"Краще я сяду, ніж знову туди поїду". Колишній російський артилерист розповів, як місяць воював в Україні

Версия для печати

"На мій погляд, ми програли цю війну, і просто у нашого «великого» керівника дуже багато гордості, щоб визнати власну поразку".

Колишній російський артилерист розповів виданню "Важные истории", як місяць воював в Україні

"Ми зараз просто на кордоні станемо, м'язами пограємо, вони обесруться, і ми поїдемо додому"

Ще до Нового року це все почалося. Сказали, що якісь навчання будуть. І відправили половину військових техніку відвозити до кордону з Україною, і там вони зустріли Новий рік. Але не там, звідки ми потім наступали [на Україну], — розповідає Єгор (ім'я змінено). — Після Нового року ми сіли в поїзд і поїхали до Брянської області, міста Клинці. Там розбили табір десь у лісі. І перша половина, яка виїжджала до Нового року, пригнала техніку до нас.

Там ми були десь до 20 лютого. І все це подавали як навчання. Але я знайшов місце, де ловить інтернет, і дізнався, що навчання йдуть на території Білорусі. А ми нічого не робимо — ми просто сидимо. Ну, якісь побутові завдання виконуємо, але все одно [це] не те. Нам активно "втирали" про навчання і що війни не буде. Оце дослівна цитата: «Ми зараз просто на кордоні станемо, м'язами пограємо, вони обісруться, і ми поїдемо додому». Ще приїжджали з якоїсь ради ветеранів чи щось на кшталт того. Втирали нам: «Ось на цій землі наші прадіди у 41-му році зупинили німецький наступ. Тепер ви зі зброєю в руках маєте повторити подвиг». Я думав: «Господи, заткніться!» Потім вручили дуже «цінні» подарунки: блокнот, ручку та ліхтарик, щоб [мабуть] у темряві передсмертну записку написати, я не знаю.

Потім нам сказали, що ми переїжджаємо на інше місце, півгодини їзди буквально, і телефони треба здати. Сказали таку брехню, що там до кордону зовсім небагато, стоять американські станції радіолокації і можуть нас запеленгувати. І ми всі повірили (сміється).

Приїхали на інше місце, поставили намет, прожили ще там пару днів. А зв'язку немає ніякого: додому не можу подзвонити і новини навіть почитати, що в світі відбувається. 23-го [лютого] десь в обід нам кажуть, що Зеленському якийсь там ультиматум поставили, що нібито якщо за 24 години на Донбасі ситуація не встаканиться, то ми заходимо. Зараз я думаю, як я міг на це купитися, але ми тоді купилися.

І ось як зараз пам'ятаю: 24-го числа мене о четвертій ранку розбудили. А я мав у патруль заступати: ну, навколо намету ходити. Нам [з напарником по патрулю] сказали, що польський спецназ десь стоїть неподалік, і ми повинні пильнувати, поки решта сидить. Причому нас відправляли до патруля без патронів. Система така: якщо ми когось бачимо, один чогось там робить без набоїв, а другий без набоїв біжить будити інших. Близько шостої ранку я почув, як заводилися танки, і потім у небі побачив, що ракети летіли — вогники такі, ще темно було. Я побіг у намет, усіх підняв. В одного офіцера був кнопковий телефон, найпростіший. Ми включили на ньому радіо і Путіна послухали, він там виступав із промовою цією [про початок повномасштабного вторгнення в Україну].

Нам навішували локшину, що ми у другому ешелоні [батальйонної тактичної групи] і зайдемо на Україну лише в тому випадку, якщо всіх, хто до нас зайде, розіб'ють. Загалом, 24 більш-менш тихо, спокійно протікало, нас відправили за водою. А там таке місце, одні болота. Ось ми пішли з цими каністрами не зрозумій кудись за водою, повертаємось, дивимося, а вже всю зброю та патрони отримують. Ми все покидали, швидко бронежилети, каски одягли, магазини зарядили. У нас чотири КамАЗи було. І так виходить, що три їде, а мій застряє. До вечора намагаємось його відкопати, нас витягують танком. І ми їдемо прямо до кордону, це поруч із монументом «Три сестри» (знаходиться на стику кордонів Білорусі, Росії та України. — Прим. ред.). Доїхали туди ближче до півночі і лягаємо спати. 25-го ми взагалі нічого не робимо. Просто ходимо, тупимо.

О 26-й близько 10-ї ранку ми рушили [в Україну]. Я, правда, чомусь заснув, коли прокинувся, дивлюся, що вивіски вже українською мелькають. Приїхали ми потім у якесь село, а там нікого немає, пусто взагалі. За селом був штаб, де сиділи генерали. Спершу ми день простояли на одному полі, потім переїхали на інше, і місяць там пробули. Це було неподалік села Ягідне під Черніговом. Коли Чернігів бомбили, я вночі бачив у бінокль полум'я. Ну, ми стріляли, не знаю, куди, і швидше за все навіть потрапляли, напевно. Типу [кажуть], "ціль 105, танк" або там "самохідка" [самохідна артилерійська установка]. Ну, я не знаю, наскільки там справді був танк чи самохідка. Може, це була школа чи шпиталь.

Я поки що був на Україні, я весеушників прямо заповажав: вони дуже грамотно воюють, вони вчилися, готувалися, вони молодці. Наприклад, по нам весь місяць працював один-єдиний міномет, і ми його не могли спіймати, бо він їздив у газелі. У нас чотири гармати – у них один міномет. Вони нам стільки ним поранених та вбитих принесли! А ми їм нічого не зробили, бо ми їх просто вирахувати не могли.

Все було якось по-уродськи. Постачання нормального не було. Нам дали ці пайки – зелені у коробках. І ми їх цілий місяць їли: один на двох або одній людині пайок на дві доби. Води – одна літрова пляшка на двох на добу. Митися ніде, прати ніде. Цигарок не було, хоч я розумію, що це не першорядне, але там як ніколи були потрібні. Доходило до того, що ми лазили по зруйнованих будинками, шукали недопалки. Потім я вже так упорався, що з фольги собі зробив трубку, чай із пакетиків засипав і димив. Ну, а як ще заспокоїтися?

Якось тувинці на «Тиграх» [бронеавтомобілях] їздили у вилазку до якогось села і привезли тоді сигарети, кожному по пачці роздали. Але переважно в магазинах було порожньо. Казали, що місцеві сміли все, що можна, залишили лише алкоголь. Тому алкоголь у нас просто вантажівками був: горілка, вино, шампанське, коньяк. Але я ніби в цьому не сильний. Ситуація така, що не можна розслаблятися. Але офіцери та прапорщики пили багато. Прапорщики так, що просто сірник чиркне [поряд], вони спалахнуть. П'яними вони починали стріляти в повітря, дзвонити по телефону, на кшталт: «Маша, здорово! Ми під Черніговом, б'ємо фашиків». Видали так своє місце розташування, і наступного дня по нас стріляли: так перші вбиті та поранені з'явилися.

«Дзвоню мамі, перша новина від неї: „А я на машину букву Z наклеїла“»

Як заїхали, їх усіх [моїх товаришів по службі] як підмінили. Просто по клацанню пальця почали одразу: «Фашисти, бандерівці, нацисти, НАТО, „Азов“». Мені здається, що я один такий взагалі був [хто так не думав].

Один хлопчина у нас був із українським корінням. Перекладав нам новини українського радіо, коли ми з кнопкового слухали усі разом там. І навіть він у момент перевзувся. А він людина з вищою освітою, мені подобалося спілкуватися з ним. І ось він [почав]: «Фашисти, бандерівці стріляють по Донбасу. Ми їх тут зараз усіх переб'ємо, усіх урятуємо і додому, як герої, повернемось з оркестром». Потім, я пам'ятаю, знайшов у якомусь будинку георгіївську стрічку, то він був готовий віддати все, що завгодно, щоб я йому цю стрічку віддав. Він її пов'язав на грудях і ходив задоволений: на кшталт «російського світу».

Ще один [військовий] навіть на мітинги ходив, коли Навальний був на волі. Намагався потурбуватись, вихідний взяти цього дня, щось придумати, що йому додому терміново треба. Щойно в Україну заїхали: «Зараз ми цих фашиків переріжемо, я готовий убивати». Ну, мені соромно за таких людей, насправді. І що я з ними в одному човні опинився.

На кордоні [перед вторгненням] я взяв у товариша по службі, який один телефон приховав, зателефонувати мамі. Буквально 2020 року вона цього Путіна проклинала просто. 24 лютого [2022] - бац! «Єгоре, кріпись, ти молодець, вся надія на вас». Ну, думаю, гаразд, нічого страшного, просто зловила патріотичний чад. У квітні повернувся. Дзвоню [мамі], перша новина [від неї]: «А я на машину букву Z наклеїла». Думаю: «Тьху, все, пропала людина». І ось я з нею зараз спілкуватися взагалі не можу. Вона мені зателефонує під приводом «як у тебе справи». Буквально 5–10 хвилин телефонної розмови - і ми з'їжджаємо на політику і сваримося. І так щоразу. [При цьому] моя мама була рада, коли дізналася, що я повернувся і на другий заход не поїду. Хвилин 20 у трубку плакала. Але все одно продовжує: Z, V, ура! Ідеальний громадянин.

У мене ще в Україні почалися думки: «Щось тут ні хрєна ми [нікого] не звільняємо». Причому на зразок «звільняємо Донбас», а якого хррєна ми в Чернігові тоді забули? Я ставив це питання. Нам піднесли так, що ми виконуємо роль маневру, що відволікає. Загалом, чергова маячня.

Увечері 11 березня ми сиділи у окопі. Нам не давали йти спати, бо всіх сержантів викликали до командира на нараду. Хвилин за 20 наш повертається і каже: «Зараз вам доведу політінформацію. Сьогодні Зеленський підписав мирний договір із Російською Федерацією. Війна закінчена, але одна невелика проблема. Справа в тому, що, бачите, батальйон „Азов“, усі ці нацики-фашики, вони вирішили не послухатися свого президента. Вони захопили київський арсенал із озброєнням, технікою. Нині вони всі ці колони женуть у Чернігів, який у півкільці, щоб дати відсіч „окупантам“». Причому незрозуміло, навіщо їм було заганяти себе по суті в пастку. Але в нас дійшли висновку, що «ну, фашики, що з них взяти, вони ж тупі. І зараз наше завдання полягає в тому, що піхота замикає кільце остаточно, а ми обстрілюємо дорогу, щоб цю колону розбити». Потім відбувається зачистка Чернігова від нацистів, які, як заведено говорити, ховаються за місцевими мирними жителями. І на цьому війна закінчиться. Цієї новини на тиждень десь вистачило. Ентузіазм який був! Ще трохи залишилося, ще трохи — і все. А виявилось, що «Азов» взагалі не в Чернігові був, а в Маріуполі. Але ніхто цього не знав. Отак нас за носа водили.

31 березня о восьмій ранку я помітив, що дуже багато машин, танків, БТРів їдуть у протилежну, звідки вони їхали до цього місяць тому, бік. Причому, вони їдуть і не закінчуються. І буває, танк проїжджає, з нього якась сумка випадає, вони не гальмують, далі їдуть. Або їде вантажівка, у неї ззаду причеп колесами вгору, і вона її по землі просто тягне. Полем їхали, не по дорозі, десь 60 кілометрів на годину. Натуральна втеча. А ми типу мали цю колону прикрити. Ми починаємо стріляти, по нас у відповідь теж починають стріляти. Під час цього ця колона все ще не закінчується. По нас починають вже прям поряд стріляти. Ми всі кидаємо, біжимо в ліс, доки все вщухло, чіпляємо гармати і звалюємо теж у якесь інше поле. Там ночуємо і зранку вже у бік Росії виїжджаємо.

Після цього «отріцатєльного наступу» ми злиняли назад у Клинці. Один КамАЗ був забитий генератором, газонокосаркою, бензопилою, лопатами — взагалі усяким барахлом. Насправді лопати — це була чудова знахідка. Наші тупі, а ці, які ми знайшли, гострокінцеві та ними дуже добре копати. Я теж привіз дещо: українську кепку, що валялася в одній будівлі, в'язаний светр, мені малюнок сподобався, колоду гральних карт та ще знайшов підсумок снайперської гвинтівки з чотирма патронами.

Усі [як повернулися] напились і ще десь тиждень пили. А там всі ж такі Рембо: почали обговорювати, хто скільки пострілів зробив, хто точніше, хто швидше. Але я як би особливо не п'ю, і мені більшість цих людей взагалі були неприємними навіть до війни. Тож я просто сидів у телефоні, як нам їх повернули. Зайшов, нарешті, в інтернет, почитати, що там відбувається, і очманів. Там саме репортажі про Бучу з'явилися. У мене ледь щелепа не відпала. Але там не мій підрозділ був, можливо, якісь відморозки. Але ось [матеріал] про Ягідне, що там [мирних жителів] утримували у підвалі, це вже наші, яких я особисто знаю, з якими я щодня на службі вітався. Я просто не можу повірити, що мої знайомі можуть так зробити.

Мирних жителів селища Ягідне на Чернігівщині російські військові майже місяць тримали у підвалі школи. Десять людей померли. Семеро людей окупанти розстріляли або відвезли в невідомому напрямку. ФОТО: HUMAN RIGHTS WATCH

Коли [той мій товариш по службі] на мітинги ходив, я думав, що він дурень. А це я дурень виявився. Тобто раніше мені загалом все одно було [на політику]. Коли я вибрався до Росії, і мені одна подруга почала скидати репортажі опозиційних ЗМІ [про війну в Україні], тоді мої переконання вже остаточно посипалися. Я ще пообіцяв, що краще я сяду, ніж знову туди поїду.

Нас активно лякали криміналом, коли ми тільки повернулися у квітні: на кшталт, що ще буквально день-два й ухвалять закон, згідно з яким відмова прирівнюватиметься до держзради та дезертирства. А в нас весь взвод відмовився [продовжувати брати участь у війні]. [Хоча були налаштовані воювати, коли почалося вторгнення в Україну], але два тижні комфортного життя з інтернетом та електрикою зробили свою справу. Але всіх у результаті доконали, залякали криміналом і майже всі передумали, окрім мене. Я один із тих, хто залишився при своїй думці. Мене ще регулярно запитували: Ти точно так вирішив? — Так, я точно не поїду туди, — відповів. - Робіть що хочете". Я ще в патрулі стояв і пропустив кількох людей, які просто втекли самі.

Єгора було звільнено за недотримання умов контракту. Грошей за участь у війні, за його словами, йому виплатили достатньо. Але він каже, що не отримав морального задоволення, бо це є «брудні гроші».

«Це не визвольна, а загарбницька та імперіалістична війна»

Новину про мобілізацію я зустрів максимально кіношно: я сів поїсти, гортав новини [в інтернеті] і у мене прямо ложка з рук випала. Я просто отетерів. І потім до мене ще дійшло, що я ніби ідеальний кандидат: я професіонал [професійний військовий] та учасник бойових дій. Хоча, коли я звільнявся, мені казали: Ні, ти там [в Україні] не був. Не надали мені ветеранського статусу. В особистій справі у мене олівцем написано «не брав участь у бойових діях». Ну, це вони зараз швидко зможуть підтерти.

Виїхати [з країни] у мене немає ні грошей, ні можливостей. Що робити – не знаю. Просто сиджу, чекаю. Але налаштований я максимально, щоб не їхати [назад воювати]. Я й боюся, бо знаю, що це таке, а хочеться ще пожити. Ну і з політичних міркувань. Я просто сподіваюся, що якщо доведеться сісти [за відмову воювати], то Путін не житиме вічно, рано чи пізно це закінчиться, і нас випустять.

На мій погляд, ми програли цю війну, і просто у нашого «великого» керівника дуже багато гордості, щоб визнати власну поразку. Ну не визнає і не визнає, але він вже цивільних мобілізує до цієї м'ясорубки. Ото [росіяни] кажуть, що якщо війна, то я піду. Ну так, наприклад, якби на нас напали і треба захищати свій дім, тоді так, звичайно. А тут це не визвольна, а загарбницька та імперіалістична війна. Це нікому не треба. І всі чомусь це визнають. У мене в голові не вкладається, як це можливо.

Коли всі чекали на виступ Путіна, я думав, що якщо цей чудик оголосить мобілізацію — будь-який такий Армагеддон почнеться. Але нічого не сталося. Знову все сховали. Але ці мирні мітинги — адже вони абсолютно безпонтові. Тебе в автозак завантажать і ще повістку дадуть. Воно мені потрібне? А якщо вже буде щось капітальне, то так, я готовий вийти.

ФОТО: AP / SCANPIX / LETA

«Аргумент»

На цю тему:

• Що залишилося від російської армії на сьомий місяць війни
• «Значний ляпас Кремлю»: що взараз відбувається на фронті
• Чим мобілізація загрожує росії та владіміру путіну