Як загинув отаман Семен Заболотний

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

У Галузевому державному архіві Служби безпеки України збереглось чимало свідчень повстанців, захоплених у полон чекістами.

Днями до мене звернувся представник однієї з військових частин Збройних Сил України з питанням, чи гідний отаман Семен Заболотний того, щоб його іменем назвати їхній підрозділ.

Семен Федорович Заболотний (1894–1922) — відомий український повстанський діяч, який працював на Поділлі у 1919–1922 роках. Причому є два позитивних фактори, які беззастережно свідчать про чесноти цієї людини: Заболотний завжди позиціював себе як командир Української Народної Республіки й у його повстанських загонах була гідна дисципліна. Жодних погромних чи кримінальних ексцесів, пов’язаних з особою Семена Заболотного або його підлеглих отаманів, історії невідомо.

Отаман Заболотний

Але в процесі вивчення опублікованих даних про цього непересічного повстанського діяча виявилось, що не всі документи про Заболотного нині оприлюднено. Зокрема, іншим дослідникам не вдалося знайти низку документів про бойову діяльність, а також дату й обставини загибелі отамана. Що в контексті звернення представників військової частини ЗСУ є особливо важливим.

Читайте також: Гетьманат. Директорія. 1918 ...

Отже, ця стаття — про невідомі штрихи до біографії отамана Заболотного. Свою повстанську діяльність Семен Заболотний почав ще восени 1918 року, коли був одним з організаторів повстання проти влади гетьмана Павла Скоропадського в районі Балти. Коли 1919 року на південь України прийшла радянська влада, а потім — білогвардійці, Заболотний перебував у підпіллі й вийшов звідти в серпні 1919-го.

Із селян Балтського повіту Подільської губернії він організував великий повстанський загін, який воював як з червоними, так і з білогвардійськими військами, доки не долучився до складу Армії УНР. У радянських джерелах відзначалось, що чисельність загонів отамана Заболотного у 1919–1920 роках коливалась від 300 до 4000 осіб.

На початку 1921 року Семен Заболотний знову з’явився в Балтському та Ольгопольському повітах, де організував нові повстанські загони. На бік повстанців перейшло кілька іменитих радянських командирів українського походження: Крючковський, який ще нещодавно був начдивом 60 стрілецької дивізії РСЧА, що боролася з Армією УНР, Кіршул — колишній командир полку в бригаді Котовського, Савицький-Гаркуша — також один із колишніх червоних комдивів.

Телеграма про розшук Заболотного після його втечі з харківської в`язниці

У Галузевому державному архіві Служби безпеки України збереглось чимало свідчень повстанців, захоплених у полон чекістами. Наведу спогади одного з них — Івана Корбача, який, як установило слідство, добровільно перейшов з Червоної армії до повстанського загону Якова Малого, що підпорядковувався отаману Заболотному.

Читайте також: Як головнокомандувач УПА обіграв совєтську владу у найбільш чутливому для неї місці

У цьому загоні було багато селян з нинішнього села Демівка Гайсинського району Вінницької області. Демівці, як і мешканці інших населених пунктів цього регіону, тривалий час завзято боролися під прапорами УНР проти радянської влади. Попри те що минуло вже понад 30 років з відновлення Україною незалежності, історія боротьби демівців, як і інших селян, залишається забутою. Отже, Іван Корбач розповідав:

«С декабря 1920 года я служил в 12 Советской дивизии и в марте 1921 года из города Ольгополя Подольской губернии, где расположен был штаб дивизии, я и два красноармейца комендантской команды вышеупомянутой части, фамилии их не знаю, были командированы на станцию Рудница за получением обмундирования.

В пути следования, возле деревни Луги, верстах в 22 от Ольгополя, проезжая мимо леса, днем, выскочило несколько всадников и пеших из леса, вооруженные винтовками и шашками, и открыли в нас стрельбу. В это время впереди нашей подводы ехало на нескольких подводах человек 18 красноармейцев. Все были вооружены винтовками. Нападавших было человек 50 кавалеристов и человек 70 пехоты. Нас окружили. Сначала мы вступили в перестрелку, а затем, когда увидели превосходство сил, и нас стали обстреливать из пулемета, мы сдались <…>

Все взятые в плен, там же в лесу опрашивались одним из бандитов, впоследствии оказавшимся их главарем Яковом Малым. Последний — высокого роста, среднего телосложения, лицо овальное, чистое, под правым глазом едва заметный шрам, нос умеренный, голубые глаза, подбородок и усы — бритые, голова стриженная под машинку, волосы на голове — светло-русые, говорит басом протяжно; от роду ему 21–22 года, одет в защитные брюки обыкновенного покроя, такой же рубашке, простые казенные сапоги, темно-синей фуражке с козырьком того же сукна; из оружия преимущественно носит при себе «Наган». Яшка Малой задал вопрос, желаем ли мы остаться в его отряде, и все изъявили свое согласие.

До опроса Малым бандиты сняли со всех одежду и обувь, и дали нам свое рванье. Весь отряд состоял из 50 кавалеристов, человек 70 пехоты и 5 пулеметов. На тачанках были три пулемета, а на повозках два пулемета. Пулеметы были следующих систем: 2 Максима, 1 Кольт и 2 Люиса. При отряде сначала было подвод восемь, а когда нас забрали в плен с казенными подводами — стало 24 подводы. В обозе была мука, сахар, соль, запасные седла и хомуты и проч. Пленных красноармейцев оставили на своих же повозках при обозе, и оружия не выдавали. <…>

За время моего пребывания в банде Кошевого и Малого с марта 1921 года по день взятия в плен, я все время был в обозе, как больной, и не только не участвовал в боях, какие приходилось иметь, но даже не имел возможности ходить и лежать на подводе. За недели три до взятия меня в плен, я стал уже приподниматься и ходить на палках. Нога и по настоящее время болит у меня и без повозки не могу ходить. За время нахождения в банде, мне пришлось видеть Кошевого, а также и Заболотного.

Последний бывало приезжает к местам нашей стоянки, устраивает совещания, в которых участвовали: Кошевой, Малой, командир конницы — Александр Олелько, происходящий из м. Бершади и Карый — командир пехоты (происходит из с. Б.-Кириевки). В тайны совещаний рядовые бандиты никогда не посвящались, и если следовало передвигаться, то Кошевой всегда ехал впереди, указывая направление.

Банда всегда передвигалась по ночам и даже по дорогам и селам, а днем останавливалась на опушке леса. Будучи в банде мне приходилось уже слышать от товарищей, что Заболотный посещал отряд, разъяснял, что он имеет связь с Петлюрой при чем читал приказ последнего о том, чтобы избегать сражений, и сохранять живую силу, увеличивая ее путем привлечения в банду населения, а по скоплении надлежащей силы, выступить по особому распоряжению.

Отряд снабжался продовольствием, получавшимся у селян, из коих некоторые привозили в лес в банду. Например, в начале мая, в Кириевский лес, приехало два крестьянина, доставившие на двух подводах разные продукты для банды. Подводы были замаскированы: на дне — лежали продукты, а поверх них лежала трава и бороны. Кто они были, т.е. по именам и фамилиям их не знаю, мне лишь известно, что оба эти подводчика были из с. Кидрасовки. Временами Малый отлучался из банды, и тогда его замещал командир пехоты Карый, Кошевой же являлся атаманом банды.

До моего задержания, банде пришлось побывать в 10 боях, при чем они носили характер мелких стычек. В трех случаях банда сама повела наступление, в остальных же принимала оборонительное положение. Наступление произведено было на м. Чечельник, с. Дымовку и Кириевку. Находившиеся там красноармейцы имели малую силу по 20–30 чел. в отряде, и, не принимая боя, отступали без эксцессов. За эти 10 боев банда потеряла убитыми, ранеными и пропавшими без вести человек 15. По мере возможностей убитые закапывались, а раненые подбирались.

В Кириевском лесу на опушке леса при мне были похоронены 2 убитых, такое же количество в Гетмановском лесу, а один бандит Василий Масяный (старший) (их два брата меньший также Василий) был убит красноармейцами в с. Поддубаревке, а меньший в Кидрасовке. Об убийстве старшего Василия Масяного рассказывали пастушки, приходившие в Кириевский лес. Главными осведомителями у банды был пастушки, которые за вознаграждение давали сведения о передвижении, расположении и численности красноармейских отрядов.

Главарь банды Яков Малый, насколько я полагаю, имел свою конспиративную квартиру в с. Кидрасовке, т.к. проезжая с отрядом через это село. Он всегда здесь отделялся от банды, а затем являлся к отряду с разными воззваниями, печатанными на пишущей машинке, с обращением к красноармейцам и селянам. Эти воззвания вручались тем красноармейцам, которые после взятия в плен освобождались. Отпуская их, им было приказано распространять эти воззвания среди красноармейцев и селян. Некоторых красноармейцев.

Преимущественно украинцев, расстреливали из тех соображений, что они, несмотря на свое происхождение, служили в Красной армии, защищая Советскую власть. Расстреливал в отряде какой-то галичанин, по имени Василий. Он — выше среднего роста, лет 25, говорит по-украински с галицийским акцентом, плотного телосложения, белокурый, подбородок бритый, усы начинают отрастать, лицо чистое, глаза серые, круглые очертания лица; одет в австрийский мундир красного сукна с желтыми шнурками по спине и груди, брюки того же цвета сукна, в сапогах при шпорах.

Недели три тому назад, на опушке леса, при с. Лисничевке, произошел бой между бандой Кошевого-Малого и красноармейцами. В этом бою под Кошевым была убита лошадь, один бандит, по слухам, был тяжело ранен, и забран один пулемет системы «Максим». Это знаю потому, что до боя в банде имелись два «Максима», а потом я видел уже только один. Кроме того, за полчаса до начала боя, начальник обоза банды Совтус с 10 кавалеристами и тачанкой с пулеметом «Максим» отправился в соседнее село Чернечью, где имел стычку с красноармейцами.

В результате 3 бандита из отряда Совтуса были убиты, и захвачен у них пулемет. Это рассказывал сам Совтус (він же Солтес. — Я. Т.), соединившийся в Кидрасовке с отступившей от с. Лисничевке остальной бандой. Тогда приезжал в с. Кидрасовку сам Заболотный. Он — высокого роста, лет 25, блондин, волосы стрижены под машинку, борода и усы — бритые, плотного телосложения, овальное лицо, нос прямой, курносый, глаза голубые, брови редкие, взгляд суровый.

За часа полтора до боя в Лисничевке я увидел в среде бандитов человек 7 новичков — молодых парней, из них 2 были с винтовками. До того я их не видел. Все были в возрасте 18–19 лет. Пока была тишина, они были при обозе, при чем все о чем-то шушукались с Карым (к-р пехоты); Яков Малый тоже был тогда. Из этих парней я помню по одежде, что был один в черном крестьянского сукна костюме, сапогах и фуражке темного цвета. Другой был в брюках простого холста, синей рубашке и черной фуражке, босой. Я все время был при обозе, а когда начался бой, все парни пошли к передовой линии, а по окончании боя — парней этих я не видел больше.

За неделю до Лисничевского боя, в банду, стоявшую тогда вблизи с. Саражинки, пришли 10 человек этого же села (фамилий их не знаю) и принесли с собою пулемет «Максим» и два щита, и вернулись обратно в село. Из бандитов, находящихся в банде, помню фамилии: Ивана Матогло из с. Дымовки, Сердюка из м. Берщади, Добровольского и Диденко, Стратиевского из с. Гетмановки, Конопочку (прозвище, настоящей фамилии не знаю) из с. Дымовки, и Бинчужного из гор. Ольгополя. Конопочка и Бинчужный, по всей вероятности, теперь дома, т.к. они ушли из банды на некоторое время домой, при чем Конопочка лечится от ранения в бок, полученного в бою в с. Чернечьей, когда он находился в отряде н-ка обоза Солтуса. Из перечисленных бандитов Добровольский из м. Бершади, брат его служит в комбеде там же.

Ни в одном из боев банды с красными я не участвовал, а все время был при обозе, т.к. по болезни ноги не мог ходить. Об Афанасии Новицком могу сказать, что он спустя недели две после того, как я был взят в плен, появился в банде в Дымовском лесу. Все время он был в строю, а за дней десять до задержания он был в обозе. Более показать ничего не имею, показание записано правильно и мне прочитано».

Читайте також: Розсекречені архіви: Повстанський отаман Орел

На підставі свідчень Івана Корбача, а також допитів інших захоплених повстанців, чекісти незабаром здійснили масштабну зачистку містечка Бершаді, сіл Демівка, Лісничівка та інших.

Список повстанців загону отамана Заболотного

В описаний у свідченнях полоненого час уряд УНР уповноважив Семена Заболотного очолити 5-й повстанський район Південного фронту, який у листопаді 1921 року під час походу Повстансько-партизанської армії генерала Юрія Тютюнника мав здійснити роззброєння радянських військ у частині Подільської губернії. Але похід Юрка Тютюнника зазнав поразки.

7 лютого 1922 року отаман Семен Заболотний прибув до Одеси, де мала відбутись нарада діячів українського збройного підпілля. Але серед організаторів виявились чекістські провокатори — всі присутні були заарештовані. Керівництво Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК) встигло відрапортувати до Москви, що Семена Заболотного схоплено, а разом із ним вогнище збройного повстання на півдні України придушене. Але чекісти рано раділи: 5 березня 1922-го Заболотний здійснив відчайдушну втечу з так званого політізолятора в Харкові.

Керівництво ВУЧК розіслало телеграми про втечу Заболотного до керівництв усіх губернських надзвичайних комісій. Телеграма надійшла навіть до Сімферополя — чекісти боялись, що отаман може втекти далеко. Але насправді Заболотний повернувся на батьківщину, де розшукав один з останніх повстанських загонів — отамана Солтеса (того самого, який згадується у наведених вище свідченнях Івана Корбача). Повстанці вирішили підняти збройну боротьбу з новою силою.

1922 року повстансько-партизанський рух був назагал придушений радянською владою. Провокаціями, залякуваннями, підкупами, широким використанням заручників з членів родин борців за волю України чекістам вдалося знайти агентів навіть у найбільш міцних повстанських загонах. Один із них знайшовся в загоні Заболотного — Солтеса. Цей агент порадив розмістись загонові на ночівлю в заздалегідь підготовленій чекістами пастці.

Подальша офіційна біографія Заболотного твердить, що там його вдруге вдалось захопити більшовикам і пізніше стратити. Найбільш поширеною є ось така версія, яка вкоренилась і у вікіпедії: «з розсекречених архівів відомо, що він відмовився здаватися, тоді чекісти застосували тактику, яку згодом перейняли німецькі нацисти в боротьбі проти партизанів, — зігнали заручників із мирних жителів, пообіцявши їх розстріляти. Заболотний був змушений здатися. Невдовзі його стратили».

Читайте також: Нестор Махно "Самурай" і його жінка Галина Кузьменко "Самураїха". В тісних «обіймах» чекістів

Насправді більшовикам не вдалося захопити отамана Заболотного живим, а отже, він страчений. Справжня історія смерті Семена Заболотного, а також його побратима — отамана Солтеса, була виявлена серед нагородних листів чекістів. Начальник подільського губвідділу ГПУ Левко Заковський був представлений до ордена червоного прапора саме «за ліквідацію» Заболотного та Солтеса. У цьому документі міститься як дата, так і опис смерті отаманів:

«Получив в марте с/г. извещение из ВУЧК о бегстве заключенного атамана Заболотного и учитывая, что его появление в Подольской губ. И без того кишащей бандитизмом, грозит тяжелыми последствиями, тов. Заковский сумел быстро выявить все его связи, и как только Заболотный появился, агентурный аппарат уже не выпускал его из своего поля зрения.

Далее было установлено, что Заболотный связался с известным атаманом Солтесом. Поймать их живыми не представлялось возможности из опасения, что во время боя они сумеют скрыться, и поэтому тов. Заковским было дано распоряжение взять их в засаде спящими.

3 июля с/г. Заболотный и Солтес в сопровождении 10 отъявленных бандитов расположились на ночлег в одном из мест, указанных секр.<етным> сотрудником, при чем бандиты были расположены в некотором отдалении от сарая, в котором находились Заболотный и Солтес. Улучив удобную минуту, сотрудники бросились на спящих, но видя, что им не взять их живьем, уложили обоих на месте».

Читайте також: Історія порятунку Михайла Куцяби який єдиний з усієї родини уникнув заслання в Сибір. «Ми йдемо на смерть. А ти маєш жити й розказати правду своїм онукам»

Отже, отамани Заболотний і Солтес не збиралися складати зброю та боронились до останнього. На жаль, як саме це відбулось, у документах Леоніда Заковського не відображено. Не виключено, що чекісти дійсно якимось способом у цій історії використали заручників, оскільки в той час вони досить широко їх використовували. Вони загинули в бою 3 липня 1922 року — за незалежну Україну.

Ярослав Тинченко історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністерство оборони закликало громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях.

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]