Замкомбата 65 бригади "Іспанець": У мене таке враження, що Україну зливають

|
Версия для печатиВерсия для печати

Біографія 56-річного тернополянина Тараса Михальчука з позивним "Іспанець" точно не вписується в стандартні рамки бійця Збройних сил України.

Народився в російському місті Мурманськ. У п'ять років, слідом за батьком-військовим, який служив на атомній підводній субмарині, переїхав в Україну. Тут пішов у російську школу в Тернополі.

Потім служив у 22 бригаді спецпризначення ГРУ (яка під час російсько-української війни стала його противником на напрямку Роботиного). 18-річним поїхав воювати в Афганістан, а пізніше – у Придністров'я та Нагірний Карабах. 2005 року, звільнившись зі служби вже українським офіцером, перебрався до Європи. 

Останні 18 років свого життя прожив і пропрацював в Іспанії, ставши її резидентом.

У лютому 2022 року Тарас Михальчук кинув роботу інженером у теплій країні, попрощався з дружиною та двома доньками й поїхав воювати за Україну, яку, як сам каже, дуже любить.

Повномасштабне російське вторгнення стало для нього четвертою війною. Першою – з дронами.

Під час повномасштабного вторгнення Тарас потрапив у 65 окрему механізовану бригаду, яка з серпня 2022 року працює в Запорізькій області. Свою бригаду Тарас з любов'ю називає "тєрпілами" – тобто піхотою, яка закріплюється на відбитих штурмовиками позиціях і ціною свого здоров'я та життя їх утримує.

До літа 2023-го 65-а переважно стояла в обороні, у червні того року – пішла в наступ на Роботине. 

На час наступу Тарас був заступником командира одного з батальйонів, а згодом, після поранення комбата, став тимчасово виконувати його обов'язки. Влітку 2023 отримав орден Богдана Хмельницького 2-го ступеня з рук президента України.

Після звільнення Роботиного 65 бригада в надскладних умовах залишилася тримати там оборону. В лютому 2024 року під час виконання бойового завдання Тарас отримав уламкове поранення, після якого йому вирізали жовчний міхур.

УП записала розмову з Тарасом "Іспанцем" Михальчуком на тлі новин про погіршення обстановки на Роботиному. І його спостереження та оцінки видалися вкрай невтішними.

Перериваючись на управлінську роботу під час відбиття штурмів, Тарас описав, яким він бачив початок багатостраждального наступу на Роботине в червні 2023-го. Розповів, як під час того наступу "перетнувся" зі своєю російською 22-ою бригадою. І поділився, як нині ставиться до своєї участі у вторгненні СРСР до Афганістану.

***

– 15 травня Міноборони Росії заявило про захоплення Роботиного, яке стало одним із символів нашого наступу влітку 2023-го. Що там зараз відбувається? 

– Не буду казати, з якої сторони в мене зараз Роботине, але воно тут поряд є. Хоча… населеного пункту як такого немає, він щез: це просто пряма ділянка – на ній можна поле орати. Ми оборону тримаємо в окопах, будинків як таких уже немає. А колись тут школа була, до ста хатів, церкви не було, вона в Новопокровці (10 км на північний схід від Роботиного – УП), де зараз ворог. Таке маленьке село.

Роботине не захоплене, воно в "сірій зоні", там і наші сили є, і їхні.

– Коли Роботине перейшло в статус "сірої зони"? Ще кілька місяців тому, та навіть місяць тому його контролювали Сили оборони.

– Роботине перейшло в статус "сірої зони", буквально тиждень назад (13-17 травня – УП).

– Внаслідок чого це сталося?

– По-перше, ви ж знаєте, що в нас снарядний голод, а для активних наступальних або оборонних дій потрібна артилерія. Якщо немає артилерії, то чим ми обороняємося? Живою силою, людьми. Все впирається у відсутність сил і засобів.

Плюс оця клоунада по телевізору – "за два тижні в Криму будемо", пропаганда ухилянства. Знаєте, ніби хтось то навмисне робить, щоб люди не йшли боронити Україну, а десь собі в глибокому тилу одяглися у вишиванку і казали "я – українець" під 100 грам. Аж серце кров'ю обливається. У нас через це немає поповнення, а люди отримують поранення, видихаються, їм просто важко, вони по два роки вже воюють. Якось так.

Я, попри свій вік, тримаюся, це в мене четверта війна. А по людях – бачу, що вони виснажені.

Тарас Михальчук: "Я, попри свій вік, тримаюся, це в мене четверта війна. А по людях – бачу, що вони виснажені"
 

– Коли ви почали відчувати гострий брак снарядів і людей?

– Я вам скажу так: ми вже два роки на фронті, і брак снарядів був постійним. Якщо ми вистрілювали 10 снарядів, то ворог – 100, 150, 200. Хоча зараз у них теж не густо, але ви розумієте, що в нас картинка не краща.

– Маєте в батальйоні 120-ий міномет? Скільки мін у день можете дозволити собі вистрілити?

– Залежить від дня. Зараз ситуація стала чуть-чуть краща, то буває і десять на один міномет, і 20. Але, на противагу москалям, не можу я собі 100 снарядів у день на один міномет дозволити. От сьогодні нас штурмували – кожен день ідуть штурми – ми вистрелили 15. Отаке.

82-ий міномет, наприклад, це взагалі ні про що. Ним стріляти хіба по великому скупченню піхоти, але він неточний. Щоб стріляти по скупченню піхоти, треба одразу кілька мінометів – три, чотири, п'ять. А от 120-ий – кращий, точніший і ефективніший.

Ми використовуємо боєприпаси і європейські, і американські – усе, що привозять. Зараз нам дуже допомагають FPV, вони ефективні. Я от з'їздив у відпустку, привіз із собою 20 FPV. Виходить як: вони нас б'ють FPV-дронами – і ми їх знищуємо FPV-дронами.

– Пане Тарасе, можете пригадати, як у 2023-му починався наступ Сил оборони на Роботинському виступі?

– Це був червень, почали його наша 65-та і 47-ма бригада, легендарна "Магура" швидко втратила свою можливість наступати. Тут стільки наміновано, стільки кілометрів нарито, оборонних споруд, ДОТів, бліндажів, "зубів дракона" – і все це ще до "лінії Суровікіна". По стежці йдеш: крок ліворуч, крок праворуч – підриваєшся. 

Я не думав, що тут буде наступ, думав, що буде демонстраційний відволікаючий маневр, як ми у 2022 робили (наступ на Нестерянку, село за 10 км на північний захід від Роботиного – УП), коли був наступ на Харків і на Херсон. А ні, тут справді пішли, і це був жах! 

Окрім мін, ще в кожній посадці були ПТУРи, іноді й по 4–5 штук. Це було просто самогубство, через суцільне замінування іти в лобові атаки на посадки, які росіяни перетворили на ешелоновані укріпрайони.

Я не розумів, як там можна було пройти! Чому? Бо в мене за плечима вже був штурм Нестерянки в серпні – вересні 2022-го року, і там до повного контакту з п'ятнадцяти бронетранспортерів М-113 у мене дійшла тільки одна машина! Решта підірвалася на мінних полях. І це не 2023, а 2022 рік. 

Нестерянка мене навчила: тут не можна воювати технікою, не можна. А коли пішла "Магура" – я спостерігав за двома штурмами, – це були просто лобові атаки технікою. 

– Вище військове керівництво, на вашу думку, знало, наскільки щільно замінований шлях на Роботине? 

– Найімовірніше, не знало. Приходили до мене полковники, генерали, я їм усе показував, говорив, що я брехати не збираюся. Що в тій точці замість (українського – УП) взводного опорного пункту, де має бути 30 людей, стоїть 4. 

Командири малювали, що в них там роти, батальйони, а цього не було взагалі.

– Командувач ОСУВ "Таврія", бригадний генерал Олександр Тарнавський був у вас у 65-ій бригаді?

– Був. Він, до речі, наказ віддавав, коли ми мали йти штурмувати. Від нього я поняв тільки одне: "Вперед, вперед!". Більше нічого.

– Що було на Роботинському виступі після тих перших штурмів 47-ої бригади, за якими ви спостерігали?

– Коли "Магура" не зуміла прорвати оборону росіян на "Іксах" (панівна висота дорогою до Роботиного – УП), замість неї це пішла робити наша 65 бригада. Хоча наша бригада просто мотопіхотна, ми маємо заходити після штурмових підрозділів і закріплюватися на зайнятих рубежах.

Найбільше терпить якраз піхота на відбитих позиціях, бо штурмовик відійшов, а ти залишаєшся, і тебе починають накривати. Був день, коли ми нарахували під 400 снарядів по одній позиції – у нас тоді було 22 поранених. Слава Богу, 200-тих (загиблих – УП) не було, але важкі 300-ті (поранені – УП) були, навіть командир батальйону отримав поранення.

Ви запитували за штурми, які починала 47-ма: іде попереду машина-розміновувач, виїжджає на пагорб, її підбиває ПТУР, і далі, по колоні, що йшла позаду (Bradley, Leopard і штурмові групи), починає працювати ворожа арта. Словом – штурмовики відступають. Це все вночі, у них були спеціальні засоби. У нас такого не було. Другий штурм був такий же, під копірку.

Вони думали, що якщо Leopard піде, то ворог втече. Люди просто не володіли ситуацією.

Розумієте, чому наша бригада змогла прорвати російську оборону? Ми тут з 2022 року, я особисто з хлопцями пройшов усі ті позиції, ми знали, що і де. Ми знали, що тут не можна йти технікою. Наша бригада тут технікою не воює. Якщо в нас танк стріляє, то із закритої позиції.

А деякі батальйони поклали тут і танки, і БТРи – і жодної посадки не взяли! Люди воюють методами 1940 років, Другої світової війни. У мене таке враження, що генерали тільки вміють казати: "Вперед, вперед!".

– Наприкінці зими ми записували ваших побратимів. Вони розповідали, що в процесі українського наступу на Роботине велику роль відіграло захоплення висоти з назвою "Ікси"?

– Так, саме наша бригада її взяла, з неї і розпочався контрнаступ на Запоріжжі. Але ця висота не була стратегічно важливою. Чому? Бо вона панівна, на виду. Уявіть, що ви дивитеся на лису гору, а на ній стоїть замок – оце "Ікси". Щоб розвинути наступ після захоплення замку, вам треба спуститися в балку і почати штурмувати наступну висоту. Краще її було обійти з флангів.

Вас на цій висоті ворог бачить, як на долоні. Яка її стратегічна значимість?

– А оглядовість? 

– Ви бачите, але ж і вас бачать. Ви починаєте наступ, висуваєте піхоту, це все бачить дрон – вас починає накривати артилерією. І все – ваша піхота просто розбігається. Якби ми не лізли на "Ікси", а пішли отак, як наш батальйон, з флангу, то ми б відрізали ворога, і ворог сам би ті позиції покинув.

Я не бачив стратегічної важливості тих "Іксів".

 – Скільки ви штурмували "Ікси"?

– Ми почали в червні, а закінчили в серпні, це якщо брати до уваги активну фазу наступу. Потім потроху рухалися по правому флангу Роботиного, до Копанів. Але вже у хвості штурмових підрозділів, бо в нас уже особового складу не було – загиблі, поранені.

Також багато почали відмовлятися йти на штурми, бо не хотіли йти на міни. І так як у нас корумпована система, то ще й списуватися. Приходить до мене боєць, каже, що в нього пальчик чи рука болить. За законом, він має піти в медпункт, медпункт має направити його на медроту, а звідти – у лікарню чи госпіталь на обстеження. І звідти вони вже практично не поверталися. Оце морально-психологічний клімат особового складу та українців, які хочуть боронити Україну.

Але були й інші ситуації. От уявіть: ми з хлопцями (нас було 13) успішно відбили позицію, на яку йшло 40 окупантів. Потім ми якось штурмували одну позицію, про яку нам говорили – там нікого немає. А полетіли дрони, і виявилося, що в тій посадці сидить більше 70 росіян. 

По всіх тактичних розрахунках співвідношення наступу й оборони має бути 3:1. Тобто якщо там стояло 70 людей, то нас мало йти 210. А йшло 13.

"Україна мені нагадує великого птаха, який розправив крила і хоче злетіти, але йому не дає корупція. Як в армії, так і в державі"

– І люди погоджувалися іти в наступ?

– Люди не знали, і я не знав. Бійці йшли тільки тому, що попереду них ішло два майори. Якби я, тимчасово виконуючий обов'язки командира батальйону, і командир роти не пішли, то ніхто б нікуди не рушив. Усе б закінчилося топтанням на місці й дуже великими жертвами. 

У нас на штурмах мало людей загинуло – на пальцях можна порахувати. А вже коли ми закріпилися, тоді загиблих стало більше. На закріпленні якраз найбільше гине, бо ворог знає свої позиції й нещадно починає вибивати з них наш особовий склад. 

Плюс на позиціях, де ми закріпилися, треба замінювати людей, а під час цього теж часто гинуть. Людині після місяця в окопі на реабілітацію треба… А тут більше року без ротацій, без нагород, без нічого.

От по нагородах скажу: справжніх героїв рідко нагороджують.

– Невже в батальйоні нікому не дали нагороди? 

– Дали, але мало. За два роки людина, яка справді воює, повинна мати 5–6 нагород, а в нас таких на пальцях можна порахувати. От подали ми на "Героя України" бомбезного розвідоса Андрія Варана (він якраз на "Іксах" загинув) – і нічого, усе затихло. На Нестерянці у нас стільки людей загинуло – жодного не нагородили.

– Нестерянка ж досі окупована?

– Вона всі ці два роки окупована. Ми зайшли туди у 2022 році, але все було настільки погано сплановано, що ми практично одразу звідти вийшли. 

Скажу чесно: нас почали нагороджувати високими орденами "За мужність", "Богдана Хмельницького", "Хрестами", тільки коли почалися штурми (на Роботиному – УП). Таке враження, що до цього ми не воювали.

Реклама он тільки з "фортеці Бахмута" йшла. Хлопці, які сюди переходили з Бахмута, думали, що вони тут на відпочинок прийшли. А тут насправді все так наміновано, що немає простору для маневру.

Говорив я з одним танкістом, якому Зеленський "Героя України" давав за Херсонщину. То йому на Запоріжжі було найважче, бо тут можна йти тільки вперед або тільки назад. Вправо, вліво – підрив. І плюс ще ПТУРи! Вони ПТУРами навіть по особовому складу стріляють, у мене є такі загиблі.

До речі, моя колишня бригада, з якою я служив в Афганістані – 22-га (російська – УП) бригада спецназу, на "Іксах" з ПТУРів підривала наші бронетранспортери М-113, "Юпіки" (нідерландські БТР YPR-765 – УП).

– Маєте ще живих знайомих із тієї 22-ої бригади?

– Немає нікого. Я з усіма обірвав контакт у 2014 році. Навіть свою родину, якої в мене в Росії дуже багато, послав за "русскім корабльом". Ця 22 бригада зараз тут так і воює. 

Нащо ми ті "Ікси" штурмували? Так, звідти добра спостережна позиція, але починати звідти наступальні дії – нелогічно. Наш батальйон чого пройшов близько 20 км? Бо ми йшли по посадках, по бліндажах і окопах, як партизани. 

Росіяни там, звісно, накопали кілометрами. Вони рили і день, і ніч – ми ж стояли в обороні раніше, ми бачили, як вони це все робили, як вночі фари світилися. Чому наші не накривали – бо не було артилерії, не було чим стріляти.

– На початку травня Міноборони заявило, що в п'яти областях України, зокрема в Запорізькій, завершується будівництво фортифікацій. Будують військові, будують ОВА. За вашими спостереженнями, чи з'явилися зараз, уже на третьому році війни, в Запорізькій області надійні укріплення? 

– Не буду брехати, є – риють, обладнують. Я бачу, що є. 

– Які уроки, на вашу думку, були винесені з невдалого, якщо його так можна назвати, українського наступу на Роботинському виступі влітку 2023-го?

– Я не знаю, хто ці уроки виніс. У нас, офіцерських низів батальйонного рівня, було враження, ніби хтось навмисне робив так, щоб той наступ просто вмер. Поклали купу людей, а результату – нуль. Вибачте… мій батальйон пройшов тут стільки, скільки жоден інший не бачив. І ми втратили мінімально людей.

Ми на собі тримаємо важкий напрямок. Кожен день штурми, кожен! Завдяки бригадній артилерії, іншим підрозділам та FPV-дронам ми тримаємося. Але де ті мільйони дронів? Як і мільйони дерев...

Мені це просто дико, бо я приїхав з європейської країни, втративши купу грошей, хорошу роботу, відмовився від іспанського паспорта, залишив там сім'ю, дітей. А тут у мене таке враження, що ту Україну зливають. У мене за неї серце болить.

Воювати ідуть найкращі, вмирають найкращі, а ці відказники, некомпетентні генерали, полковники… Україна мені нагадує великого птаха, який розправив крила і хоче злетіти, але йому не дає корупція. Як в армії, так і в державі. Я вже стільки разів пошкодував, що поїхав сюди.

– А пам'ятаєте, чому два роки тому ви вирішили поїхати воювати за країну, в якій, мабуть, уже ніколи не будете жити? 

– Так, я не буду жити в Україні. Я приїхав, бо я її дуже люблю. Я кайфую від того, яка вона гарна. Мені боляче, що я не можу тут жити і насолоджуватися красою, в якій виріс. Україна дискомфортна для життя. Я дивлюся на людей, і от вони ніби люблять ту Україну, але нічого не хочуть робити, аби вона була сильна.

В Іспанії як взнали, що я – капітан, у них очі на лоба полізли! У них військовий офіцер – це середній клас. Питали: "А тобі за твої нагороди щось доплачують?". А я чого з армії у 2000-му році звільнився? Бо мене задовбала та ніщета. Я – офіцер, і не мав за що м'яса, штанів купити.

Ми побудували країну-монстра, у якій чесній людині жити некомфортно.

– В усіх людей, які воювали в Афганістані, я завжди цікавлюся, як вони зараз, за 45 років після вторгнення Радянського Союзу в Афганістан, дивляться на цей свій досвід, як оцінюють його.

– Я вам скажу так: Афганістан мені дуже багато дав. Я зрозумів, що маленький народ може воювати проти великої армії і перемогти. Як людина, яка виросла в російськомовній сім'ї і вивчилася в російській школі, я нарешті зрозумів, що таке УПА і чому вони воювали з Радянським Союзом. В Афганістані війна тривала 10 років, УПА – під 30, а остання криївка була вибита в 1961. Це про щось говорить: воював народ.

З часом я зрозумів, що в Афганістані ми були окупантами. Але я в цьому не був винен, бо був дитям, народженим у Радянському Союзі. Тоді не можна було сказати: "Я не хочу воювати" – з тобою ніхто б не церемонився, як і росіяни зараз не церемоняться зі своїми солдатами. Вони не граються в демократію, як наші. Вони їх просто посилають вмирати. А ми все-таки жаліємо своїх людей. 

Хоча свої бойові радянські нагороди я ношу, бо в країні, яка тоді існувала, я їх заслужив.

– Ви називаєте себе "окупантом" у контексті вторгнення СРСР в Афганістан, але не вважаєте себе винним, оскільки були "дитям, народженим в СРСР". Чи не можна таку ж аналогію зараз провести з росіянами?

– Ні, вони винні, бо підтримують цю війну. Вони вибрали того президента.

Так само ми, українці, винні в тому, що всі часи незалежності вибирали ідіотів, які не зробили нічого, щоб наша Україна була квітуча та незалежна. Я ні одну владу в Україні не поважав. І, як у тій пісні Кузьми, повторю: нас кинули.

«Аргумент»


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]