Чужі серед своїх: чому на мешканців сектору Газа не чекають ніде в арабському світі

Версия для печати

Переселення мирних жителів сектору Гази до арабських країн Близького Сходу могло б суттєво знизити кількість жертв серед мирного населення у нинішньому протистоянні Ізраїлю з терористичним угрупуванням ХАМАС. Проте старі образи, економічні міркування та антиізраїльські настрої не дають правителям цих країн прийняти у себе палестинських біженців. В результаті два мільйони людей опинилися в заручниках у терористів.

Про це йдеться у статті видання The Insider.

Єгипет: економіка не витримає сотень тисяч біженців

«Ти тримаєш сторожового собаку на ланцюгу у дворі, а не у своїй спальні. Тому що вона має загрожувати твоїм ворогам, а не твоїм дітям. Для наших сусідів ми — це злі собаки, які мають бути під боком у Ізраїлю, а не в їхніх будинках», — по-східному образно пояснював водій Махмуд небажання єгиптян відкрити прикордонний перехід Рафах та впустити на свою територію караван біженців із сектору Газа.

Йшов 2012 рік, у розпалі була операція «Хмарний стовп», в ході якої ізраїльська армія поставила собі завдання знищити сховища ракет ХАМАС і тим самим припинити постійні обстріли міст Ізраїлю. Тоді обійшлося без введення ізраїльських військ до Гази — цілі знищувалися за допомогою авіації та керованих ракет — проте щільність вогню та руйнування були настільки великі, що тисячі мешканців регіону, включаючи Махмуда на його старенькій «Тойоті», вирішили залишити свої будинки і вибратися до сусіднього Єгипет. Але Каїр так і не дав їм дозволу перетнути кордон. Як жест доброї волі до Єгипту пропустили лише кілька автомобілів «Швидкої допомоги» з важко хворими або жителів Гази, які отримали серйозні поранення.

Цікаво, що президентом Єгипту на той час був Мухаммед Мурсі, який прийшов до влади внаслідок революції 2011 року. Мурсі був вихідцем з ісламістського руху «Брати-мусульмани», а ХАМАС, що правив у Газі, був спочатку палестинським крилом єгипетських «Братів». Але навіть близька ідеологічна спорідненість єгипетського президента з правлячою верхівкою сектору Газа не змогла змусити Каїр відкрити кордони для палестинських біженців. Якщо навіть Мурсі не наважився пустити до своєї країни палестинців, то від нинішнього єгипетського президента Абдул-Фаттаха ас-Сісі ніхто на це і не чекав. Сісі, який прийшов до влади у 2013 році за підсумками перевороту, відправив свого попередника за ґрати, а діяльність «Братів-мусульман» заборонив. Пізніше суд, повністю контрольований єгипетським урядом, засудив Мухаммеда Мурсі до страти за державну зраду.

У вироку йшлося про те, що повалений президент діяв на користь низки іноземних організацій, які нібито мали намір підкорити собі Єгипет. Серед цих організацій згадувався і ХАМАС. І хоча останні роки Каїр явно пішов на зближення з владою в Газі, це зближення ніяк не позначилося на готовності єгиптян відкрити КПП Рафах для палестинців. Навіть у відносно мирні часи його відкривали лише на кілька тижнів на рік, а отримання дозволу на його перетин від міграційних служб Єгипту могло затягтися на місяці.

Почасти це пояснюється тим, що Рафах з'єднує сектор Газа з Північним Сінаєм - найнеспокійнішим регіоном Єгипту. Ще в 1950-і роки пустельний півострів, який до ладу не контролюється владою, став притулком для ізгоїв усіх мастей, починаючи від контрабандистів і закінчуючи регулярно оголошеними поза законом ісламістами.

Проти останніх Єгипет веде війну вже 11 років — починаючи з Арабської весни. На Синаї регулярної армії протистоїть строкатий альянс джихадистів, до якого входять бойовики аль-Каїди та Ісламської держави, які опинилися під забороною «Брати-мусульмани», представники місцевих бедуїнських племен та багато хто ще. Очевидно, що в Каїрі розуміють: переберись бойовики ХАМАС через відкритий кордон на Сінай, вони куди швидше стануть на бік ідеологічно близьких їм повстанців-джихадистів, аніж на бік офіційної влади.

Водночас, потенційні економічні проблеми від відкриття кордонів безперечно лякають Сісі та його уряд більше, ніж можливе поповнення загонів джихадистів бойовиками ХАМАС. Зростання єгипетської економіки безнадійно відстає зростання населення. Новий єгиптянин народжується кожні 14 секунд, населення країни зросло приблизно з 65 мільйонів людей у 2000 році до 105 мільйонів у 2023. У вересні цього року президент Сісі навіть заявив про готовність держави взятися за контроль народжуваності. Без цього, попередив він, країну вже найближчими роками може чекати на економічний колапс і — не виключено — нова революція.

У такій ситуації Сісі просто не може собі дозволити пускати в країну сотні тисяч біженців, які вимагатимуть розміщення, харчування, медичну допомогу, а потім і працевлаштування. Це особливо недоречно з огляду на заплановані на грудень президентські вибори. І нехай єгипетські вибори у своїй передбачуваності та безальтернативності не поступаються російським, Сісі зовсім не хочеться напередодні ритуального переобрання зіткнутися з масовими протестами єгиптян, незадоволених витратами на допомогу біженцям, тоді як громадяни держави страждають від зростання цін, безробіття, нестачі .

Прямо сказати палестинцям, що він не готовий витрачати на них і без того обґрунтований інфляцією бюджет, Сісі, звичайно, не може. Не дозволяє панарабська солідарність і роками імідж захисника простого народу, що вибудовується. Тому в хід йде перевірена роками риторика щодо необхідності боротьби кожного палестинця за свою державу.

Офіційний Каїр прямо каже: жителі сектору Газа не повинні переїжджати до інших країн, їм необхідно зайнятися побудовою незалежної палестинської держави на своїй території, а не сподіватися на допомогу чужих урядів. Для того, щоб ці заяви не звучали відверто по-людоїдськи по відношенню до мирних жителів Гази, єгипетський уряд пропонує на час бойових дій поселити біженців в ізраїльській пустелі Негєв, що також межує із сектором Газа.

Йорданія: побоюється проникнення терористів разом із біженцями

На схожій позиції стоїть і керівництво Йорданії. Королівство Йорданія не має спільного кордону з сектором Газа, зате є з іншою палестинською територією — Західним берегом річки Йордан. Теоретично Ізраїль міг би організувати коридор для мешканців Гази до Західного берега, а звідти вони могли б потрапити до Йорданії. Більше того, саме такий план привіз цього тижня до Близького Сходу німецький канцлер Олаф Шольц. Привіз і тут же був поставлений на місце йорданським королем Абдаллою Другим.

«Думаю, я можу говорити зараз не тільки від імені уряду Йорданії, але ще й від імені наших єгипетських друзів: жодних біженців у Йорданії та жодних біженців у Єгипті… Це та ситуація, яка має бути вирішена всередині Гази та всередині Західного берега. Ви не можете перекладати її на чужі плечі», — однозначно висловився монарх.

У йорданської монархії взагалі історично дуже складні стосунки з палестинцями загалом і з біженцями зокрема. Після Першої світової війни територія нинішньої Йорданії стала частиною так званої «Підмандатної Палестини» — квазідержавної освіти, яку керує Великобританія. У 1946 році Йорданія (тоді вона називалася Трансіорданія) здобула незалежність, а територія Підмандатної Палестини, що залишилася в підпорядкуванні британців, повинна була бути розділена між єврейським і арабським державами.

Цей поділ, за великим рахунком, не відбувся і досі реально незалежної палестинської держави все ще не існує. Частина території, відведеної під палестинську державу - Західний берег річки Йордан разом із Єрусалимом - була під керуванням йорданської монархії з 1949 по 1967 рік. Контроль над ними йорданці втратили внаслідок програної Ізраїлю Шестиденної війни.

Причому, від повернення втрачених територій королівство офіційно відмовилося на користь того ж майбутнього палестинської держави. Щоправда, до кінця 1980-х в йорданському парламенті засідали представники Західного берега, а у багатьох жителів регіону досі залишалися йорданські паспорти.

В результаті відмінності між палестинцями та йорданцями виявилися настільки розпливчастими, що дозволили правим ізраїльським політикам та їхнім союзникам у США та Європі говорити про те, що Йорданія і є та сама арабська палестинська держава, яка мала з'явитися після поділу британських підмандатних територій.

Цієї позиції дотримувався, наприклад, Іцхак Шамір, який двічі обіймав посаду глави уряду Ізраїлю у 1980-ті та 1990-ті роки. Так, він наполягав на тому, що в процес переговорів щодо мирного врегулювання між Ізраїлем та палестинцями мають бути включені й йорданські чиновники. Саме їх він вважав за легітимних представників арабського населення Західного берега річки Йордан. І це ще не найрадикальніша позиція.

Іноді від правих політиків Ізраїлю звучать заклики переселити всіх арабських жителів Західного берега та сектору Газа до Йорданії, а обидва ці регіони заселити євреями. Адже в їхньому уявленні Йорданія — це і є палестинська держава, а отже, палестинці мають жити саме там.

І це при тому, що стосунки між палестинцями та власне йорданцями ніколи не були безхмарними. Кожна арабо-ізраїльська війна, починаючи з найпершої, яка вибухнула невдовзі після появи сучасного Ізраїлю в 1948 році, призводила до напливу палестинських біженців до Йорданії. Саме в Йорданії з'явилися і розмістили свої штаб-квартири організації, зокрема й терористичні, які оголосили своєю метою вигнання євреїв з Близького Сходу.

Серед багатьох палестинських рухів і фракцій, що знайшли притулок в Йорданії, були й ті, що закликали до повалення йорданської монархії як надмірно м'якої і поступливої по відношенню до Ізраїлю. Найвідчайдушніші з-поміж радикалів навіть влаштували кілька замахів на життя короля Хуссейна — батька правлячого нині Абдалли Другого. Хуссейн вижив і в 1970 році пішов в атаку на палестинські угруповання, що остаточно вийшли з-під контролю.

Протистояння між йорданською армією та палестинцями тривало близько півроку і спочатку йшло зі змінним успіхом. Палестинцям у якийсь момент навіть вдалося взяти під свій контроль частину території Йорданії. Багато в чому це сталося завдяки тому, що на їхньому боці воювало кілька тисяч солдатів та офіцерів регулярної сирійської армії, які сперечалися зі своєї форми сирійські шеврони та пришили символіку палестинських угруповань — такі собі «народні армії ЛНР і ДНР», але з близькосхідним колоритом. Сирійці, до речі, так і не пояснили, навіщо влізли в чужу війну, та й взагалі досі заперечують свою участь у ній, попри очевидні докази.

Зрештою, йорданська армія перейшла в наступ і змусила палестинців піти на світову. Йорданська влада вимагала від усіх озброєних угруповань залишити територію країни. Палестинцям дозволили піти до Сирії, а звідти — до Лівану, взявши з собою техніку та озброєння. Слідом за бойовиками до сусідніх країн вирушили від 100 до 150 тисяч палестинських біженців, не пов'язаних із терористичними групами. Частина з них вирушила до Сирії чи Лівану через побоювання за свою безпеку, але були й ті, кого насильно вигнали їхні йорданські сусіди.

Загалом, одних дитячих спогадів про війну з палестинцями нинішньому королю, який народився 1962 року, достатньо для того, щоб бути гарячим противником прийому біженців із сектору Газа. Ну а якщо додати до цього економічну нестабільність, постійну загрозу з боку озброєних угрупувань, що діють у сусідніх Іраку та Сирії, які напевно захочуть поповнити свої ряди за рахунок хамасівців, а також ймовірність того, що наплив палестинців знову зробить актуальною небезпечну для і без того тендітної національної. ідентичності ідею «Йорданія – це і є Палестина», то позиція Абдалли Другого стає абсолютно зрозумілою.

Сирія: "Палестинці повинні будувати свою державу на своїй землі"

Ну, а що ж сирійці? Можливо, режим Башара Асада готовий буде прийняти у себе мирних жителів Гази? Тим більше що без палестинців його династія могла б і не відбутися. Справа в тому, що провальною операцією переодягнених сирійських військових у Йорданії командував батько нинішнього сирійського президента Хафез Асад. У 1970 році саме він був міністром оборони Сирії і, цілком імовірно, міг би поплатитися за йорданську поразку посадою, свободою, а то й життям. Але Асад-старший не чекав, коли за ним прийдуть. Він зіграв на випередження, повалив уряд, у якому сам і перебував, і став новим главою держави.

У цій якості він був безкомпромісним борцем за палестинську справу всі тридцять років, проведені в президентському кріслі, і передав свою безкомпромісність синові Башару, який став на чолі держави після смерті батька 2000 року. Недоброзичливці кажуть, що агресивна пропалестинська та антиізраїльська риторика, яка часом переходить у відвертий антисемітизм — це не щире переконання, а продумана тактика Асадов, одна з головних основ їхньої легітимності.

Справа в тому, що Асади — алавіти, представники невеликої закритої секти, віровчення якої є вигадливою сумішшю шиїтського ісламу, гностичного християнства та грецької філософії. Для арабського світу та для Сирії зокрема, де мусульмани-суніти становлять більшість населення, алавіти – це небезпечні віровідступники. Щоб представники цієї секти могли утримати владу в країні, де на них дивляться чи не як на ворогів ісламу, їм потрібне нерелігійне, але при цьому дуже важливе джерело легітимності. І це джерело Асади знайшли у все ще дуже популярній в арабському світі ідеї знищення Ізраїлю. І Хафез, і Башар за будь-якої можливості виставляли себе захисниками мусульманського світу від єврейської загрози, що нібито нависла над ним.

Автор цих рядків, який у 2012 році зустрічався з Башаром Асадом у його дамасській резиденції, змушений був вислуховувати від сирійського президента відверто конспірологічні міркування про те, що ІДІЛ був створений та озброєний Ізраїлем для знищення арабських держав, і лише сирійська армія рятує Близький Схід від жахів. загибелі.

Разом з тим, непримиренна антиізраїльська позиція Асадов ніяк не полегшує становище сотень тисяч палестинських біженців, які вже живуть у Сирії. Ані цим біженцям, ані їхнім народженим у Сирії дітям і онукам не дають сирійське громадянство. Вони живуть окремо від сирійців у своїх поселеннях та кварталах. Їм часто недоступні і без того не найякісніші сирійські медицини та освіта. Рівень безробіття серед палестинців у рази вищий, ніж серед корінного населення. Загалом, сирійська влада робить все, щоб палестинці не відчували себе в Сирії як удома. Робиться це цілком усвідомлено — режим Асада терпить цих людей у своїй країні лише тому, що їхнє вигнання загострить і без того не найкращі стосунки з арабським світом.

Офіційно таке ставлення до біженців пояснюється у найкращих традиціях Абдул-Фаттаха ас-Сісі та короля Абдалли Другого: палестинці повинні не чекати милостей від правителів інших країн, а повертатися на свою землю і будувати там свою державу.

Після початку в Сирії громадянської війни у 2011 році близько 160 тисяч місцевих палестинців із приблизно 500 тисяч, які жили на той момент у країні, змушені були залишити свої будинки та шукати притулок у більш спокійних регіонах або в сусідніх державах, тобто стали біженцями у другій. разів. Рахунок жертв сирійської війни серед палестинців йде на тисячі. Причому серед цих жертв чимало і тих, хто був убитий сирійською армією чи спецслужбами за підозрою в причетності до повстанських угруповань.

У війні, яка дуже швидко набула характеру міжрелігійної, для того, щоб викликати підозри сил режиму, часто досить було бути мусульманином-сунітом. І тому палестинці, які в переважній більшості саме суніти, неодноразово ставали жертвами «полювання на відьом».

Явний антисуннітський ухил у діях урядової армії та спецслужб призвів до того, що ХАМАС у 2012 році закрив своє представництво у Дамаску на знак протесту проти подібних практик. Але вже в 2022 році Асад і угрупування, що править у секторі Газа, оголосили про відновлення відносин.

Втім, на положенні палестинських біженців у Сирії це потепління ніяк не позначилося — вони, як і раніше, піддаються дискримінації, а їх життя через бойові дії, що все ще тривають, і спрямовані проти сунітів рейдів урядових сил навряд чи в помітно більшій безпеці, ніж у Газі. Крім того, палестинці, хоч і не мають права на сирійське громадянство, підлягають призову до сирійської армії. Можна без перебільшення сказати, що значна частина біженців опинилася перед вибором: чи піти служити до сирійської армії, чи стати жертвою цієї армії.

Все вищеперелічене — явне небажання влади мати справу з біженцями, що вже живуть у їхній країні, війна і дискримінація, що триває, — роблять Сирію вкрай малоймовірним місцем для переселення мирних жителів Гази. Крім того, Сирія не має ні кордонів з палестинськими територіями, ні офіційних відносин з Ізраїлем, без участі якого питання переселення багатьох тисяч палестинців вирішити неможливо.

Ліван: бідна країна, що балансує на межі втягування у війну

Схожий сирійський режим дискримінації палестинських біженців діє й у Лівані. Тамтешні палестинці теж живуть окремо від корінного населення, теж не мають права на отримання громадянства і теж суттєво обмежені у доступі до матеріальних та соціальних благ. І це не дивно — країна з 1976 до 2005 року була під сирійською окупацією і окупанти принесли з собою і свої порядки.

Більше того, вторгнення сирійської армії до сусідньої країни проводилося під приводом приборкання палестинських бойових груп, неконтрольована діяльність яких стала одним із головних чинників початку 1975 року громадянської війни в Лівані. Таким чином, Хафез Асад примудрився виступити як на боці палестинців у Йорданії, так і проти них у Лівані.

А з урахуванням того, що палестинські бойові організації опинилися в Лівані після вигнання з Йорданії, можна сміливо робити висновок, що Асад воював проти своїх же недавніх союзників. Ліванський уряд явно не налаштований додавати до своїх численних проблем, таких як економічна криза, що тривала, нездатність політичних сил сформувати хоч скільки-небудь відповідальний уряд, найвищі показники безробіття та інфляції, ще й турботу про біженців з Гази.

Загалом, і без заяв на кшталт лідерів Єгипту та Йорданії зрозуміло, що бідна країна, що роздирається нескінченним числом внутрішніх протиріч, що балансує на межі втягування у війну проти Ізраїлю на боці ХАМАС, просто не готова стати домом — нехай і тимчасовим — для тисяч тікають від бойових дій людей.

Переклад: «Аргумент»

На цю тему:

• рф фінансувала ХАМАС для атаки на Ізраїль - WSJ
• Сайт бойового крила ХАМАС перебрався на російський хостинг через чотири дні після того, як терористи атакували Ізраїль
• Професія – терорист: як ХАМАС захопив владу в секторі Газа і чому Ізраїль виявився не готовим до нападу
• Як ХАМАС править сектором Гази: тунелі зі складами зброї, багатомільйонні транші від Ірану, розправи над опонентами