Оксана Забужко: українці не вміють об’єднуватися, але анархічний ген у них досить сильний

Версия для печати

Оксана Забужко: Письменник і політик — різні професії. Вони по­різному вживають мову.

Про крах путінської системи, про злиденного хлопчика — Януковича, про дівчинку, яка вміє пересварити хлопчиків — Тимошенко, про вірус загальної прибитості й те, що необхідно Україні розповіла Оксана Забужко, українська поетеса та письменниця в інтерв’ю журналу «Країна». Наводимо уривки з нього.

Про ситуацію в Росії:

«Передбачити кризу путінської системи, яка за минулі 10 років свій цикл вичерпала, можна було. Те, що вона трухлява зсередини, стало зрозуміло, коли почалися міжнародні позови до „Газпрому“. І що вся ця велика газова бульбашка легко може лопнути.

У Росії зросло покоління, для якого нестерпна думка, що отак і буде без кінця й краю, як 30 років під Сталіним. Ще 12 років бачити на екрані Путіна — це ж половина життя.

Крах системи Путіна не означає, що Росія різко перейде до демократії. До неї не переходять водночас і воднодень. Росія принаймні на кілька історичних епох позаду нас на цьому шляху. У них дуже міцні традиції візантійської державності.»

«Альтернативи путінсько­медведєвської умовної стабільності у них є дуже неприємні — для України. Бо коли прийдуть до влади нацболи (Націонал­більшовицька партія Едуарда Лимонова. — „А“), то путінську ФСБ доведеться згадувати з ностальгією».

Про Януковича:

«Це зараз Віктор ­Федорович у ейфорії від свого домінуючого стану в державі. Але згадайте епізод з пляшкою води, яку він дістав з­під столу на прес­конференції. Це жест злиденного хлопчика з убогого шахтарського барака. Річ не в тім, скільки та вода коштує, а в тім, що він носить свою водичку на прес­конференцію. Як бідняк, який може взувати ­супердорогі черевики».

Про Тимошенко:

«Цілком „бютівська“ логіка — треба ж на когось свою провину зіштовхувати, направляти суспільну агресію. Це також і логіка Юлії Тимошенко. Дівчинка знає, як управляти класом: треба посварити хлопчиків у ньому».

«Кожна людина вартує або поваги, або співчуття. Мені шкода й усіх тих, які оскаженіло летять на гроші й владу, творячи на цьому шляху купу зла. Ще Еріх Фромм говорив: жодна самодостатня людина не жадає влади, це від комплексу недолюбленості. Такій людині внутрішньо необхідні оплески. З цієї точки зору мені шкода Юлю. Вона стільки зла посіяла. Я не про газові контракти, енергозалежність — зло в плані духовного розтління нації вірусом ненависті.»

Про пропозицію Юлії Тимошенко очолити єдиний список опозиційних сил людині рівня Ліни Костенко:

«Ліні Костенко 81 рік. Вона ніколи не була громадським діячем. Використовувати її в тій ролі, у якій два роки тому виступала Тигрюля, з якою фотографувалися, — це цинічний і шахрайський піар­хід. Нахабство, що перевершує все. От ставимо на чолі списку людину, яку два покоління знають зі шкільної лави, і вона прикриє всіх інших, невидимих. Та дайте спокій, не юзайте вже цих стариків. Левка Лук’яненка поюзали, Дмитра Павличка — всіх за списком, кого можна було, вже використали».

Про події в Україні:

«Україну рятує те, що в нас узагалі немає традиції сильної влади. За віки колоніального досвіду українців привчили жити окремо від держави. З єдиною до неї вимогою — щоб не заважала. І це нас відрізняє не тільки від росіян, а й, скажімо, від білорусів. Ті у важких 1990-­х зажадали раптом назад у колгосп. А українці взяли торби й поїхали по турецьких і польських базарах, аби на себе заробляти. Так почався наш кримінальний або напівкримінальний бізнес. Українці не вміють об’єднуватися, але анархічний ген у них досить сильний».

«Тоталітаризм нам ніяким боком не загрожує».

«Поки що в нас радянський колгосп із принципом „укради сам і іншим дай украсти“. Увесь наш правлячий клас із цього вийшов, і він цей принцип консервує».

«Об’єднання людей не задля якоїсь вищої цілі, а для персональної вигоди рано чи пізно стає кримінальним. Така сама логіка всіх наших політичних партій, які ділять кусок чогось — бюджету, ринку, електорату, ­посад. У ­таких групах внутрішні розборки невідворотні. ­Після Євро-­2012, коли значні ресурси будуть уже освоєні, почнеться. Тому попереду в нас багато брудного в політичному житті».

«Зараз події в Росії відкривають простір для послаблення тиску на Україну. Чи принаймні провокацій, які останні 10 років безперервно відбуваються. Хай вони займуться своїми проблемами, тоді у нас більше шансів зайнятися своїми. А не лише відбиватися. Не кажу, що нинішня українська влада зуміє цим скористатися. Але це стосується всього українського суспільства.»

«Нинішня влада прийшла для заповнення порожнечі, тому й виринула радянська та пострадянська пліснява. Кулаком по столу, зі словами „порядок і дисципліна“ — інакше вони не вміють управляти. Дороги й стадіони будують, у корупційних схемах також тримають порядок і дисципліну.

Це від того, що ми реально не провітрювали авгієвих стаєнь. У 1990-­х швиденько знищили архіви КДБ, аби не знати, хто й куди стукав. Виросло покоління, яке не уявляє, звідки країна вийшла й що в ній поганого. Ніби ж усе нормально: світло є, машини їздять, магазини не порожні, в Туреччину можна злітати, інтернет працює — а погано. Бо це все — зовнішній костюмчик. Структура як була пострадянська, так і залишається. Цей „пост­“ у нас, як бляшанка на хвості в собаки, весь час тарабанить і не дає вийти на інший рівень. Рівень системних реформ, які зробили інші колишні соціалістичні країни».

Про перетворення в українському суспільстві:

«Цього року чимало їздила Україною з виступами, презентація­ми — значно більше, ніж потрібно для збереження власного творчого спокою. ­Розраховувала, що якась внутрішня мобілізація суспільства відбудеться швидше. А вона йде дуже помалу. Є якийсь вірус загальної прибитості. Не мобілізація внутрішніх ресурсів, аби самим захистити своє життя й зорганізувати його, а виглядання когось, хто прийде та скаже, як жити».

«Наше водіння очима відкриває ворота для купи шахраїв і негідників, які прийдуть і скажуть «знаю, как надо» з достатнім металом у голосі. І за ними потягнуться, мов діти за щуроловом у одній німецькій легенді. Це як у Євангелії: «прийде багато лжепророків».

Для мене хороші українські новини минулого року — це сюжет із Черкащини, де місцеві партизани викурили призначеного їм керівника­"регіонала". Силами місцевого опору й певної самоорганізації. Такі сюжети свідчать про те, що народ живий. А от сказати, що він подорослішав, не можна. Ні за 20 років, ні навіть за останні два, які мали б, здавалося, стати чудовою нагодою для політичного дорослішання».

Про власну відстороненість від політики:

«На виборах 2006­-го офіційно сватали в першу п’ятірку „Нашої України“, де були потім Святослав Вакарчук, Руслана. Мене питали журналісти, чому я відмовляюся. Мовляв, у парламенті є шофер Ахметова, а ви не хочете Україну будувати? Я пояснювала, що письменник і політик — різні професії. Вони по­різному вживають мову.

Політик говорить те, що має зрозуміти кожен. Письменник називає те, що ще висить у повітрі. Тебе прочитали ­сотня, тисяча, десять тисяч — це ж влада, територія. Щой­но з’являється своя читацька аудиторія, електорат, як кажуть політики, — є спокуса. Хоча насправді це не електорат — це люди, які бачать у тобі співрозмовця. Від своїх ­улюблених ­авторів ви чекаєте нових книжок. Переживаєте втрату письменника, бо він більше нічого не напише. Це форма впливу на свідомість. Але не для „тепер і тут“. Не для якоїсь одноразової дії, як у політика».

«Аргумент»