Команчанська Республіка лемків

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

У вирі державотворчих змагань, які сколихнули Центрально-Східну Європу після закінчення Першої світової війни, Лемківщини не оминуло протистояння між українським та польським державницькими проектами, кожен з яких намагався знайти своє місце під сонцем на згарищах імперій.

У листопаді 1918 року на невеликій території кілька відчайдухів створили Команчанську Республіку, яка, проіснувавши кілька місяців, заманіфестувала ідею української Лемківщини, згадує видання   Локальна історія.

2.jpg

Лемківська родина, село Вільхівець (тепер Кросненського повіту Підкарпатського воєводства Республіки Польща), липень 1933 року. Фото надав Роман Райнфус

На цю тему: Вырванные с корнем. Как нас «добровольно» выселяли из Лемковщины - воспоминания

“Не можемо сидіти з заложеними руками”

Події Листопадового чину, коли українці встановили контроль над Львовом, створили ефект лавини на українських землях, які ще вчора входили до складу Габсбурзької монархії. Зокрема Лемківщина, попри брак досвідчених політиків, не залишилася осторонь державотворчого змагу галицьких українців. Починаючи з 2 листопада на Східній Лемківщині розгорнувся рух на підтримку ЗУНРу, особливо серед проукраїнських громад сіл Ліського та Сяноцького повітів Львівського воєводства. Осередком цього руху стало село Вислік Великий, де 3 листопада 1918 року місцевий парох о. Пантелеймон Шпилька отримав прокламацію про проголошення ЗУНРу. Разом із парохом сусіднього Висліку Нижнього о. Михайлом Теслею й учителем Грицем Судомиром наступного ж дня вони скликали селянське віче у приміщенні місцевої школи. Як згадував о. П. Шпилька, “на цю нараду прийшли всі радні та много громадян так, що велика шкільна заля була повна людей. На тому зібранні я зачитав згадану проклямацію і сказав присутнім, що в так важному та вирішальному моменті не можемо сидіти з заложеними руками, бути байдужими та вижидати, що далі буде, але ми всі мусимо ділом активно прилучитися до творення нашої держави, свою сторону мусимо боронити, бо поляки також проголосили свою республіку з претенсіями на наші українські землі”.

Під час зборів, на які прибуло 70 делегатів із понад 30 навколишніх сіл, учасники ухвалили постанову про створення Повітової Національної Ради для Сяноцького повіту з осідком у Вислоці Великому (створити Повітову Раду в Сяноку було неможливо, позаяк там квартирувало польське військо). Щоб організувати місцеві органи влади, обрали управу з 11 осіб, яку очолили о. П. Шпилька та селянин із Команчі Андрій Кира – комендант міліції. Делегати також створили Повітовий Комісаріат (очолив учитель Гриць Судомир) та суд (головним суддею став Іван Куціла, за іншими даними – Володимир Куціль із Коломиї). Затвердили зміст і вигляд печатки як невід’ємного атрибута державності. До того ж, команчанці задекларували потребу створити окремі управи на кшталт сучасних міністерств: фінансово-податкову, митну та освітню. У всіх школах було запроваджено українську мову навчання, а спокій пильнувала новосторена озброєна міліція. Так виникла Східно-Лемківська Республіка, також відома як Команчанська або Команецька Республіка (у селі Команча тоді був розташований оборонний штаб українців), хоча жодна з цих назв в офіційних документах ніколи не фігурувала.

лем.jpg

Лемкиня з куделею, село Біла Вода (тепер частина села Явірки Новоторзького повіту Краківського воєводства Республіки Польща), середина 1930–х років

d7130f0a7cb4072c066217e678793db2.jpg

Дві ґаздині, село Ветлина (тепер Ліського повіту Підкарпатського воєводства Республіки Польща), серпень 1936 року

18 000 осіб населяло Команчанську Республіку. Серед них було 16 500 українців, 500 поляків і приблизно 1 000 євреїв.

У котлі: територіальна ізоляція та дефіцит військових

Вже з перших днів існування Команчанської Республіки її очільникам, попри бурхливе розгортання польсько-української війни, вдалось налагодити роботу державно-управлінського апарату. У Сяноці виготовили круглу печатку без гербу з написом “Комісаріат повіта Сяніцького у Вислоці Великім”. За кілька днів повноцінно запрацював судовий уряд, який виголошував вироки від імені Української Республіки. У будинку о. П. Шпильки запрацювали нові громадські управи, які встановили податкові й митні збори та розгорнули розвідувальну діяльність, шукаючи шпигунів та злочинців, яких після допитів і складання протоколів виселяли до Тісної або Лютовиськ.

265.jpg

Юний кошикар, село Кальниця (тепер Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства Республіки Польща), середина 1930-х років

Регулярними були і збори Повітової Національної Ради, що переважно проводили у Вислоці Великому та Команчі. На них, окрім о. П. Шпильки, виступали й інші греко-католицькі священики, зокрема парох села Пулави о. Іван Ковальчин, парох села Вислок Нижній о. Михайло Тесля, парох села Прелуки о. Михайло Кріль та інші. В умовах реальної ізоляції регіону від державного тіла ЗУНРу (фактично регіон опинився “у котлі”, що створила польська армія), команчанський осередок влади зміг поставити на рейки локальну форму української державної влади, яка водночас стала організованою формою місцевої самооборони проти нападів з боку польських загонів та поширення бандитизму.

На цю тему: ​​Депортовані, але нескорені: історії насильно переселених українців із Холмщини та лемківщини

Водночас у новоствореної Республіки виникло чимало труднощів. Насамперед відчувався дефіцит вправних, відважних та досвідчених старшин та боєздатного війська. Однак керівництву Республіки вдалося домовитися про прибуття в грудні 1918 року із Будапешта 12 українських підстаршин, уродженців Лемківщини, які перебували в Угорщині на збірних демобілізаційних пунктах. На їхнє утримання український консул в угорській столиці Ярослав Біберович пожертвував 10 тисяч австрійських крон. Але через щоденну загрозу наступу чисельнішого польського війська цього ресурсу було замало. Створені ще на початку листопада 1918 року українські міліційні пости, які виконували роль війська, не були достатньо готовими до повномасштабних боїв: міліціянти не мали ні форми, ні жодних відзнак, а найгірше – не були належно вишколеними, адже більшість із них – прості селяни. Серед них було лише декілька колишніх вояків, які служили в австрійському війську та повернулись із фронтів Першої світової війни. Втім їх було небагато, адже більшість комбатантів повернулась у грудні 1918 року й не бажала служити у війську, воліючи якнайшвидше повернутись до мирного життя.

1936 , Radoszyce pod Komańczą - chata łemkowska..jpg

Лемківська хата, село Радошиці (Підкарпатське воєводство), 1936 рік

Не вистачало й озброєння, хоча місцеві жителі в долині річки Ослави знаходили зброю та військове спорядження часів Першої світової війни, але цього було замало навіть щоб забезпечити усіх міліціянтів, не кажучи про подальшу розбудову повноцінного війська. Наприкінці листопада 1918 року команчанська міліція за різними підрахунками налічувала від 800 до 1 000 осіб, з яких лише половина мала карабіни й невеликий запас амуніції. Не допомогла в цій справі й місія, яку реалізувало представництво команчанців у грудні 1918 року. Внаслідок чого Окружне Військове Командування у Стрию виділило для потреб Республіки 100 рушниць та іншу амуніцію. Проте всі ці надбання у команчанців на зворотному шляху в Лютовиськах відібрав командант Юрій Дякунчак для потреб власних добровольців.

На цю тему: «Освобождение от белого хлеба». «Советизация» Закарпатья после Второй мировой войны в историях людей

Утім найгостріше відчувалась нестача професійного та досвідченого військового командування. Тому о. П. Шпилька та його однодумці продовжували пошуки професійних старшин та командирів, щоправда, ці пошуки були не надто успішними. Пропозицію стати командувачем військової частини Республіки відхилили четар Пилипенко-Байда з Волині, який не отримав офіційного призначення від військової влади Галицької Армії; старшина Котис, котрий навіть після відповідного призначення в Стрию у січні 1919 року так і не прибув до Вислока Великого; угорський старшина Яромір Пішта, який не знав жодної зі слов’янських мов і не міг спілкуватися із місцевим населенням. Тож до кінця своїх повноважень Повітова Національна Рада не змогла створити повноцінного війська для захисту Команчанської Республіки.

f4c45fc75dce490e8a42a2f0bd7e5b9f.jpg

Заготівля сіна, село Чирна (тепер село у гміні Криниця-Здруй Новосондецького повіту Малопольського воєводства)

На цю тему: Течет «Висла» на Донбасс

“Подерли на шматки мою реверенду, зрабували мені коня”

Нагальним для команчанців було й фінансове забезпечення, адже йшлось і про утримання загонів міліції, і про платню та пенсію урядовцям, і забезпечення міжнародних візитів очільників Повітової Національної Ради. Усе це вимагало значних коштів, однак ані переважно бідне населення Лемківщини не могло долучитися значними грошовими внесками, ані щойно створені податковий та митний уряди не могли одразу забезпечити великих доходів. І навіть коли місцева єврейська спільнота захотіла фінансово підтримати команчанців, керівництво Повітової Ради зволікало з переговорами, зустрівшись із представниками цієї громади лише у січні 1919 року. На цій зустрічі вдалось домовитись про зобов’язання єврейської спільноти щодо подання списків оподаткованих єврейських родин. У результаті вже 20 січня до Управи Повітової Національної Ради надійшли списки, але грошей на користь Республіки отримати не встигли. Фактично єдиною фінансовою допомогою, яку надали Східно-Лемківській Республіці,  була уже згадана пожертва українського консула в Будапешті Ярослава Біберовича.

d12e9270bfa05f51821bc8317ac9f949.jpg

Мандрівний скляр, с. Ліщини (тепер Горлицького повіту Малопольського воєводства Республіки Польща), 1932 рік

На цю тему: ​​Гуцульська республіка

Кількамісячне існування новопосталої української держави перервав наступ польського війська. Події Листопадового чину у Львові, як і спроба населення Лемківщини приєднатися до ЗУНРу, застали польську владу зненацька, що, зрештою, і дало час для проголошення та первісного становлення української державності на цих теренах. Обнадіювало на перемогу і те, що українське військо два місяці утримувало лінії фронту Тісна–Хирів–Судова Вишня. Втім, попри піднесений настрій та значну підтримку лемківського населення, на середину зими 1919 року Команчанська Республіка й надалі не мала ні безпосереднього зв’язку із Галичиною, ні військових формувань, ні коштів. На центральне керівництво ЗУНРу надії були марні, позаяк вся увага галицьких українців була прикута до захопленого поляками Львова. Водночас польські сили навпаки гуртувались, накопичуючи воєнний потенціал. І якщо в листопаді-грудні команчанські міліціянти могли долати поодинокі вилазки неорганізованих польських легіонерів, то упродовж січня 1919 року полякам вдалося придушити повстання у всіх селах Команчанської Республіки.

2ff4b048e10cd00b9e9880deb63b33a1.jpg

Стрижка овець у лемківському селі Команча Сяніцького повіту, 1937 рік

Найзапекліші бої між об’єднаними польськими силами та команчанськими повстанцями розпочалися 23–24 січня 1919 року в напрямку Вислока Великого, Щавного, Команчі та Прелук. Тут оборонці зазнали значних втрат: одні загинули в бою, інших взяли в полон та розстріляли. Кільканадцятьох захисників, серед яких і пароха з Прелук о. Михайла Кріля, заарештували та відправили до концтабору в Домб’ю, що неподалік Кракова. Звідти їм вдалося повернутися додому аж через півтора року. Деякі члени проводу Повітової Національної Ради та міліціянти перейшли чехословацький кордон, частина з них згодом продовжила боротьбу в лавах Галицької Армії. Очільник Команчанської Республіки” о. П. Шпилька під час цих трагічних подій перебував на Пряшівщині й недарма, бо ж вістки з батьківщини були маловтішними. Як згадував отець, поляки “в першу чергу кинулися на приходство, де пограбували всеньке моє майно, зокрема забрали мої гроші, які я тримав у перехованні в моїй кімнаті, подерли на шматки мою реверенду, зрабували мені коня та всі ліпші та вартісніші речі”. Польська влада навіть пропонувала за голову о. П. Шпильки 5 тисяч австрійських крон, тож до 1945-го він проживав на Пряшівщині, згодом – у Західній Німеччині, а 1949-го емігрував до Канади, де став парафіяльним працівником у греко-католицькій церкві Святого Михаїла міста Дофін, що у провінції Манітоба. Наступного року екс-очільник Команчанської Республіки помер у Вінніпезі.

На цю тему: Лемки, депортированные в «новороссию»

Так закінчилась нетривала, але яскрава історія Команчанської Республіки, яка засвідчила бажання лемків об’єднатися з усім українським народом та сприяла утвердженню на Лемківщині української національної свідомості.

Роман Райнфус (1910–1998) – відомий польський етнолог, дослідник народної культури лемків та бойків. Упродовж 1930-х мандрував Карпатами, фіксуючи на фотоплівку побут та повсякдення місцевого населення. В об’єктив дослідника потрапили і села, населення яких кільканадцять років перед тим творило Команчанську Республіку

Павло Артимишин, кандидат історичних наук, науковець, дослідник проєкту, опубліковано у виданні  Локальна історія


На цю тему:

 

 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  [email protected]