової бригади противник був на відстані 900 м від в’їзду в Авдіївку. А це єдиний шлях постачання військ. Ситуація була критична. Фактично дорога прострілювалась усіма видами важкого піхотного озброєння, артилерією, мінометами, контролювалась дронами. Введення 3 штурмової бригади вже відбувалось у критичній обстановці. Воно було максимально ускладнене. Навіть сам в’їзд в Авдіївку був ускладнений. У таких умовах очікувати, що вони зможуть швидко розгорнутись, не доводилось. Проблема була ще в тому, що фактично 3 штурмову бригаду кинули не на посилення оборони. Її кинули в зустрічний бій з противником, який зосередив сили на напрямку головного удару. І на цьому напрямку росіяни з самого початку мали перевагу в чисельності людей і бойової техніки на третю штурмовою. Вони кинули туди всі резерви. Фактично хлопці розгортались вдовж цієї залізниці, вже вступивши з першого дня в контактні бої. У контактних боях 3 штурмова, 95%, мала абсолютну перевагу і завдавала росіянам великих втрат. Але оскільки це зустрічний бій, то противник проводить розвідку боєм щодня, уточнює позиції, завдає ударів і оті будиночки, ті хатки зносяться – артилерією, авіацією, мінометами. І втримати зону одноповерхової забудови, оцих садових будиночків і сільських хаток практично нереально. Бо щоб прикритися від масованого вогню, потрібні лінії оборони. А там їх не було. Тому 3 штурмова трималась фактично на героїзмі бійців стільки, скільки може витримати людський організм на морозі при цілодобовому вогневому впливі, бригаду розгорнули на фронті майже 7 км.

Часу, щоб вивчити обстановку просто не було, бо ворог його не дав. Було запізно. В результаті, в цих боях ворог зазнав значно більших втрат. І коли наші війська отримали наказ на відхід, противник їх не переслідував, тому що росіян там вибили… Дійсно, ворог із втратами не рахувався. Росіяни замість того, щоб економити піхоту в принципі за рахунок її підготовки, вони просто лімітують, дозують, скільки вони можуть втрати за день. Вони собі відмітили, що можуть витрачати 2-3 роти в день. Вони собі такий ліміт ввели, підкидали резерв. І таким темпом проповзали вперед.

Якби у третьої штурмової було більше часу, їй дали втягнутись, поступово підсилити, ротні, щоб вийшли, комбати щоб вийшли заздалегідь, ознайомились з обстановкою, щоб розгорнули аеророзвідку, всіх дронщиків, розгорнули артилерію, – результати були б набагато вищі. Ще набагато важчі втрати поніс би противник, і менші втрати мали б наші воїни. Але такого часу не було. Тому противник під постійним тиском десь за тиждень боїв зміг просунутись вже до дороги і коли противник вийшов на дорогу, в’їзд єдиний в Авдіївку – все стало зрозуміло. Коли противник контролює єдиний основний в’їзд, яка може бути оборона міста? Якоїсь другої дороги в Авдіївку не було прокладено. І коли розвезло ґрунт, звичайно, там могла пройти тільки гусенична техніка. Тому було ухвалено рішення на відхід. Воно, звичайно, було обґрунтовано питаннями тактики. Відхід був здійснений. Були втрати, на жаль, у нас. Але більша частина наших військ відійшла. Втрати в техніці, враховуючи такий відхід, були мінімальні. Була організація, було планування, була увага.

ВТРАТА АВДІЇВКИ: ВИСНОВКИ

Ця історія з Авдіївкою, так само, як історія з Бахмутом, Соледаром, Сєверодонецьком, Лисичанськом, – це історія, коли ти кажеш: на жаль, ми не встигли. Тут не вистачило трошки. На жаль, тут не вистачило багато.

110 МЕХАНІЗОВАНА БРИГАДА - ПРОФЕСІОНАЛИ

Ми втратили дуже важливе українське місто. Я хочу подякувати воїнам, героям, в першу чергу, воїнам 110 механізованої бригади, яка 2 роки тримала це місто. Бригада була створена в перші дні війни. Вона не встигла не підготуватись, не організуватись, як отримала бойовий наказ. І з нуля створена бригада 20 березня вже розгорнулась в Авдіївці, і навчалась, і злагоджувалась вже там, під час бойових дій. 2 роки ці люди тримали місто. Більша частина тих, хто досі в строю – бригада, ні на які ротації далі Авдіївки ніхто не виїжджав. Люди мились, спали, відпочивали все там, практично на своїх позиціях під вогнем, в зоні ураження усіх вогневих засобів противника. Як це було зроблено? Це просто… це неймовірний героїзм. Це неймовірна якість особового складу. Високий рівень командування. Честь і слава воїнам 110 механізованої бригади. Також варто подякувати усім тим, хто тримав фланги Авдіївки – 47 механізована бригада, другий батальйон президентської бригади, 53 бригада, 59 бригада, яка тримає трошки ще південніше фланг. Спецпідрозділи наші Національної гвардії, прикордонники. Там відзначилось багато наших підрозділів. Всі ці люди заслуговують найвищої поваги. А 110 бригада, яка жила 2 роки без ротацій і заміни. Люди через велику протяжність фронту жили на фронті. Більша частина людей. Я постійно спілкуюсь з бійцями, командирами. Є піхотинці, які, наприклад, два роки були у відпустці 10 днів за 2 роки – тобто виїжджали за межі Авдіївки, за нуль. А так хлопці пишалися, раділи, у них і бані, і душові, і відпочинок, і кухня – все було на їхніх позиціях. Вони жили там. Командири батальйонів жили там. Така витривалість – це просто щось неймовірне. Наш ворог, російські війська так застосовуватись не можуть. Немає такої самовідданості. На жаль, ворог зрозумів, що якість піхоти у них значно нижча. Вони не можуть набрати в армію героїв, у них немає такої мотивації. Противник з кожним місяцем війни намагається наростити перевагу в організації, управлінні і засобах ураження. Тобто в техніці. В організації. У плануванні своїх дій. І це дуже великий виклик для нас. Бо гасити всі проблеми виключно героїзмом на війні неможливо. Відхід з Авдіївки – це теж був вимушений захід. Якби було планування, якби були вчасні дії, якби була увага керівництва країни до цього питання, ми б могли втримувати Авдіївку і далі. Ситуація стала критичною не тоді, коли ввели 3 штурмову, а значно раніше. Герої 3 штурмової бригади фактично намагались зробити… їх кинули творити подвиг. Тобто зустрічний бій з переважаючими силами двох свіжих бригад противника, посилених додатковими підрозділами на великому фронті. Ні про яку ешелоновану оборону теж не йшлось. Третій штурмовій довелось в один ешелон будувати всі свої бойові порядки. Хочу сказати з тактичних висновків. Час, коли можна було воювати в один ешелон, давно минув. Побудова бойових порядків в 1 ешелон, як у нас, і розтягування підрозділів призводить до того, що піхота дуже швидко сточується. Ворог це знає. Він просто накопичує таку кількість сил, щоб зазнати втрат – 1, 2, 3 тижні, а потім все ж таки продавити позицію. Ось як вони будують свою тактику. Росія нарощує випуск боєприпасів, засобів ураження і, на жаль, у грудні, січні вони добиваються просування за рахунок того, що переважають у кількості снарядів, бомб, ракет. І не поступаються у кількості дронів. І fpv-дрони противника масовано постійно атакують. І це велика проблема для нас, значні втрати. І дрони-розвідники постійно коригують вогонь. Тому з цього треба робити висновки. Третій висновок, про який 2 роки теж доводиться говорити. Ну, добре, у нас немає виробництва боєприпасів. Це окрема тема, чому так повільно все це нарощується. У нас немає стільки людей, як у росіян резервів. Але у нас проблеми застосування. Але чому ми не будуємо лінію оборони? Це просто взагалі абсурд. Ворог наступає на всіх напрямках і в нього працюють державні будівельні організації, які риють росіянам під час наступу тилові лінії оборони, щоб війська могли закріплятись, могли зосереджуватись близько до фронту на захищених позиціях. А в нас такого масштабного будівництва і близько. 10 жовтня Росія почала штурм Авдіївки. Це був не перший штурм, а третій насправді. Перший штурм, атаки вони почали ще липні 2022 року. 110 бригада всі ці атаки відбивала стільки часу.

На жаль, висновки не робляться на вищому рівні, і всі проблеми бойового застосування, що були в Сєверодонецьку в квітні-травні 2022 року, що були в Соледарі в грудні-2022 – січні 2023, всі проблеми, які були в Бахмуті з травня 2022 по травень 2023 – все це у нас в організації, управління чомусь повторюється. І просто можна під кальку оці помилки просто підкладати. Ті самі причини. Але коли в 2022 році ти розумієш, що війна почалась, не всі керівники розуміють, не всі навчились, не всі вміють гнучко реагувати, не всі вибудовані адміністративно-управлінський апарат... Чому ми не можемо інтелектуально випереджати противника в управлінні й організації. Але коли це повторюється через 2 роки війни – виникає питання: коли ми почнемо вчитись на власних помилках? Коли в армії буде на практиці працювати after action review, стандартна натовська процедура аналізу післядії. Не кримінальна справа, а просто чесна розмова професіоналів, що ми робили добре, що у нас вийшло, і в чому ми помилились. Коли це прийде? Скільки часу, скільки ще треба втратити позицій? Більшість людей на фронті цього не розуміють. Не розуміють, як можна повідомляти хибну обстановку. Давайте подивимось, там постійно доповіді – напружено контрольована обстановка в Авдіївці. А потім – бах! У нас відхід. Ну як так? Якщо вона напружено контрольована, який може бути відхід? Хто буде тепер за ці брехливі зведення відповідати? Обстановка, якщо вона контрольована, то здавати міста не треба. І неможливо. А якщо вона критична, то до цього треба ставитись, як до критичної обстановки. Не треба робити повідомлення якісь можливо в засобах масової інформації. Але не треба казати про контрольованість, а треба вживати заходів. Вчасних. От зараз 3 штурмова бригада – це приклад, їх вводили поспіхом, без розгортання, в зустрічний бій кинули під Бахмутом в січні 2023 року. Один в один, невчасно, запізно. Там, де вже немає військ. Без розгортання вчасного, без того, що можливо було. Зустрічний бій. Ідіть на подвиг. І – минає рівно рік, і в січні 2024 року третю штурмову так само кидають в зустрічний бій з противником, який вже трошки чомусь навчився. Як так? Чому ми повторюємось? Чому ми не робимо висновків? Соромно навіть повторювати ці риторичні запитання, які для військових на фронті є очевидними. Про це армія постійно говорить. Я не розумію, чому військове командування не може зробити з цього висновки. А я вам хочу сказати, що з жовтня, якщо подивитись, скільки разів Верховний головнокомандувач у нас оголошував ставку по Авдіївці, це понад 20 разів. Навіть сам приїжджав Володимир Зеленський на командний пункт 110 бригади з Єрмаком, щоб особисто ознайомитись з обстановкою. Пообіцяв допомогу, резерви, споруди. Все пообіцяв, все було добре. І?... Навіщо тоді приїжджати? Навіщо тоді Верховний головнокомандувач приїжджає? Щоб зробити фотографії і відео, що він там був? Ну, вибачайте, це ж не клуб мандрівників – дивіться, де я заселфився, біля в’їзду в Авдіївку. Верховний головнокомандувач – це відповідальність. Треба, якщо приїхав, оцінити обстановку і швидко вживати заходів. А не просто бути спостерігачем і за селфі полювати. Це просто абсурд якийсь. Це робота блогера. Від Верховного головнокомандувача ми очікуємо рішень. Якщо щось хтось не розуміє, то ставка Верховного головнокомандування відповідає за аналіз обстановки. І де аналіз Ставки Верховного головнокомандувача про причини втрати Сєвередонецька, Лисичанська, Соледара, Бахмуту? Чи буде – риторичне питання у нас – про втрату Мар’їнки аналіз? Чи буде зараз аналіз після втрати Авдіївки? Який би відповідав дійсності. А не просто аналіз, щоб сказати, що всі керівники молодці, але там чогось не вистачило просто. Бо звичайно можна все пояснити великою перевагою противника. Велика перевага існує. Але і ми можемо використовувати наявні сили значно ефективніше. Це позиція більшості бійців і командирів на фронті, які воювали в Авдіївці. У противника технічна, чисельна перевага, а ми ніяк не можемо зрозуміти, що нам треба інтелектуально їх випереджати, як це було у 2022 році. Диво 2022 року пов’язане з перевагою українців не в кількості танків, снарядів, літаків чи чисельності людей. Це була якість інтелекту. Якість волі, мотивації українських воїнів, народу України, кращих українців, які пішли знищувати, зупиняти російську машину. І нам треба використовувати свою перевагу.

ПОЗИЦІЯ "ЗЕНІТ"

Тепер ситуація по нашій позиції "Зеніт". Через те, що вчасно не був даний наказ на відхід, наш опорний пункт "Зеніт" був оточений. Сталась трагічна історія. Кількох наших бійців за наказом залишили під час прориву. Бійці, які були на опорному пункті вже проривались, їх не можна було відвести в нормальному бойовому порядку. Бойові машини, які намагались прорватись 110 бригади, були підбиті. Вони не змогли виконати завдання. Просто не доїхали. І прориватися довелось гарнізону "Зеніту" самим. На жаль, під час цього прориву на опорному пункті залишили 4 наших поранених бійців. Так, 4. Я сьогодні писав, 6. За уточненими даними 110 бригади, було залишено на опорному пункті 4 бійців, які були поранені. Їх залишили за наказом. Але наш боєць Микола Савосік був не поранений, він був абсолютно цілий, живий, він побачив товаришів, які залишились пораненими, – і вирішив залишитись з ними. Він міг вийти, прорватись. Але він обрав залишитись з пораненими побратимами. Сьогодні ми побачили відео російське, як були розстріляні 5 українських воїнів на опорному пункті "Зеніт". Трьох поранених з них вже впізнали. Тобто росіяни взяли у полон наших бійців і розстріляли їх на місці. Перетягнули тіла, кинули у воду. Вчини черговий воєнний злочин. Зараз бійці 110-ї, командир, розбираються з цією історією. Історія трагічна. Усі воїни, які там загинули, були герої, добровольці. Вони були поранені, коли ішли на прорив. Вони прокладали шлях іншим. Українські герої. Це Георгій Павлов, Андрій Дубницький, Іван Житник, Олександр Зінчук. Упізнано тіла трьох з них близькими і родичами. Це Павлов, Дубницький, Житник. Ці люди дістали поранення, коли ішли на прорив на початку. Вони першими ішли, в першій групі, яка мала прокласти дорогу іншим. Микола Савосік, він залишився з пораненими. Тобто це справжні герої, які заслуговують найвищих нагород України. Сподіваюсь, що ступінь відповідальності усіх людей військові з’ясують і зроблять необхідні висновки з цієї страшної трагедії.

Хочу зазначити, що "Зеніт" утримували до останнього, коли вже повне оточення. Його утримували, бо був наказ. Наказ навіть не командування 110 бригади, а вищого командування оперативно-тактичного угруповання, яке було впевнене, що будуть якісь резерви, які проб’ють коридор. Усе це не було сплановано так, що пробити коридор. Вчасно наказ не відхід гарнізон "Зеніту" не отримав. І це основна причина цієї трагедії. Не тільки цієї. У нас на війні ця затримка буває. Із цього теж треба робити висновки.

Сподіваюсь, що колись ці висновки після втрати чергового дуже важливого міста Авдіївки будуть зроблені.

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ

Запитання щодо допомоги партнерів

Я не думаю, що без допомоги США і наших партнерів ми можемо діяти. Думаю, що нам потрібно посилювати дипломатичні зусилля, але не менш важливо все ж таки подивитись, що ми робимо для посилення виробництва боєприпасів. У нас теж є ці можливості. Де наші дрони? Хочу вам сказати, що досі отой обіцяний мільйон дронів на 2024 рік не профінансований. Я не хочу казати, це вже півтора місяця минуло з Нового року, 2 місяці із заяви президента Зеленського, що буде мільйон дронів у 2024 році. Поки що фінансування на це нема. Я впевнений, що Захід і НАТО нас не кинуть і продовжать постачання озброєння. Але ми не можемо вирішити всі питання тільки західною зброєю і сподіватись тільки на Захід. Нам треба своє виробництво.

Запитання 

Я не чув. Залужний не казав на пресконференції, що треба відходити з Авдіївки. Абсолютно. Відхід від Авдіївки не був підготовлений. Він не готувався. Ні головнокомандувач Залужний, ні головнокомандувач Сирський, ні міністр оборони Рєзніков, ні міністр оборони Умєров, ні Верховний головнокомандувач Зеленський ніяких тилових оборонних рубежів за Авдіївкою не будували. Їх і зараз нема. Тому я не бачу, хто там що готував. Відхід не був запланований. Може, люди думають, що 110 бригада 2 роки тримала, то зараз якихось підрозділів, то вони і далі будуть тримати, далі жити там у місті – це було далеко від усвідомлення обстановки.

Запитання про причини виходу з Авдіївки

Перший фактор. Це, звичайно, перевага ворога у засобах ураження. У нас просто реально був снарядний голод у грудні-січні під Авдіївкою. Далі. Це нестача підготовленого якісного поповнення військ на напрямку головного удару противника. Відсутність додаткових резервних бригад, які б вчасно були розгорнуті. На жаль, 3 штурмова могла б набагато більше зробити, якби була вчасно розгорнута і мала б час підготуватись. І третій фактор, дійсно, відсутність інженерних робіт. Перекидати на 110 бригаду, я вважаю, просто нечесно. У людей, які тримають 32 км фронту 2 роки, немає додаткових піхотних підрозділів, інженерних підрозділів щось собі в тилу копати. Треба було посилювати це і технікою, і інженерними підрозділами. Це відповідальність військового командування і відповідальність Ставки Верховного головнокомандувача, яка повинна була перевіряти. Президент, Верховний головнокомандувач двічі був у Авдіївці. Чому не ознайомився з ходом робіт, де друга лінія оборони? Що заважало? Всі соцмережі це пишуть. Всі військові про це говорять. Президенту це в очі військові казали в Авдіївці, а реакції нема. Все таке, тикання пальцем: це не я, це не до мене, це військові. А військові кажуть: а нам трактори не дали, людей не дали, матеріали не дали. – А це знов не до нас. І отаке тикання кожного відомства, кожного керівника один в одного. Отак у нас "будуються" – не будуються – насправді лінії оборони.

Чому не будують?

Я, мабуть, окремий ефір зроблю. Найближчим часом ми про це поговоримо, тому якщо у когось будуть питання або пропозиції, мені, до речі переслали кілька пропозицій, Володимир Макогон, дякую, так що ми про це будемо говорити окремо.

Запитання

Тому що ми критично запізнюємось на стратегічному рівні, на рівні Ставки Верховного головнокомандувача в оцінці обстановки. Навіть у лютому, навіть у кінці січня Ставка Верховного головнокомандувача на заслуховуванні обстановки в Авдіївці повідомляла: у нас там напружено, але контрольовано, тримаємось. Оборона рухнула уже фактично на двох ділянках. А там у Києві люди сидять собі, заспокоюють себе, себе підбадьорюють, якісні відосики пишуть увечері, звернення, промови. Все добре. Кризи нема. А потім все це комусь треба виправляти. Оцієї відповідальності за життя людей у нас у Ставці Верховного головнокомандувача абсолютно немає. Висновки знов не зробили, що солдати десь там не витримали. У нас проблема насправді в Авдіївці, я вам хочу сказати, це не проблема, що люди десь побігли. Вони закінчились на рубежах оборони. Це абсолютно інше. Щоб вони не закінчились, треба було командуванню ухвалювати комплексні заходи. Керівництву країни ухвалювати вчасно комплексні заходи, яких не було. Я вже, як і всі тут, в Авдіївці, просто роздратований, що це біг по граблях? Скільки може Ставка Верховного головнокомандувача бігати по граблях? У вас що там, лоби дерев’яні? Але тренуйтесь не тут. Не на війні.

Запитання про стратегічні лінії оборони 

Стратегічні лінії оборони досі не будуються. Повна неуважність до цього. На стратегічні лінії треба матеріали, треба планування, треба кадри інженерні. Для цього треба будівельників з будівельних компаній мобілізувати на інженерні роботи. Чи займається цим Ставка Верховного головнокомандувача? Ні. Це ж матеріали. Військове командування об’єктивно не може організувати інженерні роботи. Перше. Немає компетенцій менеджерських, адміністративних. Немає матеріалів, немає ресурсів необхідних. Немає техніки. А інженерні війська і Державна військова служба транспорту у нас дуже слабкі. Вони не мають потужності, щоб займатись такого рівня і масштабу інженерними роботами. Тому не будується. Усе перекидається на війська. І кінець кінцем більшість позицій риється солдатом з лопатою в посадці. Бувають ініціативні комбриги, вони вже собі інженерну техніку у волонтерів просять, самі собі риють, зариваються. Але це ж не системно. Це не лінія, як росіяни риють – великі будівельні компанії, в короткі терміни.

На фронті дуже важка обстановка. І влада має ухвалювати інтелектуальні рішення щодо планування своїх дій. В собі шукати в першу чергу, що виправити, щоб випереджати противника в рішеннях. Авдіївка показує, що в героїзмі, в мотивації українських солдатів, українських воїнів нема конкуренції. Росіяни нічого не можуть зробити. Але у нас є проблема із засобами ураження, з організацією, управлінням, інженерними роботами і з виробництвом боєприпасів, і постачанням боєприпасів. Оце реальні проблеми, які нам треба вирішувати. Звичайно, потрібна мобілізація. І не така мобілізація, що мобік через 2 тижні вже на нулі. А така мобілізація, що мобілізований 4-6 місяців отримує повноцінну підготовку, щоб він поступово втягувався в бойові дії, щоб він розумів, усвідомлював, що він робить, мав військовий фах і таким чином виживав, жив, знищував ворога, був ефективним у бою. А розмін живої сили на живу силу – це не наш шлях. Ми стільки бомжів, як в Росії можна наловити, не наловимо. Нам не треба змагатися в розміні людей. Нам треба змагатися в розміні ідей. Шукати перевагу інтелектуальну в управлінні й організації.

Друзі, я вам всім дякую за ефір. Найближчим часом про Авдіївку ми зробимо ще кілька детальних ефірів. Будуть інтерв’ю. Будемо це дуже детально висвітлювати. Бо Авдіївка – це був дуже важливий рубіж оборони. Це важка поразка. Зараз нам треба будувати нові рубежі. Це Селидове, це Покровськ. Я розумію, що у нас ніхто не любить критичні новини. Всі люблять слухати напружено-контрольовано, але я хочу сказати, оборонні рубежі треба рити не тільки навколо Селидового, не тільки навколо Покровська, але і на кордоні з Дніпровською областю. Треба готуватись, планувати найгірші сценарії. Бо зараз на віддаленні від фронту все це можуть робити будівельні цивільні організації. Державні організації. І це треба робити вчасно, а не потім, героїзм шукати і казати: так, а що ж, на першу лінію трактор не загониш. То почнімо заганяти трактори на третю лінію, або на четверту. Почнемо вчитись стратегічно мислити. Війська мають спиратися на укріплені райони. А не сидіти в будинках. Будинки росіяни ракетами, бомбами поступово зносять. Війська мають бути розосереджені. Вони мають мати якісні бліндажі замасковані в землі, де можна жити тривалий час, де люди не хворіють, мають усі побутові умови. Оце називається цінити людину. А не казати про це на словах. І Авдіївка насправді – це дуже важливий урок для нас. Ми мали перевагу в тактиці, в управлінні, в організації, в героїзмі, в мотивації людей. Незрівнянну перевагу. Але ми не змогли ці позиції відстояти через те, що у ворога перевага в чисельності, перевага в кількості засобів ураження, частково була перевага по деяких видах дронів і була перевага в тому, що вони цілеспрямовано діяли. Вони взяли на вузькому, давили, не рахуючись з втратами, і продавили. Хоча ми могли просто знищити там взагалі всі резерви, які російська армія накопичила на 2024 рік. Там розмолотили не тільки кілька бригад 21, 15, 30 мотострілецькі бригади просто в нуль вибиті. І ще кілька бригад російських вибиті. 74 з 35-ю зараз розвалені. Ми могли вибити ще. Вони кидались на ту Авдіївку просто нескінченно. Бо там така ситуація, що вони так обійшли нас з півночі і з півдня, що їм треба або відступати, або продовжувати битись у лоб у нашу оборону. Хай і великими втратами, але вони пробились. Хочу сказати, честь і слава усім оборонцям, захисникам Авдіївки. Це був, дійсно, майстерний і героїчний спротив. Це було якісно, воно відрізнялось від того, що ми бачили раніше в обороні. Наші воїни зробили максимум, що можна було в цій ситуації зробити. Були проблеми на оперативному рівні в управлінні й організації. На вищому стратегічному рівні в управлінні й організації. Проблеми в плануванні й забезпеченні військ. Якщо ми не хочемо, щоб у нас були потім фортеця Селидове, Курахове, потім фортеця Покровськ і потім фортеця Павлоград, почнімо робити висновки. Це я звертаюсь до керівників держави. Якщо ви не здатні самі мислити і робити висновки, ви хоча б питайте військових, командирів бригад, які на собі все виносять. Командири бригад, командири батальйонів – це та ланка, яка сьогодні фактично тримає фронт. На їхніх управлінських організаційних здібностях все тримається. Їх треба посилити. Не на словах, а на ділі. І треба у них вчитись досвіду війни. Робити аналіз, висновки і потім застосовувати масштабно. І ми будемо багато зараз говорити про Авдіївку, щоб влада не змогла вже прикриватись, як це було у Бахмуті, Соледарі – там героїзм, всі діла. У нас критична обстановка на фронті. Нам треба швидкі зміни. І воїни на фронті вимагають від влади, я вам передаю позицію тих, хто там бився до кінця і відходив останнім в Авдіївці, вони вимагають від влади, щоб їм дали можливість якісно і краще знищувати ворога. Я був вражений, я спілкувався сьогодні з багатьма бійцями і в 110 бригаді, я спілкувався в 3 штурмовій. Люди навіть не просять, щоб відпустили на ротацію. Вони просять короткий відпочинок. Їм треба привести себе в порядок. Але вони хочуть битися в правильній організації, маючи правильне управління, щоб не повторювати помилки. Наші воїни, які тримають фронт, це наше основне надбання. Це саме те, що робить Україну, і досі тримає її вільною, незалежною і сильною. Я сьогодні бачив українських героїв, багатьох. Я спілкувався з ними, бачив їхні очі, волю і настрій. Сьогодні як ніколи я впевнений у нашій Перемозі. Дякую вам, що були поруч. Слава Україні!

Вгорі: Авдіївка. Фото з відкритих джерел

«Аргумент»

На цю тему:

• ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 20 лютого
• ГЕНШТАБ ЗСУ: ситуація на фронті і втрати ворога на 19 лютого
• Або ми починаємо рити і заливати бетоном, або Авдіївка повториться в масштабах країни
• ЗСУ знищили ще два російські літаки
• Поразка України негайно втягує США у війну, про це прямо сказав Путін - республіканка Хейлі