Берегиня чи рабиня? 15 жовтня світ відзначає Міжнародний день сільських жінок

Версия для печати

 15 жовтня світ відзначає Міжнародний день сільських жінок. Гадаю, про цю дату мало хто знає, адже сільська тематика для багатьох не на часі, а для декого взагалі нецікава.

Здається, що люди, які живуть у містах, дедалі більше відриваються від тих, хто продовжує жити в селі. У нас тут – нові технології та нові ґаджети, у них – та сама важка робота, яка була 50 років тому. Дехто скаже: “Прогрес потихеньку приходить до українських сіл”. До тих, які розміщені біля міст, він дійсно потроху просочується, а до тих, що розкидані подалі, – ні. Та як він дійде, той прогрес, якщо навіть дороги до сіл – це справжнє випробування, вбивання автівки та власної нервової системи?

Українське село сьогодні – це важка щоденна робота, мізерні заробітки та здебільшого відсутність часу й коштів на самоосвіту. А ще – зневіра у власному майбутньому, вічна втома, люди не бачать ані світу, ані просвітку. І в селах не люблять читати. За 2018 рік 60% опитаних дорослих українців не читали жодних книг і не були в книгарні чи бібліотеці, ідеться в опитуванні Київського міжнародного інституту соціології. Якби це дослідження робили лише серед мешканців українських сіл, то цифри були би ще моторошнішими.

Наведу один приклад. Під час літніх канікул я була єдиною відвідувачкою сільської бібліотеки. Ані дорослим, ані дітям не було цікаво ходити до бібліотеки, де можна було безкоштовно набрати силу-силенну цікавих книжок. Пані бібліотекарка дуже любила мене – свою єдину відвідувачку. За її словами, українським жінкам, які живуть в селі, не до читання – вони не мають на це часу та й бажання, бо їх не привчили до книжок у дитинстві.

Давайте відверто, нам складніше уявити селянку з книгою, аніж із сапкою чи за приготуванням пирога. Жінка, яка живе в селі, не лише тягне на собі все домашнє господарство та город (іноді й два), а ще й доглядає за дітьми. Її життя – це безкінечна робота. Літній та осінній період – це ще й пора консервації. У нас прийнято оспівувати господинь, які мають запаси на зиму, безкінечні полиці з помідорами та огірками, із малиновим варенням та яблучним повидлом.

Проте деякі навіть не уявляють, яка це важка робота. Ті огірки спочатку треба посадити, обсапати, полити незліченну кількість разів, обірвати, потім нагріти води, бо в українських селах і досі немає гарячого водопостачання, повимивати та простерілізувати банки, куди ті гірки позакладати, а потім вже закрити кришками. Це не баночка огірочків – це баночка важкої праці та величезних зусиль. Зазвичай цю жіночу роботу мало цінують – закрила, то й закрила. Приїдуть діти та внуки з міст, понабирають консервації, ще й не подякують.

Коли ми говоримо про сільську жінку, то мало уявляємо масштаби. В Україні з проживаючих 22,8 мільйона жінок, 7 мільйонів (30,5%) живуть у сільській місцевості. Можна сказати, що майже третина живе в селі. Ще кілька важливих цифр: за підрахунками соціологічного обстеження Держкомстату України, навантаження на українську жінку в селі щоденно становить 15 годин 24 хвилини. Згідно з Кодексом законів про працю, нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Українські селянки не мають вихідних, отож вони працюють у середньому майже 107 годин на тиждень. Про це варто кричати: українська селянка живе в нелюдських умовах праці, через що отримує величезні проблеми зі здоров’ям. Українське село попросту вбиває українську жінку.

Яка там книга! Жінка, яка живе у селі, часто не має часу на те, щоб нормально покупатися та помити волосся. Вона настільки втомлюється, що єдиною радістю для неї є сон. Раніше мене дивувало, що жінки в селах зазвичай мають надмірну вагу. Це не через те, що вони багато їдять, а через те, що споживають їжу неправильно. Днем жують щось похапцем, а на ніч наїдаються. До того ж, як казала моя бабуся: “Треба їсти щось тривке, щоб були сили працювати”. Отож сало, борщ, смажене м’ясо, пиріжки, хліб – основні страви сільської жінки. Звісно, такий раціон призводить не лише до надмірної ваги, а й до хвороб.

У якийсь момент сільська жінка перестає себе бачити просто жінкою, вона відчуває себе механізмом. Погодувати курей – піти на город – прибирати в хаті – зварити їсти – піти на город. А між усіма цими дійствами є ще діти. І про чоловіка не забуваймо, якого теж треба попорати. До того ж у селах жінки часто стають жертвами насилля, проте самі цього не усвідомлюють, гадаючи, що так і треба. Куди їм діватися? Прийде сільська жінка на якусь гостину, і не розважається, а пильнує свого чоловіка, щоб не напився та не став агресивним. Важка праця та моральне насильство виснажують та спричиняють раннє старіння.

Є одне реаліті-шоу “Від панянки до селянки”. Там показують страшні будні української жінки, що живе в селі. Її висміюють, цькують, насміхаються над її життям, на кілька днів запрошують пожити в розкоші, а потім знову повертають у село – оце і все, що українське телебачення може запропонувати селянці. Висміяти та заробити собі рейтинги.

Хотілось би, щоб українське суспільство звернуло увагу на цю проблему, щоб не висміювало жінок у селах, а навчило їх відстоювати власні права, щоб показало можливості розвитку, щоб полегшило їхній побут та навчило цінувати себе та свою працю. Це набагато важче, аніж висміяти в якомусь шоу, це потребує уваги не тільки ЗМІ, а й державного рівня.

Українська держава повинна дбати про дітей, які зростають у селах, повинна надавати їм якнайбільше можливостей для розвитку та освіти, привчати до читання та творчості.

Змінити українське село та змінити життя селянки може тільки нове покоління. І перший крок – привести до ладу дороги та забезпечити нормальне транспортне сполучення між нашими селами й містами. Україна стане життєдайною тільки тоді, коли буде нормальний кровообіг між усіма її частинами. До того часу українське село і далі буде занепадати, а українська жінка житиме своїм звичним важким життям.

Для ілюстрації статті використана картина Миколи Пимоненка “Жнива” 1896 року, полотно, олія.

—

Наталія Антонюк, опубліковано у виданні Український інтерес