"Мамі не кажи, але я може не вийду звідси": історії жінок, які чекають та шукають безвісти зниклих в Кринках

"Щоб ви розуміли — у групі суто по Кринках нас, родичів, понад чотирьохсот чоловік. З них лише у двох є підтвердження, що наші в полоні. А решта це все безвісти зниклі", — говорить Людмила, дружина військовослужбовця Олександра, якого вона сама знайшла в російському полоні. Вона та інші жінки погодилися розповісти Суспільному, як останні пів року в інформаційній тиші чекали, шукали та не знаходили рідних.

Людмила, чекає чоловіка Олександра з полону

Мій чоловік служить два з половиною роки, йому 35. На момент полону він був в 35 бригаді морської піхоти. Протягом цих років ми спілкувалися кожного дня, але він особливо нічого не розповідав. Спершу був на Харківщині, потім, десь у лютому 2024-го, його перевели на напрямок Кринок.

На вихід він пішов 25 квітня і по 20 травня був там. Перед виходом сказав мені, що два тижні буде без звʼязку. Це був його перший вихід, а для решти його групи вже ні. Раніше Саша виходив лише на добу, а потім його прикомандирували до штурмової групи.

Я дзвонила його командиру, шукала когось, хто щось знає. Зі мною звʼязалася продавчиня з магазину в селі, де вони були на ППД і написала, що знає, що Сашу ранили, що він контужений, але його не можуть евакуювати. Не знаю, звідки вона це взяла, командир в мене теж питав, але мабуть до неї приходили хлопці й розповідали.

23 травня я пішла у військкомат і там мені дали звістку, що Саша безвісти зниклий при виконанні бойового завдання. Більше подробиць не говорили. Про те, що він був поранений теж не казали. У військовій частині нам говорили шукати по лікарнях. Ми з дочкою почали моніторити сайти з полоненими й через вісім днів знайшли Сашу.

Мені прийшла "есемеска", що чоловік живий. На другий день росіяни надіслали відео, де він сам говорить, що живий, в полоні, "моли Бога, щоб скоріше вернувся додому". Я знаю, це не він записував, а росіяни. Ми звернулися в поліцію, у військову частину, в координаційний штаб, в Червоний Хрест, скрізь. Нам сказали, щоб тепер чекали відповідь від Росії, чи він у них. Але російська сторона прислала листа, що його в них немає. Тому невідомо, де саме його тримають. Більше ніякі листи нам не приходили. Навіть акт розслідування ще не прийшов.

З побратимів в нього більше немає нікого. Їх тоді пішло на вихід десять чоловік. В живих лишився тільки командир. Він був поранений в перші дні і йому вдалося вибратися. Потім він же і сказав нам, щоб шукали Сашу серед полонених. Разом з ним, на іншому відео, ми бачили в полоні ще одного його побратима. Щодо інших — не було інформації, що повертали чиїсь тіла.

Людмила з чоловіком Олександром. надане Суспільному рідними військових

Саша не перший раз виходив на бойове завдання. Перед Новим роком був на харківському напрямку. Там його контузило. А потім їх перевели на напрямок Кринок. Я просила його більше не йти, але він казав: "Там мої хлопці, я піду".

Востаннє він додзвонився сестрі. Це було 26 березня. Раніше, коли йшов на вихід, дзвонив і попереджав, що з ним кілька днів може не бути звʼязку. Того разу сказав сестрі: "Тільки мамі не кажи, але я може не вийду звідти". 29 березня 2024 року з Сашою вже звʼязку не було.

4 квітня я була в Польщі, коли мені подзвонила дочка. Ще другого квітня їй сказали, що Саші нема. Але вона думала, це помилка.

Я подавала заяви в МКЧХ, Координаційний штаб, в усі служби. Скрізь кажуть, що отримали мою заяву і більше нічого. Речі, документи ніхто не прислав. Пішла в ТЦК, а мені кажуть: отримання речей і документів залежить від частини. А мені що, з Миколаївської області у Львів їхати в частину? Лише через два місяці я змогла додзвонитися до Сашиного командира. Він відповів: "Вашого сина в полоні точно немає".

Скільки людей з ним в ті Кринки заходило, Саша не казав. Знаю лише, що з ним було троє чи четверо хлопців. Зять через знайомих військових дивився з дрона, то казав, що в тому бліндажі, де вони мали б бути, був прильот. А був там мій син, чи ні, не знаю.

Я повернулася з Польщі, планую їхати в Київ. Може там якісь кінці знайти. Бо вже не знаю, до кого звертатися. Готова пішки в ті Кринки йти, якби пустили.

Любов, шукає чоловіка Віктора

Мій чоловік зник 25 червня. Йому 27 років, він був матросом-помічником у 38 бригаді. 21 червня його відправили на напрямок Кринок. А 28 червня мені прислали сповіщення, що з 25.06 він числиться безвісти зниклим. 16 липня надійшов акт розслідування, де написали, що о 17-18 годині вечора того дня почався обстріл і він не вийшов на звʼязок по рації. Відтоді новин немає.

На службу чоловік пішов добровільно — до того він не служив. У травні 2022-го загинув його брат. Чоловіка двічі зупиняли з ТЦК, він показував довідку, що через загибель брата має відстрочку. Але це для нього було таке… Він сказав, що йде, бо в нас маленька дитина, щоб ця російська погань не пролізла, щоб за брата помститися. І 12 березня поїхав.

Ми спілкувалися щодня. Перед виходом він написав мені, що десь два тижні не буде виходити на звʼязок. А якщо і потім не вийде, дав номер командира.

Коли він пропав, ми написали заяву до поліції, зверталися у військкомат, заповнили всі бланки. З моїм чоловіком ще було четверо. Теж пропали. Ще одного побратима ми знайшли на відео з полоненими. Він поранений в плече. Коли росіяни його взяли, він їм на камеру казав, що загалом їх було 12 і вижив лише він один. А решта — "200". Ясно що він міг бути переляканим і все що завгодно казати.

По сьогодні я не знаю чи мій чоловік в полоні, чи ні. Я не знаю, чи хтось зміг з його підрозділу повернутися на наш берег.

Я хочу з документами поїхати у військкомат і може там щось добитися. Розслідування, може якогось "зеленого коридора", щоб забрати звідти тіла. Я прочитала новини, що наші вийшли з Кринок. Невідомо чи тіла тепер звідти заберуть, чи не перебʼють тих, хто там вижив. Я планую добиватися хоч щось. Сказала, навіть якщо він загинув, привезіть мені папір про це. Але ніхто мені не сказав, що він міг загинути. Нема тіла, нема діла.

Любов з чоловіком Віктором і їхньою дитиною. надане Суспільному рідними військових

Ірина, шукає брата Вадима

Мій брат зник у червні. У липні йому має виповнитися 33 роки. Вадим пішов на службу буквально нещодавно. У грудні ухвалив рішення. Йому довго оформлювали документи. Потім два місяці проходив навчання, а після їм сказали, що вони їдуть на напрямок Кринок. 1 червня він мені написав, що йде на вихід, а 7 червня нам повідомили, що він зник. Але його друзі розповіли, що він уже якийсь час до того числився як безвісти зниклий.

З дня в день я вкладаю дітей, сідаю за компʼютер і залажу в групи з пошуку полонених. Шукаю рідне обличчя. На жаль, з того напрямку дійсно майже нема відомостей. З частинами неможливо звʼязатися, командири не хочуть спілкуватися. Минає вже другий місяць і — нічого. Жодна людина з військової частини з нами не звʼязалася. Номер командира, звісно, ніхто не дає. Брат залишав мій номер, як особи, до якої звертатися. І я знаю, в частинах є люди, які мають сповіщати родини, але — тиша.

Коли я дізналася, що Вадим зник, перше що зробила — написала знайомій дівчині, в якої чоловік в полоні й попросила про допомогу. Вона мені скинула дорожні карти, групи пошуку. Тобто сімʼї самі одне одному допомагають, розумієте? Тато подавав заяви в усі установи, бо він прямий родич. В електронному вигляді, письмово на пошту. Але наразі ніяких відомостей немає. Ми змогли добитися лише акту сповіщення завдяки тому, що подали до поліції заяву про зникнення.

Акт розслідування від військової частини ми ще також чекаємо, але я читала акти, які присилали іншим дівчатам. Таке враження, ніби в них є якийсь бланк, де вони просто прізвища міняють. У всіх одне і те ж. І от скажіть, що робити родинам?

Я намагалася додзвонитися в Червоний Хрест, але не вийшло, бо всі оператори зайняті, а я не маю змоги чекати по три години на лінії. В Національне інформаційне бюро я додзвонилася, там мою заяву прийняли та сказали чекати на сповіщення. Дівчата кажуть, якщо є інформація, їм дзвонять, але в нас геть тиша.

Я знайшла через соцмережі одного з побратимів Вадима, але він не був з ним у день зникнення, тому нічого сказати не зміг. Лише знав, що Вадим був неважко поранений. А потім їх накрила артилерія і зник звʼязок. Знаю, з їхньої групи були ті, кому вдалося вийти.

З нами не хочуть спілкуватися, нам ніхто нічого не пояснює. Немає розуміння, чи є надія, чи нема. Бо інколи почитаєш коментарі, які самі ж хлопці пишуть, а там: "Я б краще в ад сходив, чим ще раз в Кринки". Гірко і страшно читати ці історії. Туди заходили хлопці й зникали. Посилали нових, вони теж зникали. Якась чорна діра, Бермудський трикутник. Хлопці перепливають річку самі, бо евакуація не завжди проводиться. Бо як човен пливе, російські виродки криють лодку. З пораненими. Ми все це розуміємо. Але я доросла людина, тато дорослий. Ви ж усе бачите з дрона, то скажіть хоча б — загинув він, чи ні?

Я буду шукати його до останнього, буду звертатися в різні органи, дзвонити. Розумію, з нами ніхто сюсюкатися не буде. Розумію, що військова частина займається хлопцями, які зараз воюють. Але хочеться, щоб з нами все ж трохи взаємодіяли.

Марина, шукає чоловіка Сергія

Моєму чоловіку 35 років і в нього є інвалідність. Раніше, у боях поблизу Курахового, через поранення він втратив частину стопи. Після лікування місяць чекав направлення на ВЛК, а коли отримав, хірург навіть не дивився нічого. Поставив, що він придатний. У січні 2024 року ми намагалися це оспорювати з адвокатом і по штатному розпису йому все ж написали: "небоєздатний".

У підрозділі він виконував обовʼязки писаря. В нього був документ, що він не буде залучатися до бойових завдань. Але, як я зрозуміла, для штурмової роти не вистачало людей. 25 травня мого чоловіка відправили на навчання саперів на чотири дні. Він повернувся і командир видав бойове розпорядження, щоб мій чоловік і ще четверо, які були в резерві, йшли на позицію. Всього їхня штурмова рота складалася з 37 чоловік. Їх відправляли туди групами без розпізнавальних знаків.

30 травня я востаннє говорила з чоловіком. Він казав, що його і ще чотирьох людей відправляють на переправу. Казав командиру, що в нього інвалідність, що не може піти. Ви розумієте, що таке ті Кринки? Він не міг навіть бігати. Але командир його умовив. Сказав, що побуде два тижні, а потім його виведуть звідти по старим травмам.

11 червня мені прийшла звістка, що чоловік зник безвісти. Майже вся ця рота зникла.

В частині кажуть, пошуки завершені й тепер вони будуть відправляти запити на сторону агресора. Та які пошукові роботи вони там вели? Нічого вони там не вели. Дівчина з військової частини мені говорила, що після мого чоловіка на позиції заходили інші бійці й казали, що нічого там не було. Ні речей, ні його самого. Але ж вибачте, на позиціях він був не сам. Ні, кажуть, нічого нема.

У мене нікого більше немає. Моя найдорожча людина — безвісти зникла. До кого мені бігти? Бойовий командир мене ігнорує. Не бере трубку. А хлопців немає. З 37 чоловік змогли вивезти лише трьох з контузіями й пораненнями. Єдине, що мені вдалося дізнатися, що після обстрілу мій чоловік також був контужений. З його групи ще був один “трьохсотий” і один загинув. Це його побратими сказали, він їм по рації доповідав.

Ми б'ємося об глуху стіну, інформації по Кринках — нуль. У лікарнях нічого не кажуть, ні до кого не пускають. Родичі приїжджали в Херсон, в Одесу, в Миколаїв. В госпіталі не пускають, навіть рештки дивитися — тільки зі слідчим, або з адвокатом.

Військова частина мені ще не прислала акт розслідування причин зникнення і того, що сталося з Сергієм. Тільки його речі прийшли та документи. Паспорт є, телефон є, навіть УБД є, тільки військового квитка нема. Кажуть, значить, він його з собою забрав, бо на КСП шукали, не знайшли.

За весь цей час я бачила тільки одне відео з полоненими, яке виклала російська сторона, і там кількох людей упізнали. І все. Решту — наче корова язиком злизала.

Я на таблетках. Я до цього півтора роки не спала, поки він служив. А тепер не сплю взагалі, втратила вагу. Я б хотіла поїхати в Київ, але живу в Запоріжжі, стан здоровʼя не дозволяє. То підкажіть, до кого мені ще бігти? Куди звертатися?

Щоб дізнатися, як саме проводяться розслідування обставин зникнення безвісти військових в районі Кринок, яку інформацію родичі мають право одержувати від військових частин, чому комунікація з ними відбувається повільно та скільки загалом відкрито та завершено службових розслідувань за фактом безвісти зниклих військових, Суспільне подало запит до Морської піхоти Збройних сил України та чекає на відповідь.

Зображення вгорі: українські морські піхотинці на човнах переправляються на острови, а звідти — на лівий берег Дніпра, окупований Росією, 14 жовтня 2023 року. AP/Alex Babenko

«Аргумент»

На цю тему:

• Роботине кілька тижнів вже не наше, Кринки теж, генерали брешуть, Сирському час на ВЛК, - "слуга народу" Безугла
• Юрій Бутусов: Про війну - відповіді на питання
• Комбат Іван Матейко: Чи потрібно тримати оборону до останнього солдата
• Солдат отримав 5 років за ґратами за відмову виконати наказ командира форсувати Дніпро