Київський «Рускій мір». Як ченці Києво-Печерського монастиря християнізували Залісся

Насправді, доктрина «русского міра» – своєрідний плагіат. До того ж плагіат-фальсифікат. Термін «рускій мір» (часто з одним «с») зустрічається в давньоукраїнських пам’ятках писемності. І означав він далеко не те, що зараз у нього вкладають горе-ідеологи «русского міра».

Вважається, що вперше термін «Рускій мір», точніше «Рустій мір», з’являється в «Слові про оновлення Десятинної церкви» – пам’ятці, яка начебто походить з другої половини ХІ ст. У цей час, за київського князя Ізяслава Ярославовича, відбулося оновлення головного храму Києва, церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинної церкви), де знаходилися мощі святого Климента.

У «Слові» говориться, що талант цього християнського подвижника виявився не лише в Римі й Херсоні, тобто Херсонесі, а й у Руському світі («талантъ не токмо въ Римѣ, но всему и въ Херсонѣ, еще и въ Рустемъ мирѣ»). Власне, термін «Рустем мір» вжитий тут не стільки в сакральному, скільки в світському (географічному) сенсі. До того ж у цій пам’ятці синонімом до цього терміну виступає поняття «Руская страна», під якою переважно розумілося середнє Подніпров’я (Київщина).

Власне, термін «Рускій мір» у сенсі духовному (сакральному) з’являється й по-своєму обґрунтовується в «Києво-Печерському патерику» [1].

Читайте також: Як княгиня Ольга їздила до Константинополя й приймала християнство

В основному становлення цього твору припало на початок ХІІІ ст. Тоді єпископ Суздаля й Володимира-на-Клязьмі Симон (? – 1226 р.) написав ченцю Печерського монастиря Полікарпу послання, в якому осуджував прагнення того при підтримці княгині Верхуслави та її брата, великого князя Юрія Всеволодича зайняти єпископську кафедру в одному з міст Русі [2]. І Симон, і його адресат були вихідцями з Печерського монастиря, який тоді відігравав важливу роль у церковному житті Русі та колонізованих нею землях. Саме ченці цієї обителі часто ставали ієрархами на них.

Симон докоряв Полікарпу, вказуючи на його честолюбство й суєтність помислів. При цьому навів як приклад діяння ченців Печерського монастиря, розповідаючи про них у дев'яти докладених до послання оповіданнях. Серед них виділяється «Оповідь Симона, єпископа володимирського і суздальського, про святих чорноризців печерських і заради чого слід мати ревність і любов до преподобних Антонія і Феодосія Печерських». До оповідань Симона Полікарп приєднав власні записи монастирських переказів, зокрема, оповіді про перших печерських ченців, які ввійшли також до «Повісті минулих літ».

Подальше формування «Києво-Печерського патерика» припало на початок XV ст., коли з’явилися дві нові редакції — Арсеніївська і Феодосіївська. Перша була укладена для тверського єпископа Арсенія (? – 1410 р.) [3]. Останній був ченцем Києво-Печерського монастиря. На нього звернув увагу Київський митрополит Кипріан (близько 1330 – 1406 рр.), який був вченим книжником та прихильником містичного ісихастського вчення, яке акцентувало увагу на аскетичну поведінку та усамітнення, втечу від суєтного світу. Завдячуючи Кипріану Арсеній був поставлений у 1390 р. єпископом Тверським. Ймовірно, під впливом свого наставника цей єрарх і здійснив у 1406 р. укладення «Києво-Печерського патерика». Адже ісихасти велику увагу приділяли культивуванню аскетичної літератури.

На той час припадає створення ще однієї редакції «Києво-Печерського патерика» – Феодосіївської, названої іменем її редактора.

Читайте також: Втрачений шанс: як Почаївська лавра могла стати святинею Київського Патріархату в 1992 р., але ...

Формування «Києво-Печерського патерика», пов’язане з діяльністю єпископів Симона та Арсенія, свідчить про культурну києво-руську (українську) експансію на терени Залісся, де з часом сформувався московитський етнос. Згадувані єпископи, як уже вказувалося, походили з Києва, з Печерського монастиря – як і багато інших священнослужителів на заліських землях у той час. Вони, намагаючись утвердити «християнську цивілізацію», несли сюди пам’ятки києво-руської духовності.

Про те, що чимало вихідців із Києво-Печерського монастиря стало єрархами Київської митрополії, в тому числі на колонізованих землях, говориться в посланні єпископа Симона до ченця Полікарпа. Єпископ згадує тут митрополита Київського Іларіона (він вважався одним з тих, хто стояв біля витоків цієї чернечої обителі), а також низку єпископів, які мали кафедри в різних містах Русі – Переяславі, Ростові, Новгороді, Полоцьку, Тмутаракані, Володимирі (на Волині), Чернігові, Турові, Суздалі, Білгороді, Юр’єві.

Загалом Симон вважає, що таких єрархів було близько п’ятдесяти. Це, безперечно, свідчить про значну києво-руську культурну експансію не лише на терени сучасної України, а й Білорусії та Росії. При цьому Симон пропонує Полікарпу перечитати «старий Ростовський літопис», звідки можна почерпнути про це відомості [4].

Показова вказівка саме на «Ростовський літопис». Ростов був крайнім оплотом Русі Київської на північному сході, який межував із Волзькою Болгарією і забезпечував контроль важливої частини торгового шляху, який ішов від Волги до моря Варязького (Балтії). Тому на Ростов зверталася відповідна увага як київських князів, так і київського духовенства. Через те в Ростовську землю єпископами посилали ченців Києво-Печерського монастиря. Тут вони, здійснюючи християнізацію й русинізацію місцевого фіно-угорського населення, започаткували літописання.

Симон при цьому спеціально зазначає, звертаючись до Полікарпа: «З того, брате, Печерського монастиря Пречистої Богородиці багато єпископів поставлено було – подібно, як і від самого Христа, Бога нашого, апостоли в увесь світ послані були. І як світила освітили (маються на увазі києво-печерські ченці – П. К.) всю Руську землю святим хрещенням.

Перший – Леонтій, єпископ ростовський, великий святитель, якого Бог прославив нетлінністю (вказуються на нетлінні мощі цього подвижника – П. К.). І це був першопрестольник, якого невірні, багато помучивши, убили. І це – третій громадянин Руського світу (в оригіналі – «третій гражданинъ бысть Рускаго мира»), котрий із варягами був увінчаний Христом і ради якого постраждав» [5].

Читайте також: «Шлюбні історії» княгині Ольги: християнські та язичницькі інтерпретації

Тут маються на увазі два варяги (батько і син), які були вбиті язичниками в Києві за їхню християнську віру, коли там правив князь Володимир, котрий тоді ще лишався язичником. Третім «громадянином Руського світу», як бачимо постає печерський чернець, а потім єпископ ростовський Леонтій, який ніс цей «Руський мір» на «дике» Залісся, населене переважно фіно-угорськими етносами. Саме ж поняття «Руський мір» трактується як світ християнський – але водночас такий, який пов’язаний з «матір’ю городів руських», тобто Києвом.

Не дивно, що саме в «Ростовському літописі», на котрий посилався Симон, багато йшлося про києво-печерських монахів, які стали єпископами. Саме вони були носіями «Руського світу» на «диких» фіно-угорських теренах.

Також у «Києво-Печерському патерику» знаходимо розповідь єпископа Симона, яка спеціально адресована ченцю Полікарпові, про священномученика Кукшу. Там говориться, що цей чернець Києво-Печерського монастиря хрестив в’ятичів. Вказане слов’янське плем’я мешкало у верхній та середній течії річки Оки та верхнього Дону. На північ від нього проживали фіно-угорські племена [6]. Кукша, говорить «Києво-Печерський патерик», був убитий разом зі своїм учнем [7].

Про обставини цього вбивства нічого не говориться. Але з контексту можна зрозуміти, що зробили це в’ятичі, а можливо фінське населення, яке проживало поряд з в’ятичами. Ці люди дотримувалися своїх традиційних вірувань й не хотіли приймати християнства. Для єпископа Симона, який отримав єпархію на Заліссі, образ Кукші мав значення.

За часів керівництва Києво-Печерською лаврою архимандритом Йосипом Тризною в 50-их рр. XVII ст. в цій обителі укладається нова редакція «Патерика». Це була найбільша за обсягом і, певно, найоригінальніша за своїм жанровим змістом версія цього твору. Цікаво, що після її укладення один зі списків редакції потрапив до підмосковної Троїцько-Сергієвої лаври. Таким чином, українська культурна експансія на московські землі продовжувалася.

Своєрідне відображення цієї експансії знайшло в черговій редакторській версії «Києво-Печерського патерика», яка була опублікована в Києві в 1661 р. Там, де йдеться про Феодосія Печерського, говориться, що саме за його часів і завдячуючи йому відбулася побудова (в оригіналі – строєніє) «російскаго нашего міра». При цьому спеціально підкреслюється, що мається на увазі не стільки зовнішній (в оригінальні – внєшній) світ, скільки світ внутрішній духовний.

Тобто «російський мір» трактується як духовне, фактично сакральне поняття. При цьому слід мати на увазі, що в той час під терміном Росія, який мав грецьке походження і яким позначалася Русь, малися на увазі переважно нинішні українські й білоруські землі. Однак київські книжники, здійснюючи культурну експансію на землі Московії, намагалися й на них поширити «Руський мір» – звісно, в їхньому розумінні.

Загалом можемо констатувати, що термін «Рускій мір» та похідні від нього поняття мали українське походження. І його варто розглядати як вияв української церковної й культурної експансії на московські землі, де з часом сформувався етнос, котрий нині іменується росіянами.

Примітки:

1. Про «Києво-Печерський патерик» та його текст див. : Абрамович Д. И. Изследование о Киево-Печерском патерике, как историко-литературном памятнике. Санкт-Петербург, 1902; Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. Київ, 1930.

2. Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. С. 99-103.

3. Про єпископа Арсенія див.: Виноградов И. Святой Арсений, епископ Тверский. Тверь, 1909.

4. Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. С. 102-103.

5. Там само. С. 102.

6. Никольская Т. Земля вятичей: К истории населения басейна верхней и средней Оки в ІХ-ХІІІ вв. Москва, 1981.

7. Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. С. 110-111.

—

Петро Кралюк, опубліковано у виданні РІСУ

Читайте також: 

• Для чого Сталін відновив Московський патріархат: український чинник
• Ганьщина украинцев, предшествовавшая Новороссии
• Чи могла Русь прийняти західний варіант християнства? Релігійна політика княгині Ольги й князя Ярополка 
• Ми звикли вважати, що хрестителем Русі є князь Володимир. А може справжній хреститель - Анастас?
•  «Стихійне українство». Волинська духовна семінарія в Житомирі та український національний рух
• Границы раздора. Украинские земли, которые Россия не подарила Украине