Письменниця Ірена Карпа про російську культуру: "Це культура ґвалтівників і крадіїв, і жодним Толстоєвським це не припудриш"

Осіннє сонце вже горнеться цілувати пожовклі шапки дерев, коли в одному із ошатних парків Варшави на тлі невеличкого палацу виокремлюється дівоча фігура. Тендітна й мініатюрна, що й 20 років тому, коли українські фестивалі та клуби гуділи під її трек "Любий мій екс, дякую за секс".

Відтоді стався не один Майдан. Тепер Ірена - парижанка, але від того не менша українка. Від початку війни в Києві вона була вже тричі, більше за багатьох із тих, хто мусив тікати з дому після 24 лютого.

До Варшави Карпа приїхала з Луцька - напередодні там теж була презентація нової книги. Новий роман - про аб'юз, про злочин і покарання. Але не по-достоєвськи, а радше по-декстерівськи, зазначає Ірена.

Під час розмови з читачами в місцевому Українському домі авторка сама проводить аналогію між оповіддю у своєму новому романі та тим аб'юзом, із яким упродовж століть стикалася Україна у своїх стосунках із Росією.

Тож ми говоримо не стільки про свіжовиданий роман, скільки про найболючіше - про війну, якою Росія пішла на Україну.

"Це культура ґвалтівників і крадіїв"

Чи тягне ця війна автоматичне скасування російської культури? І чи підтримує кенселінг особисто Ірена?

"Всіма руками за,- каже вона, - але я розумію що тут нам треба бути достатньо хитрими і дипломатичними. Нам зрозуміло, чому ми хочемо її [російську культуру] кенсельнути. Це культура ґвалтівників і крадіїв, і жодним Толстоєвським це не припудриш.

Але назовні треба казати, що ми не виступаємо за кенселінг, а виступаємо за культурний карантин. Цивілізований світ зараз треба огородити від усього російського. Ми виступаємо за те, щоби російську культуру поставили на паузу - до кінця війни, до виплати репарацій, до звільнення військових полонених, до повернення депортованих людей, до того, як будуть оголошені вироки за воєнні злочини. От тоді ми й поговоримо про культуру, от тоді я перша піду сяду за стіл з російськими письменниками і письменницями, і ми будемо вирішувати, "что же делать?"

Голос Ірени міняється на пів слові. Вона вирішила замінити слово "ми" на "вони".

"Вони [російські автори] будуть вирішувати, як це все могло статися і чому вони в своїй країні настільки імпотентні, що не можуть повести за собою людську думку.

Вони завжди будуть у меншості - оце також основна різниця між українською інтелігенцією, за якою повстають маси і йдуть здобувати свою свободу, і російською, яка сидить, журиться "шо дєлать?" - мятєжна російська душа, ах, їх знову репресували!

В нас люди значно більш злагоджені - народ звичайний - робочий, простий, селяни - і його поети-письменники, і його музиканти - тобто наскільки в нас ми всі разом, настільки вони - оце от ми, а оце от наш народ".

"Після Бучі не може бути жодного сентименту до російської великої культури"

Ми говоримо про скасування російської культури на тлі редагування шкільних програм для українських учнів. А також масової здачі в макулатуру книг будь-якого російського авторства.

Ірена каже, що і сама істотно почистила останній особистий бастіон в Україні - пройшлася перед бабусиним переїздом її бібліотекою:

"Всьо, що було російське, я просто здала. Не пам'ятаю, чи там був Булгаков, але точно всі Толсті, Достоєвські. Я не думаю, що моїм дітям аж так без цього не прожити, чесно кажучи. Стільки є хорошої світової літератури без оцього от заламування рук, їзди за 100 вєрстов по болотах, якийсь вєчний мрак, як там всі померли. У нас мрачняка, вибачте, і в українській літературі вистачає, і оцьої бентежної душі. Краще хай діти читають найкращі зразки світової літератури. Є дуже багато шедеврів, але це не вивчається, тому що у нас постійно продовжувалася оця пострадянська програма з російської літератури.

Я відклала якісь українські книжки, Остапа Вишню знайшла, відклала. Не викидала переклади російські світової літератури, бо може комусь знадобиться почитати.

Але оцих всіх хлопців мені якось не шкода. Після Бучі не може бути жодного сентименту до російської великої культури".

Та попри відсутність ніжності до авторів на північний схід від українського кордону, Карпа готова колись обговорити з дітьми, чому ж Раскольніков убив бабусю.

"Захочуть колись? Буде їхній вибір? Я не буду бити їх по руках, звичайно".

"Київ - це "русский город"? А як же я, яка говорить українською?"

Та чи бути в Києві місцю для музею Булгакова? Карпа вважає, що його треба переосмислити, скласти хорошу виставку, але більше не називати іменем Булгакова.

Після врахування нової дискусії, музей, на думку письменниці, може бути.

"Я, як і всі ми, читала Булгакова. Є якісь речі, які, безперечно, в нього дуже подобаються, але з іншого боку - будь-які українофобні вислови зараз - нівелюють для мене, викреслюють автора".

Погляд Ірени палахкотить вогнем.

"Та сама Уліцкая, яку я дуже любила, виявляється, вона оце заявляла, що Київ - це "русский город" і там звучить природньо лише російська мова. А як же я, яка говорить українською? А як же ти? А як же всі ці люди, які розмовляють українською?

Оця категоричність для мене ставить хрест на авторові, навіть, якщо це дуже талановитий автор, який показує, що вони проти Путіна. Але вони не проти Росії. Розумієш, в чому біда? Для українців навіть немає якогось перспективного кандидата в російській опозиції. Ти спитай якогось Навального, чий Крим, вони: "Это не бутерброд, щоб його ділить". Тобто імперські їхні замашки не діваються нікуди. Копни будь-якого інтелігента - ти в ньому це розкопаєш. Тому я просто зараз, словами Оксани Забужко, "йду на карантин від усього російського".

"Ми показували поганий приклад рабам Путіна"

То що ж для Ірени зараз Україна і що Росія?

"Оце співвідношення величезного монстра Росії і такої крихітної України, яка зараз діндюлєй ломить оцій величезній Росії. З самого початку йшлося про те, що це битва Давида і Голіафа. І це дуже цікава метафора, яка знову ж таки потім загубилася, але воно десь так і є. Давид переміг Голіафа. За Давидом була правда на той момент. А Голіаф просто був великий, тупий, кровожерний і неповороткий. Власне, це і сталося. І Україна зараз так класно показує, хто є хто. Україна є метафорою хоробрості і свободи зараз в очах всього світу, а Росія - метафорою страху, рабства, шантажу, брехливості і захланності. От і все. І люди просто мусять вибирати, на чиїй вони стороні. І одним Толстоєвським ти це не переб'єш, і оцими міфами, що не всі росіяни, як Путін, і що є прекрасні добрі рускі. Так, є люди в опозиції, які ризикують життям. Їх просто так мало".

Вітальність української культури і духу, життєздатність нації Карпа пов'язує зі свободою.

"Це прямо пропорційно: коли суспільство вільне, коли воно робить свій вибір, воно росте. Не дивлячись на владу, кумівство, корупцію, які ще треба подолати. Але так чи інакше - оцей поступ - він був. І це те, що не пробачив Путін, бо ми показували поганий приклад його цим всім рабам, які голосують за нього вже сто п'ятсот років останніх або не голосують, а всі роблять вигляд, що за нього голосують - за царя-батюшку".

"Тут треба апелювати, що російські класики теж дуже часто критикували російську душонку, власне, оце бажання поцілувати брудні черевики своєму хазяїну. Це такий жах, це те, чого, на щастя, нема в українців".

Наостанок говоримо про зрілість - особисту й авторську.

Чи почувається Ірена, особливо після напрочуд дорослого роману "Добрі новини з Аральського моря", що перейшла в іншу вагову категорію? Що тепер вона не просто модна письменниця, а одна з найактуальніших і найсерйозніших авторок покоління?

"Ніколи. Цього ще не сталося. Я з кожною новою книжкою все сподіваюся, що це станеться. Зараз я пишу нову книжку, і моя психологиня теж каже: "От все, це вже буде ваша така дуже доросла дуже книжка".

Я така дописую і думаю: "Нє, ще нє"."

Джерело: BBC News Україна

На цю тему:

• Тамара Горіха Зерня: «Я дуже хочу, щоб наші письменники знову поверталися до теми війни»
• Відкритий лист на захист культурних інституцій держави Україна
• Чому не варто толерувати російську культуру
• Про неприпустимість співробітництва українських та російських діячів культури під час війни