Юрій Касьянов: Які безпілотники нам потрібні, та чи ті ми закуповуємо?

|
Версия для печатиВерсия для печати

Збільшити виробництво в рази можна впродовж двох-трьох місяців.

Про це пише у своїй статті у ZN.UA відомий волонтер і практик застосування БПЛА на війні Юрій Касьянов.

Нині в медійний простір міцно вбудувався образ безпілотника у вигляді або чогось дуже дорогого, на кшталт «Байрактара», який літає високо й далеко, або чогось простого, яке літає з коробки й потрібне кожному бійцеві та чим можуть керувати навіть діти, — на кшталт «Мавіка». Насправді до безпілотників можна зарахувати і крилаті, і балістичні, і зенітні ракети, і взагалі все, що літає (плаває, повзає) і чим екіпаж безпосередньо не керує. Тобто часто він є, це — оператор, що перебуває на землі й дистанційно керує дроном. У такому разі говорять про дистанційно керовані безпілотники. Якщо ж дрон повністю автономний, виконує бойове завдання за програмою, використовує різні датчики, локатори, систему технічного зору для наведення, тоді йдеться про автономні дрони.

Очевидно, що повністю автономний безпілотник завжди інтелектуально складніший за телекерований дрон, хоча далеко не завжди складніший технічно, бо апаратура радіокерування може коштувати дорожче за штучний інтелект. У кожному разі, практично будь-який дрон має автопілот, що або допомагає операторові виконувати політ, або керує апаратом без участі оператора, використовуючи різні датчики для орієнтування у просторі — гіроскопи, акселерометри, магнітні компаси, висотоміри, датчики повітряної швидкості, приймачі супутникової навігації тощо.

Останні років двадцять ми спостерігаємо ренесанс безпілотної тематики в усьому світі завдяки появі доступної супутникової навігації, енергоефективних літієвих акумуляторів, безщіткових електромоторів великої питомої потужності, мініатюризації електроніки, розвиткові програмного забезпечення. Сьогодні безпілотники стали доступними для всіх: коптер можна купити в магазині, й це не могло не позначитися на практиці ведення війни.

Якщо раніше розвідувальні безпілотники були виключно великого розміру, бо апаратура керування й розвідки важила чимало і займала великий обсяг, то тепер розвідувальний безпілотник — це невелика легка конструкція, що вміщується у валізу і якою може керувати один оператор, підготовлений за лічені дні. Тобто раніше розвідувальні безпілотники були на озброєнні дивізії або бригади (у кращому разі), а тепер безпілотники є в кожному батальйоні, роті й часто в кожному взводі або навіть у кожного бійця.

Та ж сама метаморфоза відбулася і з ударними дронами: якщо раніше ударні дрони (крилаті ракети) були тільки на озброєнні спеціально сформованих і призначених для застосування таких ракет підрозділів, то тепер ударні дрони — чи то коптери з гранатами, чи безпілотні літаки з бомбами, чи одноразові дрони-камікадзе — вже є, знову ж, у кожному батальйоні, кожній роті й часто в кожному взводі.

Війна змінилася. Завдяки дронам скоротився час на виявлення цілей, прийняття рішень, ураження. В результаті повітряного коригування стала точніше й ефективніше працювати артилерія. Дрони також використовуються для ретрансляції сигналів, як літальні станції РЕБ, для доставки критично важливих вантажів, наприклад боєприпасів ізольованим гарнізонам, компонентів крові, засобів зв'язку тощо.

На війні сьогодні використовуються найрізноманітніші літальні дрони. Їх можна умовно поділити на п'ять класів.

  1. Дрони малої дальності і малої вантажопідйомності — невеликі коптери або, рідше, літаки, які використовуються для ведення розвідки, коригування вогню, а також бомбометання осколковими гранатами. Найяскравіший представник цього класу по обидва боки фронту — коптер DJI Mavic. Середня вартість — 3 тис. дол. Таких дронів на війні треба тисячі, бо їх застосовують на рівні відділення — взвод, окремі групи та бійці. Крім того, останнім часом почали активно застосовувати саморобні коптери-камікадзе, оснащені однією-двома гранатами і здатні завдавати високоточних ударів, залітаючи, буквально, у вікно будинку чи люк танка. Вартість такого дрона — кілька сотень доларів, але для керування ним треба мати великий досвід пілотування гоночними коптерами.
  2. Дрони малої дальності, великої вантажопідйомності — великі коптери: або спеціалізовані типу R18 від «Аеророзвідки», або пристосовані сільськогосподарські — призначені для скидання модифікованих в авіабомби мінометних мін, гранатометних пострілів, протитанкових гранат і саморобних боєприпасів. Ці дрони вже можуть знищити бронемашину, танк, зруйнувати ДВТ противника. Однак такі атаки поєднані з більшими ризиками для апарата, бо великий коптер добре помітний у небі, він літає повільно, а прицільне бомбометання можливе з висоти 70–150 метрів. Живучість великого коптера невисока — 5–7 бойових вильотів. Вартість — приблизно 10–15 тис. дол.
  3. Дрони середньої дальності — до 150 км, літакового типу. Робочі конячки війни. Відомі представники цього класу — наш український «Лелека» і російський «Орлан». Цю групу можна поділити на два підкласи: безпілотники з електричним мотором («електрички») та дрони з бензиновим мотором. «Електрички» зазвичай мають радіус бойового застосування (полетіти туди й назад) до 30 км, окремі — до 60 км. Бензинові літають довше й далі, але вони гучніші, і їх можуть уражати зенітні ракети з ІЧ-головкою самонаведення, тому їх застосування в зоні активних бойових дій менш доцільне, ніж електричних літаків. Застосування дронів середньої дальності також обмежується практичним радіусом радіозв'язку, який нечасто перевищує 30–40 км, хоча літаки цього класу можуть виконувати свої завдання і в повністю автоматичному режимі, але тоді не буде онлайн-«картинки», без якої неможливо вести бойові дії в реальному часі. Вартість таких дронів — 10–50 тис. дол. (і більше).
    Лелека-100
    Лелека-100
    Орлан
    Орлан
  4. До цього ж класу можна зарахувати й ударні дрони середньої дальності — безпілотні бомбардувальники (які повертаються) і дрони-камікадзе (які не повертаються). І ті, й ті можуть бути керовані онлайн (оператором) або не керовані онлайн — виконують завдання за наперед закладеною програмою. Керовані апарати коштують дорого, бо несуть повний комплект апаратури керування та відеообладнання, — їх застосовують для атаки рухомих цілей, таких як зенітно-ракетні комплекси (ЗРК), танки, бронемашини, самохідні артилерійські установки, РСЗВ. Не керовані онлайн — автоматичні дрони-камікадзе, атакують ціль за наперед відомими координатами, тому застосовуються проти стаціонарних цілей, таких як штаби, склади, позиції тощо. Автономні дрони-камікадзе можуть мати максимально можливу дальність до 100 км — в електричному та кілька сотень кілометрів — у бензиновому варіантах. Вага бойової частини — до 10 кг (зрідка більше). Вартість — кілька тисяч доларів.
  1. Окремий п'ятий клас — дрони великої дальності. Відомі — «Байрактар», «Шахед». Мають чималі розміри, велику вагу, літають далі й довго. Застосування таких дронів потребує зазвичай розвиненої і складної наземної інфраструктури, порівнянної з інфраструктурою пілотованої авіації: аеродромів, наземних пунктів керування, великих антен для забезпечення зв'язку на великій дальності, ангарів, ремонтно-експлуатаційних баз. Такі дрони нечасто застосовують на фронті; вони працюють на великій глибині і виконують специфічні завдання. Серед них є суто розвідувальні апарати, розвідувально-ударні («Байрактар»), які можуть відразу знищити виявлену ціль, ударні дрони-камікадзе («Шахед-136»). Вартість дронів великої дальності може сягати кількох мільйонів доларів («Байрактар») — або кількох десятків тисяч доларів («Шахед-136», який не несе в собі складного радіоелектронного обладнання, дорогої оптики і призначений для одного польоту в один кінець).
    Shahed-136
    Shahed-136

Як бачимо, дрони бувають дуже різні і за розмірами, і за характеристиками, і за призначенням, і за вартістю. Тому коли для виконання разових і досить специфічних завдань закуповуються «Байрактари» по 7 млн дол. за штуку, а на фронті тимчасом гостро бракує безпілотних літаків і коптерів поля бою за ціною у 200–300 разів нижчою (бо бюджет не гумовий), то така закупівля супердорогої і складної техніки аж ніяк не допомагає нам виграти війну.

Окремо слід сказати про РЕБ (радіоелектронну боротьбу), всесилля якої дуже перебільшене всілякими «експертами». Половину всіх втрат безпілотників на війні приписують РЕБ, але насправді частіше винні в неповерненні дрона конструктивні або виробничі дефекти, погані умови зберігання та експлуатації, безглузді накази (летіти у шквальний вітер, наприклад) і найчастіше — погана підготовка екіпажів безпілотників.

РЕБ робить три речі: виявляє безпілотники в повітрі (за наявністю радіосигналу); намагається впливати на канали керування і/або передачі відеосигналу методом постановки перешкод і спроб перехопити керування; намагається впливати на приймач супутникової навігації перешкодами або підміною координат (спуфінг). Тобто якщо безпілотник повністю автономний, не має радіозв'язку з оператором, летить за програмою і нічого не випромінює, то РЕБ його не виявляє й не намагається на нього впливати — або виявляє (іншими способами, зокрема візуальними) і пробує ставити перешкоди приймачеві супутникової навігації, щоб збити дрон із курсу. Однак і в такому разі все не так кепсько для безпілотника: якщо він літакового типу (не коптер), то в нього є така-сяка (це вже стандартна опція) інерціальна система керування, з допомогою якої, орієнтуючись за магнітним компасом, знаючи свою швидкість, безпілотник виходить із зони заглушення сигналів супутникової навігації, підхоплює GPS, уточнюючи своє місцезнаходження на карті, та продовжує політ до цілі. З керованими і такими, що передають відео по радіоканалу, безпілотниками (літаками й коптерами) все небагато складніше: РЕБ може глушити передачу відео, сигналів керування, але й тут, зрештою, все залежить від конструктивних особливостей апарата, програмного забезпечення, налаштувань автопілота й від професіоналізму оператора.

Із РЕБами в нас пов'язана ще одна історія, суто корупційна. Із 2014 року й навіть тепер, під час великої війни (велика війна — велика корупція) придатність безпілотників для фронту визначається на полігонних випробуваннях, коли виробників запрошують «політати під РЕБами», тобто поблизу розгорнутої станції РЕБ, що не тільки гарантовано засікає безпілотник (екіпаж станції знає про його політ), а й щосили «давить» дрон, якому забороняється відлітати від станції. Вигадлива, крайня у своїй реалізації ситуація, якої практично ніколи не буває в реальній бойовій обстановці. Певна річ, у таких умовах жорсткого нескінченного впливу безпілотник або зрештою втрачає зв'язок з оператором, або збивається з курсу, тому що в будь-якій інерціальній системі нагромаджується помилка. Користуючись таким інструментом, як РЕБ, дуже легко «зарубати» на полігоні хороший, перевірений на фронті безпілотник і поставити на озброєння інший хороший (не завжди) безпілотник від потрібних людей.

Завищені з боку військового відомства та інших силових структур вимоги до безпілотників, завищені очікування суспільства від характеристик безпілотників стають причиною закупівлі дуже дорогих апаратів із відеокамерами космічного рівня чіткості, з тепловізорами останніх моделей, великої дальності, цейсівської складності і, як наслідок, — низької надійності. Високий рівень складності та низька надійність, помножені на погану підготовку екіпажів (бо війна й готуватися ніколи), призводять до катастрофічних втрат — і фінансових, і кількісних. Якщо ми з різних причин втрачаємо на місяць 100 безпілотників (цифра умовна), половина яких — небойові втрати, то нам потрібно виробляти й закуповувати на місяць не 100 нових безпілотників, а 150–200, щоб не тільки компенсувати втрачене, а й ліквідувати хронічний дефіцит дронів в армії.

І ось тут найцікавіше: держава, військове відомство, великі волонтерські фонди дотримуються зовсім іншої політики: вони рекламують, купують, ставлять на озброєння саме дорогі, «найефективніші», «найбільш класні» безпілотники — складні і тому в бойовій обстановці малонадійні — замість дешевих, простих і зручних в експлуатації. Там, де можна було б купити 10 апаратів із функціоналом та можливостями, що сягають 90% від ідеалу, купується один «ідеальний», і чомусь майже завжди в компанії, прізвище власника якої ми всі добре знаємо.

Неначе болісний (для нас) досвід застосування іранських «Шахедів» мусив би хоч чогось уже навчити: техніка, зокрема безпілотна, має бути проста (відносно, звісно), надійна, і її має бути багато, дуже багато. Але жодних рухів у цьому напрямі поки що не видно.

«Укроборонпром» пів року обіцяє «ось-ось» український дрон-камікадзе, що повертається (навіщо?!), на основі давно закинутої «Горлиці», яку колись презентували ще Турчинову. Цих «Горлиць» недороблених усього штук три недосклали кілька років тому, і перероблятимуть їх тепер за скаженою ціною, бо малі серії виготовляти економічно дуже затратно. Зате надзвичайно медійно — на весь «марафон» і весь інтернет.

Нам потрібні відносно дешеві, перевірені й масові — з виробництвом у сотні й навіть тисячі одиниць на місяць — безпілотники. Розвідувальні та ударні. І обов'язково вироблені в Україні. Для цього є всі умови — вільні робітники, верстати, порожні приміщення, немає тільки державної політики, немає волі, немає управлінської команди. Точніше, все це є — керівники, конструктори, інженери й техніки, є запущені виробництва, є вдалі дрони, перевірені війною. Все це є, працює, але окремо від держави і часто всупереч державі, у жорсткому клінчі з державною машиною.

Немає жодних сумнівів, що ситуація зміниться. Сама логіка війни підштовхує українську безпілотну галузь до швидких змін. Із 24 лютого в Україні розроблено, виготовлено й застосовано в кілька разів більше дронів, ніж за попередні вісім років. І буде ще більше безпілотників, які заявлять про себе і в Москві, і у Владивостоку, як уже заявили в Енгельсі, Дягілєвому, Курську, Севастополі, Новошахтинську та інших місцях базування російської армії. Багато випадків безпілотних атак просто не потрапили в медійний простір, не стали відомими.

Усі відомі й невідомі широкій спільноті атаки українських безпілотників стали можливими завдяки приватній ініціативі бізнесу та особистій ініціативі військовослужбовців. Командування тільки санкціонувало проведення нальотів, а держава, в кращому разі, взяла на себе відповідальність за результат.

Така «ініціативна» система, безперечно, збережеться і в майбутньому, як реальна робоча альтернатива вакууму державної політики в безпілотній галузі. Але, мабуть, усі розуміють, що ефективність наших атак могла б бути значно вищою. У спробах обійти зашкарублий відомчий бюрократизм і сформовані корупційні схеми відкриті своєрідні лазівки в державній машині, коли силові структури і навіть окремі військові частини прямо закуповують потрібні їм безпілотники. На загальнодержавному рівні такою лазівкою крізь ліс паперової тяганини став проєкт «Армія дронів», що здійснює прямі термінові закупівлі необхідної техніки.

Безумовно, термінові прямі закупівлі вирішують нагальні завдання й закривають дірки. Але річ не тільки в грошах. Найбільше заважають некомпетентність відповідальних за розвиток безпілотної галузі чиновників, хаос і плутанина. Ще раз — немає ніякої цілісної державної політики. Є миттєві закупівлі, часто суто «піарні». Є сенсаційні заяви Міністерства оборони й «Укроборонпрому». Є красиві презентації наближених до державних мужів компаній, що отримують левову частку бюджетного пирога. Але немає ніякого мозкового центру, який би складався виключно з фахівців — розробників і експлуатантів. Немає обґрунтованого розуміння напрямів розвитку галузі, розуміння, які безпілотники нам реально потрібні, скільки їх потрібно і як їх виробити в потрібній кількості в потрібні терміни. Немає політики захисту вітчизняного виробника, допомоги в отриманні необхідних комплектуючих, залученні технічно грамотних людей на виробництво, інвестицій у розвиток виробничої бази.

Хтось скаже: це ж приватний бізнес, з якого дива йому допомагати? Ні, це так не працює. Наукоємне й високотехнологічне виробництво дронів коштує дуже дорого. Розробка безпілотника стартує від півмільйона доларів і може сягати сотень мільйонів доларів. Жоден приватник не впорається з такими завданнями сам, під час війни, особливо в умовах постійних обстрілів. У жодній державі світу безпілотна галузь не створювалася й не розвивалася без допомоги держави.

Можливо, запитає той-таки опонент, простіше й вигідніше розміщувати виробництво за кордоном, у спокійних умовах, чи просто закуповувати західні дрони? Не простіше. Економічно невигідно й політично недалекоглядно. Сьогодні в Україні багато чоловіків втратили роботу, їм треба утримувати сім’ї, і вони не можуть виїхати за кордон. Логічно використати цей трудовий ресурс на оборонному виробництві. Це по-перше.

По-друге — небагато країн, навіть з огляду на обмеження національного законодавства, погодяться розмістити в себе наші підприємства ВПК; небагато їх погодяться на додаткову міграцію з України, адже не можна просто взяти й організувати виробництво в Польщі, набравши на роботу людей, що туди виїхали. Важливі специфічні знання, вміння, навички, а вони є далеко не в усіх.

По-третє — ми не можемо купити все, що нам потрібно, за кордоном, особливо безпілотники. Це дуже дорого, безпілотників стільки, скільки нам потрібно, в них просто немає, і вони (виробники/країни) далеко не завжди готові продавати нам високотехнологічну техніку, щоб не сваритися з Росією або щоб їхні технології не потрапили до ворога. Приклад: ударні дрони великої дальності є тільки в Ізраїлю, але він нам безпілотників не продає. До того ж вони дуже дорогі. А недорогих — аналогічних іранським «Шахедам» — ніхто у світі, крім Ізраїлю (і тепер ще України) не виробляє.

«А що ж робити?» — вигукне той-таки опонент.

Якби мені довелося зайнятися безпілотниками в державному масштабі, я б спочатку зібрав усіх розробників, виробників, багатьох експлуатантів (військових, силовиків), великих командирів, вислухав би їх і створив би позавідомчий національний військово-технічний комітет, який виробляв би державну політику: які безпілотники нам потрібні, скільки, як допомогти виробництву, як діставати критично важливі комплектуючі, як організувати безперервний процес навчання військового персоналу, організувати бази ремонту й експлуатації… Я б добився, щоб держава допомагала закуповувати комплектуючі й матеріали, допомагала знаходити інвестиції, знаходити людей, гарантувала закупівлю безпілотників за довгостроковим планом і за твердою, стандартизованою ціною.

Настав час, коли нам потрібно налагодити широкомасштабне виробництво безпілотників в Україні. Йдеться про сотні й тисячі штук. В умовах, коли Росія нарощує обстріли нашої країни та готується до нового «вирішального» наступу, нам треба терміново наситити війська засобами ведення розвідки та цілевказівки і забезпечити адекватну відповідь на російський повітряний терор ударними безпілотниками великої дальності. Усі необхідні дрони в Україні давно вже розроблено, їх виробляють малими серіями й успішно застосовують на війні. Збільшити виробництво в рази можна впродовж двох-трьох місяців. Зупинка за малим — потрібна політична воля.

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

19:07
Полковник МВС Олександр Панченко: Як здавали південь України
18:06
Ігор Луценко: Чому так прикро за друга Буревія, Миколу Коханівського
17:55
Прорив росіян на Торецьк, оборонних споруд знову нема, - "слуга народу" Безугла
16:00
У трьох країнах Балкан раптово зникло світло
15:37
Ексдиректора НАБУ Ситника призначили заступником директорки Агенції оборонних закупівель
15:03
Президент призначив Олексія Морозова начальником УДО
14:51
Рада ЄС схвалила початок переговорів про вступ з Україною і Молдовою 25 червня
12:06
Стефанчук збрехав, що в Раді немає голосів для заборони московського патріархату. Він - типовий "слуга народу"
12:02
У ніч на 21 червня на території рф БпЛА атаковано 4 НПЗ, РЛС та центри радіоелектронної розвідки в Брянській області та окупованому Криму, - Генштаб
11:57
Замах на казахського опозиціонера: двоє підозрюваних вільно втекли за кордон, проте їх оголошено у міжнародний розшук (ФОТО)

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]