Про неприпустимість співробітництва українських та російських діячів культури під час війни

Версия для печати

 "У нас немає можливості вибирати собі сусідів, але в нас уперше є можливість голосно диктувати наші умови майбутнього співіснування з ними"

3-11 вересня 2022 року в Saatchi Gallery мала би відбутися виставка The Ukrainian Way. Партнерами виступали Tsukanov Family Foundation, політтехнолог і галерист Марат Гельман з російського боку і організаторами – Центр сучасного мистецтва М17 від України.

Від самого початку проєкт викликав сумніви: від рівня організації та інформування про подію з безліччю неточностей і позиціонування цієї виставки як «найбільшої в історії українського мистецтва» до того факту, що подію організовували Марат Гельман та Ігор Цуканов, наразі – активні культурні амбасадори Росії за кордоном. Важливим був також факт проведення цього заходу в галереї Саатчі, в якій протягом останніх 10 років активно просувалися виставки, присвячені російськоцентричній історії радянського мистецтва й російському сучасному мистецтву як частині політичного проєкту, добре відомого як «русский мир».

Після анонсування цієї виставки й публікації пресрелізу Маратом Гельманом на сторінках соціальних мереж, серед української культурної спільноти почалося активне обговорення події. Зрештою виявилося, що багатьох українських художників і художниць навіть не попередили про участь у ній, не узгоджували право на використання робіт, недостатньо комунікували з українською стороною, і просто вкотре використали українське сучасне мистецтво як тло для вигідного іміджевого жесту російських діячів культури.

Читайте також: Чому російська культура заслуговує бути ігнорованою

Зазвичай проблеми російських мистецьких проєктів, присвячених Україні, починаються тоді, коли вони раптом випадково стикаються з реальною сучасною Україною. Російська еліта в «українському питанні» досі керується зручним для себе принципом «ми так звикли зі старих-добрих часів, коли Союз був непорушним, а ми були одним народом».

Зрештою виявилося, що багатьох українських художників і художниць навіть не попередили про участь у ній

Ситуація з виставкою The Ukrainian Way в Saatchi Gallery показала, що в російському культурному середовищі досі вважаються прийнятними некритичне нав’язування далеких від теоретичної і політичної реальності означників щодо української візуальної культури, екзотизація української культури, позиціонування України як такої собі terra incognita, яка все ще потребує узагальненого представлення у форматі популістської виставки-блокбастера з грифом «найбільша в історії».

І російський банкір Ігор Цуканов, і політтехнолог та галерист Марат Гельман у проєктному вимірі відомі саме своєю схильністю до комерційних узагальнень. Для Цуканова сфера інтересів – це територія післявоєнного радянського мистецтва, штучного протиставлення «східного» й «західного» стилю, транслювання мистецтва радянського як мистецтва по замовчуванню російського, анахронічне опертя на поняття етнічності. Ці тези й принципи дуже часто реалізовувалися у виставковій діяльності Tsukanov Family Foundation, в тому числі у співпраці з Saatchi. В цьому – їхня колегіальна спорідненість із Гельманом, хоча і з певними нюансами.

Українським організатором проєкту в Лондоні був Центр сучасного мистецтва М17, який за два тижні до відкриття виставки відмовився від участі у зв’язку з «некоректною інформаційною презентацією проєкту». Очевидно, що від самого початку ця інституція мусила би детально вивчити, з ким запускатиме проєкт в галереї Саатчі. З їхнього боку було щонайменше наївним не взяти до уваги історію відносин фундації Цуканова з галереєю Саатчі – від виставок «Русский мир» та «Russia beyond the Headlines» (з гаслом «Творимо пострадянський простір») 2013 року до факту підписання контрактів на 5 років співробітництва між Саатчі та Фондом Цуканова.

В обставинах війни варто було б чітко розуміти, що М17 як українська сторона представлена там здебільшого для мінімальної дипломатичної гігієни російських організаторів і відверто русофільської інституції, тож погоджуватися на подібне співробітництво й аргументувати це кількістю відвідувачів галереї та 2 мільйонами підписників в інстаграмі Саатчі – для М17 це щонайменше ствердження свого репутаційного банкрутства. Ситуацію ще й доповнила галерея Саатчі, представник якої повідомив The Art Newspaper 17 серпня, що вони не мають жодного організаційного стосунку до проєкту «The Ukrainian Way», а лише надають простір для експонування робіт.

Читайте також:  Булгаков – це совєтській пломбір

Офіційна причина скасування виставки — бурхлива реакція українського культурного середовища. Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту, прокоментувала цю ситуацію також The Art Newspaper, озвучивши офіційну позицію інституту — про неприпустимість співробітництва українських та російських діячів культури, особливо в межах проєктів про Україну.

Спочатку проєкт покинув Гельман, опублікувавши в себе пост на сторінці у фейбуці про те, що «попри всі свої дії в адресу України» він є передусім російським діячем і негативна реакція виникла лише через цей фактор. Потім М17 і його директорка Наталія Шпитковська опублікували свою відповідь із поясненням, що українська інституція не була достатньо поінформованою про умови співробітництва в проєкті.

Таким чином за 2 тижні до відкриття виставки з The Ukrainian Way пішов єдиний представник України. Завершилася історія коментарем Ігоря Цуканова про те, що вони помилилися з вибором українського партнера й Україна позбулася видатного шансу: «Виставка «Український шлях» — це найбільше українське мистецьке шоу в історії та мій п’ятий показ у Saatchi. Усі вони були блокбастерами. Цього разу я вибрав не того партнера, який просто хотів усе це знищити», - сказав він, маючи на увазі Шпитковську. «Їй вдалося досягти свого».

Українська сторона представлена там здебільшого для мінімальної дипломатичної гігієни російських організаторів і відверто русофільської інституції

Читайте також: Ростислав Семків: чому не варто викладати в школі "Войну и мир", про українофобію Булгакова та що нам робити із Гоголем

Але чого насправді позбулася Україна в цій ситуації і про що це свідчить?

Від самого початку повномасштабної війни російський політтехнолог і галерист Марат Гельман у всіх можливих публічних формах наполягав на тому, що саме він буквально «створив» історичний проєкт сучасного українського мистецтва. Що ж, він справді сформував мережу інституційної взаємодії в 1990-х-2000-х роках, тимчасово комерційно об’єднавши коло художників, які зрештою отримали статус «класичних» в Україні. Серед них Арсен Савадов, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Олег Тістол, Олександр Ройтбурд.

Гельман також організував цілу низку виставок, які об’єднали українських художників у так звану «південноросійську хвилю», побудувавши аргументацію на рівні географічних максим у стилі німецького мистецтвознавця 18 ст. Йогана Йоахима Вінкельмана, умовно кажучи — «Греція була багата на таланти через клімат». Найяскравіше цей підхід був утілений у статті російського критика Вячеслава Куріцина «Вітер з сонця» 2000-го року, як от: «У південноросійському випадку в ньому (мистецькому явищі) чуються хвилі Чорного моря чи Дніпра, вологе повітря, багато сонця, фарб».

Олег Тістол, "Роксолана", з проєкту "Українські гроші", 1995 р.

Виставки, які представляли нове українське мистецтво в Москві, наприклад, «Вавилон» 1990 року, «Південноросійська хвиля» в складі проєкту «Мистецтво проти географії» 2000 року, були грою порушеної функції твору — коли авторів і їхні різнонаправлені мистецькі стратегії штучно об’єднували за принципом місцезнаходження, роблячи географію універсальним критерієм цінності. Крім того, «південноросійську хвилю» нарекли ще й такою, яка ґрунтується на анахронізмі, і яка не порвала з радянським академізмом, живописом, а тому — автоматично вважалася чимось, що перебуває поза справжніми мистецькими «революціями».

Термін «південноросійська хвиля» згодом модифікувався в «нову українську хвилю», потім віджив себе навіть на рівні частоти використання цього означення всередині української культурної спільноти. Але цей фактор Марата Гельмана як успішного «продюсера» в сфері мистецтва аж до початку повномасштабного російського наступу на Україну все одно спрацьовував для певного кола українських культурних діячів, як все ще переконливий центр якщо не тяжіння, то професійної та фінансової орієнтації.

З огляду на цю українську лояльність Гельман просував себе за кордоном як особливий вид «нового хорошого росіянина в екзилі» з усіма необхідними атрибутами – іноагент, представник антивоєнного клубу по візових інтересах «Справжня Росія», амбасадор інтересів російської культури і людина, яка рефреном, часто роблячи комічні помилки у власних свідченнях, нагадує про свої досягнення в українській культурі з кінця 1980-х років і до 2022 року.

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело

Василь Рябченко, "Берег невідкритих персонажів", 1989 р. Полотно, олія.

Остання частина — наріжна й обов’язкова для розуміння ситуації, адже для Гельмана це не лише серія самовідбілюючих заходів заради свого імені. Йдеться про ширший контекст: вертикальна імперія ніколи не буде горизонтальною попри всі показові виступи з ритуальним очищенням старої зверхньої мови. «Велику Росію майбутнього» будуть створювати ті ж самі, хто створював «велику Росію минулого». Нинішня симпатія до України з боку «хороших росіян» – ніщо інше як жаргон, який вони несуть у своїй проповіді, яка не передбачає реальної роботи з українським культурним простором. Більшість російських культурних діячів навіть не підозрює, що для того, щоб говорити про Україну після 24 лютого 2022 року, її треба знати не на рівні примарних спогадів і уявлень про неї.

The Ukrainian Way, який так і не відбувся таким, яким його планували зробити у вересні 2022 року, важливий саме цією нездійсненністю, яка засвідчує застарілість, недієздатність певних форм мистецької взаємодії.

Для української культурної спільноти ситуація з виставкою є показником зміни фокусу культурної критики та розуміння ролі українських інституцій. Адже саме критика та інституційна історія зараз переосмислює той канон авторитетів і загальноприйнятої інституційної поведінки, на яких вона трималася з 1990-х років. Немає нічого важливішого для спільноти, ніж невидимі закони систематизації власних мов. Зміна цих законів – це те, що проживається саме зараз, те, що вже помітне в соціальній взаємодії. Зміна мови не забариться, але поки що українська спільнота цілковито зайнята обороною власних тилів. Обороною, поступовою реконструкцією і випрацюванням нових формул згоди щодо того, як співжити з власним минулим.

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

Проєкт сучасного українського мистецтва, який нібито створив, за власними словами, Марат Гельман, складався з цілої низки виставок, які супроводжувалися термінологічними визначеннями. Таким чином сформувалося коло понять, основа подальшої музеєфікації та комерціалізації сучасного українського мистецтва. Ці поняття «південноросійська хвиля», пізніше — «український трансавангард» і ще пізніше — «нова українська хвиля» і «український постмодернізм» не окреслювали українське мистецтво, а радше сформували поле теоретичних неможливостей для нього.

Тому що кожен із цих термінів був прикладом відмірювання чітко дозованої порції дозволеної мистецької реальності, доступ до якої українському мистецтву надавала російська культура з Москви. Це було полем неможливостей ще й через відсутні чіткі дефініції й ті візуальні означники, які ці дефініції супроводжували.

Важко описувати історію стилю чи напрямку, якщо його означували словами «наївна серйозність», «чуттєва наївність», «дамський містицизм», «м’якість як перевага південноросійської школи», абстрактне «щось», нібито позбавлене гротеску та іронії, яка була притаманна західноєвропейському модернізму. А тепер спробуйте уявити дослідника, який сяде вивчати український сучасний візуальний матеріал і повинен буде побудувати аргументацію своїх текстів на основі знайдених в російській пресі критичних нарисів про «тепло, мʼякість і чуттєвість, як особливість українського сучасного живопису».

Критики, де ця м’якість і чуттєвість подається як опозиція до російського мистецтва: російський центр обов’язково — іронічний, холодний, гротескний, раціональний, такий, що порвав з медіумом живопису і яскраво протиставив себе радянському академізму, а поруч із цим українське мистецтво — представлене як мило-анахронічне, зав’язане на живописі.

Читайте також: Юрій Винничук: «Русский мир» лізе дрібницями, але на кожному кроці»

Велику Росію майбутнього будуть створювати ті ж самі, хто створював велику Росію минулого

Тобто основні терміни, якими було наділене українське сучасне мистецтво в російській критиці 1990-х і 2000-х років, несуть у собі апріорну вторинність, яку просто нічим аргументувати. Згідно з цими уявленнями, Україна – це замкнутий світ екзотичного колоніального придатку, з яким єдине що можна зробити — це виставку-блокбастер з голосними назвами про «найбільшу в історії» виставку чи то на 100 творів, чи то на 100 художників (опис виставки на сайті галереї Саатчі і в прес-релізі саме в цьому «несуттєвому факті» відрізнявся).

Художників, яким навіть не довели до відома, що їхні роботи (які перебувають у приватних колекціях, в тому числі російських) відібрані для експонування. Лише після фейсбук-посту представниці Українського інституту у Франції Ольги Сагайдак художники почали публікувати повідомлення, що вони не давали згоди на участь у виставці (Олег Тістол, Роман Пятковка, Костянтин Зоркін). На що Гельман, зі свого боку, замість перенесення розмови в юридичну площину, де їй і місце в такому випадку, відреагував формулюванням «я передам». На цьому про рівень професійності організації цього проєкту можна було б завершити.

Олег Голосій, "Психоделічна атака блакитних кроликів", 1990 р.

Ми не можемо змінити нашої географії, ми не можемо очікувати, що незабаром безслідно зникне нав’язлива російська ідея про «братній народ», «родину» і їхні марення про «культурну близькість». Ми маємо справу з опонентом, який постійно бавиться в програвання самому собі й у театральне самозаперечення, але ніколи не погодиться на продуктивне саморуйнування. Однак ми вже нарешті відкидаємо відчуття власної апріорної вторинності й слабкості перед могутнім сусідом.

Читайте також: Не «адін народ»

У нас немає можливості вибирати собі сусідів, але в нас уперше є можливість голосно диктувати наші умови майбутнього співіснування з ними. У нас є можливість вибирати образи, відбирати персонажів, створювати свої наративи, говорити про різні пам’яті і вказувати місце в діалозі своєму співбесіднику. Конкретно зараз, станом на початок вересня 2022 року, ми обираємо не погоджуватися на «ексклюзивно надану» можливість бути вкотре представленими – людьми, які тривалий час створювали картину світу, в якій українське мистецтво сприймалося як екзотичне мистецтво провінції, що тяжіє до об’єднання з центром. Провал The Ukrainian Way — це провал чергової акції запаковування проросійської політики в мистецький проєкт людьми, які все ще думають, що вони цю політику здатні реалізовувати.

 —

АННА КАЛУГЕР;  опубліковано у виданні dwutygodnik.com

В тему: 

• Сергій ЖАДАН: «російське суспільство має нести колективну відповідальність…»
• Процес дерусифікації в Києві: “Гудбай, Толстой”
• Псковские упыри-десантники и "великая русская культура"
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни
• Сповідь польського русофіла: «У найгірших кошмарах мені не наснилося вторгнення в Україну»
• Головна мішень російської військової агресії та рашизму - українська ідентичність