Микола Мішакін: Нормальний воїн ніколи не буде хизуватись. Хизуватиметься тільки той, хто не був ні в боях, ніде

|
Версия для печатиВерсия для печати

З початку повномасштабного вторгнення перша президентська бригада змогла втримати Гостомель і не дати росіянам реалізувати початковий план. Тримала Рубіжне і Сєверодонецьк. Зараз вона теж активно воює на сході.

Про запеклі бої, тактику росіян, заградотряди кадирівців, особливості боїв у промці та лісі та чому справжні герої такі скромні - в інтерв’ю Цензор.НЕТ розповів полковник Національної гвардії України, який тоді був начальником штабу 4-ї бригади, першим  заступником командира - Микола Мішакін. Нині він командир 1-ї президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка.

У ГОСТОМЕЛІ ВОНИ ЗДІЙСНИЛИ ТАКИЙ ХИТРИЙ МАНЕВР, ЯК В АФГАНІСТАНІ – ПРОЙШЛИ ПО НИЗИНІ І ВСПЛИЛИ У НАС БУКВАЛЬНО ПЕРЕД ОЧИМА

- Наскільки я розумію, для вас повномасштабне вторгнення почалось із Гостомелю?

- Так.

- Вочевидь, що більшість із цивільних погано уявляли собі, що таке повномасштабна війна і яких форм вона набуде. Які були ваші думки?

- Ми сподівались, що цього все-таки не трапиться. Але вони вирішили це зробити. Зробили це з військової точки зору дуже зухвало.

- Напевно, якби вони змогли в перші дні захопити Гостомель, то був би і реалізований план захоплення Києва за три дні?

- Так. Гостомель – це аеродром з можливістю посадки транспортних літаків. У нас не на всі аеродроми можна здійснити посадку транспортних літаків. Бориспіль – це майже Київ, Бородянка – він закороткий, а Гостомель – це аеродром, з якого злітала "Мрія". І росіяни це чітко розуміли. Їхня основа ціль була захопити, зробити перекидання десанту і матеріальних засобів, а потім звідти вже розвивати свій наступ.

- Оскільки нам кілька місяців західні посли і розвідки показували карти і подавали інформацію про вторгнення, чи була у вас хоч приблизна інформація, що така атака може бути?

- У нас не було.

- Тобто ви просто в якийсь момент побачили в небі всі ці гелікоптери?

- Зараз я розумію, що це була чітко спланована операція. Дуже чітка і зухвала. На нашій військовій мові кажучи – це була висадка тактичного десанту у глибині противника. Тобто, вони пройшли наші кордони, наші укріпрайони... Вже потім, коли ми аналізували цей бій, ми зрозуміли, що вони здійснили такий хитрий маневр як в Афганістані – пройшли по низині і всплили у нас буквально перед очима. Бо сам аеродром знаходиться на підвищенні. Я не знаю, як це описати. Ми до кінця сподівались, що це нам перекидають допомогу.

І коли вони доповіли, що не висадились, тоді, я так розумію, пішли танки. Тому що в Гостомелі бій тривав до пізньої ночі. Точно час не пам’ятаю, але пізно ввечері ми почали відступати, бо закінчувався БК, а можливості підвести особливо не було. Нам дуже допомогла 72 бригада, які тоді були на марші.

Ми, коли підірвали злітну смугу, вже розуміли, що більше не потягнемо. А росіяни заходили двома хвилями, і коли пішла друга, то я набрав заступника командира 72, кажу: "Де ви?". "На марші". Тоді я кинув координати і сказав: "Якщо дістаєш, то розвертай реактивну батарею і кидай". І вони нам допомогли, бо наша артилерія не могла розвернутись – постійно летіли їхні літаки або гелікоптери. Такий рій був (хапається за голову руками), моторошна ситуація.

Декілька наших військових тоді потрапили в полон і вони розповідали, що вже з першого дня їх примусили збирати трупи.

- Росіян?

- Так. Я забув номер їхньої бригади, їх там забаранили близько 180 осіб, решта розбіглися і закріпились на позиціях. І потім вони стали там накопичуватись і ми майже місяць намагались їх вибити. То артилерією, то малими групами.

- А 180 – це ті, які висадились з гелікоптерів?

- Так. Їх було за нашими підрахунками до трьох рот, майже батальйон. Якщо рахувати – 36 гелікоптерів, три збили над морем, шість збили ми, з них 3 транспортних і 3 ударні К-52. До речі, один ми збили стрілковою зброєю. Ми його підбили і він пішов на вимушену посадку за злітну смугу. Туди потім поліція приїздила, фіксувала це. Пілоти втекли, а вертоліт був дуже пошкоджений. А два К-52 ми знищили нашими розрахунками ПЗРК.

- Після Гостомелю, я так розумію, ви працювали на Київщині?

- До самого їхнього виходу за кордон. Більше на північ, в основному це були Мощун, Гута Межигірська, Ірпінь в перші дні.

- Хто проти вас тоді воював?

- Строковики, морська піхота. Дуже так запам’ятав, бо в самого син 17 років. Одна справа, коли проти тебе якийсь кадирівець, а друга – коли майже дитина. Якось воно було трохи не по собі, що дітей кидають.

А ЩЕ БУВ У МЕНЕ ОДИН ПОЛОНЕНИЙ ТАКИЙ, ТО В МЕНЕ БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО Я В НЬОГО В ПОЛОНІ, А НЕ ВІН У МЕНЕ

- Доводилось із ними говорити? Бо в мене за 24 дні окупації скалось враження, що їх не стільки тренували, скільки зомбували.

- Мені здається, що вони просто не бачили іншого життя. Але у всіх є вибір, на 100% змусити людину неможливо. Якщо людина не хоче, то вона втече. У нас теж такі є.

А по зомбували...Було в мене таке в Рубіжному, коли я розвідникам поставив задачу слухати їхні новини. Вони на другий день прийшли і кажуть: "Командире, якщо ми продовжимо це дивитись, то ми почнемо в це вірити".

Тобто дійсно там іде сильна промивка мізків.

А ще був у мене один полонений такий, то в мене було відчуття, що я в нього в полоні, а не він у мене. Це був командир танку - такий наглий, матьорий кадровий військовий. Але плюха у вуха робить чудеса. Коли він розуміє, що ставлення до нього зовсім інше, то він одразу міняється в голосі.

- А що намагався просувати свій "русскій мір"?

- Та не те, що намагався – буром давив, "ви тут такіє-сякіє"...

- "НАТО вас захопило, ви б через місяць на нас самі напали"...

- Так. Я на нього дивлюся, кажу: "По-перше, ми ні на кого не нападали, ми на своїй землі". "Ви всі бандерівці" - бухтить. "Який я бандерівець?", - питаю. "Я народився в Радянському Союзі, вчився у звичайній школі в Кривому Розі. Ви взагалі знаєте, хто такий Бандера?". Такий: "Ну це такий націоналіст".

- Так само, як на моє питання, кого ж вони вважають нацистами, вони відповідали "вот в Конотопє билі нацисти". Вочевидь, так були класифіковані жінки, які їх проклинали…

- Вони повторюють, що їм нав’язали. "Вот у вас на Западной Украине...". Кажу: "У нас нема западной, у нас є Захід України. І Схід, а не Восточная Украина". Тобто риторика така, яку нам за Партії регіонів намагались нав’язати.

От взяти місто Рубіжне. Саме місто дуже радянське, а передмістя – там дуже заможні будинки були. Не гірше, ніж під Києвом. Там жили люди, які щось бачили в світі. І вони всі виїхали, лишились ті, хто нікуди не їздив і думав, що всюди живуть так само.

- Ці люди, які лишились, наскільки вони проросійські? Бо хлопці мені розповідали різні історії про схід і, зокрема, про те, як ти йому даєш тушонку, а він тобі каже, що таку ж зробить з тебе.

- На жаль, і в мене були такі випадки. Сєверодонецьк, Рубіжне – вони нам так і казали, що ми для них чужі. Кажу: "Думайте як хочте". Я навіть говорив з ними російською. Питав, чому ж ми чужі, ми ж однакові громадяни України, свою пенсію вони отримують в Україні, а вважають себе росіянами. Я при цьому згадував Косово, як зі мною служили хлопці з Криму і вони тоді ще в 2008 казали, що Крим - це Росія. І я їх питав: "То чого ж ви пішли в українську армію?"

Тобто, це наслідки того, що ми споживали 30 років. І думаю, що після 24 лютого у 80% українців змінився світогляд.

- Просто постає питання, як тоді відбуватиметься визволення Донецька і Луганська? Що робити з цими людьми, які по суті становитимуть загрозу нашим воїнам?

- Річ у тому, що вплив на людей здійснює суспільство. Як суспільство це сприйме, від цього залежатиме подальший розвиток подій. Ми готові прийняти ці міста, ми прагнемо до цього навіть з військової точки зору, бо це територія України. Незалежно від того, хто там живе. І як повпливає суспільство, так і буде. Можливо, якщо їм перестануть промивати мізки, вони швидше зрозуміють, як обдурювали себе. Бо ця "освободительная процессия" крім руїн і скалічених життів нічого їм не принесе.

- Скільки людей там лишилось?

- Можу сказати, що у нас у бункері було 560 людей і по місту ще десь до двох тисяч. І от ті, які були в бункері і серед них були три інваліди, вони не хотіли їхати, бо чекали рускій мір. Тепер я сподіваюсь, що вони побачили, як жити з цим рускім міром. Тільки коли ми туди зайдемо, нехай виходять з росіянами.

- Власне, так сталось у Херсоні, коли колаборанти і прихильники втеки з російськими окупантами...

Але ж тут річ у тому, що Херсон не став російським, це ментально було українське місто, де люди чекали українську армію.

Я ЧЕЧЕНІВ У БОЮ БАЧИВ ЗА ЦЕЙ ЧАС ОДИН РАЗ, В РЕШТІ ВОНИ ВИКОРИСТОВУВАЛИСЬ ЯК ЗАГРАДОТРЯДИ

- Повернімось до саме воєнних дій. За цей рік ми вже бачили витіснення росіян з півночі України, бачили їхній вдалий наступ на сході, потім наш контрнаступ, і от зараз іде така в’язка і запекла боротьба. Ми тут у цивільному житті не занадто знецінили чмобіків?

- Чмобіками і ми їх називаємо. Звісно, росіяни переважають в людській кількості. Але я згадую радянський фільм про родоначальника десантних військ генерала Маргєлова. То навіть він казав, що у фінській війні загинуло 23 тисячі фіннів і від 422 - 722 тисяч радянських солдатів. Вони з того часу не змінились і банально давлять кількістю.

- На Чернігівщині в них це іноді робила і Росгвардія.

- Спочатку військовий гумор. Ми багато з ким виконували завдання, але є побратими з 81-ї бригади, зокрема 122 батальйон. І вони постійно на нас кажуть "нацики". Ми їх привчаємо казати "гвардійці". "Ми ж вас зесиками не називаємо, а кажемо воїни. А будете так казати, то ми там отримали старий кулемет "Максим", поставлю заградотряд, щоб вам страшніше було".

А в них заградотряди – це росгвардія, чеченці. Я чеченів у бою бачив за цей час один раз, в решті вони використовувались як заградотряди. В тому ж Сєверодонецьку вони всюди стояли позаду. В Гостомелі. Іноді навіть спілкувались, коли брали полонених.

- Про що говорили?

- Пояснювали просту істину, що та армія, яка нищила їхній народ, зараз з ними пліч-о-пліч воює проти нас.

- Вони це почули?

- Вони це згадали.

- Зараз ми стежимо за Бахмутом, за Соледаром. І після осінньої ейфорії є такий страх, що ми можемо втратити ці міста. Чи ні?

- Скажу так – можливий різний розвиток подій. Щось передбачати дуже важко, бо від багатьох факторів це залежить. Мене, коли питали, що головне для наших воїнів, я відповідав, що це свідомість, усвідомлення того, що відбувається в країні. Що якщо цього не зробимо ми, цього вже не зробить ніхто. В нас є можливість довести всьому світу, що ми самостійна країна, яка розвивається. Так, може, щось ми ще робимо неправильно, але ж ми розвиваємось.

Подумайте, за всі війни Київ був постійно спалений. Вперше в історії Київ не взяли. Це вже досягнення. Ми стримали ворога – це вже досягнення.

- Зараз росіяни активно нищать Київ ракетами, не знаю, чи дійдуть до спалення...

- Соледар вони спалили. Колись в Рубіжному я не міг зрозуміти, чому нам стріляють за шиворіт. Стріляють і стріляють, ми чуємо, як за нами руйнуються будівлі. Бійці жартують: "Та все нормально, промахнулися". А я кажу: "Ні, щось не те". На третій день я зрозумів. Коли вони пішли в наступ, а нам банально не було, куди відступати. І ми мусили стримувати той наступ, як є. Кріпитись нам було ніде. Так, був приватний сектор, але вони його за три дні танками і артилерією просто винесли.

ЦЕ БУЛО ЯК У ФІЛЬМІ "ГРА ПРЕСТОЛІВ" - ТИ ЇХ НИЩИШ, НИЩИШ, А ВОНИ ВСЕ СУНУТЬ, ЯК БІЛІ ХОДОКИ

- Яку роль в тому, чи можете ви закріпитись, крім забудови грає ландшафт? Я чула від воїнів, яких перекидали з Харківщини на Миколаївщину, що це було жахливо. Коли ти після лісопосадок маєш воювати у відкритому степу.

- Це так. Є різні місцевості – і посадки, і де ніде прикритись. Якщо Херсон – це в основному степи, поля, розмежовані штучними посадками, то Харківщина, Чернігівщина – це ліси. І тут всі бої були в лісах.

- Ліс полегшує бій?

- Одна з найтяжчих місцевостей для бою – це ліс. Бо техніка не пройде, артилерія нормально не відпрацює. На Київщині головною проблемою були піщані ліси, воно не тримає нічого. Навіть 82 міна в пісок заривається, не кажу вже про "піони", "тюльпани". На Донеччині, Луганщині – там більш твердий грунт і дуже багато промисловості. Тому набагато легше триматись на промці, ніж просто в лісі. Завод "Зоря" - ми там тримались майже місяць. Можна було б і більше. Але це було як у фільмі "Гра престолів" - ти їх нищиш, нищиш, а вони все сунуть, як білі ходоки. Ми навіть кричали їм: "Не лізьте, нам вас ховати вже нема де".

- Була якась технічна можливість спілкуватись чи ви так близько знаходились?

- Були такі дистанції, що і по 20 метрів було між позиціями. В сусідніх будівлях знаходились і вийти не можна було. Захоплювали їхні радіостанції, полонених, телефони. Одного разу хлопці відбили атаку і знищили командира роти та командира батальйону, захопили їхні документи. В командирській сумці – привіт Радянський Союз – лежали папери, де було розписано, хто в якій хаті живе.

Ми просто поставили артилеристам і танкістам бити по конкретним хатам. Хоча зазвичай ми не стріляли в мирні квартали. Особливо тяжко було з цим у Сєверодонецьку, коли вони змішувались з місцевими жителями і ті їм і допомагали, і стріляти не можна було. А тут ми отримали конкретні координати і могли спокійно вистрілити. Все, 4 дні ми жили в спокої, ніхто нас не атакував. Радянська школа дає свої плоди. Вони лишились такі ж дерев’яні.

- Чи можна сказати, що їх навіть ця війна нічого не вчить?

- Чогось вчить. Все-таки в них теж є досвідчені військові, які і Афганістан пройшли. Військові кадри, які можуть щось грамотно організувати, спланувати, але в основному – ні.

- Влітку я досить часто чула, що росіяни дуже сильно переважають нас в артилерії, кількістю БК. Чи змінилась ситуація зараз?

- Коли ми тримали Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ, перевага в артилерії була десь 1:11 чи 1:12, тобто на один наш більше десяти їхніх. Було таке, що в мене артилерія працювала на 360 градусів. Такого в практиці не буває. Але ми були в оточенні - артилеристи робили неможливе. При цьому росіяни не церемонились, по позиціях артилерії могли вдарити дуже великими калібрами – якоюсь "Точкою У", "Іскандером", касетними боєприпасами зі "Смерчів". Вони навіть свою артилерію 152, 122 по нас не застосовували.

Вони на позицію роти або взводний опорний пункт могли ударити авіацією. Вартість такої ракети проти піхоти просто несумісна. Але вони це робили, бо нічого не могли вдіяти. Може, вони розраховували, що тут сидять неуки, які за 8 років війни не навчились воювати. На жаль, зараз кадрових офіцерів мало лишилось, але, думаю, нам стане духу вистояти. Бо сильні духом. Вони сильніші кількістю, а ми духом. І ми прагнемо своєї перемоги, бо ми знаємо, за що ми б’ємось, а вони не знають.

- Я думаю, що ця наша менша чисельність змушує бути постійно більш інтелектуальними, винахідливими.

- Так.

- Зараз є великий резонанс навколо законопроєкту 8271, який забороняє зменшувати нижчу межу покарання для військових. Яке ваше ставлення, бо ТРО його сприйняли дуже болісно?

- Висловлю свою думку. В нас є така верства суспільства, яка все перекрутить на свою користь. Деякі звикли, якщо вони щось роблять, то це правильно. І вони не розуміють, що це неправильно. І достукатись до них дуже важко. Чому так сприйняли це ТРО? Тому що, скажу відверто, є серед них такі, які не хочуть воювати. Але не всі, є і дійсно гідні воїни серед них.

- Вони скаржаться, що вони піхота і в них мало зброї...

- І ми в основному піхота... Я якось говорив зі знайомим: "Коля, нас кинули під Сєверодонецьк, там мрак, а нам нічого не дали". Питаю: "А що ти хочеш, щоб тобі дали? Давай порівняємо, що дали тобі і мені. Автомат є? Є. Магазин є? Є. Каска є, бронежилет є. РПС є? Є. Аптечка є. Рукавички? Нема. То купи!" Тобі ж держава все одно потім заплатить.

Треба просто зібрати себе до купи і йти воювати. Є просто певний поріг страху, який треба подолати. Він є в кожної людини. У мене також є. Просто кожен його сприймає по-різному. Я кожен раз, коли приїжджаю в зону виконання бойових завдань, маю пройти певний рівень адаптації. Перший вистріл, перший розрив – все, ти вже перелаштувався, тумблер переключився і воюєш. Домашні проблеми лишились десь там.

А є люди, які постійно в страху. І я їм кажу: "Якщо будете постійно в страху, то він вас переможе. Боріть в собі цей страх".

- Якщо людина боїться і не хоче воювати, то хто може його переналаштувати – він сам, командир?

- Все залежить від командира. Не лише командира бригади, а від командира відділення, сержанта. Як вони налаштують колектив, виховати, так і виконуватимуть завдання. І це, передусім, мотивація. Якщо людина розуміє, що готова за свою країну загинути, щоб тут не було того, що могло бути, він буде іти вперед. А якщо нема цього розуміння, то буде питання: "Чому я?".

Так, є втрати. Це болісно. Але, коли люди пробують смак перемоги, навіть невеличкої, це треба бачити – у них міняється все. Ти розумієш, наскільки ми сильні – духом, мотивацією. І є багато підрозділів, які саме на такій мотивації виконують завдання. Навіть новостворені. Наприклад, 46 бригада. І вони так само забезпечені зброєю як ТРО.

- Але при цьому наше керівництво говорить про загрозу нового масштабного наступу росіян ближче до весни.

- В мене є один знайомий з ГУР, нас перекинули, а вони досі під Бахмутом лишаються. І я його питаю, як там. "Ситуація контрольована?". "Код 05". Кажу: "В них там знову задача стоїть Бахмут узять". Він відповідає: "Брат, знаєш, скільки в них вже та задача стояла раз? А ми все стоїмо".

Плани можна будувати, не факт, що вони будуть реалізовані. Ми готуємось, а там який рубіж визначать, туди і підемо. Ми нічого не пробачимо і помстимося – за те, що вони робили в Бучі, Ірпені, Гостомелі, в Дніпрі та інших містах.

Є ТАКЕ ПОНЯТТЯ, ЩО НОРМАЛЬНИЙ ВОЇН НІКОЛИ НЕ БУДЕ ХИЗУВАТИСЬ

- У вас точно є в бригаді хлопці і дівчата, якими ви особливо пишаєтесь. Можете розповісти про них?

- Я пишаюсь кожним. Мені іноді ставлять питання: "У вас багато втрат"? Кажу: "Навіть, якби вона була одна, то це для мене дуже багато".

Так, є воїни, які зробили щось видатне. Їх дуже багато. Як в тій бригаді, де я прослужив 6 років, так і в цій.

- Я скільки спілкуюсь із воїнами, їх дуже важко розкрутити розповісти про їхні героїчні вчинки. Чому так?

- А чим хизуватись? Ми виконуємо свою роботу. Ми між собою можемо сісти позгадувати. Своєю мовою побалакати.

І ще є таке поняття, що нормальний воїн ніколи не буде хизуватись. Хизуватиметься тільки той, хто не був ні в боях, ніде, але розповідатиме.

Навіть один з командирів з позивним Десна, Герой України. Він мене запитав: "Навіщо ви це (подання на героя, -ред.) зробили?". Відповідаю: "Тому що ти це дійсно заслужив, і тобі це кожен твій воїн скаже, бо ви іноді робили неможливе".

- Розкажіть.

- Передали мені одну роту ТРО. Це був Сєверодонецьк, коли в мене вже був оголений фланг. І от мені передають спершу роту, а потім батальйон. Нашим завданням було зайти в зустрічний бій і відстояти хоча б половину міста. І взвод розвідки іде разом з цією ротою, для якої бій був взагалі перший.

Вони заходять у зустрічний бій, заходять на позиції, цілий день б’ють противника – при чому там танкові атаки були, удари авіації. Дуже важкі бої. І за певних обставин наступного дня ця рота опиняється в оточенні. І взвод Десни виводить цю роту з оточення, з мінімальними втратами. Загинув один командир взводу (з роти ТРО), який залишився з кулеметом прикривати відхід, і в нього влучив снайпер.

Ми спланували операцію, ми дуже сподівались їх витягти, і вони її здійснили. І так було пару разів. Віталік приходить: "Командир, яка задача?". Вони пішли, прийшли, завдання виконали. Кажуть: "Можна ми відпочинемо". Все, нема якихсь емоцій. Задача поставлена – задача виконана. Це - дійсно професіонали.

- Минулі тижні були сильні морози, зараз відлига. Наскільки ваші хлопці забезпечені всім необхідним для таких умов?

- Я завжди стараюсь забезпечити по максимуму. Завдання командира – зрозуміти мотивацію бійця, забезпечити необхідним, навчити і завести в перший бій. Не кинути, а саме завести. Тоді людина нормально адаптується.

А щодо забезпечення... То і в кращих арміях світу не всього вистачає, але і волонтери дуже допомагають, і держава.

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
На вихідні в Україні переважно сухо, вдень +17-26°С
18:08
Влада дає рпц в Україні місяць часу на звільнення Нижньої лаври, далі застосують силу, - Карандєєв
17:13
До суду передали справу генерала Володимира Тоцького, ексзаступника голови СБУ часів Януковича
16:59
Генштаб ЗСУ скоротять на 60%
14:18
Першого заступника директора НАБУ відсторонили через розслідування можливого витоку інформації
12:06
Об "небесну сотню" витерли ноги: суд закрив провадження щодо 4 начальників "Беркуту" та ексчиновника МВС через закінчення строків давності. Це диверсія
11:50
Dragon Capital заявив про тиск на бізнес з боку БЕБ (тобто, ОП)
10:00
Китай і Бразилія опублікували спільне комюніке: підтримують "мирну конференцію" щодо України лише за участю рф
09:01
Глава Нацполу Іван Вигівський живе у будинку подруги, а сестра торгує пальним із фігурантами справ поліції. Він без проблем пройшовт"спецперевірку" СБУ (ВІДЕО)
08:10
Перша група пілотів з України закінчила навчання в США на F-16

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]